Андрій Поцелуйко: Чилі: як країна міді навчилася не проїдати власне багатство

 На перший погляд, Чилі мала всі передумови для того, щоб стати черговою жертвою «ресурсного прокляття». Країна володіє величезними запасами міді, а її економіка протягом десятиліть значною мірою залежала від світових цін на цей метал. Логіка ресурсної економіки проста: коли ціни на сировину зростають, держава отримує більше грошей, політики отримують більше можливостей витрачати, а суспільство швидко звикає до нових доходів. Коли ціни падають, виявляється, що вчорашнє багатство було значною мірою тимчасовим.

Чилі пішла іншим шляхом.

Її головний економічний успіх полягає не в тому, що країна позбулася залежності від міді. Вона зробила щось складніше: навчилася жити з ресурсною залежністю, не дозволяючи їй повністю визначати державну політику.

Це робить Чилі особливо цікавим прикладом для політичної економії. Її можна розглядати як своєрідного «стаціонарного бандита», але з важливою поправкою: з часом цей бандит дедалі більше обмежував самого себе правилами.

Ідея стаціонарного бандита належить американському економісту Мансура Олсону. Його логіка парадоксальна, але проста. Якщо правитель знає, що контролюватиме територію лише короткий час, йому вигідно забрати якомога більше зараз. Навіщо інвестувати в дороги, підприємства чи людський капітал, якщо завтра ці активи контролюватиме хтось інший?

Але якщо правитель очікує залишатися при владі десятиліттями, ситуація змінюється. Він усе ще хоче отримувати ренту, але тепер йому вигідно, щоб сама економіка ставала більшою. Замість того щоб забити курку, яка несе золоті яйця, раціональніше годувати її.

Саме тут починається історія Чилі.