Сергій Тарадайко: Володимирова провина

Перуна ж повелів він прив’язати
коневі до хвоста і волочити з Гори...
Повість временних літ . Рік 988

Одною з визначальних подій в історії наших предків було, звичайно, запровадження християнства. Ми розглянемо тут єдиний епізод отої доби. Напочатку треба згадати, що хрестити давніх язичників було дуже непросто. Це помітно навіть у складі десяти заповідей, адже перша з них недаремно наполягає: «Нехай не буде в тебе інших богів, крім Мене». До того ж і друга про те саме, ще більше загострена проти язичників: «Не роби собі кумира». Таким чином, і «не вбивай», і «не кради» – все це потім. Але найперше – треба зректися старих богів і позбутися «кумирів».
Отже, згідно з цими вимогами, Володимир мав якнайперше звалити отих язичницьких ідолів. І зробити це привселюдно. Ба більше, зробити так, аби кияни таки відчули, що вороття вже не буде. Щоб усе це – закарбувалося в їхній пам’яті. Саме так воно й відбулося. Напередодні самого хрещення, Володимир, як у літописі, «повелђ» поскидати усіх кумирів – «тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив’язати коневі до хвоста і волочити з Гори...»[1] Більше того, «пристави» до нього дванадцять мужів, неначе «апостолів», аби лупили його жезлами. Протягнувши, вони скинули його у Дніпро. Та Володимир наказав їм супроводжувати Перуна й надалі, доки не пройде пороги. Коли ж і приб’ється де до берега, то відштовхувати... Здавалося б, усе просто: бо старе мало звільнити місце новому.
Та спробуємо розглянути цю подію зовсім інакше.

Сергій Тарадайко: Перевертаючи навпаки

Ніяк не зрозумію, Сократе, як ти щоразу ставиш розмову з ніг на голову.
Платон . Горгій (511, а)

Хоча це рідкісне явище й виникає дуже давно, біля двох з половиною тисяч років тому, – воно й понині ще залишається незвичайним і загадковим. Адже мова про філософію . Вивчаючи її, приміром, як учбову дисципліну, можна спершу просто вважати, що це один із багатьох інших предметів і навряд чи тут постане щось особливе. Та варто лише придивитись, і різниця стає помітною. Хоч яку взяти наукову дисципліну, ми відразу передчуваємо, про щó піде розмова. Математика, скажімо, це про числа і співвідношення, біологія – про живе. Зрозуміло, такі уявлення видаються дуже простими, проте саме на цій основі й побудоване наше мислення. Зовсім інша річ – філософія, бо питання: про щó вона, не може не спантеличити. Впродовж її існування тут ішлося про що завгодно: про сутність і про буття, про мову і про свідомість, і складалося таке враження, ніби справа не в особливому предметі, а в якомусь іншому баченні.
До речі, ця невизначеність у предметі дослідження, щиро кажучи, і створила філософію. Саме звідси пішло перше її прозріння. Щоб осмислити різноманітність (а найбільша різноманітність – це життя), слід уявити собі начало, з якого походило б геть усе. Саме так міркували перші філософи, називаючи це начало давньогрецьким словом archē. Більше того, відповідна будова думки, власне, й стала тією рисою, що характерна для філософії. Недаремно Гайдеґер каже: «Філософія запитує про archē»[1].

Сергій Тарадайко: Ординська напасть

Німець скаже: «Ви моголи».
«Моголи! моголи!»
(Т.Шевченко. І мертвим, і живим...)

«Тисяча плато» Ж.Дельоза й Ф.Ґваттарі - це, напевне, чи не остання велика книга з філософії. Найбільше вражає те, що, виявляється, можливо – ніби згадавши класичні приклади – створити своє власне бачення світу... Більше того, практично не користуючись отими звичними «категоріями» й філософськими поняттями. – Всі використані «концепти» й численні терміни були взяті з якихось інших дисциплін, дуже далеких від філософії, але тут вони вживались у значно ширшому розумінні.
Для прикладу можна взяти протистояння між «осілим» і «кочовим». Адже ці відомі поняття стосуються різних способів існування (в історичному й дуже конкретному смислі), та Дельоз і Ґваттарі поширюють їх на бачення всього соціуму, більше того, – на відповідні способи мислення.
Буквально дані поняття причетні до положення на землі. Так «осіле» засвідчує про незмінність і навіть облаштованість цього місця, – «кочове» ж, очевидно, це постійне пересування. Вже звідси можна багато чого здобути. Зауважимо: стан осілості не тільки визначає форми життя, але змінює й перетворює саму землю. Вже перший прояв осілості, житло, дуже впливає на розуміння всього довкілля. Це така собі точка відліку, з якої щоранку розпочи

Сергій Тарадайко: За мотивами Захер-Мазоха

Ніхто ніколи не заходив так далеко,
зберігаючи при цьому пристойність.
Ж.Дельоз. Презентація Захер-Мазоха
(Холодне та Жорстоке)

Подібно до самого цього подвійного прізвища, й відповідне, сказати б, явище так само виглядає ніби роздвоєним і подвійним. Отже, спершу, звісно, згадується письменник. Але відразу відчувається щось іще – відомий стан, який отримує свою назву від одної частини прізвища: «мазохізм».

Очевидно, зайве нагадувати, що йдеться про своєрідне, так би мовити, задоволення від болю та приниження. Втім, і тут є невизначена роздвоєність, адже мова про сексуальне відхилення, тобто збочення. Це з одного боку. – Водночас, як відомо, саме поняття «мазохізму» може вживатись у ситуаціях, які, власне, й не пов’язані з сексуальністю. До речі, тут одразу ж виникає неначе сумнів: а чи виключно сексуальним є це явище?

Та навіть, якщо казати про «збочення», так само швидко з’являється знайоме вже роздвоєння. Згадаймо про «садо-мазо», вживаючи просто сленґ, або про «садо-мазохістську єдність», якщо хочемо втішатися хоч уявною «науковістю». До речі, Захер-Мазоху (й самому тому феномену) присвячено вже силу-силенну досліджень. Але й тут одразу відчутна вже не згадувана подвійність, а неприхована суб’єктивність або й довільність у розумінні. Виникає дещо подібне до «розпорошення», «розсіювання» (la dissémination) Жака Дерида[1]. Тому кожне таке тлумачення ніби нагадує, що ми мало що розуміємо в мазохізмі.

Сергій Тарадайко: Вершник

я глянув, – і ось кінь білий,
а той, хто на ньому сидів, мав лука.
І вінця йому дано, і він вийшов, як
переможець, і щоб перемогти.
(Об’явлення Івана Богослова, 6:2)

Ти сідаєш перед пультом, або монітором, або кермом і насамперед − щось вмикаєш: або двигун, або живлення. Тепер можна рухатись. Очевидно, мова про дуже відмінні пристрої, та при цьому ми відразу відчуваємо й дещо спільне. Передусім − отой загальний образ машини як такої. Виникає навіть якесь чуття небезпеки, особливо у тому випадку, коли йдеться про чужу чи незнайому поки машину. Здавалося б, усе просто: всі машини побудовані, власне кажучи, на знанні. Тому нам, аби впевнено себе почувати, необхідно лише засвоїти принцип дії та головні відомості з устрою. Втім, насправді − зовсім інакше. Бо давайте казати прямо: самі по собі знання дуже мало нам допоможуть. Адже перш за все тут потрібне якесь уміння, радше вправність аніж знання.

Може скластися таке враження, ніби згадане зараз явище цілковито стосується техніки. Втім, ідеться про дещо більше − про керування взагалі. Можна сказати, що так само керують і банком, і підприємством, і командою. Так само треба міцно тримати в руках якесь достатньо складне утворення. Більше того, чому б не піти ще далі? Чи не стало згадане явище самою суттю нашого часу? На відміну від минувшини, коли люди лише схилялися перед обставинами (тож і тлумачили їх як «фатум» або «долю»), − сьогодні ми намагаємося впливати на ці обставини чи хоч би скеровувати їх у потрібний для себе бік. Отже, бачимо вже певну схему: ти стикаєшся з чимось явно більшим за тебе (чи сильнішим, чи потужнішим, не важливо), проте керуєш ним саме ти.