Андрій Богданович: Метафізика цивілізаційного розлому: між жертвою Авеля та містом Каїна

 Історія людства — це не лише хронологія винаходів, а передусім розгортання прадавнього архетипу, закладеного в біблійному сюжеті про двох братів. Розглядаючи рустикальну сільську цивілізацію та урбаністичну технократію через призму образів Авеля та Каїна, ми виявляємо фундаментальний онтологічний конфлікт. 

Авель, пастух і споглядач, уособлює органічне буття. Його світ — це простір відкритого неба, де людина не панує над природою, а вписується в її ритми. Сільська цивілізація в своїй основі є «авелевою»: вона тримається на циклічності, прийнятті сакрального порядку та мінімальному втручанні в ландшафт. Жертва Авеля — це плоди живої природи, що символізують гармонію між творцем і творінням, де техніка є лише допоміжним інструментом, а не самоціллю.

Натомість Каїн, землероб, що став братовбивцею, постає першим архітектором штучного світу. Після вигнання саме він будує перше місто, закладаючи фундамент урбаністичного, технологієцентричного шляху. Місто Каїна — це спроба автономії від Бога та природи, створення «другої натури» за допомогою стін і заліза. Якщо Авель покладається на благодать, то Каїн — на розрахунок і дію. Технологія в цьому контексті виступає як компенсація втраченого раю: людина, що відчуває себе вигнанцем у дикому світі, змушена захищатися бронею з бетону та механізмів. Нащадки Каїна стають майстрами металу та музики, перетворюючи світ на простір енергії та експансії. Це шлях лінійного прогресу, який не знає зупинки, бо в його основі лежить тривога вигнанця.

Конфлікт між цими типами цивілізації є трагічним, адже в історичній перспективі Каїн неминуче перемагає Авеля. Урбаністичний світ, озброєний технологією, поглинає рустикальний простір, нав’язуючи йому свою волю та швидкість. Проте ця перемога є пірровою: відриваючись від «авелевої» тиші та природних коренів, людина потрапляє в полон власних винаходів. Сучасна технократія — це апогей каїнічного духу, де ефективність замінила сенс, а алгоритм — молитву. 

Ми живемо в епоху, коли «місто» стало глобальним, проте десь у глибині культури все ще живе туга за авелевою простотою — за тим станом буття, де людина не була оператором машини, а була свідком буття. Ця дуальність залишається головним викликом нашого часу: чи зможемо ми, мешканці міст Каїна, зберегти в собі жертовну щирість Авеля?

Олег Гуцуляк: Dasein між das Sain i das Cain

 Якщо Прогрес був лише декорацією (ідеологією), то справжня драма розгортається на рівні Dasein (Тут-Буття), де фінальний вибір стоїть не між «лівим» чи «правим», а між двома типами існування після краху ілюзій.

Цей вибір — Das Sain (Авель) чи Das Cain (Каїн) — і є тим моментом, коли «Людина-Запитання» остаточно визначається.

Етика Степу: Між Sain та Cain

Коли юнацькі мрії про «Прогрес» розбиваються об реальність, а ідеологічні підпорки зникають, людина залишається наодинці зі своєю «вкинутістю» в Dasein. Степ не дає вказівок. Він лише віддзеркалює те, що всередині.

Досвід пережитих ударів (несправджене кохання, зрада, страх, виживання) — це паливо. Але куди воно спрямує вершника?

1. Шлях Das Cain (Каїн) — Бунт скривдженого

Це шлях міщанства, яке відчуло себе ошуканим. Каїн вбиває Авеля, бо його «жертва» (його сподівання на прогрес) не була прийнята світом. У сучасному Степу - це шлях ресентименту. Це той самий агресивний імеріалізм і війни.. Каїн намагається заповнити порожнечу навколо себе кров'ю та кордонами, бо не може витримати власної «вкинутості». Його золото — це зброя. Його запитання перетворилися на звинувачення.

2. Шлях Das Sain (Проста святість Авеля) — Прийняття буття

Це і є справжній шлях нашої Скіфянки. Це не та «святість», що в іконах, а «проста святість» людини, яка прийняла удари долі та не дала їм перетворити себе на звіра.

Sain (Авель) у Степу — це той, хто бачить «вкинутість» як дар свободи. Вона знає про двуличність світу, але сама не стає дволичною. Її золото — це не ознака багатства, а «вузли» (knots) вдячності та пам’яті про те, що вистояло. Це етика Співіснування без ідеологічних милиць.

3. Результат Dasein (Існування)

Тут немає третього шляху. Або ти стаєш Каїном, який будує стіни з трупів і традицій, щоб заглушити біль, або ти стаєш Авелем (Sain), чия «проста святость» полягає у здатності бути чесним із самим собою серед хаосу буденності.

 Її погляд — це не погляд вбивці, але й не погляд жертви. Це погляд людини, яка пройшла через «Каїнову спокусу» ресентименту, але вибрала зберегти «людське обличчя».

Ця дихотомія Sain/Cain ідеально закриває питання про те, чому постсовєтський простір провалився у війни. Він просто не зміг народити достатньо «Авелів», здатних витримати свободу Степу, і масово обрав шлях Каїна.

 «Хто я в цьому Степу — той, хто несе святость буття, чи той, хто несе ніж Каїна?».

Михаил Эпштейн: Онтоцид

ОнтоцИд (от др.-греч. ὄν, род. п. ὄντος — сущее, бытие + cide, убийство; ср. геноцид) — тотальное уничтожение всего сущего, война с бытием как таковым. Геноцид, зооцид, экоцид — лишь частичные проявления онтоцида.

Примеры:

Онтоцид, вражда к бытию как таковому, лежит в основе ряда религиозных и политических движений, таких как гностицизм, отчасти старообрядчество, фашизм, евразийство. Мир лежит во зле или захвачен Антихристом, а значит, подлежит уничтожению.

Онтоцид на практике — тактика выжженной земли. Иногда проводится отступающей армией, чтобы не дать возможности агрессору использовать захваченные ресурсы. Но и такая тактика запрещена международными нормами ведения войны. А в Украине тактика выжженной земли применяется нападающей армией, которая опустошает территорию как таковую, превращает в руины целые города. Такой онтоцид противоречит не только международному праву, но и прагматике войны. Даже нацистская Германия старалась не разрушать больше того, что было необходимо для военной победы, чтобы впоследствии оккупировать эти земли с пользой для дальнейшего развития. Нынешний агрессор превосходит рекорды фашизма середины ХХ века по размаху отноцида, деструктивности военных действий.

Ряд конкретных примеров также в указанной беседе М. Эпштейна с П. Щелиным о сатанодицее, о мистической и сектантской стороне "русского мира".

Отрывок из статьи "О природе онтоцида": 

"Допустим, на свете возникает нечто — некая форма бытия, росток, былинка. Европеец увидит это нечто — и захочет его использовать. Взглянуть на него с разных сторон. Углубиться в его причину. Вырастить из него нечто большее. Что-то построить на его основе, и т.д. А в России на это нечто, как новый факт бытия, взглянут с подозрением. А чего ему нужно? Какое у него право тут быть? Ничего не было — и вдруг здрасте-пожалуйста. Да кому ты нужен? Начнет тут воду мутить. Права качать. Как бы чего не вышло. Лучше без него. Как ничего не было, так пусть и не будет. Меньше беспокойства. Баба с возу — возу легче. — И начнут это нечто вминать в землю, затаптывать, чтобы поскорее от него ничего не осталось. Небытие — это и точка отсчета, и точка прибытия.

...Но есть и некоторое любопытство к бытию, хотя и отрицательное: пытливость от слова "пытка". Что же это за бытие такое? Нужно с ним разобраться. Надломить, скрутить, смять, вытянуть, загнуть. Крайние способы деформации — чтобы оно закричало, забилось от боли, выдало себя. Вот тогда, на пути к смерти, оно становится интересным. За его корчами и судорогами стоит понаблюдать. Живое острее всего воспринимается в процессе своего прекращения, истребления. Бытие интересно своим страданием. Именно в страдании оно обнаруживает свои свойства. Когда оно цельно, оно опасно, на что-то претендует, может занять наше место. А если его ломать, травить, душить, оно обнаруживает всю силу своей встревоженной и уходящей жизни. Мы любим бытие в его ранах, воплях, спазмах, когда оно дергается и стонет. Тогда нам является его подлинность, подноготная (вспомним пыточное происхождение этих слов). Пытка — вот наше познавательное отношение к бытию, основа народной эпистемологии. Пока оно живое и целое, оно скрывается, пробует от нас ускользнуть. Когда же мы его пытаем, оно раскрывается в своей глубине. И полной откровенности достигает в агонии, на пороге смерти, когда душа уже отлетает. А. Н. Толстой учился сочному русскому языку по пыточным книгам петровских времен...".

Андрій Кулик: Селянство є «сутнісний досвід буття» — один з можливих варіантів подолання «сутнісної бездомності людини». Осілість — надзвичайно важлива риса селянського, хліборобського способу життя

Шпенґлер писав, що велика культура — це культура міста (міська культура), а світова історія — це історія міст. 

Народ, держава, політика, філософія, мистецтво і релігія — все це найголовніші феномени культури, так чи інакше пов'язані з будівництвом міст (Шпенґлер). 

Іноді ностальгую по місцевості поза містом, де пройшла частина мого життя. Слово «ностальгія» має два коріння: νόστος — місце, батьківщина, і άλγος — біль. У Карла Ясперса є цікавий текст, дисертація — «Ностальгія і злочин», хоча там про тимчасове безумство, але на той час для правників і психологів це був казус. 

Жити - означає посіяти, зібрати і зберігати, каже селянин. 

Потяг до землі - це вічна природність людського єства, що назавжди залишиться з людиною. Життя людини супроводжується «невидимим» внутрішнім життям. Дім — щось більше, ніж житлові квадрати або квартира. «Житлове питання» супроводжує людину вже давно. І це питання не про «метри квадратні», а про якість. 

Гайдеґґер згадував про «бездомність сучасної людини». Він вважав, що селянство є «сутнісний досвід буття» — один з можливих варіантів подолання «сутнісної бездомності людини». Осілість — надзвичайно важлива риса селянського, хліборобського способу життя. Справді, людина робиться страшною, коли її позбавляють місця, домівки. Кожна людина наділена «місцем», як певною долею, чи часточкою буття. Зруйнувати спокій приватного життя — позбавити людину життєвої наснаги. 

«Простий патріархальний, близький до природи, у першу чергу селянський побут, із його відносно надійними, ніби поза історичними реаліями», і Гайдеґґер віднаходить «сутнісний досвід буття» реально існуючим в ландшафті рідного Шварцвальда. 

Згадав рядки відомого вірша Василя Симоненка, якраз той самий Dasein..  

«Можна жити, а можна існувати,
Можна думать — можна повторять,
Та не можуть душу зігрівати
Ті, що не палають, не горять!»