Ідеологічний фундамент новітньої української державності під час Визвольних змагань 1917-1921 років та вплив на сучасність.
Частина І: тризуб і троянда
«Українська революція, яку надихали мрії про національне визволення, так саме як і ідеали соціалізму, привела до створення національної держави (1917-1920), а відтак і радянської республіки (1923)» [1]
Доба Визвольних змагань 1917–1921 років є одним з найцікавіших етапів новітнього українського державотворення. Стрімке розгортання подій, відкриття численних вікон можливостей та величезна підтримка населення. Здавалось що може піти не так? Як виявилось багато чого. Завжди щось може, а скоріш за все обов’язково піде не так.
Одне з моїх зацікавлень є ідеї та їх історія. В Україні ідеї мають свою історію. Сьогодні може здаватись, що наша країна має націоналістичні ознаки. Принаймні такою хочуть бачити Україну націонал-патріотична спільнота. Ультранаціоналістичною, фашистською і навіть нацисткою Україну намагаються показати московити та їх посіпаки. Іноді те саме провертають і сусіди поляки, чи то борячись зі своїми історичними травмами/міфами чи то заграючи з популістськими настроями посполитих.
Водночас ті самі московити показають нас прогресистами та гендеристами, а деінде у країнах Європи та в США всі ці візії рясно дублюються тими самими посіпаками або «проконсервативними» політичними або громадянськими силами (насправді політичними фарисеями, які граються у популізм). Але яка Україна насправді? Націоналістична чи прогресистська? Чи можливо націонал-прогресистська?
І на це питання є відповіді. Однак, спочатку потрібно спробувати проаналізувати ідейний та світоглядний фундамент новітньої української державності, породжену ними культуру, встановити причинно-наслідкові зв’язки та порівняти з сучасністю.
Нація, як політична спільнота збиралась не у вакуумі. Існував конкретний соціально-політичний контекст. Весна народів (Весна націй) [2], що відбувалась у Європі у 1848–1849 років породила численні національні рухи, деякі з яких одразу взяли курс на відокремлення від імперій і побудову власних держав, а інші задовольнялись ідеями культурних автономій. У ті часи національне не завжди співпадало з державним. Частіше національне ототожнювалось з культурою, мовою і традиціями. Повсюди популярним стають національні культура і фольклор, причому абсолютно не обов’язково, щоб люди, які щиро цікавились національною мовою та культурою були націоналісти. Наприклад серед російських дворян було не мало поціновувачів української культури, наприклад сім’я майбутнього гетьмана Павла Скоропадського або численні комуністичні рупори по типу Хвильового. Одні були монархістами-консерваторами, а інші республіканцями-більшовиками і ніхто з них не був українським націоналістом. Сьогодні це явище яскраво представлено в Каталонії, населення якої у масі своїй будучи ультралівим бореться за створення власної національної держави.
