Андрій Поцелуйко: Парад майбутнього: як Україна першою у світі вивела на парад не армію роботів, а армію безпілотних систем

 24 серпня 2026 року Україна зробила те, що ще кілька років тому здавалося сюжетом із наукової фантастики. У День Незалежності на вулицях Києва замість традиційної колони військових, танків і бронетехніки з’явилися роботи та безпілотні системи. Хрещатиком пройшли наземні роботизовані комплекси, Дніпром — морські дрони, а в небі над столицею продемонстрували українські безпілотники. Офіс Президента назвав подію першим в історії України парадом повітряних, наземних і морських дронів.

Але значення цієї події набагато ширше за незвичайне святкове шоу. Україна фактично продемонструвала світові новий тип війська — військо, у якому все більшу роль відіграють машини, здатні виконувати бойові завдання без безпосередньої присутності людини на полі бою. Саме тому український парад уже називають першим у світі парадом військових безпілотних і роботизованих систем.

Це особливо символічно тому, що ще нещодавно дрони сприймалися переважно як допоміжний інструмент — засіб розвідки, коригування артилерії чи спостереження. Українська війна перетворила їх на повноцінну складову бойових дій. Сьогодні безпілотні системи можуть перевозити боєприпаси, евакуйовувати поранених, вести розвідку, встановлювати міни, уражати противника та працювати там, де перебування людини є надто небезпечним.

І саме в цьому полягає українське першенство. Україна не просто створила багато дронів — вона першою показала цілу військову систему безпілотних технологій як окреме явище національної оборони. У Києві одночасно були представлені наземні, морські та повітряні комплекси — майже 100 одиниць українського озброєння.

Андрій Поцелуйко: Від ведмедя Бодварра до дрона: дві міфології сучасної війни. Меч-самосік: коли мертве залізо стає продовженням живого воїна

Міфологія дозволяє побачити у війні не лише зіткнення армій, технологій та політичних систем, а й зіткнення різних уявлень про людину, смерть і силу. Якщо подивитися на російсько-українську війну крізь архетипи давніх міфів, можна побачити дві дуже різні моделі воїна.

Особливо промовистою тут є паралель із Сагою про Хрольфа Кракі. У ній Бодварр Б'яркі під час вирішальної битви перебуває в особливому стані: його тіло залишається осторонь, але на полі бою з'являється величезний ведмідь, який воює на боці Хрольфа. Це не просто воїн, який перетворився на звіра. Ведмідь постає як своєрідний тваринний двійник героя — матеріалізована сила, яка діє замість нього.

У давньоскандинавській культурі існували уявлення про fylgja — надприродного супутника або двійника людини, який міг постати в образі тварини. Тому образ Бодварра і ведмедя можна розглядати як архетип воїна, який присутній на полі бою не безпосередньо, а через іншу істоту.

Цей образ має несподіваний сучасний відповідник. Український оператор безпілотника або роботизованої системи також може фізично перебувати далеко від поля бою, але його воля, рішення і бойова дія присутні там через інший об'єкт. У давньому міфі таким об'єктом є ведмідь; у технологічній війні — дрон, наземний робот або морський безпілотник.

Звичайно, дрон не є міфологічною fylgja буквально. Але на рівні архетипу структура надзвичайно подібна:

людина → дистанційний стан → двійник → дія на полі бою.

Воїн більше не обов'язково повинен фізично бути там, де відбувається бій. Його сила може бути винесена за межі його тіла.

Андрій Поцелуйко: Економіка світу дешевої енергії: прогноз Ілона Маска

 Уявімо світ, у якому людство створило надійний термоядерний реактор, здатний виробляти електроенергію у сто разів дешевше, ніж сьогодні. Це могло б стати не просто технологічним проривом, а початком масштабної економічної революції. 

Подібні перспективи неодноразово обговорював Ілон Маск, який вважає, що поєднання штучного інтелекту, роботів і надзвичайно дешевої енергії може докорінно змінити наше уявлення про працю та гроші.

Маск висловлював думку, що в далекому майбутньому гроші можуть втратити своє значення і навіть «зникнути як концепція». Його аргумент полягає в тому, що гроші потрібні передусім для розподілу обмежених ресурсів. Якщо штучний інтелект і роботи зможуть виробляти практично все необхідне у величезних кількостях, сама потреба в грошах може суттєво зменшитися. В іншому своєму прогнозі Маск припускав, що приблизно в перспективі наступного десятиліття гроші можуть стати значно менш важливими, якщо продуктивність ШІ та робототехніки продовжить стрімко зростати.

Однак для такого майбутнього потрібна величезна кількість енергії. Саме тому дешевий термоядерний синтез може стати одним із ключових елементів цієї картини. Якщо електроенергія стане у сто разів дешевшою, різко знизиться вартість багатьох виробничих процесів. Стане дешевше виробляти сталь, алюміній, добрива, водень та інші матеріали. Великі обсяги електроенергії можна буде використовувати для опріснення морської води, що особливо важливо для посушливих регіонів.

Андрій Поцелуйко: Сома і три функції: ритуальна диференціація сакрального напою у ведійській традиції

У ведійській ритуальній традиції Сома постає не просто як священний напій, що однаково подається всім богам. 

Його приготування, очищення та спосіб подачі могли змінюватися залежно від божества, для якого призначалася конкретна частка. Особливо цікавою в цьому контексті є відмінність між чистим Сомою, Сомою, змішаним із молоком, та Сомою, змішаним із медом. Ця ритуальна диференціація привертає увагу тому, що її адресати — Ваю та Індра, Мітра й Варуна, Ашвіни — можуть бути зіставлені з трьома функціональними сферами, які в інтерпретації Жоржа Дюмезіля становлять основу індоєвропейської трифункціональної ідеології.

Інформація про цей ритуальний розподіл засвідчена в дослідженнях ведійської релігії. Артур Ентоні Макдонелл, описуючи Сому у Vedic Mythology, зазначає, що очищений, незмішаний Сома приносився переважно Ваю та Індрі, тоді як у пізнішому ритуалі Сома для Мітри-Варуни змішувався з молоком, а для Ашвінів — із медом. Сама ведійська традиція також безпосередньо засвідчує молочний Сома для Мітри й Варуни: у Рігведі 1.137 говориться про «світлий Сома», змішаний із молоком, призначений цій божественній парі.

Ця деталь може здатися на перший погляд суто технічною: один різновид Соми готували одним способом, інший — іншим. Проте якщо розглянути не лише склад напою, а й адресатів ритуалу, виникає надзвичайно цікава структура. Перед нами фактично три варіанти одного сакрального напою:

чистий Сома → Індра і Ваю;

Сома + молоко → Мітра і Варуна;

Сома + мед → Ашвіни.

Саме тут відкривається можливість дюмезілівського прочитання.

Андрій Поцелуйко: Від працівника до споживача: YouTube-модель майбутнього соціуму

Однією з найважливіших проблем, яку породжує роботизація та розвиток штучного інтелекту, є не лише питання про те, скільки людей залишаться без роботи, а значно глибше питання: якою стане економічна роль людини в суспільстві, де для виробництва дедалі меншою мірою потрібна людська праця? Якщо машина здатна виробляти автомобілі, програмне забезпечення, енергію, інформацію і навіть частину інтелектуального продукту, то традиційний зв'язок «праця — заробітна плата — споживання» поступово втрачає універсальність. Саме ця проблема лежить у центрі роздумів про майбутнє соціуму, порушених у праці Олега Гуцуляка «Грядущая социальная революция», де розглядаються трансформація капіталізму, фінансово-корпоративний капітал, управлінські еліти та перспективи автоматизації.

Однак можливий і дещо інший сценарій розвитку. Роботизація може не просто породити масу людей, виключених із виробництва, а сформувати новий тип суспільства, в якому людина перестає бути передусім працівником і дедалі більше стає споживачем, користувачем та потенційним творцем. У цьому сенсі своєрідною моделлю майбутньої економіки може виступити вже знайома нам система YouTube.

YouTube демонструє принципово новий тип економічних відносин. Існує творець контенту, який виробляє певний продукт, існує платформа, яка забезпечує його поширення та монетизацію, і є величезна маса споживачів, які переглядають цей продукт. При цьому глядач не є найманим працівником автора відео. Він може просто дивитися, оцінювати, ставити вподобання, підписуватися, коментувати і тим самим брати участь у формуванні економічної цінності контенту. Водночас принципова особливість цієї системи полягає в тому, що глядач потенційно може сам стати творцем. Він може сьогодні дивитися чужі відео, а завтра створити власний канал, записати ролик, зібрати аудиторію і почати отримувати дохід.

Якщо перенести цю логіку на суспільство майбутнього, можна уявити економічну систему, в якій межа між виробником і споживачем стає дедалі менш чіткою. Людина може певний час працювати на підприємстві, потім втратити роботу через автоматизацію, отримувати гарантований базовий дохід, займатися споживанням, навчанням або творчістю, а згодом створити власний продукт чи послугу і знову повернутися до активної економічної діяльності. Після завершення проєкту вона може знову опинитися поза традиційним ринком праці.

Таким чином, майбутній соціум може складатися не стільки з постійних працівників і постійних безробітних, скільки з постійних учасників економіки, які періодично змінюють свою роль. Людина може бути працівником, споживачем, творцем, підприємцем або одержувачем соціального доходу — причому ці ролі можуть швидко змінювати одна одну.

Саме тут особливого значення набуває ідея безумовного базового доходу. У традиційному капіталізмі основним джерелом доходу більшості населення є продаж власної робочої сили. Людина працює — отримує зарплату — купує товари та послуги. Але якщо роботизація скорочує потребу в праці, виникає структурна проблема: виробничі потужності можуть зростати, тоді як кількість людей, які мають постійний трудовий дохід, скорочується. Тоді базовий дохід може виконувати не лише гуманітарну чи соціальну функцію. Він може стати механізмом підтримання платоспроможного попиту. Людина, яка вже не потрібна виробництву протягом усього робочого тижня або навіть протягом значної частини життя, все одно залишається споживачем. Вона отримує певний гарантований дохід і витрачає його на харчування, житло, транспорт, цифрові послуги, розваги, освіту та інші товари.

Виникає парадоксальна ситуація: чим більше машини звільняють людину від необхідності працювати, тим важливішим може ставати забезпечення людини ресурсами для споживання.

Андрій Поцелуйко: Естетика влади: від племінного пір’я до Rolex

Історію людського суспільства зазвичай розповідають як історію боротьби за матеріальні ресурси: землю, їжу, гроші, власність, засоби виробництва. 

Проте поряд із матеріальним виміром завжди існував інший — символічний. Люди боролися не лише за те, щоб володіти речами, а й за право визначати, які речі, образи та форми поведінки вважаються престижними. Саме тому естетику не варто розглядати лише як сферу мистецтва, моди чи особистого смаку. Вона може бути мовою соціальної ієрархії. Одяг, прикраси, зачіска, татуювання, автомобіль, житло або навіть спосіб говорити повідомляють іншим, хто ми такі, до якої групи належимо і яке місце займаємо в суспільстві. У цьому сенсі між архаїчним племінним суспільством і сучасним споживчим капіталізмом існує несподівана спорідненість. Там, де первісний аристократ отримував право носити певне яскраве пір’я, сучасний представник економічної еліти демонструє свій статус за допомогою дорогого годинника, автомобіля чи одягу. Матеріальні предмети різні, історичні умови радикально відрізняються, але соціальна функція символу може бути подібною: виділити людину серед інших і зробити її становище видимим.

Андрій Поцелуйко: Еволюційне відлуння палеоантропів: Як прадавній страх перед іншими видами Homo трансформувався у расову упередженість в емпатії (Racial Ingroup Bias in Empathy)

 Сучасне людство схильне вважати себе вінцем раціональності, продуктом високорозвиненої культури та гуманістичних цінностей. Проте під тонкою кригою виховання ховається глибокий океан прадавніх еволюційних програм, сформованих мільйонами років жорстокої боротьби за виживання. Одним із найбільш яскравих проявів цього підсвідомого спадку є феномен расової упередженості в емпатії (Racial Ingroup Bias in Empathy).

 Нейробіологічні дослідження початку XXI століття та сучасні когнітивні розвідки 2020-х років наочно демонструють: на рівні автоматичних реакцій мозку людина співпереживає болю представника іншої раси слабше, ніж болю представника своєї групи. Чому виникає цей збій у загальнолюдській солідарності? Поширене пояснення, що звинувачує виключно соціальне виховання чи політичний расизм, є поверхневим. Справжнє коріння цього явища сягає епохи плейстоцену. У часи, коли на планеті одночасно співіснували кілька різних видів роду Homo, зустріч із чужинцем означала контакт не з «іншою культурою», а з іншим біологічним видом. Сучасна інтегральна гіпотеза стверджує: расова упередженість, особливо серед ізольованих верств населення, є нічим іншим, як зміщеною еволюційною реакцією на палеоантропів та архантропів. Мозок автоматично активує прадавні лімбічні програми захисту від міжвидових конкурентів.

Світ до монополії Homo sapiens: Епоха міжвидового сусідства

Щоб зрозуміти архітектуру нашого мислення, необхідно реконструювати середовище, у якому воно формувалося. Протягом більшої частини своєї історії вид Homo sapiens не був єдиним володарем Землі. Ще якихось 40–50 тисяч років тому євразійські простори заселяли неандертальці (Homo neanderthalensis) та денисівці, на території Індонезії доживали свої дні реліктові популяції архантропів (Homo erectus), а на острові Флорес існували мініатюрні «гобіти» (Homo floresiensis). Для нашого пращура-сапієнса зустріч із представником іншої антропологічної лінії була буденною, але критично небезпечною реальністю.

Андрій Поцелуйко: Демографічний парадокс Сінгапуру та України: різні причини однаково низької народжуваності

Сучасна демографічна ситуація Сінгапуру та України являє собою надзвичайно цікавий приклад того, як однаковий статистичний результат може бути породжений принципово різними історичними та соціально-економічними причинами. Обидві країни сьогодні належать до держав із надзвичайно низькою народжуваністю. Однак якщо Україна переживає демографічний спад значною мірою внаслідок війни, масової міграції, невизначеності та руйнування нормального життєвого циклу сімей, то Сінгапур демонструє інший феномен — наднизьку народжуваність саме в умовах економічного успіху, високого рівня життя, безпеки та надзвичайної урбанізації.

На перший погляд така ситуація здається парадоксальною. Здавалося б, країна, яка має високі доходи, розвинену інфраструктуру, ефективну державу, якісну медицину, освіту та безпеку, повинна мати сприятливі умови для створення сім'ї. Проте демографічна поведінка сучасного міського населення демонструє, що між матеріальним добробутом і народжуваністю немає прямої позитивної залежності. Навпаки, на певному етапі модернізації вони можуть розходитися.

Сінгапур є одним із найяскравіших прикладів цього явища. Це невелика міська держава, фактично гігантський мегаполіс, який перетворився на один із провідних фінансових, технологічних і логістичних центрів світу. Його економічна модель вимагає високої концентрації людського капіталу, тривалої освіти, професійної спеціалізації та високої продуктивності праці. Проте саме ця модель створює умови, за яких народження дітей часто відкладається на пізніший вік або взагалі не відбувається.

Андрій Поцелуйко: Походження писемності: між господарським обліком і сакральною функцією

Питання про походження писемності тісно пов’язане з питанням про те, навіщо людству взагалі знадобилася фіксація інформації. 

Найвідомішою є господарсько-адміністративна концепція: писемність виникла тоді, коли суспільство стало настільки складним, що усної пам’яті вже було недостатньо для обліку майна, зерна, худоби, податків, трудових повинностей і товарообміну. Найкращим прикладом цієї моделі є Месопотамія, де найдавніші протописемні знаки пов’язані передусім із господарським обліком. Спочатку знак позначав певну кількість конкретного продукту, а поступово система знаків ставала дедалі складнішою і перетворилася на справжню писемність. У цьому сенсі можна говорити, що для найдавніших цивілізацій господарська та адміністративна функція була одним із найважливіших, а можливо, й первинним стимулом до створення письма.

Однак ця модель не є універсальною. Історія писемності демонструє, що люди могли прагнути фіксувати не лише матеріальні речі, а й те, що вважали священним, важливим для колективної пам’яті або пов’язаним із надприродним світом. Особливо показовим тут є давньокитайське письмо. Одними з найдавніших добре засвідчених китайських написів є написи на гадальних кістках і панцирах черепах доби Шан. Їх використовували під час ворожіння: правителі та жерці ставили питання про дощ, врожай, полювання, військові походи, здоров’я правителя та волю предків. Отже, в цьому випадку писемність була безпосередньо пов’язана із сакральною практикою. Людина за допомогою знака прагнула не просто зафіксувати господарський факт, а встановити своєрідний зв’язок між людським суспільством і світом богів та предків.

Андрій Поцелуйко: Ідеальна людина в мистецтві гітлерівської Німеччини: від античного канону до націонал-соціалістичного образу

Образ «ідеальної людини», який активно пропагувало мистецтво гітлерівської Німеччини, часто сприймають як своєрідне відображення реального антропологічного типу, характерного для «арійської раси». 

Насправді ж перед нами передусім художній канон, створений шляхом поєднання античних уявлень про красу, німецького класицизму, націоналістичної ідеології XIX — початку XX століття та історіософських расових теорій. Націонал-соціалістична пропаганда надала цьому давнішому естетичному ідеалу політичного й расового змісту.

Показовим є те, що типовий чоловічий образ в офіційній скульптурі гітлерівської Німеччини — високий, мускулистий, пропорційний, із широкими плечима, спокійним обличчям і демонстративно здоровим тілом — значною мірою нагадував не пересічного німця, а героя античної статуї. Жіночий образ також будувався за канонами гармонійного, фізично здорового тіла. Саме тому правильніше говорити не про «антропологічний портрет», а про ідеалізовану художню конструкцію, якій націонал-соціалістичний режим надав расове значення.

Античне походження канону

Історію цього образу неможливо почати без античності. Ще в епоху Відродження європейське мистецтво звернулося до грецької та римської спадщини як до взірця гармонії людського тіла. Особливо важливим стало XVIII століття, коли німецький мистецтвознавець Йоганн Йоахім Вінкельман сформулював уявлення про античне мистецтво як про найвище втілення краси, гармонії та «благородної простоти».

У XIX столітті класичний образ людського тіла набув нового значення. Він почав сприйматися не лише як естетичний, а й як моральний та культурний взірець. Сильне, пропорційне тіло дедалі частіше символізувало силу духу, самодисципліну, мужність і внутрішню гармонію.

Андрій Поцелуйко: Антропологічний тип як описова класифікаційна категорія

Багато хто чув вислів науковців про те що ‘’рас не існує’’,  що раса це ‘’соціальний конструкт’’. Насправді ж цей термін багатозначний і є носієм багатьох значень. У фізичній антропології він вживається як синонім терміну «антропологічний тип».

Дане поняття належить до термінології фізичної антропології та використовується для опису людської морфологічної мінливості. Його важливо правильно розуміти, оскільки слово «тип» може створювати враження, ніби йдеться про окрему біологічну одиницю, подібну до виду або підвиду. Насправді антропологічний тип має інший характер: це передусім описова класифікаційна категорія, призначена для впорядкування спостережуваних морфологічних особливостей.

Коли антропологи говорять про певний антропологічний тип, вони мають на увазі сукупність характерних ознак будови людського тіла. До таких ознак можуть належати, наприклад, пропорції тіла, форма черепа, особливості обличчя, пігментація, структура волосся та інші морфологічні характеристики. На основі подібності цих ознак дослідники можуть описувати певні групи населення та порівнювати їх між собою.

Таким чином, поняття «антропологічний тип» виконує класифікаційну функцію. Воно дає змогу об'єднати людей за певними спільними рисами та описати характер морфологічної варіативності людських популяцій. Однак така класифікація не є біологічною таксономією в тому самому значенні, у якому такими категоріями є вид або підвид.

Вид і підвид є таксономічними категоріями, які мають певне місце в системі біологічної класифікації. 

Натомість «антропологічний тип» не є окремою таксономічною одиницею людства. Людей, яких відносять до одного антропологічного типу, не слід розглядати як представників окремого виду, підвиду чи іншої самостійної біологічної одиниці. Йдеться лише про певну модель опису морфологічних відмінностей.

Саме тому доречно називати антропологічний тип описовою класифікаційною категорією. Слово «класифікаційна» підкреслює, що ця категорія використовується для систематизації спостережуваних ознак, а слово «описова» — що вона не створює окремого таксономічного рівня. Вона описує характерні поєднання морфологічних рис, не перетворюючи їх на самостійні біологічні таксони.

Важливо також пам'ятати, що людські морфологічні ознаки не розподіляються між населенням світу у вигляді абсолютно чітких і замкнених наборів. Між популяціями існує значна варіативність, а окремі ознаки можуть поширюватися незалежно одна від одної. Тому антропологічні типи варто розуміти як зручний інструмент опису, а не як абсолютно чіткі природні межі між групами людей.

Отже, «антропологічний тип» — це не вид і не підвид, а описова класифікаційна категорія фізичної антропології. Її призначення полягає у впорядкуванні та описі морфологічної мінливості людей за певними сукупностями ознак. Саме описовий характер відрізняє цю категорію від таксономічних одиниць біологічної систематики.

Тому правильно казати не ‘’рас не існує’’ а ‘’раса не є таксономічною категорією’’.

Андрій Поцелуйко: Науковий і художньо-філософський способи опису суб’єктивного досвіду

 Людина не лише переживає світ, а й постійно намагається зрозуміти те, що з нею відбувається. Страх, бажання, любов, прагнення до перемоги, відчуття сили чи безсилля — усе це безпосередньо дане нам як суб’єктивний досвід. Проте описати такий досвід можна по-різному. Наука прагне пояснити його через механізми, які можна досліджувати, вимірювати й перевіряти. Філософія та мистецтво можуть ставити інше завдання — не стільки виміряти переживання, скільки розкрити його внутрішній зміст, структуру та значення для людського існування.

Науковий опис прагне максимально відокремити переживання від особистої інтерпретації. Наприклад, якщо людина говорить: «Я відчуваю силу, коли долаю перешкоду», психологія може досліджувати це через поняття мотивації досягнення, відчуття компетентності, саморегуляції, винагороди чи соціального порівняння. Суб’єктивний досвід у такому випадку стає предметом дослідження: його можна пов’язувати з поведінкою, фізіологічними процесами та іншими змінними. Сила науки саме в тому, що вона прагне перетворити індивідуальне переживання на феномен, який можна описати незалежно від конкретної людини.

Однак науковий опис не вичерпує всього того, що означає переживати певний стан. Факт того, що певне переживання пов’язане з активністю конкретних мозкових систем або певним психологічним механізмом, ще не передає повністю, як це переживання відчувається зсередини. Саме тут стають важливими феноменологія, філософія та мистецтво. Вони можуть звертатися безпосередньо до якісної сторони досвіду — до того, як світ відкривається людині в конкретному стані.

Андрій Поцелуйко: Академічна наука та інтелектуальна публіцистика: дві екосистеми осмислення реальності

Сучасне суспільство виробляє знання не в одному універсальному просторі. Поряд із академічною наукою існує інша, менш формалізована, але надзвичайно впливова сфера — інтелектуальна публіцистика, представлена інтелектуальними медіа, аналітичними журналами, есеїстикою та публічними інтелектуалами. Обидві ці сфери займаються осмисленням реальності, аналізують суспільні, політичні, економічні, історичні та культурні процеси, але роблять це за різними правилами. Тому їх доцільно розглядати не як «високу» і «низьку» форми інтелектуальної діяльності, а як дві різні екосистеми виробництва та циркуляції знання.

Академічна наука ґрунтується передусім на принципі методологічної та доказової строгості. Наукова стаття має не просто висунути цікаву думку, а продемонструвати, на яких джерелах, даних, методах і теоретичних передумовах вона ґрунтується. Автор повинен співвіднести власне дослідження з попередньою літературою, визначити проблему, обґрунтувати метод і показати логіку переходу від матеріалу до висновку. У багатьох дисциплінах важливим механізмом контролю є академічне рецензування. Саме тому академічний текст має відповідати специфічним критеріям науковості: доказовості, аргументованості, методологічної прозорості, коректного цитування та можливості критичної перевірки.

Функція академічної науки полягає передусім у виробництві нового, спеціалізованого і максимально обґрунтованого знання. Через це академічні дослідження часто мають вузьку спеціалізацію. Історик може роками досліджувати певний архівний корпус, економіст — конкретний статистичний ефект, філософ — окрему проблему певного мислителя. Така вузькість не є недоліком. Навпаки, саме вона дозволяє досягати тієї глибини аналізу, яка була б неможливою у звичайній публіцистиці.

Проте поряд із цим існує інтелектуальна публіцистика. Її середовищем є такі видання, як The Economist, Foreign Affairs, The Atlantic, The New Yorker, History Today, а також численні аналітичні журнали, культурні видання та онлайн-платформи. Їхня мета полягає не стільки у виробленні нового спеціалізованого знання, скільки в осмисленні, синтезі, інтерпретації та суспільній трансляції знання.

Андрій Поцелуйко: Основні ідеї Дюмезіля: від Мітри й Варуни до міфу та епосу

Чотири праці Жоржа Дюмезіля — "Mitra-Varuna", "Jupiter-Mars-Quirinus", "Les Dieux souverains des Indo-Européens" та "Mythe et épopée" — можна розглядати як послідовні етапи формування й розгортання його головної наукової ідеї. У них поступово змінюється масштаб дослідження: від аналізу окремої пари богів Дюмезіль переходить до структури римського пантеону, далі — до порівняння індоєвропейських моделей суверенітету, а зрештою — до аналізу цілих міфологічних та епічних систем. У результаті виникає одна з найвідоміших і водночас найбільш дискусійних концепцій порівняльної міфології XX століття — теорія трифункціональної ідеології.

Початковим і дуже важливим кроком у цій концепції є праця "Mitra-Varuna". Дюмезіль звертається до двох ведичних богів — Мітри та Варуни — і показує, що вони обидва пов'язані з верховною владою, але репрезентують різні її сторони. Мітра пов'язаний із договором, правом, соціальним порядком, правдивістю та регулярністю. Варуна, навпаки, представляє більш таємничу, магічну, сакральну і водночас небезпечну сторону влади. Таким чином, суверенітет у Дюмезіля не є просто категорією «влади». Він внутрішньо поділений на дві взаємодоповнювальні форми: юридично-соціальну та сакрально-магічну.

Ця подвійність першої функції має фундаментальне значення для всієї подальшої системи Дюмезіля. Вона показує, що його цікавлять не механічні тріади, а складні структурні відносини між різними аспектами одного явища. Саме тому його трифункціональна модель не повинна розумітися як простий поділ суспільства на три професійні групи. Йдеться про глибшу систему взаємопов'язаних способів організації влади, війни, добробуту та сакрального порядку.

Наступний важливий крок представлений у праці "Jupiter-Mars-Quirinus". Тут Дюмезіль звертається до архаїчної римської традиції і пропонує інтерпретувати тріаду Юпітера, Марса та Квіріна як відображення трьох основних функцій. Юпітер репрезентує суверенітет і сакральну владу, Марс — військову силу, а Квірін — народ, продуктивність, добробут і процвітання. Таким чином, римський матеріал постає не як випадковий набір богів, а як система, організована за певним принципом.

Особливо важливим тут є Квірін. Якщо Марса відносно легко пов'язати з військовою функцією, а Юпітера — із верховною владою, то третя функція потребує значно складнішої аргументації. Дюмезіль пов'язує Квіріна з римським народом як колективом, мирним життям, продуктивністю та добробутом. Саме через цей матеріал він демонструє, що третя функція не повинна розумітися лише як «родючість» у вузькому сенсі. Вона охоплює значно ширше коло понять: матеріальний достаток, землеробство, скотарство, народження, мирне процвітання та соціальне відтворення.

Отже, римський матеріал дозволяє Дюмезілю зробити важливий крок: трифункціональність може бути властивістю не лише окремих богів, а структурою пантеону в цілому. Міфологія в такому випадку стає способом організації уявлень про суспільство та світ.

Андрій Поцелуйко: Дюмезіль і критика Belier: між структурою та натяжкою

 Книга Воутера В. Бельє  В. Belier "Gods: Origin and Development of Georges Dumézil's “Idéologie tripartie”  (1991) є однією з найважливіших критичних праць, присвячених теорії Жоржа Дюмезіля. Її значення полягає не лише в тому, що Belier піддає сумніву дюмезілівську концепцію трифункціональної ідеології, а передусім у тому, що він простежує історію її формування та показує, як сама теорія змінювалася протягом десятиліть. 

На мою думку, критика Belier значною мірою переконлива, однак її не слід перетворювати на повне заперечення Дюмезіля. Сильні сторони дюмезілівського підходу залишаються значними, хоча його претензію на реконструкцію єдиної індоєвропейської праструктури слід сприймати обережніше.

В основі концепції Дюмезіля лежить ідея трьох основних функцій, які, на його думку, організовували індоєвропейське суспільство та його міфологічну картину світу. Перша функція пов'язана із сакральною владою, суверенітетом, правом і релігійним порядком. Друга — з військовою силою, героїзмом і війною. Третя — з родючістю, багатством, добробутом, скотарством, землеробством і продовженням роду. Важливо, що Дюмезіль не обмежував цю схему соціальним поділом. Він вбачав її прояви у пантеонах богів, міфах, епосах та інших формах символічної культури.

Саме широта цієї концепції зробила Дюмезіля одним із найвпливовіших компаративістів XX століття. Він намагався показати структурні відповідності між такими віддаленими традиціями, як індійська, іранська, римська, германська та кельтська. Якщо подібні структури справді збереглися в різних індоєвропейських культурах, це могло б свідчити про існування спільної давньої традиції, яка передувала розходженню окремих індоєвропейських народів.

Проте саме тут виникає головна проблема, яку підкреслює Belier. Дюмезіль не залишався протягом усієї своєї наукової діяльності при одній незмінній формулі. Його теорія поступово розвивалася, уточнювалася і перебудовувалася. Те, що на ранньому етапі трактувалося як одна форма трифункціональності, у пізніших працях могло отримувати інше пояснення. Дюмезіль вводив нові розрізнення, враховував винятки та пристосовував свої категорії до складності конкретного міфологічного матеріалу.

Андрій Поцелуйко: Шумпетер про капіталізм, соціалізм, демократію та націонал-соціалізм

 Йозеф Шумпетер у книзі «Капіталізм, соціалізм і демократія» пропонує одну з найбільш парадоксальних концепцій розвитку сучасного суспільства. Його позиція особливо цікава тим, що він частково погоджується з головним історичним прогнозом Карла Маркса — капіталізм не є вічною системою, — але категорично не погоджується з марксистським поясненням причин його занепаду. Для Маркса капіталізм має загинути через внутрішні економічні суперечності, загострення класової боротьби та революційну діяльність пролетаріату. Для Шумпетера ж головна небезпека для капіталізму походить не від його провалу, а, навпаки, від його успіху.

Це і є центральний парадокс його теорії: капіталізм може загинути не тому, що він не здатний створювати багатство, а тому, що він настільки успішно його створює, що поступово змінює суспільство, яке його підтримує.

Капіталізм, який руйнує власні основи

Для Шумпетера капіталізм — це не просто приватна власність, гроші або наявність ринку. У центрі його динаміки стоїть підприємець — людина, яка впроваджує нові технології, створює нові продукти, відкриває нові ринки та організовує виробництво по-новому.

Саме підприємець є рушійною силою економічного розвитку. Капіталізм постійно перебудовує економіку: старі підприємства зникають, нові виникають, старі технології замінюються новими. Пізніше цей процес Шумпетер назве знаменитим поняттям «творче руйнування».

Андрій Поцелуйко: Високотехнологічний mid-market як модель розвитку України

Для України значно реалістичнішим шляхом розвитку високотехнологічного бізнесу може бути створення не гігантських корпорацій на кшталт Nestlé, Roche чи Bayer, а великої кількості спеціалізованих компаній середнього та великого масштабу, орієнтованих на світовий ринок. Такі підприємства часто називають технологічним mid-market.

Створення глобального гіганта потребує величезного капіталу, десятиліть розвитку, потужної міжнародної дистрибуції, масштабних виробничих потужностей та відомого бренду. Компанії рівня Nestlé або інших транснаціональних корпорацій будувалися протягом багатьох десятиліть і сьогодні мають десятки мільярдів доларів виручки. Для України спроба одразу створити подібні корпорації була б надзвичайно складним завданням.

Натомість компанія з виручкою, наприклад, $30–300 млн може бути набагато реалістичнішою ціллю. Вона може мати кілька сотень працівників, володіти унікальною технологією або інтелектуальною власністю та продавати свою продукцію чи послуги клієнтам у США, Європі та інших країнах. При цьому їй не обов'язково домінувати на всьому ринку — достатньо зайняти вузьку, але складну і прибуткову нішу.

Андрій Поцелуйко: Арістотель і радянське розуміння економіки: несподівана спорідненість

На перший погляд, між античною філософією Арістотеля та радянською економічною системою лежить величезна історична й інтелектуальна прірва. 

Арістотель жив у IV столітті до н. е. у світі античного поліса, приватної власності, рабства та натурального господарства. 

Радянський Союз був індустріальною державою XX століття, заснованою на марксизмі, суспільній власності на основні засоби виробництва та централізованому плануванні.

 Проте на рівні фундаментального питання — для чого існує економіка? — між цими двома традиціями можна побачити несподівану спорідненість.

Арістотель одним із перших у західній філософії принципово розділив ойкономію та хрематистику. Ойкономія — мистецтво ведення господарства — повинна забезпечувати умови для життя людини та політичної спільноти. Багатство тут є засобом, а не кінцевою метою. Домогосподарство потребує землі, їжі, одягу, житла, інструментів та інших благ, але його потреби мають природну межу. Коли ж накопичення перестає мати межу і саме багатство стає метою, виникає хрематистика в її неприродній формі.

Саме тут з'являється одна з найглибших арістотелівських інтуїцій: економічна діяльність може бути підпорядкована двом принципово різним логікам. Перша — логіка достатності: виробляти й обмінюватися для того, щоб жити. Друга — логіка безмежного накопичення: накопичувати для того, щоб накопичувати. У першому випадку гроші є інструментом господарства; у другому господарство поступово перетворюється на інструмент примноження грошей.

У цьому пункті арістотелівська думка дивовижно перегукується з марксистською, а через неї — з радянською економічною ідеологією.

Андрій Поцелуйко: Соціальність, ієрархія і насильство у приматів

 Порівняння різних видів приматів показує цікаву закономірність: соціальність створює не лише можливість для співпраці, а й можливість для конфлікту. Чим більше особин регулярно контактують між собою, тим більше виникає соціальних зв'язків, суперництва, боротьби за ресурси, статус і партнерів. Тому на рівні простої статистики цілком логічно припустити: там, де контактів менше, буде менше й абсолютних випадків агресії. 

Проте з цього ще не випливає, що менш соціальний вид за кожного окремого контакту є менш агресивним.

Саме тут важливо розділяти кількість контактів і ймовірність агресії. Якщо одна група має десять тисяч соціальних взаємодій і сто агресивних епізодів, а інша — тисячу взаємодій і тридцять агресивних епізодів, то в другій групі абсолютного насильства менше. Але частка агресивних взаємодій у ній буде вищою. Отже, для порівняння різних видів недостатньо просто порахувати бійки: потрібно враховувати кількість можливостей для конфлікту, тривалість спільного перебування та кількість соціальних контактів.

Це особливо добре видно при порівнянні великих людиноподібних мавп. Орангутани значно менш соціальні, ніж шимпанзе або бонобо. Вони часто ведуть відносно самітний спосіб життя, тому просто мають менше постійних соціальних взаємодій. Через це у них менше можливостей для внутрішньогрупового конфлікту. Горили живуть більш соціально, але їхні групи мають іншу структуру: вони часто організовані навколо домінантного самця. Шимпанзе утворюють складні багаторівневі спільноти, у яких численні соціальні зв'язки поєднуються з конкуренцією та коаліціями.

Особливо цікавим є порівняння шимпанзе і бонобо. Бонобо також живуть у складних соціальних спільнотах, тому їхній приклад спростовує просту формулу «більша група — більше насильства». Розмір групи сам по собі не визначає рівень агресії. Важливо те, як організовані відносини всередині цієї групи, хто з ким утворює коаліції, як розподілена влада і які наслідки має конфлікт.

Андрій Поцелуйко: Історіософія Мавро Орбіні

 Історіософська концепція Мавро Орбіні є одним із найцікавіших прикладів ранньомодерного слов’янського історичного мислення, у якому історія перестає бути лише хронікою подій і перетворюється на засіб колективного самоствердження. Його книга «Царство слов’ян» (1601) була не просто історичним трактатом, а масштабним проектом створення символічного минулого для всього слов’янського світу. Орбіні прагнув дати слов’янам те, чого, на його думку, їм бракувало, — величну історію, співмірну з історією римлян, греків, германців чи біблійних народів. Його концепція є водночас історіософією, політичною програмою та культурним маніфестом.

Історія як відновлення втраченої величі

Для Орбіні історія не є нейтральним дослідженням минулого. Вона є актом відновлення справедливості. Він виходить із переконання, що слов’яни — один із найдавніших, наймогутніших і найславетніших народів людства, але їхня справжня роль була прихована або викривлена чужими авторами. Уже сама повна назва книги — «Царство слов’ян, сьогодні помилково званих склавонами» — містить історіософську тезу: сучасний стан слов’ян є наслідком забуття, а завдання історика полягає у відновленні істинної пам’яті.

У цьому сенсі Орбіні діє як мислитель епохи Відродження. Гуманісти XVI–XVII століть постійно зверталися до античності, шукаючи величне походження своїх народів і держав. Італійці виводили себе від римлян, французи — від галлів або троянців, британці — від легендарного Брута Троянського. Орбіні робить те саме для слов’ян: він наділяє їх глибокою стародавністю, глобальною присутністю та цивілізаційною місією.