Андрій Поцелуйко: Тіні прадавньої Європи: Кім МакКон, кельтські герої та пошук індоєвропейського минулого

У сучасній індоєвропеїстиці існує чимало дослідників, які намагалися реконструювати давній світ індоєвропейців через порівняння мов, міфів та соціальних інститутів. Одні зосереджувалися насамперед на мовознавстві, інші — на міфології, треті — на історії релігій. Особливість підходу Kim McCone полягає в тому, що він поєднав усі ці напрямки в єдину дослідницьку програму. Для нього давньоірландські тексти не були просто пам'ятками середньовічної літератури або джерелами з історії Кельтської Ірландії. Він розглядав їх як своєрідні «капсули часу», в яких, попри століття християнської обробки та літературного редагування, могли зберегтися уламки значно давнішого світу — світу індоєвропейської давнини.

МакКон належить до тих учених, які виходять із переконання, що окремі традиції не можна зрозуміти ізольовано. На його думку, давньоірландський матеріал починає розкривати свою справжню глибину лише тоді, коли його поставити поруч із ведійськими гімнами Індії, героїчними піснями германців, грецькими епічними поемами та іншими спадщинами індоєвропейського світу. Саме тому його роботи нерідко нагадують археологічні розкопки, де замість шарів ґрунту дослідник поступово знімає шари пізніших нашарувань, намагаючись дістатися до найдавніших структур, прихованих під ними.

На відміну від багатьох популярних авторів, які схильні бачити індоєвропейські пережитки всюди, МакКон залишається насамперед лінгвістом. Його реконструкції зазвичай починаються не з ефектних сюжетів, а з мовних фактів. Він уважно аналізує значення слів, походження імен, архаїчні формули поетичної мови, юридичну термінологію та особливості давніх текстів. Для нього саме мова є найнадійнішим свідком минулого. Міфи можуть змінюватися, герої можуть набувати нових рис, релігійні уявлення можуть переосмислюватися, але мовні структури часто зберігають сліди дуже давніх епох. У цьому сенсі МакКон продовжує класичну традицію історико-порівняльного мовознавства, яка ще з XIX століття була основою індоєвропеїстики.

Особливе місце в його дослідженнях займає проблема воїнських братств. Саме тут його внесок став одним із найпомітніших. Давньоірландська традиція зберегла численні перекази про фіанн — загони молодих воїнів, які жили поза межами звичайного суспільства. Вони мешкали в лісах, займалися полюванням, брали участь у війнах і часто перебували в неоднозначному становищі щодо законної влади. Для поверхового читача це можуть бути просто пригодницькі сюжети про героїв на кшталт Фінна Мак Кумала. Однак МакКон побачив у цих образах відображення дуже давнього соціального інституту.

Порівнюючи ірландські джерела з матеріалами інших індоєвропейських народів, він дійшов висновку, що фіанн можуть бути відгомоном стародавніх чоловічих союзів молодих воїнів. Подібні спільноти, ймовірно, існували в багатьох індоєвропейських культурах. Молоді чоловіки тимчасово залишали звичайне суспільство, проходили через особливий період випробувань і лише згодом поверталися до повноправного дорослого життя. У цей проміжний час вони перебували між двома світами: вже не діти, але ще не повноцінні члени громади. Саме тому вони часто асоціювалися з дикими просторами, мисливством, вовками, шаленством і війною.

Андрій Поцелуйко: Чарльз Догерті та спадщина Жоржа Дюмезіля: індоєвропейська модель влади у ранній Ірландії

Розвідка Чарльза Догерті Warrior and King in Early Ireland *) належить до тих праць, які поєднують історію, філологію, історію релігії та порівняльну міфологію для реконструкції політичної культури ранньосередньовічної Ірландії. Одним із найважливіших інтелектуальних впливів на автора стала концепція французького дослідника Georges Dumézil, відомого насамперед своєю теорією трифункціональної структури індоєвропейських суспільств. Догерті не просто запозичує окремі ідеї Дюмезіля, а використовує його метод як спосіб осмислення ранньоірландської влади, воїнської культури та трансформації дохристиянських уявлень під впливом християнства. Водночас він не перетворює дюмезілівську модель на універсальну схему, а намагається поєднати її з конкретними історичними умовами Ірландії VII–XII століть. Саме тому його робота є прикладом того, як структуралістська теорія може бути адаптована до історичного аналізу без втрати уваги до політичної та культурної реальності.

Дюмезіль виходив із припущення, що індоєвропейські народи успадкували спільну модель суспільної організації, у якій виділялися три головні функції: сакрально-правова влада, військова сила та господарська продуктивність. Перша функція пов’язувалася з царем, жерцем і законом; друга — з воїнами та культом сили; третя — із землеробством, родючістю та матеріальним добробутом. Для Дюмезіля міфи різних індоєвропейських народів — від індійців і римлян до германців та кельтів — зберігали сліди цієї давньої системи. Догерті використовує саме цю схему для аналізу ранньої Ірландії, де, на його думку, взаємини між королем і воїном відображають фундаментальну напругу між сакральним порядком і руйнівною силою.

Morris Lechowicz: Кельто-скіфи і кельтизація в Україні та Північнопричорноморському регіоні

З початку 3-го століття до нашої ери територія сучасної України, раніше визначена скіфами північно-понтійських степів та елліністичними впливами з Причорномор’я, була доповнена кельтською культурою із заходу. 

Вплив останнього можна приблизно розділити на 2 окремі сфери — територію сучасної Західної України, де можна спостерігати вичерпні докази кельтської міграції/поселення, та центральну/східну частину, де латенські матеріали свідчать про наявність невеликих кельтські групи та розвиток кельто-скіфського (бастарнського) населення, добре засвідченого в стародавніх історичних джерелах. В Західній Україні кельтська присутність найкраще зафіксована на річці Тиса, де їхнє прибуття знаменується новим будівництвом, технікою виготовлення кераміки та металообробки, а також появою нових економічних і політичних центрів (Єрьоменко 1997; Казакевич 2012). З середини ІІІ ст. до н. е. латенська культура панувала у верхів’ях Тиси, де були кельтські економічні, культурні центри та центри виробництва заліза. На даний момент на українському верхів’ї виявлено понад два десятки латенських стоянок, найкраще задокументована з них – велике кельтське поселення на пагорбах Галіш і Ловачка, поблизу сучасного міста Мукачево. Військове спорядження з Галиш-Ловачки включало коротку шаблю з Х-подібною рукояткою, 2 латенські мечі, 12 кривих кинджалів, 27 наконечників списів, 2 наконечники списа, 14 наконечників стріл, 9 залізних поясів-ланцюгів, а також знахідки кінського спорядження. і приладдя колісниці (Бідзіля 1971: 72—76, 80, рис. 17: 28—30). «Понад 30» кельтських монет македонського типу («імітації») Філіпа II і III також були виявлені на цьому місці (Mac Gonagle 2014). У Дійді виявлено кельтський комплекс виробництва скла, а також ряд вузькоспеціалізованих центрів металургії із залишками кузень. Найбільша з них, у Нове Клинове, налічувала близько 200 кузень (Казакевич 2012). Нове Клинове лежить трохи на південний схід від вищезгаданих кельтських стоянок біля Мукачева та трохи на північний схід від кельтського поселення/поховання в Чумешті (район Сату-Маре) в Румунії (Rustoiu 2006; Rusu 1969).'

Тоді як археологічні дані у вищезазначених областях Західної України чітко вказують на класичну модель кельтської міграції на цю територію (Казакевич 2012: 179), ситуація далі на схід, де класичні автори говорять про галло-скіфів (Plut. Marius. 11). : 4—5) або кельто-скіфського (Страбон. 11: 6: 2) населення складніше. Це ще більше ускладнюється появою в цьому регіоні кельто-скіфських племен бастарнів. Тому кельтський матеріал, який можна ідентифікувати, логічно стає менш частим у міру просування на схід. Помітними винятками з сучасної центральної України є кельтська бронзова «маска для обличчя» з Канева (Черкаська область). Маску було знайдено разом із шийною каблучкою та ранньолатенськими нарукавними каблучками (Кухаренко 1959: 49), і вона виконана у виразному кельтському стилі «пластичних перетворень», який став поширеним у латенському періоді B1 — C2.

Семенов Н.И.: Драконоборческий миф у кельтов и тавров

Актуальность. Тавры являются древнейшим известным нам населением Крыма. В числе прочих этносов (скифов, славян и др.) они принимали определенное участие в формировании украинского народа. Скудность сведений об этих племенах предопределила их весьма слабую изученность. Однако научные достижения последних десятилетий позволяют исследовать таврскую культуру на новом уровне. Изучение исторических предшественников украинского народа является приоритетной задачей отечественной историографии.

Проблемность. Вопрос о существовании драконоборческого мифа у тавров ставится автором впервые. Прямых свидетельств этого мифа почти не сохранилось. В основном приходится осваивать косвенные данные. И здесь, в конечном счете, возникает необходимость учитывать кельто-индоиранские этнокультурные связи, вопрос о которых на современном научном уровне тоже ставится автором впервые.

Задачи статьи. Выявление драконоборческого мифа у тавров невозможно без сравнительного анализа. Практически задача сводится к установлению родственной близости драконоборчества тавров и кельтов. Она решается в рамках более общей кельто-индоиранской проблемы. Отсюда возникает еще одна задача достаточно обоснованной постановки этой проблемы.

Культурная близость кельтов и тавров отмечалась еще в античное время. Лукан (I, с. 444-446) сравнивает «скифскую Диану» с галльскими божествами в их пристрастии к кровавым жертвам. Вряд ли можно сомневаться, что подразумевается культ головы (черепа), весьма сходный у обоих народов. Показательно, что поэт даже не уточняет это, – очевидно, сходство предполагается слишком даже хорошо известным читателям. Страбон (IV.4.5), ссылаясь на наблюдения Посидония, полагает, что «варварский и экзотический обычай» устанавливать при входе в дом голову врага свойственен «большинству северных народов». Это несколько заглазное обобщение следует отнести прежде всего – если не единственно – к кельтам и таврам.

Именно таврский обычай насаживать головы пленников на длинный шест наводил на греков суеверный ужас, его огромное распространение известно и у кельтов. Ни у скифов, ни у германцев (а других значительных народов на севере греки не знали) он не обнаруживается, по крайней мере, в столь резкой и «экзотической» форме.

Микола Бандрівський: Зникле кельтське місто на Львівщині: чому не розпочинаємо його пошуки?

Багато хто з нас замилуваний в Античний Світ: у його скульптури, храми, історію чи міфологію. Хоча, для нас, галичан, античність  зараз сприймається як щось дуже далеке а до того ж ще й частково зникле, одним словом - "не наше".

А, між тим реальність виглядає куди цікавішою.

Приміром, як би ви відповіли на питання: чи знали давні греки і римляни про наш підкарпатський край, про Дністер (у його середній і верхній течії), зрештою, про самі Карпати? Не буду розписувати тут цю проблему, а скажу коротко: і елліни, і вже ранні латиняни не лише знали, але й чудово орієнтувалися на тогочасній карті Європи, де знаходиться ота "гора Карпатос", які спільноти мешкають на передкарпатті і прилеглому Придністров’ї. Все це давно відоме і опубліковане у численних наукових працях із коментарями та відповідними покликаннями на першоджерела і літературу.

Усвідомлюючи обмеженість формату, нижче коротко закцентую увагу лише на одному давньому манускрипті, в якому йде мова не лише про терени сучасної Галичини, але й подаються доволі точні координати (свого роду GPS античного світу) кількох непорушних об’єктів, які тут (у тому часі) знаходилися,  у тому числі й на території теперішньої Львівщини.

Мова йде про документ під назвою "Керівництво з географії", який був написаний давньогрецьким математиком, астрономом і географом Клавдієм Птолемеєм у місті Александрія приблизно у 141 році (у цій своїй праці Птолемей використав записки Маріноса з Тіри, який жив у ІІ столітті до нар. Хр.).

Так от: Клавдій Птолемей вказує у Середньому і Верхньому Придністров’ї назви чотирьох міст (урбанонімів), а у 8-ій книзі визначає їх географічне розташування, довготу і широту у градусах і мінутах.

Ще у 1992 році я зробив спробу злокалізувати ці урбаноніми на сучасній карті, а результати своїх розрахунків я тоді опублікував у низці своїх праць (див. покликання під текстом допису).

Игорь Галущак: Бойки-кельты: полузабытый этнос

Немало интересного можно узнать об этом уникальном славянском этносе, посетив Самборский историко-этнографический музей «Бойковщина», который относится к числу старейших музейных учреждений такого типа в Украине. Ведь прошло без малого 90 лет со времени его основания группой местных интеллигентов-украинцев.

— Кто же были эти люди, которые с таким энтузиазмом и жертвенностью взялись за организацию Общества «Бойковщина» и музея в Самборе? — рассказывает Роксолана Данчин, известный краевед и неизменный его директор со времени возрождения музея в 1991 году. — Это, прежде всего, Иван Филипчак — педагог, писатель и музеевед, Владимир Гуркевич — адвокат и общественный деятель, Владимир Кобыльнык — врач, этнограф, археолог и публицист, Антон Княжинский — педагог, музеевед и писатель, Михаил Скорык — педагог, публицист и ученый, Владимир Кордуба — инженер, картограф, культурно-общественный деятель. А особенно хочу отметить известного общественного деятеля Cамборщины, который в 20-30-х годах прошлого века вынужденно находился на Закарпатье (тогда Чехословакия), адвоката Данилу Стахура. Именно Стахур и уступил тогда для экспозиции музейных собраний весь первый этаж своего собственного дома, который находился в Самборе.

Валентина Мазур: Бойки — таємниче плем’я Галичини

Бойки — етнографічна група українського етносу, що розселена по обидва узбіччя середньої частини Українських Карпат. Бойківщина займає Високі Бескиди, східну частину Середніх Бескидів, західну частину Горганів та Центрально-Карпатську улоговину, що на півдні до них прилягає. Межа етнографічної території бойків пролягає між ріками Сяном і Лімницею на північному заході Українських Карпат, між ріками Уж і Торцем в південно-західній частині Закарпатської області. Сучасні українські науковці бойківською землею вважають за сучасним адміністративним поділом південно-західну частину Рожнятівського, майже весь Долинський райони Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський, південну смугу Стрийського, Дрогобицького, Самбірського і Старосамбірського районів Львівської області, північну частину Міжгірського і Великоберезнянського та весь Воловецький райони Закарпатської області. Науковці з діаспори межі Бойківщини окреслюють від Великого Березного і містечка Балигород на заході — до Виноградова і Надвірної на півдні та Ходорова і Калуша на сході. За приблизними підрахунками, Бойківщина займає близько 15 000 км кв., а в часи до ІІ Світової війни в УРСР і Польщі налічувалося майже 1 млн. бойків.

Походження самоназви “бойки” вченими ще повністю нез’ясовано. Бойки, як етнографічна група, відрізняються від своїх сусідів бойківською говіркою, забудовою осель, звичаями, традиціями, побутом, а в минулому — ще й одягом. Походження бойків є однією з найбільших загадок історії українства. Хорватська дослідниця Н.Клаіч писала, що на бойків було витрачено більше чорнил, аніж їх було самих. Загадка виявилася настільки важкою, що тепер вже мало хто переводить на неї чорнила.

  Не виключено, що бойки є частиною сербів, які лишилися у Прикарпатті після відходу основної маси сербів на захід. Антрополог Хведір Вовк, сучасник Івана Франка, довів подібність антропологічних рис бойків не лише до полтавчан, але й до південних слов’ян – сербів і хорватів, а також аргументував велику спільність з останніми бойків і лемків в обрядах і віруваннях. Хоча цілком можливо, що бойки – це також рештки асимільованих хорватами кельтів-боїв.

Праздник Белтайн — Начало Лета

Среди всех кельтских праздников, ведущих свою историю из глубины столетий, есть два величайших. Это Самайн — начало зимы и Белтайн — начало лета. Они оба указывают на торжество света над темнотой, положительного над негативным и жизни над смертью. Эти праздники особо почитались всеми кельтами, но не было между ними согласия, какой праздник главнее. Так и дошли они до наших дней равновеликими.
Белтайн — половина пути между Весенним Равноденствием и Летним Солнцестоянием,
возвещал приход лета и должен был умиротворить богов, чтобы они сохранили хорошую погоду и хороший урожай. Наряду с Самайном — это день, когда двери «Другого Мира» открывались и что-нибудь могло случиться. Счастливое истечение ночи под утро отмечали вином и орехами. До конца XIX века это был один из важнейших праздников.
Название праздника Белтайн переводится с кельтского как «огонь бога света — Бела (Белинуса)» или просто «яркий огонь». По кельтскому календарю праздник начинается на закате предыдущего дня 30 апреля, когда друиды (кельтские священники, обладающие колоссальной властью) на вершинах окрестных холмов разжигали огромные святые костры, сложенные особым образом из сучьев священных дубов, чтобы прогнать прочь зло и болезни. Между двумя огнями прогоняли домашних животных, чтобы защитить и очистить их. Святой Патрик называл эти костры частью своей христианской миссии.

Ольга Гура: Наши древние предки – кельты?

Большинство историков уверенны, что цивилизация в Европе продвигалась с севера на юг. Однако последние находки наталкивают на мысль, что всё было наоборот – племена, которые населяли территорию современной Украины и другие более тёплые регионы, постепенно двигались на север.

В Британском королевском музее среди многих экспонатов есть «медный меч кельтской культуры из кургана Солодовники, Житомир, Украина». Работники музея не знают, откуда взялся «житомирский меч» на территории туманного Альбиона. Историки же убеждены: в давние времена на территории Украины проживали кельтские племена — предки современных ирландцев, шотландцев и валлийцев. Известны они нам как кимвры или киммерийцы. Подтверждением того, что кельты проживали на территории Житомирщины, есть такой факт: в январе 1942 года во время подготовки плана «Ост», что касается колонизации части территории нашей области немецким населением с переселением или уничтожением славян, глава СС Генрих Гиммлер особенное внимание уделял тому, что, по его словам, на территории Винницкой, Житомирской и Киевской областей жили «предки нынешней великой германской расы, которые называли себя киммерами. Отсюда они  пошли на север и дали начало нынешней нордической расе.

Слова шефа СС цитирует Рудольф Гесс в книге «Большая восточная ошибка», которая вышла в печать в Нью-Йорке в 1963 году. Прибыв в 1942 году в Житомир, Гиммлер приказал искать любые памятки или просто предметы, которые имеют отношение к кельтским языческим святилищам и кельтским жрецам-друидам.

Татьяна Пичугина: «Черная молодежь»: кто такие ямники, оказавшиеся предками европейцев

Современные ученые переписали предысторию европейских народов. Анализ древней ДНК показал, что генетически все они — наполовину скотоводы-ямники, пришедшие пять тысячелетий назад из южнорусских степей.

Телеги, запряженные волами, скрипят и вязнут в глине. Войлочная кибитка намокла, внутри сыро. Рядом, держась за оглобли, идут мужчины и женщины с детьми. Как стемнеет, они разобьют лагерь, а утром снова тронутся в путь. Им нужно найти новое пастбище для скота. На прежнем месте многочисленному племени не прокормиться.

На западе много равнин с сочной травой, полно озер с рыбой. У земледельцев можно выменять зерно, ткани, украшения. Пришлым есть чем торговать: они неплохие кузнецы, гончары и косторезы. Зимой, когда работы меньше, они сформируют отряды молодых мужчин и отправят их на разведку новых земель.

Возможно, именно так переселялись древние обитатели степей Прикаспия и Причерноморья. Они не строили городов и поселений, не пахали землю. Зато умели вытесывать колеса из цельных кусков дерева, делать телеги. Ведь чтобы пасти стада овец, волов, лошадей, перегонять их на разные пастбища, нужны средства передвижения. Верховой езды степняки еще не знали, не владели письменностью.

За пять тысяч лет до GPS

Древние скотоводы хоронили своих умерших в больших ямах, и археологи назвали эту культуру ямной. Изнутри ямы выстилали растительными циновками, покойника укладывали на спине, с согнутыми в коленях ногами, положив под голову подушку из трав. Обсыпали охрой, оставляли рядом глиняный горшок с едой, костяные украшения, медные ножи, пластины, кремневые отщепы. Сверху яму перекрывали деревянными балками и насыпали холм — курган. В степи курганы служили ориентирами, своеобразными верстовыми столбами.

Все, что известно о ямниках, добыто из этих подкурганных погребений. Обряд захоронения говорит о том, что представления о загробной жизни у этого народа были довольно развитые.

Древние пастухи обладали европеоидной внешностью: светлая кожа, карие глаза, высокие, стройные. Питались мясом и молочными продуктами, добавляя дикие злаки в мясные похлебки, ловили рыбу. Здоровая диета и свежий воздух способствовали большой продолжительности жизни — в среднем 60 лет.

Ямники освоили обширные степные пространства. Более влажный, чем сейчас, климат, обеспечивал кормами в изобилии. Скотоводы процветали, и их стало слишком много. Вот они и двинулись в путь вдоль степного пояса, простиравшегося далеко на запад и восток. Постепенно дошли до Центральной Европы и Южного Урала.

Тайна индоевропейской прародины

В конце 1950-х американская исследовательница Мария Гимбутас произвела сенсацию в научном мире, объяснив прародину индоевропейских языков «курганной гипотезой». А именно: германская, балтославянская группы, санскрит и еще четыре сотни разных языков произошли от праязыка, на котором говорили скотоводы в южных степях нынешних России и Украины.

Гипотеза основывалась на широком распространении обряда захоронения в курганах. Все указывало на то, что изначальными носителями этой культуры были ямники. Однако в целом археологи не видели следов их масштабной миграции на запад. Схожесть многих элементов евразийских культур того периода объясняли приграничными контактами между народами, обменом. Ведь скотоводы — очень мобильные, они изобрели повозки и могли перемещаться на большие расстояния.

По мере все новых археологических находок курганная гипотеза крепла, однако оставалось много неясного. Прорыв произошел после публикации двух статей в Nature в 2015 году. Большой коллектив ученых обобщил данные расшифровки древней ДНК и сравнил их с геномами культур бронзового и железного века, а также современного населения Европы. Выводы однозначные: ДНК десятков европейских наций в той или иной степени включают в себя ДНК ямников. Норвежцы, литовцы, эстонцы, исландцы, шотландцы — наполовину генетические потомки древнейших пастухов.

«Степные волки» и прекрасные крестьянки

Индоевропейские языки возникли в результате миграции в Европу народов из южнорусских степей, такой вывод сделан в статье в британском журнале Antiquity, среди авторов которой указан Мортен Аллентофт (Morten Allentoft) из Университета Копенгагена (Дания), руководивший работами по сравнительному анализу ДНК ямников. «Анатолийская» же гипотеза, предполагающая, что прародина индоевропейцев находилась на территории нынешней Турции, не подтверждается, полагают исследователи.

Смена культур могла произойти только в результате перемещения степняков на запад. Ученые считают, что в авангарде выступили «банды» молодых мужчин. Отряды, сформированные из младших сыновей, не имевших наследства, хозяйства и семьи, легко срывались с места и совершали набеги на соседние территории.

Продвигаясь в Европу, они брали себе в жены девушек из местных земледельческих поселений. Об этом говорит стронциевый анализ останков из семейных погребений. Соотношение изотопов этого элемента в зубах и костях зависит от рациона, по которому ученые реконструируют растительность и местность, где рос человек. Оказывается, почти половина взрослых женщин, захороненных вместе с ямниками в Европе, происходила из других регионов, населенных более древними народами медного века.

Вторжение ямников и их гибридизация с местным населением привела к драматическому смешению народов и становлению культуры шнуровой керамики (культуру боевых топоров), ознаменовавшей начало бронзового века.