Валентина Мазур: Бойки — таємниче плем’я Галичини

Бойки — етнографічна група українського етносу, що розселена по обидва узбіччя середньої частини Українських Карпат. Бойківщина займає Високі Бескиди, східну частину Середніх Бескидів, західну частину Горганів та Центрально-Карпатську улоговину, що на півдні до них прилягає. Межа етнографічної території бойків пролягає між ріками Сяном і Лімницею на північному заході Українських Карпат, між ріками Уж і Торцем в південно-західній частині Закарпатської області. Сучасні українські науковці бойківською землею вважають за сучасним адміністративним поділом південно-західну частину Рожнятівського, майже весь Долинський райони Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський, південну смугу Стрийського, Дрогобицького, Самбірського і Старосамбірського районів Львівської області, північну частину Міжгірського і Великоберезнянського та весь Воловецький райони Закарпатської області. Науковці з діаспори межі Бойківщини окреслюють від Великого Березного і містечка Балигород на заході — до Виноградова і Надвірної на півдні та Ходорова і Калуша на сході. За приблизними підрахунками, Бойківщина займає близько 15 000 км кв., а в часи до ІІ Світової війни в УРСР і Польщі налічувалося майже 1 млн. бойків.

Походження самоназви “бойки” вченими ще повністю нез’ясовано. Бойки, як етнографічна група, відрізняються від своїх сусідів бойківською говіркою, забудовою осель, звичаями, традиціями, побутом, а в минулому — ще й одягом. Походження бойків є однією з найбільших загадок історії українства. Хорватська дослідниця Н.Клаіч писала, що на бойків було витрачено більше чорнил, аніж їх було самих. Загадка виявилася настільки важкою, що тепер вже мало хто переводить на неї чорнила.

  Не виключено, що бойки є частиною сербів, які лишилися у Прикарпатті після відходу основної маси сербів на захід. Антрополог Хведір Вовк, сучасник Івана Франка, довів подібність антропологічних рис бойків не лише до полтавчан, але й до південних слов’ян – сербів і хорватів, а також аргументував велику спільність з останніми бойків і лемків в обрядах і віруваннях. Хоча цілком можливо, що бойки – це також рештки асимільованих хорватами кельтів-боїв.

Нудними і буденними бойки здаються лише на перший погляд. Тому що надто ощадні, маломовні, обережні з незнайомцями, байдужі до прикрас і яскравих кольорів та й взагалі не дуже чепурні. Раціональність і доцільність – саме за цими критеріями бойко будує своє життя. Якщо гуцули тримали вівці і коні, а лемки випасали лише овець, та й то переважно сезонно, то бойки любили і овець, і коней, а особливо волів. Характерним заняттям для них була торгівля сіллю, яку возили волами. Так, як чумаки з Наддніпрянщини. Взагалі відгодівля волів, особливо за часів Австрії, була для бойків прибутковою справою. Виходячи з місцевих природних умов, бойки з давніх часів займалися скотарством (розведенням волів, овець) а в новіших часах — землеробством (вирощуванням вівса, картоплі) та скотарством молочного напрямку. До додаткових занять бойків належали роботи на лісорозробках, нафтових промислах, збирання та збут ягід і грибів, розведення в окремих місцях садів.Торговельний шлях, що проходив через Бойківщину, спонукав окремих із бойків до торгівлі спочатку сіллю, а згодом овочами. Торгували вони в містах Галичини, Волині, в Будапешті, Бухаресті, Петербурзі, Франції. Зараз представники цього субетносу працюють в лісовому та сільському господарстві, різних галузях промисловості, сфері послуг та в інших галузях господарства.На Бойківщині народилися відомі діячі історії, науки та культури. Серед них Юрій Дрогобич (Котермак), спочатку професор в Кракові, а згодом проф. та ректор університету в Болоньї, Петро Конашевич-Сагайдачний — генеральний суддя Б.Хмельницького, письменник, вчений, громадський діяч Іван Франко, а також письменники М.Устиянович, А.Могильницький.В першій половині XX ст. (30-ті рр.) дослідження Бойківщини були зосереджені в музеї “Бойківщина” в Самборі. Тут видавався “Літопис Бойківщини”.