Yegor Yukramov: Про мову

Не знаю, чи задумувалися ви над тим, чому "брати" так сильно образилися на нас? Так образилися, що аж пішли на нас війною. Нє, ну всілякі там пояснення про "скакали на майдані" і "домбили бомбас", як і казочки про демілітаризацію та денацифікацію, вони мають право на існування. Але всі ці слова - це казочки і є. Не в них суть. А суть, як не дивно, саме в словах...

Чи може так бути у XXI-му столітті, що звучання іншої, інакшої мови викликає у певної групи людей таку люту ненависть? "Ну що, здавалося б, слова? Слова та голос, більш нічого", - писав Шевченко.

А розумний та інтелігентний київський, але імперський письменник Булгаков відчував ірраціональну ідіосинкразію до українських слів. Розумний і освічений? Так, безумовно! Але він на повному серйозі писав про "кота" і "кита", про те, що вся різниця між російською і українською мовами лиш в тому, що в українських прикметниках забрана буква "я" в закінченнях... Дивно, що не догадався дорікнути австрійському генштабові за створення сотні тисяч українських народних пісень за ніч...

Цей снобізм непояснимий. Непояснимий, якщо не брати до уваги, що базується він на зверхності і неповазі до "телячої" мови...

Адже весь наш, український, так званий "нацизм", - це лише бажання етносу зберегти свою ідентичність, свою мову і культуру, своє бачення історичних подій. За це бажання на наші голови летять ракети...

Зверхність і неповага до українства у носіїв скреп і "вєлікава русскава язика" настільки велика, що вони абсолютно відмовляють нам у праві на буття.

Наші російськомовні патріоти згодні на співіснування української і російської мов, навіть наголошують на тому, що російська мова теж наша, і не слід віддавати її "братам". (Цікаво, як це можливо реалізувати на практиці?). А от носії "русскава міра" абсолютно не згодні з існуванням світу українського... За це й воюють.

Як тільки ми визнаємо вторинність і неважливість української мови у порівнянні з російською - війна закінчиться. Її мета з боку росіян буде досягнута. Фактично, ця війна іде за мову. За слова... Дивна, неправдоподібна мета... Але так і є насправді.

Найбільш фантасмагоричним у цьому всьому є те, що за Україну гинуть російськомовні... Справжні герої, щирі патріоти, але без усвідомлення того, що насправді є причиною російської агресії...

Ну, але, здається, потрохи доходить.

Галина Водяк: Про значення мови у питаннях етногенезу

Етногенез - це безперервна історична тяглість людей, мови та культури на певній території. Стосовно України усе це ми можемо простежити з часів енеоліту та бронзової доби з наступними нашаруваннями. 

Але в науці існує консенсус, який радше нагадує змову, аби вважати наш етногенез від часів трипільської цивілізації казково-романтичним дилетантством. Але це  питання неоднозначне...

Ми чомусь маємо не виділятись з ряду інших країн Європи з історією їхнього етногенезу, адже там усе почалось з раннього середньовіччя. Що почалось?.. 

В ранньому середньовіччі почався етнополітико генез деяких країн, пізніше християнізація  Європи, а не етногенез. Якщо в Англію прийшли англи, сакси, юти десь на початку нашої ери (5 ст.),  то це лише етногенез англійців загалом, а не кельтів. Пракельтські племена там з часів бронзової та залізної доби, проте, якщо остаточно втратять свою мову, то ні про який ірландський або шотландський етногенез й мови не можна буде вести. Те ж саме з білорусами. В історичній перспективі з втратою мови вони можуть зникнути, як етнос, розчинитися в імперії, а з часом втрати будь-яку суб'єктність, навіть ту формальну і мінімальну, яку мають сьогодні. 

Ми ж на нашу землю в основній своїй масі не прийшли ані на межі нашої ери, ані пізніше. А безперервний розвиток та формування української мови гіпотетично можна підтвердити з часів трипільців. Такі наукові розвідки є. В бронзову добу з наших теренів вийшли носії індоєвропейських мов, а предки українців тут залишились. І вдруге заселили  Східну Європу та Балкани вже в першому десятилітті нашої ери. 

Формування мови є стрижневим елементом. Без своєї мови етнос - не етнос, а лише політична одиниця, різнонаціональна нація без основного етносу. Такі нації з часом чудово розчиняються в імперіях.

 Тепер виникає велике запитання, наприклад, етногенез румунів вести з часів їх безпосереднього проживання на рідній землі, чи з часів зміни своєї мови з дако-фракійської  на імперську римську, точніше романську мову? Але це їхня справа, як трактувати свій етногенез. У нас такої зміни не було.

 Українська мова своїм коріння сягає часів енеоліту та бронзової доби з певними трансформаціями в часи  античності  та деякими середньовічними запозиченнями, зокрема й тюркськими. Те ж саме стосується генетичних витоків основної частини населення наших теренів. 

Ще один чинник етногенезу - це історія, а саме усвідомлення тяглості від певних історичних народів і етнополітичних формацій у межах етносу, який декларує своє право на окремішність. Тобто, ви не зберегли мову свого народу з давніх часів, але зберегли історичну пам'ять та якісь особливості культури. Така собі геокультурно-геополітична ідентичність.

Цікавими в питаннях етногенезу є французи. Але й там роблять акцент на мову. Французи - латиномовні  нащадки кельтомовних галлів та германців, які сьогодні через сучасну національну строкатість перетворились в інклюзивну націю з акцентом на обов'язкове володіння французькою мовою і асиміляцію меншин до французьких культурних цінностей. Сьогодні друга за кількістю носіїв у них арабська мова. Але якщо ти громадянин Франції, значить ти француз, який насамперед володіє французькою мовою. Це ототожнення у них закріплене на рівні законодавства. 

Українці НЕ настільки національно строката нація, наскільки імперсько змоскальщена. Та й сучасна російська мова - це штучне койне і це не мова Русі, це ані церковнослов'янська, ані тодішня розмовна...  

Права національних меншин треба враховувати і поважати, але русифікованих українців маємо повертати до їх національних джерел лагідно з боку взаємоввічливості та нелагідно з боку цілеспрямованої державної політики.  А поліетнічним потрібно  визначатись зі своєю національною ідентифікацією. 

 Кожен громадянин України є українцем, якщо й не етнічним, то політичним, і він зобов'язаний володіти українською мовою.

Костянтин Рахно: З днем народження, моя рідна українська мово!

З днем народження, моя рідна українська мово!

Венеди несли тебе у далекі походи горами й лісами.

Тобою говорили біля вояцьких багать, поставивши вози табором, анти і склавини.

Ти лунала з вуст чубатих русинів у шароварах на святилищах, вічах, у морських мандрах і на суходолі. Ти карбувалася чертами і різами, завитками глаголиці й рубаною кирилицею.

Тобою клялися, присягали, слали прокльони ворогам, молилися древнім силам козаки-характерники.

Тебе відродив Іван Котляревський. Ти змушувала до смутку й усмішки Григорія Квітку-Основ'яненка, Осипа Бодянського, Михайла Максимовича, Пантелеймона Куліша й Миколу Гоголя. 

Твоїм вогняним словом озвався батько наш, великий кобзар Тарас Шевченко. Твої слова карбував на каменях гір Карпатських Іван Франко. Під пером Панаса Мирного і Олени Пчілки, Івана Нечуя-Левицького та Василя Стефаника розкривалися у тобі цілі світи. Твоїм духом прадавнім надихалася Леся Українка.

Тобою озивався до народу свого ясновельможний Гетьман Павло Скоропадський.

І саме ти потім тримала оборону українства разом з Володимиром Сосюрою, Наталею Забілою, Богданом Чалим, Семеном Скляренком, Павлом Загребельним, Борисом Комаром, Григором і Григорієм Тютюнниками, Василем Стусом, Олесем Бердником, Всеволодом Нестайком, Володимиром Маликом, Євгеном Шморгуном, Сергієм Плачиндою й сотнями інших твоїх лицарів.

Будь і пребудь, свята і вічна! Не знищать тебе вороги, поки ми житимемо, не заженуть у зашморг латинки, не спотворять надуманими правописами і не розколять на говіркові заповідники. Відстоїмо, захистимо, оборонимо. Бо у нас за плечима всі наші предки, хто говорив тобою, українська мово!

«У мови є красиве ім’я – Україна» (9 листопада - День української писемності та мови)

Відомо, що

«… до національно-духових скарбів народу належить мова, у якій знаходять своє відображенн його світобачення, психіка, спосіб життя, традиції, культура, обряди й вірування, усе те, що відтворює народну душу, визначає національний менталітет» (В. Кононенко). 

Вказуючи місце України й української мови на карті світу (геополітичний аспект) слід відзначити, що 

«… говорячи про долі (і недолю) української мови, аж ніяк неможна оминути місця її народження і дальшого поширення – України і її положення на карті світу, насамперед у Європі й Азії, де вона розташована або з чим межує. Адже зясувати місце поширення мови – це вже великою мірою й розкрити і передумови, які визначали особливості її розвитку» (О. Ткаченко).

Розвиваючись у Східній Європі, на межі двох цивілізацій, Європейської та Азійської, український народ сповна відчув на собі їхній вплив: 

«… Доля кожної мови прямо залежна від долі її носія. Як український народ віками виборював свою державність, так українська мова … віками боролася за своє існування, проти асимілятивних впливів» (М. Лесюк).

У сьогоденні 

«… кожний з нас бачить, відчуває, розуміє, що українське державотворення відбувається в дуже складних суспільно-політичних, морально-економічних, психолого-ідеологічних умовах. Ще діють підступні, зловмисні зовнішні і внутрішні сили, які намагаються зупинити розвиток й утвердження української України» (В. Лизанчук).

Але 

«… якщо етнос успішний, має свою державу, то вона й дбатиме про нього, про його історію, культуру, берегтиме недоторканість і чистоту рідної мови» (М. Лесюк).

Уклав Ярослав Галущак, провідний бібліотекар

Іван Малкович: Промова на врученні Шевченківської премії (2017)

У середині 1980-х улюбленою розвагою кількох молодих поетів була, зокрема, й така: комусь із «непосвячених» ми цитували певні знакові рядки і просили відгадати, хто їх написав.

От, наприклад: «Слова дощем позамивались… І не дощем, і не слова…» Люди називали і Вінграновського, і ще когось – найначитаніші припускали, що це Еліот чи Сен-Жон Перс… І як солодко було відкривати їм, що це – Шевченко! І що «Ми восени таки похожі хоч капельку на образ Божий» чи, скажімо, «Готово! Парус розпустили…» – це теж Шевченко.

Ми хвалилися Шевченком, як у тому давньоукраїнському канті: «І Тобою, милий Боже, повсякчас хвалюся».

Як же нам хотілося довести всьому світові, що Шевченко і модерний, і сучасний, адже з нього постійно ліпили тільки селянського романтика і таврувальника панів, понижуючи образ національного генія до постаті бідного кобзаря, що печально пощипує струни кобзи чи бандури.

Тобто: «Читайте «Наймичку» й «Тополю», забудьте «Мертвим і живим», як уїдливо зауважив сучасний поет.

Біда в тому, що в багатьох шкільних і студентських авдиторіях саме такий образ Шевченка переважає й досі – кріпак і селянський поет-мученик. «Скиньте з Шевченка шапку. Та отого дурного кожуха. Відкрийте в нім академіка. Ще одчайдуха-зуха…» – закликав Драч і багато інших поетів впродовж сторіччя.

Але наша українська натура й далі продовжує зациклюватися на образі мученика, затінюючи істинний образ Шевченка-поета, чий «Кобзар» – особливо в часи бездержавності – і аж дотепер правив нам за найвищу Конституцію Національного Духу.

Багато поетів страждали і гинули, але небагато давали прихисток у слові цілій нації.

І не випадково уже в наші драматичні дні відважний син древнього вірмен­сько­го народу Сергій Нігоян гине в центрі Києва за ідеали гідності саме з Шевченковими словами на вустах: «Борітеся – поборете!». Не випадково, перекрикуючи той незабутній протестний брязкіт наростаючого бойовиська, молода українська письменниця, стоячи на вершечку барикади на Грушевського і показуючи пальцем на янучарів, з убивчою силою проголошуватиме Шевченкове: «Во Іудеї, во дні они, во врем’я Ірода-царя… романські п’яні легіони паскудились…»

Бо справжні Шевченкові смисли в багатьох його творах звучать як важкий, глибокий рок, а не мелясна попса.

Тарас Чухліб: Козаки виступали виразниками інтересів усього українського народу

Зображенння: Оригінальний текст Гадяцької угоди 1658 року між Україною, Польщею і Литвою. Метрика Коронна. Архів Головний Актів Давніх у Варшаві.

Вже у першому пункті Гадяцької угоди 1658 року про відродження Великого князівства Руського гетьманом Іваном Виговським і козаками обумовлювалися права української мови в межах Польсько-Литовсько-Руської держави: 

"Релігія Грецька старожитна, така з якою Старожитня Русь до Корони Польської приступила, щоб при своїх прерогативах і вільного вживання богослужіння залишалася, допоки МОВА НАРОДУ РУСЬКОГО засягає у всіх містах і містечках, селах, так в Короні Польській як і Великому князівстві Литовському...".

Як чітко видно з цього історичного документа 1658 року: 

а) козаки виступали виразниками інтересів усього українського народу; 

б) козаки відроджували Старожитню Русь, тобто - Київську Русь; 

в) козаки вимагали рівноправного ставлення до української мови у Польщі і Литві поряд з польською та литовською мовою; 

г) козаки вимагали рівноправного і толерантного ставлення до "старожитньої грецької релігії" українського народу... 

І якщо якась падлюка буде говорити щось інакше - то тикайте цю падлюку його падлючою мордою у цей документ!

Олександр Палій: Скіфські особливості української мови

Часто від неспеціалістів доводиться чути: що нам та стародавня історія, ті скіфи, сармати - до сучасної України вони, мовляв, відношення не мають. От гали Астерікс і Обелікс до історії Франції мають стосунок, а скіфи до України - ні...

До сьогодні збереглися на письмі близько 400 достеменно скіфських слів, які дозволяють стверджувати: українська мова має свої виразні особливості насамперед завдяки скіфському спадку.

Приміром, однією з особливостей української є ікавізм, що ясно вирізняє її з решти слов'янських мов - перехід голосних звуків [o] і [е] у закритих складах в [i]: "столи - стіл" і т.д. Ікавізм - це стародавня властивість скіфської мови, зафіксована ще Геродотом. Скіфи у нього "названі сколотами за іменем їхнього царя Скіла". З усіх слов'ян хіба в хорватів, та, кажуть, в деяких словацьких діалектах є ікавізм. Між тим, хорвати, так само як українці, мають велику частку скіфо-сарматського спадку (навіть сама назва цього народу перекладається з сарматської як "пастухи"). Що цікаво, в північних і північно-західних українських діалектах (тобто на одвічних землях слов'янського етногенезу - на Волині, Північному Прикарпатті і Поліссі, де переважали слов'яни і скіфо-сарматський вплив був менший) ікавізм проявляється найслабше.

У скіфській мові не було звука „ф”, точніше, він читався як „хва”. Тобто "Хведір", "хвіртка", "Хвастів".

У скіфській мові часто вживалися звуки „дж” і „дз”. Сьогодні цю особливість можна бачити в остетинській - єдиній мові північноіранської групи, що збереглася до цього дня.

Також у скіфській множина передавалася через "ата" - так, як в українській при зменшуванні: "лоша - лошата", "цуценя - цуценята" тощо.

Водночас, у скіфській існував характерний фрикативний звук „г”, що нині абсолютно чітко виокремлює українську серед більшості інших слов‘янських мов. Відомий скіфолог, осетин (!) В. Абаєв так і писав: "Шукайте Скіфію там, де говорять "г". Це фрикативне "г" зафіксовано Геродотом та іншими греками на письмі в назвах багатьох рік Скіфії - Гіпаніс, Геррос, Гиргіс, Гіпполея. А в українській це "гарбуз", "Гумань" (про місто) та чимало інших.
Вочевидь, ця ж мовна особливість була і в сарматській мові. Приміром досьогодні збереглося прізвище кримських греків - Халангот, тобто "алан-гот", нащадок змішаного аланського (сарматського) і готського населення Криму, що становило етнічну основу князівства Феодоро в Криму.

Ферхад Туранли: Мова є ознакою незалежності держави

До уваги депутатів Верховної Ради України!

У зв'язку з необхідністю врегулювання мовного питання виношу на Ваш розсуд пропозицію щодо вирішення зазначеної проблеми, зокрема для використання у розробці нового законопроекту про мову / мови національних спільнот, які проживають в Україні.

На мою думку ключовими словами у новому законі має бути: "знання усіма громадянами / національними спільнотами мови, культури, традицій та звичаїв титульної / корінної української нації, мова та культура якої складають підвалину національної державної системи, є важливим чинником для забезпечення міжкультурного діалогу та єдності суспільства".

Також слід підкреслити, що мова є ознакою незалежності держави. Отже, знання громадянами України незалежно від національної та релігійної належності єдиної державної української мови має бути обов’язковим, а мови національних спільнот України не повинні мати державний статус.

Пропоную цю пропозицію до розгляду.

З повагою,
Ф. Туранли, професор, доктор історичних наук

«Українська мова – одна з найрозвиненіших мов світу, тому бережімо її чистоту», — доктор філологічних наук, професор Микола Лесюк

Як привити собі чи дітям багатство і чистоту мовлення, як формується мовне чуття – про ці та багато інших актуальних питань філології і українства загалом ми поспілкувалися з професором Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, завідувачем кафедри слов’янських мов, Заслуженим працівником освіти України Миколою Петровичем Лесюком.

1. Українська мова і діалекти: наскільки важливою є діалектологічна складова сучасної літературної мови.

На це питання можна б відповісти двома словами: надзвичайно важлива, але я хочу сказати дещо більше. Я не раз говорив про це студентам, писав у своїх публікаціях, що в радянські часи місцеві діалекти, говірки не те, що не шанували, а навпаки, зневажали, ігнорували, висміювали тощо. Наука діалектологія як галузь мовознавства нібито існувала, але існувала тільки у вузьких наукових кабінетах, а на практиці було зовсім інакше. Пригадую, коли вчився в школі, у нас не було жодного місцевого вчителя, усі були приїжджі зі східних областей України, дехто й з Росії. Отож, коли вчитель почув якесь екзотичне в його розумінні, тобто місцеве слово, то відразу реагував на нього. Хтось єхидно усміхався, хтось навіть викрикував, сварився. Правда, були між ними й культурні, толерантні люди, які терпеливо й лагідно пояснювали, що в літературній мові такого слова немає, що треба казати інакше. Дитина після такого висміювання замикалася в собі, на наступний раз боялася говорити, щоб знову не сказати щось не те чи не так.

Марія Павлюх: Давньоруське графіті як елемент національної ідентичності українців

Марія Павлюх, кандидат наук з соціальних комунікацій, журналіст

У Київських і Новгородських церквах та соборах були знайдені графіті часів Київської Русі. Творчість давніх українців не спиняв навіть спіціальний еаказ князя Володимира, що забороняв розмальовувати стіни будинків.

“Графіті як знакова система містить семіотичний ряд, у якому закодована інформація не тільки про історію самого візерунка або напису, але і про історію та традиції соціумів, у яких ці графіті існують нині або існували колись”[1], – писав радянський культуролог Юрій Лотман. Історичні графіті є лінгвістичними й геометричними образами, де лінії означають послідовність букв і слів, що утворюють смисловий зміст[2].

За часів СРСР було знайдено багато давньоруських графіті, що датуються ХІ-ХІІІ ст. Вони мають низку характерних граматичних ознак сучасної української мови. Традиційними історичними графіті є “tags” – найпростіші за способом виконання написи, автографи, у яких автор використовує тільки один колір, а букви й малюнки написані або видряпані на поверхні в один шар. Здебільшого вони мають релігійний зміст (прохання про допомогу, молитви і хрести, прокляття, повідомлення про смерть можновладців та про їхні негідні вчинки), хоча іноді трапляються й гумористичні чи світські, наприклад: “У Гнилка тухлі зуби” (рус. “У Гнилку зуби тухоли”)[3].

Дослідник Борис Рибаков писав, що “графіті на стінах давніх будинків – важлива частина епіграфіки. Епіграфічний запис – це живий голос давньоруського мешканця”. Тобто через написи ми можемо збагнути, чим жили і якими проблемами переймалися мешканці давньої Русі. Мовні лексеми, використані у написах, вказують на характер та свідомість авторів-праукраїнців.

Юрій Коновченко: Якою мовою молилася давня Україна-Русь

Довгi роки нас запевняли, що українська вимова церковнослов’янських текстiв — греко-католицька вигадка, що лише росiйська редакцiя — це «канонiчна», «священна» й «незмiнна мова святих Кирила та Мефодiя», i нiякої iншої нiколи не було й не може бути.

Але Господь рано чи пiзно виявляє правду. I коли ми дiзнаємо́ся, що цiєю «греко-католицькою вигадкою» молилися святi Дмитро Ростовський, Iов Почаївський, богоноснi Антонiй, Феодосiй i всi чудотворцi Києво-Печерськi, хреститель Київської Русi рiвноапостольний Володимир та сотнi iнших українських святих; коли усвiдомлюємо, що традицiя нашої вимови простягається крiзь тисячолiття — вiд автора кирилицi свт. Климента Охридського проз усi вiки аж до сучасної нашої мови, — тодi розумiємо, який скарб довiрив нам Господь i яку вiдповiдальнiсть маємо за те, щоб захистити та зберегти його.

Тобi подобаєть пiснь, Боже, в Сионi
i Тобi вздасться молитва в Iєрусалимi,
услиши молитву мою, к Тобi всяка плоть прийдеть /Пс. 64:1–3/. Київський Псалтир 1397 р.
Якою була давньоукраїнська моваТу церковнослов’янську (далi — ц.-сл.) богослужбову мову, яку ми тепер маємо, можна назвати новiтньою, тому що з’явилася вона лише в ХVII столiттi та й вiдтодi перетерпiла ще кiлька суттєвих реформ. Вона закоренилася завдяки славнозвiснiй, визнанiй усiм православним слов’янським свiтом «Граматицi» видатного фiлолога архиєп. Мелетiя (Смотрицького) /1577–1633/, який довершив тривалу творчу працю багатьох високоосвiчених українцiв у прагненнi вiдновити єдину, «чисту словенську» мову 1.
Проте, як зауважує академiк Л. Булаховський, «Смотрицький вiрного уявлення про походження i природу старослов’янської мови не мав i за неї приймав мову слов’янських рукописiв московської редакцiї, не давнiших ХV–ХVI столiття» 2. Як стверджує вiдомий мовознавець доктор словесностi П. Житецький, «вийшла таким чином вигадана мова, а не дiйсна… не так чиста слов’янська мова, як мова очищена вiд давнiх її особливостей» 3. Також основоположник сучасної славiстики чех Й. Добровський, схиляючись перед генiєм Смотрицького, «не мiг схвалити багато того, що не пiдтверджується найдавнiшими пам’ятками» 4.

Наталія Мазепа: Ніякої природної двомовності в Україні ніколи не було

Знаєте, коли Чехія стала державою? Коли вся Прага почала розмовляти чеською!

Напевно, майже в усіх склалося враження, що за останній час цю тему вже вичерпано. Хоча це зовсім не так. Звертаючись до історії, обстоюючи особливий статус російської мови, різні автори зосереджувались, як правило, на історії країн із особливим устроєм: Швейцарія, Канада, де різномовні території об’єднались і створили єдину двомовну або багатомовну державу. Визначальним фактором тут є первісна рівноправність усіх земель.

Наш, український, випадок — зовсім інший. Жодної природної, первісної двомовності в Україні ніколи не існувало. Російська мова завжди належала до сусідньої держави, що підкорила українські землі з усіма відомими наслідками. Але годі вже банальностей — перейдемо до суті.

На території Європи існувало дві імперії: Російська та Австрійська (пізніше Австро-Угорська). Порівняльний аналіз їх, напевно, існує в дослідженнях європейських істориків. Не маю сумніву, що він є достатньо повчальний. Але мені наразі йдеться тільки про мовний аспект проблеми.

Графічне Інфо: Якою мовою розмовляли у Київській Русі?

Якою мовою розмовляли у Київській Русі? Письменні пам’ятки, що дійшли до нас з княжих часів, написані ченцями на церковнослов’янській мові, яка не є мовою етнічного населення Київської Русі. Церковнослов’янську мову створили у ІХ столітті болгарські проповідники Кирило та Мефодій, запрошені Моравським князем Ростиславом проповідувати християнство серед слов’ян. Для письмового перекладу візантійських релігійних текстів та церковних книг на зрозумілу слов’янам Великоморавії (князівство на території сучасних Чехії та Словаччини) та Болгарії мову, була створена церковнослов’янська (на основі східномакедонського діалекту болгарської мови). Отже, церковнослов’янська писемна мова, яка прийшла в Київську Русь разом з християнством, поєднувала в собі лінгвістичні особливості македонських, моравських та болгарських діалектів. Слов’янські діалекти Київської Русі у формуванні цієї мови участі практично не брали.

Якою була слов’янська мова Київської Русі можна прослідкувати за відхиленнями від канонів церковнослов’янської, яких іноді припускались руські літописці, переходячи в рукописах на мову, якою вони мислили та розмовляли в житті. Ще більш наглядно, рідну мешканцям Русі мову, розкривають чисельні графіті, нашкрябані на стінах давньоруських храмів простими людьми про їх особисті речі.

Виталий Портников: Война «язычников»

Украинские и российские руководители любят договариваться о синхронной ратификации важных документов, подписываемых президентами или премьерами. В минувший вторник Верховной раде и Государственной думе нечего было ратифицировать, но работали они с завидной синхронностью — пока большинство в Думе, преодолевая сопротивление справедливороссов, принимало поправки в закон о митингах, большинство в Раде приняло в первом чтении законопроект о принципах государственной языковой политики, казавшийся «неподъемным» после недавней драки в украинском парламенте.

И российский, и украинский закон — это закон самосохранения. Украинским депутатам просто необходимо перенести тяжесть общественных и политических дискуссий в стране на привычную языковую проблему. Власть теряет популярность и вряд ли рассчитывает, что социальная ситуация в стране поможет ей вернуть расположение большой части традиционных избирателей. Мало кому нравится та фактическая изоляция, в которую попала Украина в результате борьбы Виктора Януковича с Юлией Тимошенко и другими представителями предшествующего правительства. Но теперь можно обо всем этом благополучно забыть. Главный вопрос предстоящих парламентских выборов — вы за русский язык или против него? Или, напротив, вы за украинский язык или против?

Олег Гуцуляк, Петро Дрогомирецький: Соціо- та психолінгвістична характеристика феномену «мовного відступництва» в Галичині ХІХ століття

 (на матеріалі Фонду україніки Наукової бібліотеки Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника)

Глобалізація і деколонізація сучасного світу ставлять свій відбиток на етнокультурний розвиток окремих народів, народностей чи інших соціальних груп. Такі всеохоплюючі тенденції докорінно торкнулися і сучасної лінгвістики, її окремих відгалужень. Про це промовисто говорять такі вітки науки про мову як етнолінгвістика, етнопсихолінгвістика, етнофразеологія, етносемантика, комп’ютерна лінгвістика, типологія мовних картин світу та інші.

Сьогодні на порядок денний виходять проблеми мовного розвитку та соціального статусу багатьох мов, носії яких довгий час перебували в національній залежності, а їхній мовно-культурний розвиток постійно був у тіні панівних культур і мов. Панування однієї нації над іншою породжує різні мовно-культурні колізії, які позначаються здебільшого на ментальності, мовному розвитку підневільних національних колективів, мовних соціумів. Це, зокрема, різні форми двомовності (рідше багатомовності), специфіка мовних ситуацій тощо [5, с.3].

В цьому контексті актуальним може бути проблема мовного відступництва. Термін вперше в лінгвістичний обіг ввів видатний український мовознавець Олександр Потебня у своїй рецензії на книгу Якова Головацького «Песни Галицкой и Угорской Руси» [4, с.226-252]. Для прикладу О. Потебня взяв мову понімеченого галицького жовніра, що повернувся з австрійської армії. Видатний вчений вперше проблему мовного відступництва пов’язав із етнопсихологією та обґрунтував її на філософських засадах, поєднавши із поняттями «національність», «мова і нація», «національна ідея», «ядро нації». Найкраще сказане підтвердить його цитата із згаданої рецензії: «Суть денаціоналізації зводиться на неповне користування готовими засобами сприймання, засвоєння та впливу на ослаблення енергії думки; на гидоту пустки, яка витворюється на місці вирваних, але нічим не заповнених форм свідомості…» [4, с.232].

Не вдаючись в детальний аналіз теорії «денаціоналізації» або мовного відступництва, зауважимо, що вона актуалізувалася на всіх історичних етапах української історії і мала свою специфіку на сході і заході України в залежності від релігійно-конфесійної приналежності, від національно-культурної залежності (російської, польської, австро-угорської), а найбільше від характеру панівної мови і мовної політики Росії, Польщі, Австрії.

Юрій Шевчук: Коли мова має значення

Славіст Юрій Шевчук про класичні й нові сценарії асиміляції, русифікаторів та декоративну державність

Наприкінці травня Україну відвідав Юрій Шевчук, відомий славіст, викладач української мови у Колумбійському та Літній школі Гарвардського університету, засновник Українського кіноклубу Колумбійського університету (нині – єдиного постійного форуму нашого вітчизняного кіно в Північній Америці). У львівській та київський Книгарнях «Є» у межах проекту «Новітні тенденції: суспільство, політика, культура» відбулися його відкриті лекції «Русифікація в Україні. Традиції та інновації».

Саме на ці темиТижденьі розмовляв із науковцем.

Спадок імперій

У. Т.: Чому в Україні й після розвалу СРСР триває насаджування російської мови як роз’єднавчого елемента? Адже цього немає в інших пострадянських республіках… Принаймні за винятком Білорусі.

– До України й Білорусі я додав би ще й Казахстан, перед яким теж гостро стоїть проблема русифікації культури, мови, менталітету тощо. Є цілий комплекс причин успішності такої імперської політики в Україні та її провальності майже в усіх інших державах. По-перше, Україна куди довше перебувала під російською окупацією, і асиміляторську політику проводили масово, послідовно й брутально. Другий чинник – це відсутність сильної національної еліти, яка мала б економічну вагу, достатню для того, щоб проводити власну культурну й, зокрема, мовну політику, як це, скажімо, було у випадку Польщі. Третій – весь час поширюваний міф про спорідненість української та білоруської мови, цивілізації, менталітету з російськими, який досить успішно укорінився в місцевій свідомості, підірвавши здатність до опору.

Російський імперіалізм застосовував проти української мови форми асиміляції, які були неможливі щодо балтійських чи кавказьких. Це те, що Юрій Шевельов називає засобами внутрішнього тиску на мову, проникнення в саму її систему, синтаксис, граматику, фонетику й найбільше лексику, як найменш відпірну до асимілятивних процесів. Шевельов називав таке втручання оригінальним винаходом російського імперіалізму. Ні британці, ні іспанці, ні французи не додумалися до того, щоб підривати мову колонізованих народів ізсередини. Російські імперіалісти роблять це надзвичайно продуктивно, ефективно, з наслідками, які мають далеку дію. Один із них – це формування в менталітеті великої частини українців переконання, що їхня мова – це просто спотворена, неоригінальна, бідна копія російської.

Виталий Портников: Язык в наперстке. Почему украинские депутаты дерутся из-за статуса русского языка

Если в украинском парламенте обсуждают языковой вопрос – значит, скоро выборы. Эта закономерность прослеживается в украинской политической жизни с точностью, напоминающей приход весеннего равноденствия. Всякий раз перед парламентскими и президентскими выборами власть, опасающаяся, что электорат не клюнет на социальные обещания, пытается разорвать страну не по национальной даже, а именно по языковой границе. Эта граница проходит между западными и центральными областями страны и увидеть ее очень просто: на президентских выборах 2010 года регионы, в которых преобладало население, считающее украинский язык родным, отдали большинство голосов Юлии Тимошенко. А регионы с преобладанием русскоязычного (но не русского) населения – Виктору Януковичу. С большей или меньшей точностью такой же расклад можно было увидеть во время всех президентских или парламентских предвыборных кампаний. Именно поэтому обещание сделать русский язык вторым государственным языком Украины всегда выглядело спекулятивным: для такого решения в украинском парламенте никогда не сложится конституционное большинство. И именно поэтому любое будирование языковой темы взрывает общество.

Анатолий Крымский: Как я провёл лето

Пол жизни, чверть века я не был в России, со времён студенческих стройотрядов. И вот поехал в гости к другу. Наилучшие впечатления оставили и наши и русские таможенники. Ни малейших намёков на взятки, никаких придирок. Правда, русские попросили очень чётко назвать имеющиеся лекарства.

— Да нет у меня лекарств, кроме двух бутылок водки. И вообще, я в вашу территорию не намерен углубляться. Я тут, с краешку (Я действительно шёл в ближайшее к границе село).

Тактичные ребята не поинтересовались ёмкостью стеклотары:

— Проходите.

Кстати, границу лучше всего проходить, как я, пешком. Машины и автобусы стоят по 4 часа. Я на одной попутке подъехал к границе, перешёл её за десять минут и на русской стороне сел на другую машину.

Село оказалось красивое, крепкое, трудовое и чистое. Бурьянов и мусора нет. Понравилась чёткая планировка. Улицы с переулками пересекаются, как авеню и стриты. Везде асфальт. Люди работают, отбивают копеечку. Вольно шатающихся не было, кроме нас с другом. Кто работает в бывшем сухопутном колхозе, кто в бывшем рыбколхозе, кто ездит в Таганрог, а кто и браконьерствует. Хотя тут нужно разобраться. Браконьеры ловят не хищнически, только на прожитьё. Я бы такой лов разрешил. Это ж адский труд. Много ловить просто ресурсы моря не позволяют. Поэтому они живут очень скромно.

Олександр Палій: Російська мова не діалект української, а польської

Після кількох століть дискримінації української мови ідея Партії регіонів про державний статус російської цілком виглядає не як захист російської мови, а як атака на українську.

Примітно, що ця атака підтримується не надто інтелектуальною, але достатньо масованою пропагандою.

Деякі ідеологи намагаються вивести українців і їхню мову з якогось іноземного впливу на «общерусскость», чи то тюркського, чи то польського. Особливо популярною ця теза була в часи Російської імперії, коли імперські діячі могли говорити, що схочуть, а іншим затуляли рота.

Сьогодні ця теза все ще не знята з ужитку, хоча має цілу низку логічних вад.

По-перше, певний вплив тюрків на Київську Русь відбувався вже за часів князя Ярослава Мудрого. Тобто виходить, що цей вплив мав місце під час найбільшого розквіту Київської Русі в ХІ-ХІІ століттях.
По-друге, вплив тюрків, як також монголів, значно достовірніше підтверджений щодо самих росіян. Поїхавши, скажімо, до російської столиці, не кажучи про міста Поволжя, ви можете на вулицях на власні очі побачити цей вплив.

Дмитрий Резниченко: Радикальная филология (к недавнему дню украинской письменности и языка)

Я – русскоязычный в быту, к тому же полукровка, с восточной Украины. Что не мешает мне поддерживать дружеские отношения с самыми махровыми бандеровцами, — теми самыми, которые «ненавидят всё русское», и готовы запрещать, ущемлять и лишать исконных прав. Почему они спокойно жмут мне руку и не порываются покрошить на борщ?
Потому что языковой вопрос в Украине – политическая позиция.

Я не отрицаю права страны на собственных героев, отвечаю тем же языком, на котором ко мне обращаются – такой малости за глаза хватает, чтобы снять все конфликты. Более того, у меня есть друзья, которые украинским не вполне владеют, и чтобы не выглядеть смешными, говорят на русском в самых «укрофашистских» компаниях — и ничего, представьте себе, никаких претензий. Достаточно просто не залупаться.

По сути, на водоразделе «в» или «на» стоит отношение к независимой Украине как факту. Если человек мямлит что-то типа «по правилам русского языка правильно писать на…», это означает, что у человека всего-навсего кишка тонка заявить прямо: Да, я против независимой Украины, «ненавижу и стремлюсь уничтожить» ©.