У Київських і Новгородських церквах та соборах були знайдені графіті часів Київської Русі. Творчість давніх українців не спиняв навіть спіціальний еаказ князя Володимира, що забороняв розмальовувати стіни будинків.
“Графіті як знакова система містить семіотичний ряд, у якому закодована інформація не тільки про історію самого візерунка або напису, але і про історію та традиції соціумів, у яких ці графіті існують нині або існували колись”[1], – писав радянський культуролог Юрій Лотман. Історичні графіті є лінгвістичними й геометричними образами, де лінії означають послідовність букв і слів, що утворюють смисловий зміст[2].
За часів СРСР було знайдено багато давньоруських графіті, що датуються ХІ-ХІІІ ст. Вони мають низку характерних граматичних ознак сучасної української мови. Традиційними історичними графіті є “tags” – найпростіші за способом виконання написи, автографи, у яких автор використовує тільки один колір, а букви й малюнки написані або видряпані на поверхні в один шар. Здебільшого вони мають релігійний зміст (прохання про допомогу, молитви і хрести, прокляття, повідомлення про смерть можновладців та про їхні негідні вчинки), хоча іноді трапляються й гумористичні чи світські, наприклад: “У Гнилка тухлі зуби” (рус. “У Гнилку зуби тухоли”)[3].
Дослідник Борис Рибаков писав, що “графіті на стінах давніх будинків – важлива частина епіграфіки. Епіграфічний запис – це живий голос давньоруського мешканця”. Тобто через написи ми можемо збагнути, чим жили і якими проблемами переймалися мешканці давньої Русі. Мовні лексеми, використані у написах, вказують на характер та свідомість авторів-праукраїнців.
Археолог Сергій Висоцький, котрий досліджував написи та малюнки Золотих воріт, Святої Софії, Видубицького монастиря, Успенського собору, Києво-Печерської лаври, церкви Спаса на Берестові, Кирилівської церкви, дійшов висновку, що жива руська мова нагадує сучасну українську й має небагато спільного із російськими лексемами. У своїх працях “Давньоруські написи Софії Київської ХІ-ХІV ст.” (1966), “Киевскі графіті ХІ-ХVІІ ст.” (1985), “Київська писемна школа Х-ХІІ ст.” (1998) вчений також спростував думку про існування праслов’янської мови, з якої утворилися українська, російська та білоруська.
Мовознавець Юрій Шевельов вважає, що жива українська мова почала формуватися у VI-ХVI ст. Натомість Агатангел Кримський зазначає, що сучасна літературна мова походить від церковнослов’янської, а тому не є живою українською. Однак жива мова все ж втручалася у літературну церковнослов’янську, адаптуючи її для людей. Така тенденція спостерігалася у багатьох слов’янських мовах, зокрема у сербській та болгарській. В “Ізборнику Святослава” 1073 р. та 1076 р. є характерні ознаки сучасної української мови. У своїх дослідженнях А. Кримський доходить висновку: “Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі часів Володимира Святого та Ярослава Мудрого має здебільшого вже всі сучасні малоруські особливості”.
Академік Олексій Шахматов погоджується із А. Кримським: “Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі XI ст. – цілком рельєфна, певно означена, ярко-індивідуальна одиниця, і в ній аж надто легко і виразно можна розпізнати прямого предка сучасної малоруської мови”. За СРСР дослідження київських графіті піддавалися політичній цензурі: історичні написи, що мали б подаватися мовою оригіналу, перекладали на російську разом із текстом праці. Наприклад, історичне графіті соціально-побутового змісту “Мать, не желая ребёнка, бежала прочь…” в оригіналі звучало “Мати, не хотячи дитяти, біжя гет…”; а напис “О горе тебе, Андроник…” насправді виглядав як “О горе тобі, Андрониче…”.
Історичні графіті містять багато лексем, з яких формувалася сучасна українська мова. Наприклад, у Х ст. у живій мові русинів зі старого дифтонга “Ѣ” утворюється м’який звук “і”, на півночі цей дифтонг з XI ст. трансформувався на звук “є”. Цю головну ознаку тогочасної вимови можна знайти у київських графіті: в морі, на Желяні, апріля.
Поширеними серед давньоруських графіті є прохання “Господи, помози рабу своєму…”, що закінчується іменами Жизнобуд, Стефан, Трохим, Яким Домило, Іван Перегора, Михалько Неженович, Іван Сліпко, Пателей Стипко, написаними у давальному відмінку. Є тут і зменшувальні, суто українські форми чоловічих імен: Остапко, Іванко, Жадко (від Жаден), Марко. А у написі ХІІ ст. з’явилась лексема “прізвище”, виражена у графіті як “ПРЪЗЪВИЩЬ”: “Господи, помози рабу своєму, Ігнатові. А прізвище (ПРЪЗЪВИЩЬ) моє Саєтат”.
Аналізуючи графіті княжого Києва ХІ-ХІІІ ст., Олексій Редченко вказує на суто українські граматичні ознаки: кличний відмінок іменників: владико, Стефане, голово; закінчення “у” в родовому відмінку однини чоловічого роду: спору (з того спору); форму дієслів без “т”: пече; дієслова минулого часу, що закінчуються на “в”: писав, ходив, молив; дієслова із закінченням “- ти”: долучити, писати, скончати; м’яке “ц” наприкінці слів: чернець, (помилуй) Валерця, поможи Архипцю; прикметники втрачають на кінці “я”: многопечальна, благодатніша. До того ж трапляються слова, що не мають одноголосного відповідника у російській мові: порося, чернець, кволий.
У графіті “Господи, помози рабу своєму Луці, владичину дяку…” є перехід “к” у “ц” у давальному відмінку однини (Лука – Луці) і зміна приголосної “к” перед суфіксом “-ин” на “ч” (владика – владичин), що цілком відповідає сучасному українському правопису. У написі “Святополча мати” присутня лексема “батичино”, що походить від слова “батько”, якого нема у російській мові, адже вона розвинулась на базі церковнослов’янської набагато пізніше, ніж були створені київські графіті. А от київське графіті “А ворогов трясцею оточи…”, що було молитвою, актуальне під час російсько-української війни.
“Україна складала ядро Київської Русі”, – йдеться у британському Словнику Хатчінсона (1994 р.). Водночас “Словник мов” Ендрю Долбі констатує, що українська мова має довшу історію, ніж російська, а Україна – це “територія, звідки праслов’янська мова поширювалася на північ – до Білорусі і Новгорода”.
Отже, історичні графіті розповідають нам про спосіб життя і мислення давніх українців-русинів, свідчать про їхню релігійність, а водночас – вказують на справжній розвиток української мови, спростовуючи радянські та шовіністичні теорії мовознавців. Дослідження історичних пам’яток, зокрема графіті, важливе для глибшого аналізу українського минулого та формування національної ідентичності. В умовах російсько-української війни актуальним є осмислення нашої історії, що допоможе посилити патріотичність нації та консолідувати суспільство.
[1] Лотман Ю. Текст у тексті // Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. – Львів, 2002. – С. 581 – 597.
[2] Висоцький С. Давньоруські написи Софії Київської ХІ–ХІV ст. – Київ, 1966. С. 83.
[3] Демченко В., Горда О., Ткач З. Особливості типології графіті як історичних написів // Інформаційні технології просування. С. 107 – 109.
https://matrix-info.com/2019/04/30/davnoruske-grafiti-yak-element-natsionalnoyi-identychnosti-ukrayintsiv
Комментариев нет:
Отправить комментарий