Костянтин Рахно: Не зламатися, вистояти проти ницості та підлості й гідно пройти через усі випробування

Отже, про норвезький серіал "Fremvandrerne", він же "Beforeigners" Йенса Лієна (2019). Найбільш язичницький телепроект останніх років.

 В останні роки неангломовні країни Європи радують свіжими ідеями в кінематографі. "Емігранти в часі" - одна з них, блискуча за грою акторів і продуманими деталями.

 На сучасну Норвегію несподівано звалюються хвилі мігрантів у часі. Відповідно печерних людей, людей доби вікінгів і людей із ХІХ століття, що вдягаються, як Свирид Петрович Голохвастов, і так само пишномовні.

 За кільканадцять років вони стають частиною норвезького суспільства, засвоюючи мову, технології й елементи способу життя, але при цьому повністю залишаючись собою й створюючи часом ті чи інші проблеми нашим сучасникам.

 І тут, окрім детективної інтриги й численних таємниць, є над чим замислитися. Серіал показує, що сучасним норвежцям співгромадяни з Азії та Африки стали чомусь ближчими за власних кревних предків, до яких поширюється "таймсистська" ненависть у вигляді нападів, ксенофобських написів, вандалізму на кладовищах і знущань. Характерний епізод, коли проти вікінгівської дівчини Алфгільдри, що працює в поліції, її колега, сучасна норвежка, змовляється з вихідцем із Закавказзя чи Передньої Азії. 

 Проте саме ці люди з інших епох мають щось, що розтратили сучасні норвежці. Печерні люди виявляються добрими, чуйними, розуміючими, вдячними, джентльмени з ХІХ століття - спокійними, розсудливими, галантними, вікінги - поетичними, щирими, дружними, вірними, відданими, сміливими, готовими до самопожертви. "Живи без сумнівів і помри без сумнівів!"

 Разом з тим, фільм є підкреслено проязичницьким, бо головна героїня є "щитоносцем Одина", учасницею язичницького опору кровожерному королеві Олафові Товстому, якого потім проголосять святим і створять його масовий культ - аж до хреста на норвезькому прапорі. І в нашому часі опиняється не лише її бойова подруга, козир-дівка Урд, але також їхній вождь, відважний і дуже добрий Торі Собака, що в битві при Стікластадірі 1030 року особисто вбив Олафа. І йому доводиться нелегко в лицемірному, толерантному далеко не до всіх, побудованому на доносах і цькуванні, позбавленому совісті, честі, гідності сучасному суспільстві, що прикривається ворожою йому релігією. Гріх воно може вибачити, а от справжню чоловічість? 

Не зламатися, вистояти проти ницості та підлості й гідно пройти через усі випробування - ось справжній виклик для переселенців із минулого. І в цьому їм допомагає віра у їхніх богів. Характерно, що асатру зображується як звична для норвезького суспільства, хоч і не загальноприйнята річ: "Хочете поговорити про бога нашого Одина, й те, що він може принести у Ваше життя?"

Руслан Корженюк: Володимир Шаян та Орден Лицарів Бога Сонця

"Віра Предків Наших" — фундаментальна праця видатного українського вченого-санскритолога й філософа Володимира Шаяна (1908-1974), засновника Ордену Бога Сонця та руху відродження рідної віри українців. Його твори, замовчувані в радянській імперії, лише за незалежної України вперше знаходять свій шлях до Українського читача. Професор Шаян був переконаний, що втративши рідну віру, народ занапастив свою душу, що мало трагічний вплив на його історію. Метою свого життя він уважав повернення рідної духовності своєму народові, бо: "Відродження нації не може бути завершене без відродження її власної віри". Книга зацікавить філософів, націологів, релігієзнавців, літературознавців, рідновірів, як і загалом широке коло читачів. 

До книги ввійшли найважливіші статті, дослідження, наукові розвідки, медитації з питань давньоукраїнської міфології, яку Шаян аналізує й трактує в тісному зв'язку з давньоукраїнською історією, філософією та ментальністю. Зокрема, подається ґрунтовний науковий аналіз «Велесової книги»; філософічне й історичне осмислення образів Перуна, Сварога, Дажбога, Світовида, Триглава та інших богів стародавньої української віри; досліджує автор і постать царя Дарія як орія, тобто — стародавнього українця; в контексті народного предковічного світогляду розглядається творчість Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка та Лесі Українки. Науковим відкриттям є етимологічне дослідження Шаяна «Дунай, Дніпро і Дністер».

Книга «Віра предків наших» є формою пізнання великого і прекрасного духовного світу давніх українців, пізнання творчого генія українського народу, що його упродовж віків і тисячоліть намагалися знищити вороги української національної духовності й самобутності. Книга «Віра предків наших» вперше видана 1987 року в Канаді (891 сторінка) й відіграє важливу роль в популяризації й утвердженні язичництва, рідної української національної віри.

Велеслав Шипіт: Політичний і економічний виміри язичества

Язичество є віросповіданням, себто належить до царини Духу. Проте язичество у своїй повноті як Традиції має й виміри політичного та економічного. Традиційне суспільство є сакроцентричним, себто священне у ньому головує й лише після нього йде політичне та економічне. Власне про це свідчить і трифункційна індоєвропейська соціальна структура, де перша функція є сакральною, а за нею йдуть функції сили та достатку. Духовне вище за політичне, а політичне за економічне.

Модерн же перевернув суспільство догори ногами поставивши економіку вище інших сфер. Наше суспільство надмірно політизоване й через це, здавалося б, що політика є основною сферою суспільства. Навіть релігійні інституції розглядаються в першу чергу через призму політичної доцільності, а не духовности. Тоді як політичні процеси часто протікають через капіталістичну призму економічної доцільності. Такий стан речей є ознакою занепаду і моральної дезорієнтації сучасності, коли нижче починає домінувати над вищим. 

Політичний вимір 

Політика — це форма суспільної діяльності спрямована на здобуття, утримання, використання влади та реалізацію інтересів окремих груп чи суспільства загалом. Політичний вимір язичества випливає з того, що розуміється під суспільством та яка роль індивіда в ньому. Традиційний індоєвропейський погляд на соціум передбачає те, що суспільство є органічним та ієрархічним об'єднанням людей, а не механістичним і тим більше не атомізованою сукупністю індивідів. Схематично це зображено наступним чином в слов'янській традиції: князь — це голова, жерці — очі, воїни — плечі, господарники — чересла, челядь — коліна мир-народу, єдиного соціального організму (див. духовні вірші про Голубину Книгу і пор. міф про виникнення варн з тіла Пуруші). Кожна верства є органом єдиного соціального організму. Владні мотиви у такій системі повинні бути соціоцентричними, а не егоцентричними, адже лише дурна голова не дбає про свої ноги. Відповідно політичні ідеології, що мають яскраво виражений індивідуалістський характер і ставлять інтереси індивіда вище інтересів колективних і суспільних, як лібералізм у всіх своїх варіаціях, тут ідуть в розріз з Традицією. Також і егалітаристські ідеології, як соціалізм у більшості своїх варіацій, що заперечують ієрархію (в первинному значенні грец. ἱεραρχία -- "священна влада") теж протиставляються традиційному уявленню про політику. Спільні точки дотику язичество у царині політики може мати з деякими варіаціями націоналізму, а саме з етноцентристським напрямом. Етнонаціоналізм часто апелює до тих же цінностей, що не чужі і язичеству, як кров, земля та звичай. 

Костянтин Рахно: "Прибульці з минулого"

Отже, про норвезький серіал "Прибульці з минулого" ("Fremvandrerne", він же "Beforeigners") Йенса Лієна (2019). Найбільш язичницький телепроект останніх років. http://kino-dom.org/fantastika/11064-prishelcy-iz-proshlogo.html

В останні роки неангломовні країни Європи радують свіжими ідеями в кінематографі. "Емігранти в часі" - одна з них, блискуча за грою акторів і продуманими деталями.

На сучасну Норвегію несподівано звалюються хвилі мігрантів у часі. Відповідно печерних людей, людей доби вікінгів і людей із ХІХ століття, що вдягаються, як Свирид Петрович Голохвастов, і так само пишномовні.

За кільканадцять років вони стають частиною норвезького суспільства, засвоюючи мову, технології й елементи способу життя, але при цьому повністю залишаючись собою й створюючи часом ті чи інші проблеми нашим сучасникам.

І тут, окрім детективної інтриги й численних таємниць, є над чим замислитися. Серіал показує, що сучасним норвежцям співгромадяни з Азії та Африки стали чомусь ближчими за власних кревних предків, до яких поширюється "таймсистська" ненависть у вигляді нападів, ксенофобських написів, вандалізму на кладовищах і знущань. Характерний епізод, коли проти вікінгівської дівчини Алфгільдри, що працює в поліції, її колега, сучасна норвежка, змовляється з вихідцем із Закавказзя чи Передньої Азії.

Проте саме ці люди з інших епох мають щось, що розтратили сучасні норвежці. Печерні люди виявляються добрими, чуйними, розуміючими, вдячними, джентльмени з ХІХ століття - спокійними, розсудливими, галантними, вікінги - поетичними, щирими, дружними, вірними, відданими, сміливими, готовими до самопожертви. "Живи без сумнівів і помри без сумнівів!"

Разом з тим, фільм є підкреслено проязичницьким, бо головна героїня є "щитоносцем Одина", учасницею язичницького опору кровожерному королеві Олафові Товстому, якого потім проголосять святим і створять його масовий культ - аж до хреста на норвезькому прапорі. І в нашому часі опиняється не лише її бойова подруга, козир-дівка Урд, але також їхній вождь, відважний і дуже добрий Торі Собака, що в битві при Стікластадірі 1030 року особисто вбив Олафа. І йому доводиться нелегко в лицемірному, толерантному далеко не до всіх, побудованому на доносах і цькуванні, позбавленому совісті, честі, гідності сучасному суспільстві, що прикривається ворожою йому релігією. Гріх воно може вибачити, а от справжню чоловічість? Не зламатися, вистояти проти ницості та підлості й гідно пройти через усі випробування - ось справжній виклик для переселенців із минулого. І в цьому їм допомагає віра у їхніх богів. Характерно, що асатру зображується як звична для норвезького суспільства, хоч і не загальноприйнята річ: "Хочете поговорити про бога нашого Одина, й те, що він може принести у Ваше життя?"

Олег Гуцуляк: Сучасне явище "повернення язичника (варвара)" в цивілізаційно-культурному аспекті

Активізація явищ тероризму у світовому масштабі на початку ХХІ ст. спонукає до осмислення його сутнісних основ, а не лише віднесення його до проявів “варварських” (язичницьких) пережитків (рудиментів) у сучасній цивілізації, Тероризм слід відносити до одного з тих “знакових явищ”, що пророкують глобальне “повернення варвара (язичника)”, неодмінне, на думку деяких дослідників, у мультикультурну та поліцентриську постіндустріальну епоху.

Спостерігаючи за фактом вживання терміну “язичництво” (синонім – “варварство”), російський психолог Г. Ільїн прийшов до висновку, що у соціальній історії він виконує роль “цапа – відбувальника” за падіння моралі та варваризацію культури. Наприклад, у Росії знатні бояри називали “язичниками” дворян часів Петра І, стовбові дворяни – купецтво та промисловців, останні – нігілістів – різночинців, партноменклатура – енкаведистів, елітаристи – егалітаристів, містики – раціоналістів, екологи – технократів і навпаки [1] . Також “язичництвом” (“паганізмом”) визначається прогресивний розрив з будь-якими прийнятними у цивілізації правилами, критеріями, принципами та цінностями, а також потяг до експериментування та творення нових дискурсів та цінностей. Саме так усвідомлюють себе постмодерністи, які поривають з раціоцентричним дискурсом Модерну. Уперше про це проголосив Ж.-Ф. Ліотар у своїх “Лекціях про паганізм” (напис. в 1977 р., опубл. В 1989 р. ) [2]. В умовах, коли здається справджуються пророкування про “зіткнення цивілізацій”, поняття “варвари” використовується стосовно об'єктів антитерорестичних акцій, що їх проводять країни Північно-Атлантичного Альянсу — представники, в основному, цивілізації Окциденту.

Отже, термін “язичництво” (“варварство”) виникає на переломі епох, за прискорення історичного розвитку, зі зміною культурних парадигм.

Той факт, що замість терміну “варварство” іноді використовується “язичництво”, привів С. Аверінцева до висновку, що у середині теїстичних релігій існує “язичництво” як ідея, як неписаний або спокусливий образ неподоланого минулого, котрий дочікується кризи офіційної віри, щоб набути нове життя [3] . У своїй праці “Занепад Європи” О. Шпенглер замість слова “язичництво” у даному випадку використовує “цезаризм”, незалежно від того, чи мова йде про Рим, Китай, Єгипет чи Багдад : “Це повернення зі світу завершених форм до первісності, до космічно - позаісторичного. На місце історичних епох знову приходять біологічні періоди” [4] .
Варіантам такого “повернення язичництва” дав безкомпромісну оцінку М. Бердяєв. Для нього будь-яке повернення людського духа до стану стародавнього язичництва є небезпечним та загрожує людству новим падінням [5] . Саме більшовики, на його думку, - це “язичники”, “варвари”: “Люди старого, хоча й вважаючого себе передовим, соціалістичного світовідчуття відкидаються назад. Вони – консерватори вчорашнього і позавчорашнього дня” [6] , а їхня революція є “всесвітньо-історичною реакцією”, поверненням свідомості назад (“вспять”) до архаїчних форм міфотворчості. Так само оцінювали марксизм-ленінізм учасники французької групи “Соціалізм чи варварство”, серед яких були відомі філософи К. Касторіадіс та Ж.-Ф. Ліотар [7] .

Бируте Ланге: Ты, Пруссия колыбель величия и скорби…

Непросто начинать рассказывать о Пруссии, об этой древней и до конца не известной земле, ее культуре и вере.
Начала Пруссии уходят своими корнями в глубину веков. Из источников 17 века мы знаем прекрасную, но одновременно и зловещую легенду об основателях прусского святилища Рамувы-Прутянисе и Вейдавутисе. Будто один из них был жрецом, а другой-военным вождем. Они славились своей силой и мудростью, а дойдя до конца свой жизненный путь принесли себя в жертву, бросившись в ритуальный огонь…
Много веков жрецы вайделоты хранили священные тексты, несущие особенные тайны. На праздниках и ритуалах эта земля часто слышала тайные, потрясающие своей глубиной, а зачастую и мрачные, зловещие и трагические песни, завораживающие своей неизведанностью.
Это-песни, что есть голосом земли этой, те, в которых народ отразил свои чувства, скорби, знания, понимания мира и поэзию… Не всем слышна она. Нужно долго-долго искать в себе отзыв, чтобы откликнулась на них твоя земля в тебе-эта таинственная, сумрачная…и скорбная.
Ты, Пруссия колыбель величия и скорби… В сумраке будто видны твои тени, твои сокровища, пронесенные сквозь века. Твоя песнь-плач над усопшим некогда величием, ты для того, что бы напомнить, что есть на свете не только свет , но и иное-те времена когда есть место героизму, скорби, тайнам, молитвам и размышлениям о вечности.
Таким рисуется образ прусского жреца-с нежной чувствительно, поэтичной душой, но готового познать много тяжести..Скорбный и страдальческий путь познания-в начале он горек, но кто прошел его получил большую духовную силу и знания…

Эрнест Брастыньш: Тысячелетние притеснения нашей веры

Brastiņu Ernests  MŪSU DIEVESTĪBAS TŪKSTOTSGADĪGA APKAROŠANA

У каждого народа  или другой человеческой общности есть свои духовные ценности, которые, приобревши организованную форму , выражаются в системе верований. Верования многих народов уже утрачены, из-за того, что сам народ их не смог сохранить, либо же по причине вытесенения их другими религиями.

Суть и форма христианства сформировалась под сильным влиянием иудаизма. В свою очередь, буддизм и кришнаизм снабдил его своими мифами и принципами из священных книг. Таким образом , получилась религия, что распространялась сравнительно медленно и лишь спустя 1000 лет после своего возникновения достигла балтийских народов.

10 век. Начинается экспансия со стороны католической церкви по отношению к верованиям балтийских народов. Она происходила с двух сторон (двумя способами) — силой и убеждением (речь идет о миссионерах, — Прим. пер.). До этого времени народ славился своей человечностью, миролюбием, трудолюбием и богобоязненностью. Почетом славились ученые и ведающие жрецы, к которым люди обращались даже из далеких земель. В то время ведовство считалось самым высшим знанием в мире.

11. век. Люди,  живущие на балтийских землях жили и умирали как воины. Защитники балтийских земель были совершенно глухи к словам миссионеров и безжалостны к завоевателям, но они никак не могли бороться против той пропаганды, что велась католическими монахами и того, в каком свете выставлялась сама балтская вера, признаваемая неправильной, нечестивой. Прикрываясь такой демагогией , легко было ввести народ в заблуждение. В 11 веке  вся Европа подключилась к пламенной борьбе за то, чтобы обратить  балтов  к «истинной вере».

Роман Шиженский: К вопросу о терминологии славянских вариаций «indigenous religions» (на примере термина «неоязычество»)

Несмотря на более чем пятидесятилетнее существование современного русского язычества, данный социально-религиозный феномен так и не получил в исследовательской среде должного научного освещения. В настоящее время в изучении отечественных прозелитов «indigenous religions» одной из наиболее проблемных зон является терминологическая составляющая вопроса. Статья посвящена рассмотрению одной из самых популярных в отечественном исследовательском сообществе дефиниции русских nature religions — «неоязычеству».

 «Религиозный салют» последних десятилетий XX века, взорвавший спокойное, дремлющее духовное пространство России, с новой силой засверкал в новом тысячелетии. Калейдоскоп духовных пристрастий россиян весьма разнообразен и в настоящее время представлен широчайшим кругом течений как автохтонного, так и иностранного происхождения. Одним из сотен «религиозных проектов», существующих и развивающихся в современной России, является такой религиозный и социально-политический феномен как славянское язычество. Примечательно, что данное направление, занявшее место в сердцах и душах определенной части отечественного социума и, вследствие этого, попавшее в научный и обывательский объектив еще в прошлом столетии, до сих пор, в XXI веке, не имеет общепринятой терминологии. В основе проблемы лежит наличие «конкурирующих групп», представленных целым блоком научным сообществ, представителями от прессы, исследователями от других конфессий, наконец, самими лидерами славянского язычества. Проблема усугубляется тем, что каждая из заинтересованных сторон, характеризуя данный феномен, как правило, изначально относится к нему предвзято, рассматривая его сквозь призму своих религиозных, политических, этнических и др. пристрастий. В результате «терминологического дробления» уже внутри обозначенных групп, даются новые трактовки привычным (устоявшимся) дефинициям.

Роман Шиженский: Неоязыческий миф о Владимире I

В монографии «Основы языческого миропонимания», М.Ф. Косарев выделяет три главные «номенклатурные группы», объединяющие, по мнению автора, все известные мировые религиозно-мифологические комплексы: естественные верования (язычество), восточные религиозно-философские системы (буддизм, брахманизм, индуизм и т.д.), «авраамические» религии (иудаизм, христианство, ислам). Нельзя не согласится с тезисом исследователя о многоплановости, отсутствии четких понятийных границ как свойствах первой группы – язычества [21, 5]. Данное положение, в целом, распространяется и на формирующиеся базисные концепты русского язычества (неоязычества) и проявляется, в частности, в попытках адептов родноверия мифологизировать и ремифологизировать историю в ущерб последней. Поддерживая и даже признавая вслед за идеологами религиозного традиционализма истинность пропагандируемых ими постулатов об отсутствии в современном язычестве губительных элементов регресса, исключительной важности связи с прошлым (а не возврат к нему), огромной роли приобщения к вечному, незыблемому, изначальному, наконец, признание бессмертия язычества[5, 11,19], мы сталкиваемся с непреодолимой преградой лишь только попробовав посеять заявленные «семена ценностных установок» в этническую, русскую «мировоззренческую почву». Отсутствие первостепенных источников не позволяет не только раскрыть но даже реконструировать весь спектр русских языческих верований. Не имея возможностей, (а, зачастую умышленно не желая изучать сохранившиеся религиозные реликты), неоязыческая элита пытается создать, а точнее, сконструировать свои собственные теоретические основы новой религии. Основы, формирующие части нового русского язычества, стандартны и идентичны любым другим религиозным течениям. Это обряд и миф [27, 13].

Роман Шиженский: Проблема генезиса современного русского язычества в работах российских исследователей

В настоящее время круг вопросов, связанных с возникновением, становлением и развитием русского варианта нового язычества не теряет своей актуальности в российской исследовательской среде. Причинами не ослабевающего интереса к данной проблематике можно назвать: степень влияния современных языческих веяний на социальное, политическое, культурное развитие определенной части российского общества; уровень и характер взаимоотношений последователей нативизма с органами государственной власти, общественными и политическими организациями, представителями других религиозных конфессий, деноминаций и т.п.; зарождение новых направлений в новом российском язычестве. Однако, безусловно, одной из главных причин сохранения интереса к язычеству XXI века следует признать долголетие данного социально-религиозного феномена.

Хронология современного язычества уже имеет довольно значительную отечественную историографическую базу. Высказан целый ряд гипотез, каждая из которых, как нам кажется, может быть использована при осуществлении более глубокого анализа этого явления отечественной истории.

Роман Шиженский: Опыт сравнительного анализа текстов А.А. Добровольского и Г.Ф. Вирта (к вопросу об источниковой базе российских неоязычников).

Впервые об идеи возвращения к язычеству, о своеобразной мировоззренческой ремифологизации заговорили в Германии на рубеже XV-XVI вв [1]. К началу XX века ее поддержали многие представители интеллектуальной элиты стран Европы. В России новое язычество появляется в 70-80-х гг. прошлого века и открыто заявляет о себе в смутное время 90-х [2].

Основной типологический ряд российских неоязыческих организаций включает в себя три взаимодополняющих группы: национал-патриотическую, природно-экологическую, этнографически-игровую [3].

С момента своего возникновения и вплоть до настоящего времени национал-патриотическое крыло движения является основным и наиболее жизне- и дееспособным. Данное положение объясняется присущей ему инвариантностью, хорошей структурной организованностью общин, разработанной (конец 70-х гг.) источнико-историографической и идеологической базой. Следствием всего перечисленного является относительно постоянное число прозелитов, масса «сочувствующих».

Іоангеліє, або Книга Орди

ПАЛАЮЧА ЦЕРКВА МАТРІАРХАЛЬНОГО ПАТРІАРХАТУ· (https://www.facebook.com/nehajpalae)

Часть І

Сотворение мира
В начале времен была только Сингулярность, из нее же возник Хаос, и в нем был бог. По прошествии вечности богу наскучили вечные поиски в Хаосе второго носка и очков, и отделил он небо от земли, огонь от воды, явное от темного, день от ночи, абстрактное от конкретного, железо от софта, и назвал это Творческим Беспорядком.
Паче чаяния Творческий Беспорядок расширялся со скоростью Большого Взрыва, и не было кроме него ничего во Вселенной, и был он Вселенная. И перестал бог находить даже непарные носки, и увидел, что это нехорошо.
Тогда бог отделил от себя других богов, и воззвал: «Увага! Починаємо нараду!», и явились Шестеро. И сам он был Седьмым, и был един с ними.
Имена же их были такие. Отец, которому отдано было право вершить судьбы людей до, во время и после смерти. Он не был Перворожденным, хотя и назван Отцом. Второй бог – Воин – был наделен силой и мужеством в бою. Кузнец стал мастером во всех ремеслах. Мать – ей были отданы милосердие, плодородие и демография. Дева – она курировала красоту, гигиену и биохимию отношений между влюбленными. Старица же получила мудрость, предвидение и волшебный фонарь. Седьмым был Неведомый, и был он Перворожденным богом.
Семеро взошли в чертог, именуемый септой, и сели за стол в виде семилучевой звезды так, чтобы ни один из лучей не был направлен острым ни на одного из них. И тупили они два дня, пока не придумали сделать себе слуг, чтобы они навели порядок.
Тогда создали они семь классов разумных существ: Лордов, Воинов, Работников, Домохозяек, Любовниц, Жриц. Седьмой класс именовался Креаторы, они писали сценарии будущего. Все они были людьми.
Первым креатором был пророк Мартин, и записывал он все дела на Земле, и жил он много сезонов, и полны событий были дни его. С его слов и написана эта Книга.
Создавая человечество, боги не сказали ему «плодитесь и размножайтесь» и вообще ничего не сказали: как жить, добывать огонь, хлеб, приобретать друзей и оказывать влияние на людей. До всего пришлось додумываться самим.
Первым делом люди расплодились и размножились, что привело к неожиданным последствиям. Людей стало много, а земли, на которую их высадили боги, мало. Поэтому Работники изобрели мечи, луки и доспехи, а Воины начали захватывать земли соседей. Те же, кто оказался слаб и проигрывал войны, были вынуждены стать великими кочевыми племенами и знаменитыми путешественниками.

Часть ІІ
Краина и ее соседи
В центре населенной Земли с первых времен жили племена майданов и гречкосеев. Были они дружны и говорили на одном языке, который называли соловьиною мовою. История утверждает, что первый Пан – так назывался их лорд – Эней Моторный был немым, но ему явился бог в образе соловья и научил говорить.
Тотчас Эней проявил свой характер: вмиг построил государство, провел реформы, сплотил нацию, закончил очередную войну с кыроаками за две недели и велел давать за золотой талер не более восьми местных грошей. Но это не точно.
Государство его было обширным – за месяц не доскачешь до его края, и дал Эней ему имя Краина, а всем его жителям – краинцы.
К северу от Краины раскинулась Мордорская держава, населенная разными народами, в основном кыроаками и колорадами. Носили они волчьи шкуры вместо верхней одежды, были свирепы и ненавидели всех, кто не похож на них, будь это покоренные племена в самом Мордоре или народы за его пределами. Каждому из них они придумали унизительную кличку и считали их недолюдьми, а полноценными только себя.
Распространившись по Земле, кыроаки с колорадами взяли у других народов многие достижения, но из-за спеси и гордыни своей стали говорить, что это они сами придумали все, от деревянных кукол, которые вставляются одна в другую, до примитивного музыкального инструмента с тремя струнами. В действительности же тем немногим, что они сами создали, были свирепые свинособаки, ставшие им и охранниками дворов, и защитниками, и даже друзьями и подругами.