Андрій Богданович: Пошуки сенсу в європейській культурі ХХ ст.

Пошук сенсу в європейській культурі ХХ століття — від політичної пристрасті до середземноморського язичництва та неопікареску (Рефлексія над промовою Роберта Стойкерса ''Щоб дати філософське обґрунтування «Новій правиці»'', виголошеною на літньому університеті GRECE, Roquefavour, серпень 1992 року).

Європейська культура першої половини ХХ століття була позначена глибокою кризою і напругою, що віддзеркалювалася в пошуках нових сенсів, форм життя та цінностей. Між вікторіанською епохою та Другою світовою війною інтелектуали і митці перебували в полоні політичних ідеологій — комунізму, фашизму, анархізму — які намагалися дати відповідь на виклики часу. Приклад Арагона, який вибрав комуністичну боротьбу, показує, наскільки це були справжні, але часто трагічні пошуки порятунку. Проте 1945 рік позначив кінець цієї пристрасті, а традиційний гуманізм почав сприйматися як банальність, що більше не могла захистити людину від екзистенційних проблем і історичних катастроф.

У відповідь на це інтелектуальний світ починає шукати притулок не у великих політичних ідеях, а в простоті і близькості — у культурних та природних коренях, які можна знайти в наших серцях, у ландшафтах і традиціях. Така позиція відображена у творчості таких авторів, як Альбер Камю, Нікос Казандзакіс, Жан Джіоно та Лоуренс Даррелл. Вони оспівують середземноморський світ — простий, людський, «язичницький» за своєю суттю, адже він спирається на дохристиянську ментальність, близьку до природи, землі, реального життя.

Цей «середземноморський язичницький» світ — це не втеча від сучасності у далекі острови, як це робили декотрі автори, а прийняття конкретного, земного, меж людського розуміння. Відомий приклад — «Грек Зорба» Казандзакіса, де примітивний, але життєрадісний Зорба стає вчителем цивілізованої людини, показуючи, що справжнє життя — це прийняття обмежень і радість у межах людського досвіду. Камю у своєму творі «Весілля» також закликає обирати Ітаку — символ близької і рідної землі, ясності думки і людської щедрості.

Окрім прийняття тілесності та природних радощів життя, Даррелл підкреслює складність реальності, її багатошаровість і унікальність кожного явища, що не вкладається у суворі схеми та системи моралі. Ця позиція свідчить про відмову від догматичних ідеалів і прагнення до живої, жвавої, повної контрастів реальності.

Ці пошуки, однак, залишилися майже поза увагою «Нової правиці», яка не вважала за потрібне звертатися до спадщини Камю, Казандзакіса чи Джіоно, хоча саме їхній досвід міг би допомогти в глибшому розумінні сучасної кризи.

Друга половина ХХ століття, особливо 50-ті та 60-ті роки, відзначилась появою так званої «неопікарескної» літератури — літератури, що відображає хаотичне, безладне, іноді кумедне, а іноді жорстоке і безглузде життя сучасної людини. Після двох світових воєн і політичних катаклізмів особистість втрачає глибинні корені і змушена існувати в світі, де панує поверховість і горизонтальність, а не вертикальне моральне поглиблення.

У такому світі людина перетворюється на «просту ємність», яка виконує свої побутові функції, пристосовується і намагається зберегти мінімальний комфорт, часто позбавлена глибокого сенсу існування. Ця література дає змогу краще зрозуміти сучасність, не ідеалізуючи її і не впадаючи у трагічний пафос, а констатуючи факт її фрагментарності та роздробленості.

Отже, пошук нового сенсу у європейській культурі ХХ століття — це шлях від політичних ідеалів і гуманістичних утопій через відчай і кризу до повернення до конкретного життя, коренів і природної радості, втілених у середземноморському язичництві, а також усвідомлення складності й безладу сучасного світу, відображеного в неопікарескній літературі. Ці ідеї дають нам ключі до розуміння культурних трансформацій і потенційних напрямків подальшого розвитку європейської цивілізації.