Микола Карпицький: Гностичний фаталізм - основа терористичної диктатури Кремля

У всіх війнах Росія використовувала солдатські маси як витратний матеріал і перемагала завдяки тому, що солдати готові були йти на смерть. Нинішня війна не є винятком. Техніка рано чи пізно закінчується, а солдатські маси  – ні, і зараз російська армія знову повернулася до старої тактики. Якби українське керівництво зробило ставку на виробництво протипіхотної зброї – мінометів і кулеметів, то росіяни не мали б успіхів на фронті. З якоїсь причини маса людей у Росії готова йти в армію, тобто не цінує своє повсякденне життя, і готова безглуздо вбивати й вмирати, тобто не цінує життя взагалі, ні своє, ні чуже. 

Я припускаю, що причина в особливій духовній спокусі сприймати світ як зло.

Була така духовна єресь – маніхейство, там матеріальний світ вважався злом. Більшовицька ідеологія – варіант маніхейства, оскільки там світ оголошується царством зла й експлуатації, який комуністи мають знищити. Однак духовна єресь – це не ідеологія, а відчуття, тому Путін відмовляється від ідеології та спирається на маніхейське відчуття, що цивілізований світ – чужий і тому зло, яке треба знищити. Якщо комуністи намагалися якось раціонально обґрунтувати боротьбу з навколишнім світом, то російські некроімперіалісти навіть не ставлять такого завдання, вони просто відчувають, що їх оточує зло, і бажають усім смерті.

Маніхейська спокуса поширюється серед влади та її фанатичних прихильників, але є ще маса людей, яка і саму російську владу, і своє повсякденне життя відчуває як щось чуже і безглузде. Це вже інша духовна спокуса – гностицизм. Маніхейство передбачає пошук ворога, постійну ворожнечу з навколишнім світом як злом, але для цього треба бути активним. Гностицизм, навпаки, передбачає пасивну позицію, бо зло – це природний стан світу, який не змінити, тому боротися немає сенсу, та й взагалі все безглуздо.

Уявімо собі звичайного росіянина в такій гностичній спокусі, якому набридла сім'я, робота, борги, а тут пропонують одразу кілька мільйонів за службу за контрактом. Звісно, там можуть вбити, то все одно в житті нічого хорошого немає, чому б не зіграти в «російську рулетку». І ось відправляють його в безглуздий штурм на смерть, а він покірно йде. Нормальній людині не зрозуміти. Якщо втрачати все одно нема чого, чому не пристрелиш командира? Натомість маси солдатів, хвиля за хвилею, йдуть по трупах товаришів і вмирають. Один знайомий український офіцер назвав це «російським фаталізмом», перебуваючи під враженням кадрів військової хроніки, де було зафіксовано, як присіли покурити два російські солдати. У цей момент одному знесло осколком голову. Другий навіть не здригнувся і спокійно докурив. Фаталізм буває різний, але це – особливий, гностичний фаталізм людей, які не бачать сенсу в житті й змирилися зі смертю, як своєю, так і інших людей, яких прийшли вбивати.

Борис Хорев: О роли религий в крахе Ирана и Византии

В зороастризме есть один пунктик - он "знает", как относиться к крестьянам (т н главам семей), воинам, духовенству и даже писцам, но "не знает", что делать с купцами и ремесленниками (если будет время, посмотрите Суждения Духа Разума, он же Дадестан-и меног-и храд, 30 и 31 главы - они есть в Сети на русском языке). Как очень точно выразился американский историк иранского происхождения Touraj Daryaee, в описании купцов и ремесленников "чувствуется ощущение неловкости и непонимание". Во многом поэтому, они были приверженцами каких угодно религий, но не зороастризма.

Такое диссидентство особенно отразилось на духовной жизни в​ Месопотамии, которая была наиболее урбанизированным регионом Ирана. Ситуацию усугубили победоносные иранские шаханшахи, нагнавшие туда с III по VI век много пленных сирийцев, готов, и немного греков - носителей христианства, язычества и разных иудейских сектантских воззрений. Параллельно в регионе ощущалось традиционное влияние Индии (через опять же торговцев и моряков). Плюс роль играли и местные религиозные традиции, восходившие ещё к шумерам (сейчас мы точно знаем, что некоторые знания о шумерском языке в Месопотамии были ещё в первом веке нашей эры).

Всё это, как считают учёные, привело к возникновению и распространению манихейства и мандеизма (а также других религий и течений). А также к укреплению христианства в форме несторианства. Все эти учения очень быстро распространялись в зороастрийском Иране по торговым путям. Кто из них достиг наибольших успехов, я не знаю. Наверное, манихеийство. Зато несторианство было официально принято, а в Ктесифоне, Самарканде и Мерве существовали крупные христианские церкви. И главное - у несториан затем сложились хорошие отношенияс самим исламом. Когда пришли арабы, все незороастрийцы оказались ЗА, НЕ ПРОТИВ или НЕ ОЧЕНЬ ПРОТИВ арабов. У них были деньги и производство, а у зороастрийцев, готовых защищать родину, - многодесятилетний династический кризис с падением авторитета шаханшаха (два из которых были женщинами, что в условиях зороастрийского восприятия женщины недопустимо) и борьба поместной аристократии за привилегии. В результате Иран пал. Это слишком общая схема, чтобы быть без изъянов, но в целом я считаю её рабочей и многое объясняющей.

Интересно, что в Византии было что-то очень похожее. Только в этой стране монофизитским, иудейским и другим торговцам и ремесленникам противостояли ортодоксальные христианские представители тех же профессий. Но главное - их РАЗДЕЛЯЛА сложнопроходимая АНАТОЛИЯ.

Олег Гуцуляк: Манихейство на Руси в IX веке

Участвуя в торговле через Великий Шёлковый путь[i], согдийские купцы распространяли манихейство, несторианство и буддизм.

Так, согдийцы заказывали возведение буддийских пещерных часовен и статуй; в них часто включались сасанидские и среднеазиатские мотивы, отражавшие личность их спонсоров. Согдийцы обратили в буддизм белых гуннов-эфталитов (их царь Михиракула одно время был ярым врагом буддизма) и тибетцев-бхотов долины реки Брахмапутры (Цанг, Цангпо), что к северу от Ассама и Бенгалии.

В более поздние времена согдийцы стали распространителями манихейства (единственная религия, священные тексты которой одобрительно относились к торговле и позволяли получать проценты по ссудам!). Например, появление в Китае манихейского проповедника Михр-Ормузда относится ко времени правления императрицы У Цзэтянь (684-704 гг.), а в 731 г. манихейские священнослужители были вызваны ко двору и принесли с собой текст свод манихейского вероучения, ныне известного как «Краткое изложение вероучения Мани, Будды света» («Мони гуанфо цзяофа илюэ»). Когда конница уйгуров-манихеев оказала помощь в освобожении Лояна от мятежников в 762 г., их встречал согдийский манихейский священнослужитель. В 768 г. было позволено построить в китайской столице манихейский монастырь, и император пожаловал ему наименование «Даюнь гуанмин» («Великий облачный свет»), в период династи Сун манихейство терпимо как  Минцзяо – «Учение света», а в период монгольского завоевания, например,  в провинции Цюань на холме Хуабяо было возведено святилище, посвященное Мани как «Будде света» с девизом – «Чистота, свет, сила, мудрость и Мани, Будда света»). В даосский канон в XI в. оказалась включена «Сутра о двух началах и трех периодах» («Эрцзунь саньцзи цзин»), в одном случае атрибутируемая как перевод центральноазиатской версии «Шапуракана», а в начале ХХ-го века оно перешло к буддистам, наивно полагавшим, что посвящение «Мони» означает «Муни», т.е. Будда Шакьямуни[ii].

По нашему мнению, многие согдианские слова в славянском связаны именно с распространнением манихейства («богумильства»): «Бог» (согд. βγy, vaγi «владыка; божественный»), «богатый» (согд. βγt, βxt; ср.-перс. baxt «судьба, удача, счастье» < др.-иран. *baxta- «судьба, удел, счастье»; ср. с др.-инд. bhag- «делить; удел»), «Борис» (согд. βrz; ср.-перс. varaz «великий; длинный»), «Сибирь / Савир» (согд. ’sβ’r(y), парф. asβar, ср.-перс. asvar-«всадник» < др.-перс. asabara, откуда и пехл. aswaran, араб. asawirah), «Кый» (согд. k’y / k’w; ср.-перс. kavi; пехл. khavad «царь»), «парень / парни» (согд. prn «благодать, харизма, успех, слава», самоназвание парфян апарны / парны букв. «славные, славяне»), Перун Бог (согд. prn’m βγy «во славу Божью»), «Бога ради» (др.-перс. bagahya radiy), «гривна» (пехл. grīwbān «защита для шеи», известно по «Пехлевийскому комментарию к «Вендидаду» (14, 9); арм. grivpan – «часть панциря, которая защищает шею»), «деревня» (согд. drw’n «крепость»), укр. «дах» (согд. dah «село, поселение»), «мудрый» (ст.-согд. myδr «Митра»), имя животного «Сивка» (š’w «черный, темный»), «кныдли, кнедлыки» (согд. христ. qndylyt «свечи»), «мед(-в-яный)» (в значении опьяняющего напитка) (согд. mδw < пра-иран. * madu «вино»), Сопот, укр. «сапа(-ти)» (согд. sptʾ «копыто»), «гайдук» (согд. xδwk, перс. xaδūk «гнев, ярость») и др.

Удивительный также факт, что, согласно арабским источникам (аль-Масуди, «Золотые копи и россыпи самоцветов», 34 глава, ок. 947 г.), царь одного из могущественных славянских государственных образований, называемых «Валинана (w.linana)» (занимала ареал Луко-Райковецкой археологической культуры, VIII-IX вв.), имел титул «маджак» (madzhak, magak; у Ибрагима ибн Якуба названия звучат несколько иначе, чем у ал-Мас‘уди, – влинбиб (wlinb’b) и Маха (Maha))[iii]. Этот титул царя Я. Чекановский сопоставляет с засвидетельствованным титулом главы манихейской церкви уйгуров «моджак»[iv] и предположил, что славяне-анты находились под влиянием алан-манихеев.

Также вариант написания титула «маджак» как magak может прямо связать славян-манихеев с упоминаемыми в арабскими источниками «маджусами» («ал-маджус ар-рус»), которые осуществили 2 октября 844 г. морское нападенияе на Севилью[v], тогда принадлежавшую арабам. Они берут город штурмом, родские стены разрушают, убивают и захватывают в рабство множество жителей. Но 1 ноября 844 г. в холе боя у Таблады мусульмане наносят поражение маджусам: убито тысяча и четыреста взято в плен, тридцать кораблей сожжено. Правда, вероятно, некоторая часть из них спаслась: на острове Рюген (Руян) найден единственный в своём роде клад из двух тысяч монет до 842 года, в том числе с множеством испанских дирхемов. Интересно, что разгромил маджусов-русов вали Сарагоссы, Уэски и Толедо Муса ІІ ибн Муса – глава рода Бану Каси, родоначальником которого был вестготский граф Кассий, перешедший в ислам (муваллад «отпрыск»). Согласно «Бертинским анналам» в то время флот данов воевал против франков, но затем от них откололась какая-то группа, которая пошла воевать в Испанию и их арабы идентифицировали, как «аль-маджус ар-рус». 

Микола Бандрівський: Чи ходили давні руси Атлантичним Океаном?

У багатьох з нас атлантичне узбережжя асоціюється сьогодні з відпочинком на сонячних пляжах, розкішними і затишними готелями, екзотичною їдою та масою місцевих туристичних цікавинок. У всьому тому, постає питання: чи таким же далеким і незвіданим, було атлантичне узбережжя включно з Океаном, для наших пращурів?

Нині хотів би сказати пару слів про русів і їх морські виправи на Захід.  Так, саме про тих наших русів-войовників, які на своїх легких і швидкохідних лодіях чи не щорічно ходили у битви на Чорному і Балтійському морях, схрещуючи свої мечі з добірними і вишколеними флотами Візантійської імперії, армадами вікінгів та іншого європейського і азіатського люду.

 А до чого тут Атлантика - спитаєте ви, з її іспано-португало-французьким узбережжям?

Для початку звернімося до писемних джерел. 

Так,  арабський вчений ІХ століття ал-Йа’кубі у своїй книзі "Книга Країн" пише про напад на іспанську Севілью у 844 р. народу «ал-маджус, яких називають ар-рус». Арабісти відзначають, що термін «ар-рус» використовувався у той час завжди в стосунку до народу, чисельність і могутність якого була очевидною для сучасників. Ще один автор - Ал-’Узрі (1003-1085 роки) відзначає, що під  час вищезгаданого штурму Севільї в серпні 844 р. руси/маджуси тоді задіяли 54 кораблі (а за даними Ібн ал-’Ізарі – 80 кораблів). 

Доповнив свідчення про ці напади географ ХІІ століття аз-Зухрі: «…приходили з цього моря ’Укійанус (Атлантика-М.Б.) величезні кораблі, які мешканці Андалузії називали каракир, а це кораблі великі, з чотирикутними вітрилами, які могли переміщуватися і вперед, і назад. На них плавали ватаги людей під назвою ал-маджус, народ сильний, доблесний і досвідчений у мореплавстві. Коли б вони не з’являлись, узбережжя порожніло через страх перед ними… Вони знищували всіх, хто траплявся їм у морі, грабували і брали в полон…». 

Ал-Мас’уді пише про ще один похід цього народу на Севілью, але вже під 912 р.: «…це були маджуси…і цей народ: ар-рус, про який ми вже згадували, оскільки ніхто, крім них, не ходить по цьому морю, яке з’єднується з морем ’Укійанус». Хоча, більшість хроністів оповідають, що спочатку маджусів помічали біля західних берегів Франції, звідки вони – попри Ліссабон – плили в Іспанію і з’являлись в Андалузії, однак, є два свідчення – Ібн Хаййана (кінця Х-ХІ століття) і анонімного автора опису Андалузії ХІV-ХV століття, згідно з якими напад на Севілью у 844 р. руси/маджуси здійснили зі сторони «Румійського моря», яким арабо-перські автори називали Середземне море.

Сьогоднішні російські дослідники вважають, що східні письменники вживали термін маджус по відношенню до скандинавів, які нападали на Іспанію, а саме слово "урдуманійун" відповідало західноєвропейській назві норманів і використовувалося винятково в іспано-арабських джерелах (Т.Калініна) (див. Додаток 1 внизу, під дописом).  

 У всьому цьому, одним з найцікавіших є питання конфесійної приналежності згаданих ар-рус/ал-маджус, які атакували Севілью у 844 р., оскільки кілька джерел паралельно ідентифікують їх з норманами-християнами. Але ж «скандинавські» вікінги прийняли християнство значно пізніше цієї дати! Тоді виникає питання – який морський народ провадив ту потужну флотилію на іспанську Севілью? 

Відповідь може критися у виясненні самого поняття: хто такі  "маджус". Частина дослідників вважає, що цим терміном араби називали вогнепоклонників (аргументацію цьому припущенню, я не знайшов). 

Ярослав Золотарев: Лекции о манихействе