Нині хотів би сказати пару слів про русів і їх морські виправи на Захід. Так, саме про тих наших русів-войовників, які на своїх легких і швидкохідних лодіях чи не щорічно ходили у битви на Чорному і Балтійському морях, схрещуючи свої мечі з добірними і вишколеними флотами Візантійської імперії, армадами вікінгів та іншого європейського і азіатського люду.
А до чого тут Атлантика - спитаєте ви, з її іспано-португало-французьким узбережжям?
Для початку звернімося до писемних джерел.
Так, арабський вчений ІХ століття ал-Йа’кубі у своїй книзі "Книга Країн" пише про напад на іспанську Севілью у 844 р. народу «ал-маджус, яких називають ар-рус». Арабісти відзначають, що термін «ар-рус» використовувався у той час завжди в стосунку до народу, чисельність і могутність якого була очевидною для сучасників. Ще один автор - Ал-’Узрі (1003-1085 роки) відзначає, що під час вищезгаданого штурму Севільї в серпні 844 р. руси/маджуси тоді задіяли 54 кораблі (а за даними Ібн ал-’Ізарі – 80 кораблів).
Доповнив свідчення про ці напади географ ХІІ століття аз-Зухрі: «…приходили з цього моря ’Укійанус (Атлантика-М.Б.) величезні кораблі, які мешканці Андалузії називали каракир, а це кораблі великі, з чотирикутними вітрилами, які могли переміщуватися і вперед, і назад. На них плавали ватаги людей під назвою ал-маджус, народ сильний, доблесний і досвідчений у мореплавстві. Коли б вони не з’являлись, узбережжя порожніло через страх перед ними… Вони знищували всіх, хто траплявся їм у морі, грабували і брали в полон…».
Ал-Мас’уді пише про ще один похід цього народу на Севілью, але вже під 912 р.: «…це були маджуси…і цей народ: ар-рус, про який ми вже згадували, оскільки ніхто, крім них, не ходить по цьому морю, яке з’єднується з морем ’Укійанус». Хоча, більшість хроністів оповідають, що спочатку маджусів помічали біля західних берегів Франції, звідки вони – попри Ліссабон – плили в Іспанію і з’являлись в Андалузії, однак, є два свідчення – Ібн Хаййана (кінця Х-ХІ століття) і анонімного автора опису Андалузії ХІV-ХV століття, згідно з якими напад на Севілью у 844 р. руси/маджуси здійснили зі сторони «Румійського моря», яким арабо-перські автори називали Середземне море.
Сьогоднішні російські дослідники вважають, що східні письменники вживали термін маджус по відношенню до скандинавів, які нападали на Іспанію, а саме слово "урдуманійун" відповідало західноєвропейській назві норманів і використовувалося винятково в іспано-арабських джерелах (Т.Калініна) (див. Додаток 1 внизу, під дописом).
У всьому цьому, одним з найцікавіших є питання конфесійної приналежності згаданих ар-рус/ал-маджус, які атакували Севілью у 844 р., оскільки кілька джерел паралельно ідентифікують їх з норманами-християнами. Але ж «скандинавські» вікінги прийняли християнство значно пізніше цієї дати! Тоді виникає питання – який морський народ провадив ту потужну флотилію на іспанську Севілью?
Відповідь може критися у виясненні самого поняття: хто такі "маджус". Частина дослідників вважає, що цим терміном араби називали вогнепоклонників (аргументацію цьому припущенню, я не знайшов).
Натомість, у 2018 році я запропонував для вирішення цього питання використати свідчення Абу-ль-Хасана’ Алі-аль Мас’уді (896-956 роки), який у 34 главі свого трактату «Луки золота і розсипи самоцвітів» (близько 947 р.) розповідає про царя Маджака і державу валінана, яка, на думку більшості дослідників, мала б знаходитися десь на територіях сучасних Волині і Поділля:
«…одне з племен колись у давнину мало царя, який називався Маджаком, а саме плем’я називалось валінана. У давнину це плем’я мало владу над усіма іншими слов’янами, адже мало свого царя, якому корилися царі всіх інших племен… Далі, за цим племенем з числа слов’янських племен знаходиться плем’я ободритів», які мешкали на південний-схід від Ютландського півострова (у даному контексті слід звернути увагу й на те, що у новітньому виданні - одразу після валінана – згадується плем’я астабрана - ті ж ободрити, і длявна - дуліби).
В заключній частині 34 глави ал-Мас’уді повідомив, що детальніше розповів про Маджака і валінана в інших своїх більш обширних творах – «Повідомлення часу» і «Середній книзі», які до нас не дійшли. Кількоразова згадка про валінана і Маджака в тесті «Луків золота…», вважають дослідники, свідчить про те, що сам ал-Мас’уді вважав записане повідомлення достовірним та беззаперечним, фактично - ключовим для розуміння історії слов’янських народів і, більш того – історії їхньої державності, яка, у Середньовіччі пов"язана з народом валінана (див. Додаток 2 внизу, під дописом).
Відповідь може критися у виясненні самого поняття Маджак і маджус, адже ще Rene Grousset писав, що «…согдійський вираз «моджак» означав главу маніхейської церкви в уйгурів. Погоджуючись з цим Ян Чекановський зробив висновок, що «…визначення (цим титулом) володаря Слов’ян, який, судячи з усього, панував на Волині наштовхує на припущення, що Анти перебували під владою Аланів». Іншими словами, Ян Чекановський допускає присутність носіїв одного з найбільш ранніх відламів християнства – маніхейської єресі на заході сучасної України в період Великого переселення народів і на початку доби раннього середньовіччя.
Якщо таке припущення справедливе, то тоді як пояснити сповідування ар-рус/маджусами однієї з найбільш поширених передньоазійських ранньохристиянських єресей – маніхейства? Відповідь можна спробувати знайти простеживши походження принаймні якоїсь частини цього народу (ар-рус/маджусів). Згаданий ал-Мас’уді в короткому екскурсі 16 глави про доісламських царів ал-Андалус (Іспанії) іменує їх луз.ріками за іменем останнього вест готського царя Родеріка, який був вбитий Тариком ібн Зіядом у 711 р. Говорячи про походження цих луз.ріків ал-Мас’уді викладає дві версії: 1-що вони походять від ал-Інфанджа (франків); 2-від народу ал Ішбан (тобто, нащадків біблійного Яфета, до яких зараховують слов’ян, хозар і тюрків). Причому, сам ал-Мас’уді віддає перевагу саме другій версії, оскільки відомості про походження луз.ріків від ал Ішбан повторюється у 29 главі, де він цитує історика ал-Вакіді про ототожнення ал-Ішбан з переселенцями з Ісфахана (на території суч. Ірану).
А, саме з цих країв і почалося розповсюдження ранньохристиянського маніхейства, яке згодом проникло до найвіддаленіших куточків Римського, а згодом – Візантійського і західного, Світу. Тобто, на даному прикладі із норманами\маджусами (ар-рус) з Волино-Подільського регіону ми бачимо, як тут зійшлися два різновекторні цивілізаційні потоки: з одного боку – північноєвропейський стиль і спосіб життя, з іншого – азійський, представлений одним з найраніших виявів християнства – маніхейством, яке від самих початків своєї появи протиставляло себе усій іншій решті Християнського Світу і, природно, ісламу. Причому, носії маніхейської єресі завжди категорично і в жорсткій формі засуджувалися і ортодоксальною Церквою, і ісламом.
Тому, напади на Севілью під 844 році та в інші роки норманів-маджусів (ар-рус) я розглядаю як свого роду участь у реконкісті, тобто у спробі відвоювати захоплені мусульманами терени їх попереднього проживання або ж безпощадний і систематичний грабунок цих місць як своєрідну компенсацію за втрачене (не випадково, мабуть, що нормани/маджуси (ар-рус), згідно з арабськими джерелами, здійснювали ці напади на іспанське узбережжя кожні 6-7 років).
Виникає питання, в якому часі могло відбутися їх запізнання з маніхейством? Припускаю, що в гунський період, оскільки, по-перше, й самі гуни (в яких сьогодні вбачають ефталітів) самі походили з земель, де зародилося маніхейство. По-друге, не слід відкидати й того факту, що довголітнім володарем гунів був Мундзук (Mondzhak, Mondzouk, Mondzucus; 365-434 рр.), ім’я якого згодом могло перетворитися у титул. Про ймовірний зв’язок придніпровських варинів/боранів з гунами свідчить назва Вар, якою гуни називали Дніпро (Гунавар), а також паралельна назва Русі – Гуналенд в низці середньовічних трактатів.
Додаток 1.
До сьогоднішнього дня дослідники не прийшли до спільної думки, хто ж були ці мореплавці-маджуси: західноєвропейськими норманами чи руси з Чорного моря, так, як вони це робили пізніше, здійснюючи напади на Константинополь. Наприклад, у «Венеційській Хроніці» Йоана Диякона (рубіж Х-ХІ ст.) мовиться про наближення у 860 р. до Константинополя кораблів розбійників, які названі тут норманами і спустошення ними тутешніх околиць. Особливо промовистим в цьому плані виглядає свідчення єпископа Кремони Ліудпранда про похід князя Ігоря на Константинополь у 941 р., де було відмічено що «…певний північний народ греки називають червоні («руді»-М.Б.), ми ж за їх місцезнаходженням називаємо норманами. Адже, в німецькій мові (Lingua Teutorium) nord означає «північ», а man – «людина», тому то північних людей і можна називати норманами».
Про те, що між норманами і скандінавами не може бути повної тотожності свідчить й анонімна хроніка серед. ХІІ ст., яка описує історію держави франків від 741 до 1139 р. і в науці відома під назвою «Саксонський аналіст» (Annalis to Saxo) в якій під 853 р. повідомляється, що тих людей, які вийшли з нижньої Скіфії, варварською мовою зовуть нормани, тобто людьми півночі, оскільки спочатку вони вийшли саме з цієї частини світу. Під 1053 р. це повідомлення повторюється в дещо розгорнутому вигляді: «…Норманами «північних людей» варварською мовою зовуть тому, що спочатку вони вийшли з цієї частини світу. Відправившись майже 166 років (тому) на чолі з якимсь герцогом Ролло з нижньої Скіфії, що лежить в Азії, від ріки Дунай на північ і пливучи по Океану, вони часто за піратським звичаєм тривожили набігами і германські і галльські берега цього Океану, поки, на кінець, не прийшли в ту Галлію, що звернена в сторону Британії…аж до цього дня (ця територія) зветься за їх іменем Нормандією. Пізніше, закріпившись тут, вони намагались протягнути свої руки й далі» [2; 6]. А.Кузьмін і Е.Галкіна, аналізуючи це джерело вважали, що в даному переказі мова йде про норманів з Дону, а саме: міграцією алан і роксолан з Приазов’я на захід і північний-захід Європи. Ці дослідники проігнорували щонайменше два факти: 1- мова в першоджерелі йде не про Дон, а про Дунай; 2 - алани в своїй багатовіковій історії ніколи й нічого не мали спільного з мореплавством.
В розглядуваному контексті цікавою є згадка про Русь у «Хроніці герцогів нормандських», яка була складена у ХІІ ст. на замовлення нащадка герцогів нормандських Генріха ІІ Бенуа де Сент Мора і уривок з якої був опублікований В.Мотузовою. Північнопричорноморське розміщення норманів подає вищезгаданий Ліудпранд Кремонський (бл.920-971/2 рр.) в ще одній своїй праці - «Антаподосіс» (949 р.), в якій двічі згадав норманів пишучи: «… Місто Константинополь…розташоване серед найлютіших народів. Адже, з півночі його найближчими сусідами є угорці (Hungarii), печеніги (Pizenaci), хозари (Chazari), русь (Rusii), яких інакше називаємо норманами (Nordmani), а також болгари (Bulgarii)». В аналізі цього та інших джерел, Л.Грот підтримала ту частину дослідників, які вважають, що саме в Східній Європі (на нашу думку – на території теперішньої Правобережної України) знаходились ті землі, які нормани вважали своєю прабатьківщиною. Можливо, у зв’язку з цим, як припустив О.Рогожин, слід з нових позицій оцінити сватання Генріха І (який мав певні труднощі з нормандськими герцогами) до княжни Анни Ярославни з далекої Русі. Чи тим самим Генріх І не зміцнював планованим шлюбом своє династичне становище перед впливовими «васалами»?
Ці, та інші свідчення, ставлять під сумнів вельми дискусійну гіпотезу норманістів про ніби то одвічне «скандінавство» варягів (пригадаймо тут вислів з ПВЛ: «…Яфетове бо й це коліно: варязі, свеї, урмане, готе, русь, агняне»). Сьогодні чим раз більше доказів набирає альтернативна думка про взаємозв’язки варягів з варинами (боранами-?). Так, англійський дослідник поч. ХХ ст. Т.Шор у своїй праці «Походження англо-саксонського народу» прийшов до висновку, що Warings/верінги є англомовним варіантом слова Varini, тобто племен, які вперше були згадані ще Тацітом. Варіни, як підкреслює Т.Шор, не належали до «тевтонської» раси, а, так само, як і англи, походили з різних мовних сімей.
Додаток 2.
Мені видається, що між згаданими варинами і боранами Північного Причорномор’я (які разом з південноскандинавськими герулами в середині ІІІ століття очолили морські походи у т.зв.Скіфських війнах), існує безпосередній зв’язок. Відомо, що впродовж зими 267-268 рр. в гирлі Дністра герули і борани (варини-?) збудували величезний флот чисельність якого, згідно з Зосимою, сягала шість тисяч суден, на яких вийшовши по весні в море, були атаковані найбільш багаті міста римських провінцій.
На сьогоднішній день з боранами (у Зосими вони подаються як «воради») здогадно можна співставляти частину черняхівських пам’яток Середнього і Нижнього Придіпров’я, а з герулами – пам’ятки черняхівсько-вельбарського вигляду на Верхньому Придністров’ї, у Західному Надбужжі та на Волино-Подільському порубіжні. Саме на Північному Поділлі – біля витоків Південного Бугу, Збруча і Горині до кінця ХVІ ст. існувало велике озеро розміром 130 х 30 км, яке, (разом з його притоками, які сполучалися з Середнім Придністров’ям) зображене на карті Польщі Якова Гастальі (1562 р.), на карті Європи Каспера Вопеля (1566 р.) та десятках інших карт того часу, на яких це озеро позначене як Amadoka (Амадока), Amadoka Palus (Амадоцьке болото), Amadoka Lago, Amadoka Lagus (Амадоцьке озеро). Можливо, це саме те «озеро Майотіс», яке розташоване на північ від Понту, яке часто плутають Меотиду. На думку О.Пламениьцої, яка предметно займалася точною локалізацією Амадоцького озера на сучасному північноподільському ландшафті, його висихання (а, відтак – і зникнення з географічних карт пізнішого часу) пов’язане з неотектонічними зсувами, зокрема голоценовими рухами земної кори Придністрянського Поділля.
Припускаю, що частина герулів із Південної Скандинавії і варинів (боранів ?) із західного узбережжя Балтики переселившись на Придністров’я та Придніпров’я під час готського просування на рубежі ІІ-ІІІ ст., відродила на берегах вищезгаданого Амадоцького озера (яке, до речі, мало притоки, які з’єднували його і з Дністром і з Дніпром одночасно) будівництво суден, здатних здійснювати морські рейди, так як вони це робили на попередній - корінній території свого проживання і притоками допроваджувала їх до Дністра, а звідтам – до Понту. А, оскільки, у північноєвропейських варинах більшість дослідників віддавна схильна вбачати пізніших варягів (від слова «вар» - водне плесо, море) то й ототожнення їх далеких нащадків з норманами вищезгаданих хроні, виглядає закономірною.
Про безпосереднє перебування норманів на землях сьогоднішньої Галичини можуть свідчити рештки великого оборонного городища біля с.Урмань Бережанського району на Тернопільщині, яке досліджувалось мною у 2012 р. та підплитовий могильник Х-ХІ ст. на краю площадки городища зі слідами мурованої церкви. Звертає на себе увагу і значна кількість (близько двох десятків) підвісних свинцевих печаток в т.ч. західноєвропейських з Урмані та сусіднього села Жукова та інші предмети винятково міського характеру передмонгольської доби. Чи не з цим пунктом пов’язана згадка у Йоакимовому літописі досі нелокалізованого Урманського князівства, про яке нещодавно нам ще раз пригадав у своїй праці Л.Войтович: «…у Рюрика було багато жінок, але найбільше всіх любив Ефанду, дочку урманського князя…передавши княжіння і сина свого шурину своєму Олегу варягу сущу, князю урманському». Тобто, теперішня Урмань на Бережанщині з рештками потужного ранньосередньовічного урбанізаційного центру, топонім «Кораблище» у верхів’ях Горині та перспективні для подальшого вивчення літописні згадки про Урманське князівство, чи не найкраще маркують безпосередню присутність норманів у безпосередній близькості до вищезгаданого Амадоцького озера.
Література:
Войтович Л. Рюрик и происхожение династии Рюриковичей: новые дополнения к старым спорам // Русин.-2013.-№1 (31).-с.27;
Калинина Т.М. Арабские ученые о нашествии норманнов на Севилью в 844 г. // Древнейшие государства на территории Восточной Европы.-М.:Восточная литература, 199;
Ковалевский А.П. Славяне и их соседи в первой половине Х в. По данным аль-Мас’уди // Вопросы историографии и источниковедения славяно-германских отношений: Сборник статей.-М.,1973.-с.62-79;
Кибинь А.С. Маджак, древний герой раннеславянской истории// Древняя Русь: во времени, в личностях, в идеях.-2017.-вып.7.-с.44-58;
Пастернак Я. Ранні слов’яни в історичних, археологічних та лінгвістичних дослідженнях. Праці Історико-Філософічної Секції НТШ.- Нью-Йорк, Торонто, Париж, Мюнхен, 1975.-с.90;
Семенова Л.А. Русы в «Книге стран» ал-Йа’куби (из истории изучения) // Арабский восток.-М., 1997.-с.118-134;
Татищев В.И. История Росийская.-М., 1963.-т.2-с.41, 218, 227, 252-253;
Якубович М. Волинь у повідомленнях арабського історика аль-Мас’уді: свідчення нових видань оригіналу // Тези виступу на Круглому столі, присвяченому 1160-річчю утворення української державності (Острог, 12 вересня 2011 р.);
Grousset R. L’empire des steppes.-Paris, 1939.-p.173;
Melvinger A. Les premiers des Vikings en Occident d’aprfes les sources arabes.-Uppsala, 1956.-p.43-54 etc.;
стаття опублікована без додатків: Бандрівський М.С. Релігійний аспект присутності норманів на заході Українського Лісостепу (про час та умови появи маніхейської єресі) // Історія релігій в Україні: науковий щорічник.-2018.-Вип.28.-частина І, с.42-53
Комментариев нет:
Отправить комментарий