Олег Гуцуляк: Аратта: від "золотого віку" до деградації

 Шумерські епічні пісні, як вказує І. Дьяконов, повідомляють про високу цивілізацію Аратти “за сімома горами” на схід від Еламу — цивілізації, відмінної від протоіндської культури (Мелухха, Мелаха шумерських джерел). Вчений ототожнює Аратту  із землями передгір’їв Копет-дага (Ахал-Етек, в історичній області Парфії) та оазисами Афганістану [i] (наприклад, ассірійці знали «гори золота» Arallu-Урал, а шумери словом Arali називали “межу світу на півночі”, “потойбіччя”[ii]). 

Я. Васільков та С. Нєвєльова вважають, що Аратта існувала чи то в районі Пенджабу і Сінду [iii], В. Саріаніді — в Бадахшані, бо основним товаром цієї країни був лазурит, де його добували і продавали в Урук.[iv]. 

С. Мамедова у своїй праці “Про походження шумерів”  прийшла до висновку, що Аратта була розташована південніше Урмійського озера (в долині Мійяндоаб), тобто на території сучасного іранського Азербайджану [v] і незалежно від неї з цим поглядом солідаризується Д. Рол, вбачаючи назву країни в пізнішій аккадській інтерпретації, перейнятій індоєвропейцями-маннеями (предками вірмен) — Урарту (Ур-Арату, Ар-Арат) [vi].

Проте дослідники проблеми Аратти не звернули достатньо уваги на відомі археологічній науці факти, а саме тотожність образів гліптики і сфрагістики Сіро-хетто-мітаннійського кола (Кархеміш, Нузі), Месопотамії, Східного Ірану (Шахдад-Гіссар ІІІ) та Бактрійсько-Маргіанського ареалу (зокрема, Гонур-І). Зокрема, серед інших фактів, мова йде про образи: 

1) «гаруди-керуба» (часто зображався на лазуритних амулетах) — птахоголового антропоморфного крилатого божества, припадаючого на коліна та зі зброєю («зміями-блискавками») за плечима, який потім трансформувався у двоголового орла-«духа-генія», зокрема виступаючого у іранській традиції як образ демонічного Ажі Дахака зі зміями за плечима. У шумерському епосі «Гільгамеш і Гора безсмертного» розповідається про те, що бог сонця Уту подарував героєві  сім амулетів із зображенням змій, які «знають шлях в Аратту». Ці амулети слід встановити всередині Гори Безсмертного. 

та

 2) «володарки левів» — стоячої анфас жіночої фігури (іноді оголеної чи напівоголеної або в довгих до п’ят спідницях), головою у профіль, з руками, складеними на талії, а довкола неї стоять леви або козли. 

Їх принесли в Маргіану та Бактрію на початку ІІ тис. до н.е. племена, які були не завойовниками, а колонізаторами — вони прийшли сюди родинами, з домочадцями, дружинами, дітьми, з усім домашнім скарбом і релігійними уявленнями та традиціями. Власне В.І. Саріаніді вважає даних переселенців вихідцями з арійсько-хурритської держави Мітанні  (від хетт. miti-, mitta- “червоний” > Мідія “Червона (країна)”; євр. naharaim, дв.-єгип. naharina) [vii].

«... Аратта пізніх шумерів кінця ІІІ тис. до н.е. знаходилася на кордоні сучасних Ірану й Афганістану. Але країна під такою ж назвою існувала і в індійському Пенджабі. Знані також Аратна етрусків, Ортополіс греків, Артаплот і Оратів українців, Арати середньовічних іранців і русичів, а також сучасних румун. Спільне тут те, що всі названі держави і міста розповсюджені серед нащадків індоєвропейської спільноти народів, — отже походять, напевно, від тієї загадкової, дошумерської ще першо-Аратти. Найдавніший пранапис Аратта прочитано (шляхом співставлення з протошумерськими та шумерськими письменами) А.Г. Кифішиним  на черепі мамонта із поселення ХVІІІ—ХІІ тисячоліть до н.е. біля села Межирічі на Канівщині (між Россю й Росавою). Тоді, на слушну думку дослідника, то була не держава, а лише обжита мисливцями територія між Карпатами й Кавказом, Дунаєм і Волгою” [viii].

У “Книзі про Карну (Карнакапарва)”, що є VІІІ книгою “Махабхарати”, у  30-му розділі Аратта названа країною, де знищена дхарма, а її мешканці – “злодії”. “Невдячність, крадіжки чужого добра, пиття хмільного, близькість з жінкою наставника – немає такого беззаконня, яке не було б для них законом, сором і ганьба араттакам, мешканцям П’ятиріччя” [ix]. Або в іншому місці: “Народжених від незаконних шлюбів, диких, що вживають будь-яку їжу, будь-яке молоко, бахликів, що називаються араттами, мудрому слід уникати!” [x]        

На іронізування українського дослідника Т. Ткачука: “Добра ж пам’ять про Золотий вік у Божественній Аратті!”[xi], слід зауважити, що в “Карнакапарві” вже мова йде не про “золотий вік” в Аратті, а про  більш “згіршений вік”, передуючий найгіршому – Калі-юзі, який розпочався саме після описаних у  “Махабхараті” подій (аналогічно, у традиції «Гат» зберігаючим «арійську чистоту», у порівнянні з іншими країнами, є  Іран). Також слід пам’ятати про ідеологічно–естетичне протистояння двох гілок колись єдиної праіндоіранської спільності. Зокрема, якщо для індусів “деви” – це “боги”, “асури” – “демони”, то для іранців навпаки – “ахури” – “боги”, “деви” – “демони” тощо.  Чорних барв для змалювання сусідів-“варварів” ніколи не бракувало.

[i] Дьяконов И.М. Восточный Иран до Кира (К возможности новых постановок вопроса) // История иранского государства и культуры: К 2500-летию иранского государства / Отв.ред. Б.Г. Гафуров. – М.: Гл.ред.вост.лит-ры, 1971. – С.122 – 123.

[ii] Грозный Б. Доисторические судьбы Передней Азии // Вестник древней истории. – М.: ОГИЗ СОЦЭКГИЗ, 1940. — №3-4. – С.43.

[iii]   Карнакапарва. – М., 1990. – С. 250.

[iv] Сарианиди В.И. Бактрия сквозь тьму веков. – М.: , 1984. – С.88; див.: Tarn W. The Greeks in Bactria and India. – Cambridge: CUP, 1938. – XXIV, 539 p.

[v] Мамедова С.М. О происхождении шумеров // Всесоюзная студенческая конференция по гуманитарным наукам “Актуальные проблемы исторических наук” 20–21 апреля 1988 г. : Тезисы докладов. – М.: МГПИ, 1988. – С. 211 – 212

[vi] Рол Д. Генезис цивилизации: Откуда мы произошли ... / Пер. с англ. — М.: Эксмо, 2002. — С. 71, 89—140.

[vii] Сарианиди В.И. Сиро—хеттские божества в Бактрийско-маргианском пантеоне // Советская археология. – М., 1989. — № 9. – С. 17 – 24.

[viii] Шилов Ю. До осяяної сонцем країни // Українська культура. — К., 2003. — №10. — С.23.

[ix] Карнакапарва. – М., 1990. – С. 111.

[x] Карнакапарва. – М., 1990. – С. 250

[xi] Ткачук Т. Суміш Пуруші з Аполлоном (Шилов Ю. Прародина ариев: История, обряды, мифы. – К.: Синто, 1995. – 744 с.) // Українознавчі студії. – Ів.-Франківськ: Плай, 2001. — № 3. – С. 238.

Уривок з книги Олега Гуцуляка "Пошуки заповітного царства" (2007).

Владимир Емеьянов: Из "Иракского дневника" (2023 г.)

10.03. Археологи поехали под Урук смотреть какой-то "объект X", а я остался в гостевом доме и предался размышлениям. Какой он, Ирак? Что нового открылось мне за эти 5 дней?

1. Открылось, что тоталитаризм возможен без культа личности и вертикали власти. Общинный тоталитаризм свергнуть нельзя, потому что никого нет, а есть просто издавна заведенный порядок вещей. Каждый твой шаг контролируют семья, род, начальство и полиция. Ты никогда не принадлежишь себе. Это страшно.

2. Стало ясно, что структура отношений там осталась шумеро-вавилонской, а критический интеллект испорчен двумя волнами регресса - бедуинско-аравийской и монголо-османской. К науке способны только учившиеся на Западе или в России.

3. Исламская культура в целом и Ирака в частности оставалась развитой, пока в ней сохранялась арамейско-греческая античная и христианская прививка. С приходом монголов и османов прививка закончилась, наступил длящийся с 16 века застой.

4. Иракцы чтут свои древние корни, потому что миролюбивы и хорошо зарабатывают на туризме.

5. Иракцы исполнительны, но безынициативны. Они любят всех, кто обеспечивает их проектами. В том числе, русских, которые ремонтируют их заводы и учат их детей на нефтяников. 

6. Здесь всегда время пить чай или воду. Люди ходят с бутылками в руках. Иссушающая жара мешает концентрации мысли.

7. Самое главное. Здесь нужно заново изобретать мир. Дано: две реки, глина, тростник, пальма, ячмень, домашний скот. Задача - достать все остальное. Без открытости другому, без знания языков, без желания научиться и перенять жизни здесь не могло быть.

Пока я размышлял, вернулись археологи. Им снова не дали копать, но Арчил Балахванцев сделал несколько красивых снимков храмов Урука. Ими я и завершу свое повествование. Как говорится в конце арабских научных текстов, "а Аллах лучше знает!"

Андрей Сошников: Тюрки, ацтеки, шумеры и индоарии поклонялись одному и тому же семиголовому божеству

Изображение чудовища, найденное на Алтае, было сделано пять тысяч лет назад. В левом нижнем углу рисунка можно разглядеть руническую надпись: «Манака». 

Изучив пантеон ацтеков, исследователи нашли аналогичное божество по имени Чикомекатль. Его изображение можно найти в древних храмах по всей Мексике. Известно, что ацтеки приносили богине Чикомекатль человеческие жертвоприношения. В частности, детей.

Но и это еще не все. В индуизме есть богиня плодородия, ее изображают в виде женщины, голову которой окружают семь змей. Зовут богиню Манаса. Почти как у тюрков…

По мнению исследователей, эти находки доказывают, что кочевники Евразии причастны к заселению Америки, ведь этому языческому культу более 13 тысяч лет. На территории Евразии семиголовому божеству также поклонялись арийцы и шумеры, которые называли змея Мушману. А до греков информация об этом божестве дошла через миф о Ларнейской гидре, убитой Гераклом. 

Ещё у евреев это стояло в Храме. И сейчас на гербе. Менора.

Амвросий фон Сиверс: Первенец Хама

Послепотопный мiр был пуст, - очищен, но не структурирован. Очень вероятно, что часть сынов и внуков Ноя двинулось из Кавказа на восток, пробираясь по горным грядам. По крайней мере, я предполагаю сие о таком библейском персонаже, как Хуш. 

     О нем упоминается крайне скупо в Библии. Основные данные мы можем почерпнуть исключительно из апокрифов и всяких традиций. Уже Григорий Турский «История Франков» (кн.1. 5) сообщает интересную деталь: «Первым же родился от Хама Хуш. Подстрекаемый диаволом, он первым стал изобретателем всякого волшебства и идолопоклонства. Он первый по наущению диавола воздвиг кумир для поклонения; творя ложные чудеса, он показывал людям падающие с неба звезды и огонь».

       Древнееврейское название страны «Куш» или «Хуш» в переводе LXX обыкновенно замещено позднейшим именем «Ефиопия»; но в ассирийских клинообразных памятниках она, согласно с еврейской Библией, называется страной «Кус», чему родственно и египетское наименование ее словом «Кес». Из сопоставления библейских параллелей открывается, что существовали две страны с этим именем: одна между Вавилоном и Аравийским полуостровом (1Пар. 1:8–10; Пс. 86:4), другая – на северо-восточном берегу Африки, приблизительно на месте современной Нубии, по направлению к Абиссинии (Ис. 18:1–2, 20:3–5; Иез. 30:4; Наум. 3:9).

         Лучшее объяснение всего этого дают памятники ассирийской и египетской древности. По свидетельству первых, кушиты или кадим были теми первобытными протохалдеями, которые составляли основное зерно так называемой сумерийско-аккадийской народности, положившей начало наидревнейшей халдейско-вавилонской цивилизации и культуре. Со временем данные кушиты, принужденные уступить свою территорию здесь семитам, сначала перекочевали в аравийские степи, а отсюда, при фараоне 12-м, Узерпизене I, были переселены в Египет (около 2000 до Р. Хр.) и водворены на жительство в Нубии.

       Определенные удивление вызывает нахождение имени Хуша в топонимах гораздо восточнее Месопотании. Так, мы находим Хинду-Куш, Кашмир, Кашгар, Хузистан, о.Кюсю  и т. д. Часто корень “kush” переводят как «убийца» или «высокий», и сие м.б. справедливо именно к пониманию первенца Хама. Данные топонимы явно содержат имя библейского Хуша, и составялют  отметины его пути.

Андрій Сошніков: Шумер та Аккад

Месопотамія (тобто «Межиріччя») – так давньогрецькі географи називали кам’янисту піщану рівнину проміж річками Євфратом та Тигром, що знижується на південь. Води річок несли плідний мул, який після повенів залишався на полях, удобрюючи їх. Головні природні багатства – глина та природний асфальт, культура маслини, в деяких місцях поширена фінікова пальма; леви, газелі, страуси.

Легенди мешканців долин зберігли спогади про те, що на початку їх історії відбулося злиття багатьох племен. Вавилонський історик Берос, який написав історію свого народу вже на схилі його культури (близько 280 р. до н. е.), почав свою працю такими словами: «У Вавилонії знаходилася величезна кількість людей різних племен, що населяли Халдею. Вони жили, як звірі, без будь-якого порядку». Рівність у первісному суспільстві, нагадувала історику, людині цивілізації, життя тварин.

В наслідок розкопок, проведених в Південній Месопотамії, з’ясувалося, що в низов’ях Тигру та Євфрату жив народ високої культури, який був знайомий з гончарним майстерністю, з обпаленням черепиці та цегли, вмів споруджувати міські стіни і храми, прокладати канали і зрошувати поля, садив плодові сади, умів запрягати в ярмо волів і ослів, будував колісниці і кораблі, вмів прясти і ткати, кувати з міді і бронзи знаряддя праці та зброю, створював шедеври ювелірного мистецтва, займався ліпленням скульптур, писав вірші, складав і виконував музику, мав писемність, вмів читати, множити, ділити, знав міри ваги, умів вимірювати довжину і площу, був знайомий з астрономією, вмів обчислювати час, рвати зуби, варити пиво; і хто знає, що він ще вмів. Це був народ Шумеру; але звідки прийшов цей народ, з якого гнізда він вилетів – це, мабуть, залишиться вічною таємницею.

Шумерська мова дешифрована з клинопису; лінгвісти і філологи, (наприклад, професор з семітських мов Фріц Хоммель та казахський письменник, поет і літературознавець Олжас Сулейменов) зазначали її подібність з тюркськими мовами, зокрема з сучасною казахською мовою: дінгір – тенгер (бог); ада – ата, дада (батько); ама (інанна) – ана (мати); ту – туу (народити); тіл – тірі (жити); саг, сіг – соки (удар); шаг – жак (бік); гєшту – єсту (слухати); зє – сєн (ти); нє – ана (той); туш – тусу (опуститися); еден – єден (степ, долівка у юрті); удун – от ( вогнище, вогонь); гіш – агаш (дерево); еш – уш (три); у – он (десять).

Шумери здійснювали схиляння та відмінювання слів подібно до того, як це роблять угро-фінські і тюркські народи, а також японці. Подібним чином, але не так само. Наприклад, коли шумери хотіли сказати: великі боги, вони говорили: дінгір голлад («бог великі»), бездітний: думу-ну-так, тобто «дитина-ні-бути». Ще кілька шумерських слів для зразка: е – домівка е-гал – палац («будинок-великий»); дуб – глиняна табличка (на якій писали); е-дубба – школа ( «будинок-табличок»); а – вода; а-ма-ру – потоп; ід – річка, рукав річки, канал; лу – чоловік, людина; лу-гал – правитель ( «людина-великий»); ен – пан; ен-сі – цар; нам-ен – панування, панове; ігі-ну-ду – слуга («очі-ні-піднімає», тобто з опущеними очима). Самих себе шумери називали «саггіг» (чорноголові), а кочові племена пастухів, що жили на захід від них – «марту».

Владимир Емельянов: Первое изображение созвездий равноденствий и солнцестояний бронзового века

Эта известняковая плакетка 24 века из храма Нинхурсаг в районе Убейда, хранящаяся в Пенсильванском музее,  есть первое изображение созвездий равноденствий и солнцестояний бронзового века.

Во главе композиции - огромный бык с человеческим лицом, которого терзает более мелкий орел с ликом львицы.

Орел с ликом львицы - это птица Анзу. Орел - это второе название для Скорпиона.

Одиночное мужское изображение в шумерском зодиаке одно - Водолей. Впоследствии в христианской символике Водолей и Человек тоже будут уравнены.

Таким образом, представлены все четыре созвездия - Телец, Лев, Скорпион и Водолей.

Но одновременно это еще и весенне-зимние пары: Бык (весна, туловище)-Человек (зима, лицо) и Орел (осень, туловище)-Лев (лето, лицо). Пары расположены по отношению друг к другу в так называемом квадрате (90 градусов) и с точки зрения астрологии вступают в отношения конфликта. Если же учитывать только тела, то получается оппозиция Тельца и Орла/Скорпиона, т.е. весеннего и осеннего равноденствий.

Ясно, что это не обычная сцена охоты, потому что в таких сценах быки имеют бычьи морды, а орлы или коршуны, соответственно, птицы на сто процентов. Характерно изображение человекобыка анфас. У него выражение лица, которое можно принять за страдальческий взгляд жертвы. Кроме того, у него борода, что означает, что он мудрый бык, связанный с культами Абзу. То есть, нет сомнения в том, что перед нами именно символическое изображение.

Возможно, позже аналогичный принцип перешел к иудеям как Колесница Йехезкеля, в которой присутствуют все четыре лика: человека, тельца, орла и льва. Один из важных мотивов еврейского мистицизма.

Владимир Емельянов: Хронопсихология

У птиц есть сезонные миграции. Весной они прилетают в северные края, а осенью улетают в южные. Очевидно, что улетают они туда, где тепло и сытно, а прилетают тогда, когда тепла и пищи в естественной для них среде обитания становится достаточно. То есть, это четкий ритм, который может быть объектом хронобиологии. Сезонные миграции свойственны и оленям, и даже голубым гну.

Но у человека хронобиология, т.е. инстинкты, вызванные генетической программой, становится хронопсихологией. Чувство подсказывает, что пора мигрировать с севера в тепло, но разум сопротивляется. Результатом такого противоречия становится праздник. Люди думают о холоде и снеге как о благе для посеянного хлеба и переносят эту эмоцию на представления о самих себе. В результате, например, появляется праздник Покрова как вера в заступничество Богородицы в холодный период года и одновременно как вера в удачный брак (поскольку свадьбы игрались именно в холодное время). Зимние праздники тоже связаны с надеждой на воскрешение временно умершей природы (святочная игра в умруна).

В общем, становится понятно, что отказ мигрировать с севера в тепло связан с оседлым земледельческим образом жизни, для которого характерна эмоциональная привязанность человека к своему клочку земли и к своему дому (а также и к могилам предков). Ровно так же происходило на Ближнем Востоке. Еще в раннем керамическом неолите миграция была естественной. Например, после великого похолодания 6200 г. до н.э. население Чатал-Гуюка уходит из Малой Азии. Через некоторое время на севере Месопотамии появляются многочисленные поселения земледельцев. Потом те же земледельцы переходят на юг. То есть, до конца IV тысячелетия природный механизм работает, и дом человека совокупно с землей и предками еще не перевешивает для него естественную потребность в тепле и комфорте.

Но с начала III тыс. такие миграции уже невозможны. Прагматика, диктуемая развитым мозгом с его представлением о перспективе, заграждает природный инстинкт.

UPD.: И все-таки есть пример, когда у человеческой общности сохраняется потребность в сезонной миграции. Это перекочевки пастухов со стадами. То есть, ситуация, когда образ жизни человека сливается с природным ритмом животного, которое он пасет. На самом-то деле при таком раскладе олень пасет человека, а не наоборот.