Історія тохарів у Таримському басейні є однією з найзагадковіших і водночас найпоказовіших для розуміння поширення індоєвропейських мов, адже вона демонструє складний і багатошаровий процес взаємодії культур, мов і генетичних компонентів у глибокій давнині, який не вкладається у спрощені моделі міграцій чи одномірних пояснень походження мовних родин. У центрі цієї історії перебуває
регіон сучасного Сіньцзяну — віддалена й сувора територія, де пустеля Тарим і оази вздовж її країв стали своєрідним архівом людської історії, зберігши унікальні свідчення як матеріальної культури, так і біологічної спадщини населення, що мешкало тут тисячоліття тому. Особливо важливими для дослідників стали так звані
таримські мумії, датовані III–II тисячоліттями до нашої ери, які завдяки сухому клімату збереглися у винятковому стані й дозволили не лише реконструювати зовнішність цих людей, а й
проаналізувати їхній генетичний склад. Вражаючим відкриттям стало те, що
ці ранні мешканці Таримського басейну майже не мали тієї генетичної домішки, яку зазвичай пов’язують зі степовими популяціями бронзової доби, зокрема носіями культур, споріднених із Ямною культурою, що вважається ключовим джерелом поширення індоєвропейських мов. Ба більше,
у їхньому геномі відсутній компонент, пов’язаний із ранніми землеробами Анатолії, який також часто розглядається як один із важливих чинників у формуванні багатьох євразійських популяцій. Натомість ці люди демонструють
генетичну близькість до значно давніших північноєвразійських мисливців-збирачів, іноді асоційованих із так званими давніми північними євразійцями — популяцією, що існувала ще в палеоліті й залишила слід у генетичному профілі різних народів від Європи до Америки. Цей факт сам по собі є надзвичайно цікавим, адже він свідчить про
тривалу ізоляцію або специфічний шлях розвитку ранніх мешканців Тариму, які, попри географічну близькість до великих міграційних потоків, зберегли унікальний генетичний профіль, що не відповідає типовим моделям змішування, характерним для бронзової доби.Однак ситуація кардинально змінюється, коли ми звертаємося до пізніших періодів і намагаємося пов’язати археологічні та генетичні дані з появою тохарських мов — однієї з найсхідніших гілок індоєвропейської мовної родини, представленої так званими тохарськими мовами A і B, відомими нам із письмових пам’яток першого тисячоліття нашої ери. Ці мови, зафіксовані в буддійських текстах і адміністративних документах, є несподіваним свідченням того, що індоєвропейські мови проникли значно далі на схід, ніж це можна було б припустити, виходячи лише з класичних уявлень про їхній ареал. І саме тут генетика дає ключ до розуміння цього явища: пізніші популяції Таримського басейну, які вже можуть бути пов’язані з носіями тохарських мов, демонструють помітну домішку, пов’язану зі степовими культурами, зокрема з такими, як Афанасьєвська культура, яка, у свою чергу, вважається східною гілкою або похідною від Ямної культури. Афанасьєвська культура, що існувала на Алтаї та суміжних регіонах у ранню бронзову добу, є одним із найважливіших кандидатів на роль переносника індоєвропейських мов далеко на схід, і її носії, ймовірно, стали тим посередником, через якого степовий генетичний і мовний компонент проник у Таримський басейн. Цей процес, однак, не був прямолінійним чи одномоментним; радше йдеться про поступове проникнення, змішування і, можливо, культурну асиміляцію, внаслідок якої місцеве населення з давнім північноєвразійським корінням перейняло нову мову, не втрачаючи при цьому повністю своєї генетичної специфіки.
