Щодо власне цікавості, а історія є таким собі детективом зі всіма витікаючими, то ви просто не пробували читати історичні розвідки, які намагаються віднайти не тільки джерело істини, яке є на поверхні, а й дізнатись те, де саме і як зарита собака.
Щодо історичних таємниць, то нині ми попробуємо поглибитись в одну із них і спробувати розглянутиати таємницю скіфів, які з’явилися в наших степах тільки раптово, але й із таким пафосом, що дослідники досі ламають голови і руки сперечаючись на теми: чи вони прийшли на все готовеньке, чи просто вміло орендували пасовища у місцевих мешканців.
Почнімо з того, що сама назва "скіфи/скити" звучить для слов’янського вуха настільки зрозуміло, що грецькі етимологічні викрутаси з їхнім skuda здаються зайвим ускладненням. Якщо ми припустимо, що в ті далекі часи місцеве населення вже розмовляло протослов’янськими говорами, що потрохи клеїлись у протодіалекти, то стає цілком очевидним, що прибульців, які не мали постійних домівок і вічно кудись прямували на своїх конях, називали просто - скитами, тобто скитальцями. Це не була назва одного могутнього етносу, а радше влучна характеристика способу життя нечисленних кочових груп, які, мов перетикотиполе, вешталися степами, поки автохтонні хлібороби протослов'яни спокійно доглядали свої ниви.
Уявіть ситуацію: ви спокійно орете поле, аж раптом повз проноситься ватага в позолочених обладунках. Вони не будують міст, не садять бурячки, не сіють жито та не садять ріпку, а постійно кудись сунуть, змінюючи ліси поля та горизонти. Звісно, це скитальці-скіфи, така собі каста професійних безхатченків античного світу, які жили поряд із осілими первісними слов’янами, виконуючи роль то військового "даху" (судячи з усього, місцеве населення користувалось захистом цих варягів, відплачуючи їм певними податками у вигляді сільгосппродукції), то торгових посередників (те що вони туда-сюда сувались не може не вказувати на те, що вони постійно вели певний обмін товарами із місцевим населенням). Ця нечисленність 'справжніх' зайд пояснює, чому вони так швидко розчинилися в історії, хоча насправді вони нікуди не зникали, а лише мігрували далі, залишивши за собою генетичні маячки.
Сьогодні ми точно знаємо, що верхівка скіфів була іраномовною, і це ріднить їх із давніми персами не лише лінгвістично, а й антропологічним типом, так би мовити генетично. Якщо ви уявляєте собі скіфа як кремезного бороданя з реклами вікінгів - забудьте це. Справжній скіф, скоріш за все, виглядав як гість із Давньої Персії, таким собі дарієподібним чувачком. На золотих пекторалях ми бачимо не слов’янських витязів, а людей з тонким перським профілем, специфічною горбинкою носа та глибоко посадженими очима, що витріщаються на вас мудрістю Заратустри.
Але де ж шукати ці народи сьогодні?