Владимир Микушевич: Идея нации и Средиземноморская идея

В своем эссе «Искусство и Третий Рейх» немецкий поэт Готфрид Бенн рассказывает, как в 1932 году была предпринята попытка создать СРЕДИЗЕМНОМОРСКУЮ АКАДЕМИЮ. Среди учредителей он упоминает Д’Аннунцио, Пиранделло, Дариуса Мийо. С Академией выразили готовность сотрудничать Королевская Итальянская Академия, мусульманский университет Аль-Азхар в Каире и парижская Сорбонна. Готфрид Бенн так формулировал задачу Средиземноморской Академии: «Все, что выработано сперва языческими, а потом монотеистическими поколениями, должно было обрести здесь новое истолкование, чтобы обогащать и воспитывать сегодняшнюю землю".

 По свидетельству Готфрида Бенна, главным препятствием в работе Академии оказалась обструкционистская позиция гитлеровской Германии. Все приглашения, посылаемые в Германию, перехватывала тайная полиция.

Противодействие национал-социализма СРЕДИЗЕМНОМОРСКОЙ ИДЕЕ — не просто курьезная причуда деспотического произвола. Оно имеет свои глубокие исторические корни. Оно определенным образом характеризуется как тоталитаризм, так и средиземноморскую идею. В наше время, когда глобальное крушение тоталитарных режимов становиться непреложной очевидностью, средиземноморская идея, их традиционная противница, обнаруживает свою непреходящую актуальность, и возобновление Средиземноморской Академии на всемирном уровне могло бы оказать спасительное влияние на судьбы человеческого рода.

Для Средиземноморья вынужденное сосуществование разных культур — не просто modus vivendi, а мироощущение. Пророческая уникальность этой парадоксальной сферы исключает унификацию. Уже Александр Македонский умел отдать должное верованиям различных народов, населявших его империю. Наполеон Бонапарт с меньшим успехом попытался подражать этому первому великому экуменисту в истории человечества. Александр Македонский оставил след не только на завоеванных территориях, но и в духовной жизни народов, о чем свидетельствует хотя бы образ Искандера Двурогого в мусульманской традиции. Кстати, романско-готическая культура европейского Запада восприняла античную философию именно в арабско-исламской интерпретации. Недаром в «Божественной комедии» Данте с неподдельным пиететом упоминается «Averrois che ‘l gran comento feo».

В сущности именно в творчестве Данте Средиземноморье являет свою привлекательнейшую особенность, которая демонстративно игнорировалась надменным западничеством. Средиземноморский опыт Данте опроверг евроцентрические теории до того, как они сформировались. Данте видел величие Рима в том, что Рим сочетал азиатскую, африканскую и европейскую кровь. Предшественником и проводником Данте и в этом остается Вергилий, чья Четвертая эклога — многосмысленное исповедание средиземноморского миротворчества, со времени Лактанция не исчерпанное комментариями. Латинский эпос Петрарки тоже назывался «Африка». Лучшие умы античности и высокого Средневековья еще достаточно сознавали весомость африканского вклада в свою духовную культуру. Средиземноморская культура Древнего Египта никогда не скрывала своих африканских истоков, и лишь близорукое высокомерие колонизаторов не замечало их. Наряду с египетской берберская культура волнует исследователя своими допотопными глубинами. Неожиданное подтверждение получают сумбурные, но гениальные интуиции Оскара Милоша, истолковывавшего Книгу Бытия и Апокалипсис через иберийско-пиренейские параллели. Иберийские видения Оскара Милоша вели через Пиренеи в Африку и на Кавказ. Русский читатель не может не вспомнить в этой связи Пушкина. Пушкин воспевал Испанию и Кавказ; он называл Африку «моей», имея при этом в виду отнюдь не только свое африканское происхождение.

В этом пункте мы затрагиваем животрепещущую и, следовательно, болезненную проблему. На протяжении тысячелетий идея Рима, Первого, Второго и Третьего, ассоциировалась в культурном сознании с империалистическими притязаниями той или иной державы. Владимир Соловьев развенчивал подобный «Рим» в своем стихотворении «Панмонголизм». Между тем, пора задаться вопросом, почему именно к Риму обращались вселенские чаяния разных народов, и был ли Рим лишь историческим прецедентом мировой державы, сверхдержавы, как сказали бы сейчас.

Микола Бандрівський: Сардинія і... Галичина

На світлині ви бачите молоду жінку у традиційному, для середземноморського острова Сардинія, національному вбранні. Розкішна сукня, прегарні сережки й такі ж вишукані нагрудні прикраси - все видає у їх власниці досконалий смак і слідування традиціям.

Ну, і звісно, отой спокійний, сповнений самоповаги, її погляд та характерні риси обличчя. Окрім того, смуглявість, темна пігментація її волосся і - підкреслено європеоїдне лице - безпомилково видають у ній мешканку Центрального Середземномор'я (райони Апеннінського півострова та ін.).

... Проводячи розкопки у різних куточках Галичини і багато спілкуючись, я не раз відзначав, про себе, певну особливість антропологічних рис галичанок, які, як я тоді припускав, назагал тяжіють до півдня Європи. І в манері спілкування, і в їх (галичанок) ментальності, часами ніби вловлюється отой незримий і закорінений у дуже далеких епохах, генетичний зв’язок з тогочасними цивілізаціями півдня Європи.

Так от, до чого я веду: в останні роки на заході України чим раз більше віднаходять речей (зброя, прикраси, ритуальні предмети та ін), які безсумнівно були виготовлені у тих віддалених районах Центрального Середземномор'я. Звісно, потрапити на наші землі всі ці речі могли в різний спосіб: внаслідок торгово-вимінних контактів, як імпорт або ж як військова здобич (трофей). Але!..

Є таке поняття як картографування знахідок. Так от: якщо взяти, для прикладу, бронзові етруські церемоніальні шоломи (див. фото), то вони (ці шоломи) утворюють на заході України компактне гніздо, де в різних місцях їх знайдено чотири екземпляри. Причому, в інших районах України, такі етруські шоломи відсутні (нагадаю, що датуються вони близько 2700 років тому). Немає таких етруських шоломів і на суміжних територіях Угорщини, Чехії, Словаччини, Польщі, Румунії, Німеччини, Австрії та ін. Цікаво, правда ж?

Особливий інтерес, у цьому плані, становить бронзова статуетка із околиць села Лужани Кіцманського району Чернівецької області, яка зображає воїна у повний зріст зі щитом і мечем у руках та у захисному шоломі з маленькими ріжками (див. рисунок). Ця статуетка з Лужан має найближчі аналогії серед зразків металопластики культури нурагів на острові Сардинія і пов’язується першовідкривачем - Миколою Ільківим, з народом шардана, який, як припускають дослідники, походив з Балканського півострова. Іншими словами, у галицькій археології ранньозалізної доби вимальовується доволі цікава проблема, вирішення якої може мати певну причетність до питань походження сьогоднішніх галичан.

... На такі-от, несподівані асоціації наштовхнуло фото цієї імпозантної сардинійки, про яку йшла мова на початку допису. Ану ж, вже в недалекому майбутньому, ми матимемо змогу провести порівняльні ДНК-аналізи між тим населенням, яке замешкувало сьогоднішню Галичину близько 2700 років тому, і тим населенням, яке в той час заселяло Центральне Середземномор'я. От, цікаво, які результати (схожості ?, спорідненості ?), ми отримаємо у підсумку? 

Звісно, за минулі тисячоліття терени Галичини перетнуло десятки народів і етносів. І, цим, наші підкарпатські землі, нічим не відрізняються від інших культурно-етнічних лакун Стародавньої Європи. Народи якийсь час проживали, потім, під впливом воєн, епідемій чи інших лих вимирали або ж відходили на інші землі, звідки, за якихось пару століть знову вертали на раніше обжиті рідні землі, де за той час вже встигли оселитися носії інших культур. І так тривало повсемісно. 

А, от, чи у всій тій міжетнічній колотнечі залишалися острівки відносно автохтонного населення, яке не було зачеплено тими міграційними хвилями (свого часу, Лариса Крушельницька назвала такі утворення "ізолятами"), ще треба з'ясувати...

Алексей Лосев: Мировой образ Прометея

Лосев А. Проблема символа и реалистическое искусство
ГЛАВА VII . Историческая конкретность символа. Мировой образ Прометея

1. Социально-историческая обусловленность символа. В настоящей работе мы занимаемся по преимуществу теоретическим анализом понятия символа Однако едва ли требует доказательства, что все реальные символы существуют только в истории, все несут на себе отпечаток эпохи, классового или сословного происхождения, творчества отдельных писателей и даже характерных черт отдельных произведений. Доказывать эту истину в настоящей работе мы считаем излишним, ввиду ее очевидности для нас и ввиду непреложной необходимости социально-исторического анализа. История символа важна еще и потому, что она ясно обнаруживает всю невозможность чистой символики в ее отвлеченном виде и фактического смешения ее с теми многочисленными и родственными областями, о которых говорилось выше. Мы хотели бы только на одном примере показать эту социально-историческую обусловленность символа и его фактическую смешанность с другими литературно-художественными категориями. Мы здесь кратко остановимся на мировом образе Прометея как на символе прогрессирующей цивилизации, в самой общей форме указав на некоторые основные явления в этой области.
2. Прометей как всемирно-исторический символ цивилизации. Историки мифологического развития древности свидетельствуют о первобытном почитании огня как о символическом мифе всего положительного, что человек находил в природе и в обществе. Очевидно, Прометей здесь не больше как первобытный огненный фетиш, вполне стихийный и дочеловеческий.

Костянтин Рахно: Сполучені Штати Гіпербореї, або Хто боїться мишеняти Джеррі?

Сербський соціялістичний мислитель Драгош Калаїч в одній зі своїх статей гнівно викриває начебто основоположний для американської культури образ миші. На його думку, миша є уособленням лихварства, мондіялістичної ідеології, капіталістичної системи економіки та споживацької цивілізації, а її культ нібито уособлює новий світовий порядок, у якому немає місця сербам [7].
На жаль, доводиться констатувати, що за цими філіппіками на адресу маленької беззахисної істоти стоїть повне незнання як традиційної символіки, так і традиції взагалі, насамперед середземноморсько-балканської, що мала б бути авторові рідна й близька.
Йдеться про грецьку мітологію, що заклала підвалини европейської та американської культури. Саме вона допомагає пояснити символічний зміст протистояння й борні двох ключових персонажів американської популярної культури, які вже понад сімдесят років тішать малих і дорослих глядачів мультиплікаційних фільмів, – кота Тома та миші Джеррі. Кіт – це той самий лев, тигр чи пантера, котрі у стародавніх греків пов’язувалися виключно з Діонісом і були його тваринами, особливо в острівних культах [9, с. 52; 3, с. 75, 77, 85-86; 6, с. 278, 288]. „Під ярмом його йдуть пантера й тигр” [12, с. 62]. Діоніс міг з’явитися в подобі одного з цих хижих котячих.
Натомість миша – хтонічна істота, що була твариною Аполлона. Епітет Аполлона smintheus „Мишачий” згадується вже в Гомера на самому початку „Іліади” (І 39). Тут, що дуже типово для хтонізму, поєднувалися цілющі й згубні функції в одному образі. Миші шкідливі для посівів. Згідно зі схоліями до „Іліади”, Аполлон напускає мишей на поле свого жерця, щоб покарати цього останнього. Проте миші також мислилися корисними, через що, як свідчить Еліян (De nat. an. XII 5), мешканці міста Гамаксита в Троаді утримували мишей у святилищі Аполлона і годували їх за державний рахунок. Суміш хтонічної мантики мишей і їхніх губительних функцій проглядається в оповіді Страбона про храм Аполлона Смінтея у Хрисі, де коло ніг ідола була зображена миша. За місцевою легендою, тевкри, що прийшли сюди з Криту, отримали від оракула повеління там зупинитися на мешкання, де на них нападуть сини землі. Розповідають, що це сталося в околицях Гамаксита, тому що величезна кількість польових мишей виповзла там уночі й перегризла всю шкіру на зброї й посуді. Ось там тевкри й спинилися [9, с. 316; 1, с. 96-97; 13, с. 72].

Рустем Вахитов: О Юлиусе Эволе, кшатрие традиционализма

1.

Имя итальянского традиционалиста, ученика Генона Юлиуса Эволы широко известно русскому и русскоязычному читателю, интересующемуся темами Консервативной революции, Традиции и Третьего пути. Но, к сожалению, следует признать, что известно именно имя, а не сами труды, из которых на русском языке увидели свет лишь «Языческий империализм» (издательство «Арктогея») и «Метафизика пола» (издательство Беловодье). Кроме того, в журналах традиционалистской ориентации («Милый Ангел») публиковались и его отдельные статьи и отрывки из книг. Официальные же научные журналы Эволу, в отличие от его учителя Генона, можно сказать, проигнорировали и это несмотря на то, что его имя фигурирует в словаре «Современная западная философия», где он характеризуется как мыслитель, совмещающий в своей системе «философию жизни» Ницше с элементами магии и оккультизма (1). Объяснение просто: Эвола стал для прогрессистской интеллектуальной общественности персоной «нон грата» из-за своей идейной связи с итальянским фашизмом. Ювола, правда, не был членом партии Муссолини, но он сотрудничал с фашистскими изданиями («Итальянская жизнь», а также «Фашистский строй», где с 1934 года он вел страницу «Философская диорама»), с изданиями национал-социалистской Германии («Европейское ревю», «Акции – газета борьбы за новую Европу»), читал лекции в 3 Рейхе для офицеров СС, лично встречался с Дуче, который благосклонное оценил его книгу, посвященную расовым вопросам. Будучи сторонником правых взглядов, революционным, антибуржуазным  консерватором, который в своем  протесте доходил до отрицания всего, что принесло Новое время и проект Просвещения, Эвола соблазнился на посулы фашизма восстановить сакральную Империю, повернуть колесо Истории назад, вернув ситуацию до 1789 года, европейское традиционное общество. Позже наступило разочарование, дело даже не в том, что державы Оси потерпели сокрушительное поражение в войне, а в том, что историческое развитие национал-социализма и фашизма выявило в них множество черт, которые были глубоко антипатичны Эволе и которые обличали их связь с ненавидимым им миром буржуазности, торгашества, плебейства, разложения.  Он пишет книгу «Фашизм: критика справа», где не отрекаясь от своих прежних взглядов, как раз упрекает фашизм и национал-социализм в излишней буржуазности, в отходе от идеала Консервативной Революции (к сожалению, на русском языке эта книга еще не вышла, отрывки из нее русскоязычный читатель может найти в Интернете, на личной странице Виктории Ванюшкиной). Впрочем, новому режиму, установившемуся в Италии после оккупации ее войсками союзников, эти принципиальные разногласия Эволы  с фашизмом не показались веской причиной для того, чтобы освободить его от уголовного преследования (на скамье подсудимых Эвола произнес знаменитые слова: если вы судите меня за антидемократизм и приверженность идеям сильного государства, то рядом со мной должны оказаться Платон и Макиавелли). Точно также эта оригинальность позиции Эволы, ее несводимость полностью на какую-либо политическую идеологию, не понималась и не учитывалась и в нашем Отечестве. С этим связан полный запрет на его публикации в советские времена и их скудость и полумаргинальность во времена постсоветские (хотя удивительное дело, труды другого европейского философа, который тоже был близок к нацизму и до конца своей жизни тоже оставался почвенником и консерватором – немца Мартина Хайдеггера у нас переводились и выходили).

Костянтин Рахно: Заповіт Котляревського

„Енеїда” Івана Котляревського (1798-1809) є унікальним твором, який не має відповідників у польській чи російській культурі. Ні розгульно-гротесковий „Пан Тадеуш” Міцкевича, ані похмурий „Євґеній Онєґін” Пушкіна, попри те, що також є енциклопедіями народного життя, не мають у собі суцільного містично-езотеричного підтексту. В цьому відношенні поема геніяльного українця, котрий гостро відчував і сприймав сучасний йому світ Російської імперії як аномалію, перегукується радше з „Чарівною флейтою” Моцарта.
Власне, Котляревський, як і Моцарт, був вітією таємного товариства. Багато чим він нагадував наших сучасників. У голові – тотальність, честь, слава, клятви, лицарство, влада булави, Гетьманщина, а навкруги – загарбники, окупанти, потворність армійського життя, сіра убогість чиновницького існування, нудота казенної релігії, чужинська інакшість. Все, що має значення для тебе, – не варте нічого. Все, у що ти віриш, – спорохнявіле минуле, якому не судилося відродитися. Попіл. Воно ні для кого не має значення. Твій народ умирає. Його пісні зникають на очах. Твоєю мовою говорять лише упосліджені, безправні селяни. Таких, як ти, – одиниці. І щоб змінити бодай щось, щоб вирватися з полону цієї невідповідності, ти робитимеш усе. Шукатимеш зв’язку із Січчю за Дунаєм, формуватимеш козацькі полки, готові перейти на бік Бонапарта, намагатимешся збурити провінційну шляхту. І писатимеш. Писатимеш свою поему. Про троянців.

Артем Корсун: Мегалитическая составляющая традиционной культуры народов Евразии (краткий обзор)

На территории Европы от Атлантики до Каспия разбросаны сотни тысяч мегалитических памятников. История их исследования насчитывает уже несколько столетий, однако до сих пор в истории происхождении народов, их создавших, много «белых пятен». Археологи часто выделяют мегалитические культуры в отдельную группу [43], но вопрос об этнической принадлежности народов оставивших мегалитические памятники до конца не решён. Часто западноевропейские мегалитические народы собирательно называют «племенами Строителей Мегалитов», предполагая их этническую [43] или стадиальную близость [62]. На примере одной (дольменной) подгруппы мегалитических культур В.И. Марковин [38] доказал этническое, а не стадиальное, родство культур мигрировавших из Северной Африки на острова Западного Средиземноморья, в Сиро-Палестину, Пропонтиду и Причерноморье.
МЕГАЛИТЫ (от греч. Μεγας — большой, λιθος — камень) — это сооружения из одного или многих блоков дикого или грубооббитого камня. К мегалитам относятся несколько групп памятников: дольмены; гробницы с коридором; крытые погребальные галереи (alées couvertes); цисты; менгиры, как отдельно стояшие, так и образующие аллеи, ряды камней и кромлехи; а также «циклопические постройки» — крепости, жилища, боевые и жилые башни сложенные из каменных глыб или плит, методом так называемой «сухой кладки» [43, c. 173-177].
Теории происхождения мегалитов.
Гордон Чайлд [64, c. 221] выводил мегалитические культуры из Передней Азии, на основании наличия мегалитов в Сиро-Палестине, определяемой им как один из районов откуда шла «европеизация Европы». Однако, по С-14 западноевропейские мегалиты значительно старше азиатских.