Власне, Котляревський, як і Моцарт, був вітією таємного товариства. Багато чим він нагадував наших сучасників. У голові – тотальність, честь, слава, клятви, лицарство, влада булави, Гетьманщина, а навкруги – загарбники, окупанти, потворність армійського життя, сіра убогість чиновницького існування, нудота казенної релігії, чужинська інакшість. Все, що має значення для тебе, – не варте нічого. Все, у що ти віриш, – спорохнявіле минуле, якому не судилося відродитися. Попіл. Воно ні для кого не має значення. Твій народ умирає. Його пісні зникають на очах. Твоєю мовою говорять лише упосліджені, безправні селяни. Таких, як ти, – одиниці. І щоб змінити бодай щось, щоб вирватися з полону цієї невідповідності, ти робитимеш усе. Шукатимеш зв’язку із Січчю за Дунаєм, формуватимеш козацькі полки, готові перейти на бік Бонапарта, намагатимешся збурити провінційну шляхту. І писатимеш. Писатимеш свою поему. Про троянців.
Справа в тому, що в минулі століття чимало західноєвропейців цілком серйозно думали, начебто легендарну Трою варто шукати в Києві. Білорус Михалон Литвин, що відвідав у середині 16-го століття українські землі, пише у своєму трактаті „Про вдачі татар, литовців і московитів”: „Так уважається, що й Іліон (Ilium), або Троя (Troiam), колись перебували на київській території (territorio Kioviensi), у найплодючіших степах і наймальовничіших лісах. Тут можна бачити пам’ятники, від яких нині збереглися руїни, підземелля, гроти, мармурові плити й залишки могутніх стін. Це давно покинуте, але досить зручне для перебування місце називається нині Торговиця (Torgovitza)”.
Багато авторів, що також шукали Трою на території України, інтерпретували згадані Литвином „київські території” як „територію Києва”, просто ототожнивши Трою з Києвом. Так гданський купець Мартін Груневег, що відвідав Київ в 1584 році, згадував про віру киян у те, що „Троя стояла на тому самому місці”, де згодом був побудований Київ. Йому вторить і польський поет Ян Домбровський, який в 1619 році переконував нового католицького єпископа Богуслава Радошевского в тім, що кияни „і донині фрігійської давньої Трої марять ще снами, що так з їхнім життям сьогоднішнім не схожа”. Свідчень подібного роду збереглося чимало, причому особливих заперечень ніхто з авторів не висував. Виключенням став Мацей Стрийковський, який заперечував, що „Троя була там, де тепер Київ… оскільки Троя перебувала над морем в Азії”, та ще 1675 року пастор з Вільна, силезець за походженням Іоанн Гербіній у своїй праці, присвяченій «підземному Києву» писав, що Київ не є стародавньою Троєю, і так само несправедливо думати, що в печерах київських лежать неушкоджені тіла Гектора, Пріама, Ахілла й інших троянських героїв. Очевидно, легенди ці були досить укоріненими, раз учені вважали за потрібне виступати з подібними викриттями.
В одному зі староукраїнських рукописів київські пагорби названо Тройськими. Варто згадати й невіддільну від Києва Троєщину. У „Діалозі Енея з Турном” із чернігівського підручника поетики „Аполлоновий театр” 1745 року подано Енея як зрадливого й лукавого провідника українського народу, приреченого на вигнання, а Трою, володарем якої він хотів стати і яка заслужено загинула, – як синонім України. Натомість грізний, але справедливий Турн уособлює російського царя. В Івана Котляревського Еней, пройшовши утаємничення на тому світі, пізнавши своє призначення, стає справжнім гетьманом українців (троянців, троян, енейців, енеївців, лицарів, козаків), натомість його ворог Турн має виразні риси й манеру розмовляти російського воєначальника.
Дивно, що ніхто не збагнув досі природу сміху в Котляревського. Така прозора для українських людей його часу, у тому числі й для задунайських козаків, вона не піддалася прочитанню чужинських хвалених знавців сміхової культури. Це сміх вояка, якого саджають на палю, колесують, рубають на шматки, палять вогнем, зачіплюють ребром за гак, сміх повстанця, зі спини якого ріжуть ремені і перший з них він дарує своєму катові. Сміх черепа з напівзотлілою чуприною.
Це розгул людей, яким уже нічого втрачати, людей, які завтра підуть на страждання й загибель. В костьолі бернардинів у Кракові є зображення танцю смерті 1660-1670-х років. Польський селянин танцює з кістяком, над чолом якого в’ється козацький оселедець.
Як правило, в традиціоналістичній філософії ставлення до пародії й сміху суто негативне. Останні розглядаються як те, що Рене Генон іменував перевертанням символів, тобто онтологічне зло. Лише заглиблення в символіку вітчизняних традиційних доктрин дає можливість зрозуміти, що „Енеїда” не є й відначально не була пародією, що великий Іван Котляревський не спотворював Вергілієвої поеми, а навпаки, максимально насичував її сюжет містичним змістом, відновлював і посилював його… Десятиліттями колоніяльна українська наука зумисно наполягала на бурлескові, травестії, сміховій основі твору, зведеній начебто повністю до тілесного низу, щоб відволікти від завуальованого антиросійського змісту поеми, від її алегоричної мови. Ситуація поглиблювалася примітивізацією козаччини та негласною забороною на студіювання історії українських таємних товариств, містики й пізньосередньовічного красного письменства. Як не прикро, але саме контртрадиційна діяльність вітчизняних літературознавців спричинилася до наповнення негативно-оцінним змістом виниклого з легкої руки запопадливого очільника колябораціоністів поняття „котляревщина”. Останнє не заохочувало дослідників до виявлення глибинного коріння „Енеїди”. Зауважмо, що кінчається державницька поема аж ніяк не бурлескно:
„З сим словом меч свій устромляє
в роззявлений рутульця рот
і тричі в рані повертає,
щоб більше не було хлопот.
Душа рутульця полетіла
до пекла, хоть і не хотіла,
к пану Плутону на бенькет…”
Меч, вгороджений у тіло російського зверхника. Котляревський – не Війон і не Рабле.
Франсуа Рабле залишив нащадкам боягузливо-обивательську заповідь: „Пий!”.
Іван Котляревський залишив нащадкам заповідь лицаря: „Убивай!”
Убивай! Вони спалили твою Трою-Київ.
Убивай! Вони вбили твоїх побратимів і хизуються знятими з них трофеями.
Убивай! „Любов к отчизні де героїть, там сила вража не устоїть, там грудь сильнійша од гармат, там жизнь – алтин, а смерть – копійка, там лицар – всякий парубійка, козак там чортові не брат…”
Убивай! Ти скінчиш життя, як личить козакові, „зробивши славниї услуги на вічность пам’яти своєй”.
Убивай! Вони не заслуговують на пощаду.
„А ми б’ємось зо всього духу. Ідіть паліть, рубайте всіх”. Вбийте їх усіх!!! Бог відрізнить своїх.
Комментариев нет:
Отправить комментарий