«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
Саме суперечка щодо «канонічності» чи «неканонічності» Церкви призвела до того, що в Україні й досі триває церковна смута.
Сутність же канонічного права полягає не в тлумаченні окремих цитат, вирваних з контексту, а в розумінні значення канонів для Церкви, як дисциплінарних правил, які ще не спасають наші грішні душі, а тільки створюють умови, за яких спасіння може бути досягнуте.
А чи всі канони сьогодні є юридично обов’язковими? Якщо, не всі, то хто відмінив одні, а інші використовує? Сьогодні кожна автокефальна Православна Церква має власний Статут, де застосовує канони щодо конкретних вимог життя.
Наприклад, 14 правило П’ятого-Шостого Вселенського Собору про вік священиків забороняє висвячувати людину у віці 30 років. І таке висвячення вважається недійсним. І це правило не відмінене. Тоді де ж критерій відбору?
Все це відбувається в нерозумінні істинної природи Церкви, яку московські богослови, згідно традицій Російської імперії та радянського періоду загнали в вузькі рамки юридичних категорій.
Перші християни, звершуючи Євхаристію чітко усвідомлювали, що для того, аби їхня спільнота могла стати Церквою, потрібно виявити в собі цілісність Тіла Христового і для цього необхідне сходження Святого Духа.
Тобто, самим своїм існуванням Церква завдячує дії Святого Духа, і нікому більше.
Принесенню Дарів і всієї спільноти до престолу Божого, реалізації єдності у Христі завжди передує призивання Духа Святого. Тому що неможливо, навіть символічно стати реальним знаком звершення всіх у Христі без Святого Духа.
Звичайно, є й такі, хто хоче, аби ми закликали дух Гундяєва чи Сабодана. Але ми молимось: «Пошли Духа Твого Святого на нас і на ці дари». І буде це до кінця віку цього.
Чи являє спільнота Церкву, залежить не від когось, і навіть не від неї самої, а від Господа нашого Ісуса Христа. Бо Церква перебуває тільки там, де є Христос.
Тільки Євхаристія реалізує в ході історії, через життя, смерть і воскресіння Господа, у «вигляді» хліба та вина ту неперервність, що пов’язує нас із першими апостольськими спільнотами та історичним Христом від дня Таємної Вечері. Все те, що було встановлене та передане. І перед цим меркнуть усілякі «традиції» чи то Московії, чи то Ватикану.
Всі чотири прикметника, які визначають Церкву в нашому Символі Віри (Єдина, Свята, Соборна, Апостольська) стосуються Божественної природи Церкви – присутності Христа та Духа Святого в цьому світі.
Для правовірного Церква ніколи не може бути об’єктизована – тобто бути темою відсторонених розумувань або спорів. Вона (Церква) завжди буде для нього тільки життєвим контекстом. І якщо хтось розуміє природу та буття Церкви по-іншому, він впадає в єресь, скільки б у нього не було панагій, чи якого кольору клобук він би не носив.
Святі Отці, запозичивши аристотелівське визначення «кафоліс», надали йому значення у вигляді однієї з якостей Церкви. Кафолічність (соборність) Церкви полягає у включенні «багатьох» нас в «одне» з Христом. Тут загальність проявляється в частковостях, які є конкретним увиразненням загальності.
Кожна спільнота, де здійснюється Євхаристія є παροικία (парохія) — «місцем перебування Церкви».
Тому кафолічність Церкви розкривається саме в євхаристійній спільноті, яка в історичному вимірі несе на собі апостольську спадкоємність, як безперервність життя Церкви в усій її повноті.
Наприкінці хочу звернути увагу на відмінність розуміння кафолічності Церкви між Сходом та Заходом.
Завдяки Оптату Мілевському та блж. Августину термін «кафолічний – католичний» на Заході став ототожнюватися з терміном «ойкуменічний» — вселенський.
В Православ’ї ж «вселенськість» є одним із елементів, що складають кафолічність Церкви, яка у своєму служінні долає час та простір.
Кожен православний в Україні має усвідомити, що Церква є даром Божим, а не нотаріально оформленим подарунком московського священства. І цей дар Божий не є річчю, яку треба зберігати чи користуватися, а щоденно здійснювати в мінливих умовах життя світу цього. Тоді ми зможемо впевнено та з відкритими серцями виголосити: «Христос посеред нас!»
Є і буде.
Амінь.
Комментариев нет:
Отправить комментарий