Саме суперечка щодо «канонічності» чи «неканонічності» Церкви призвела до того, що в Україні й досі триває церковна смута.
Сутність же канонічного права полягає не в тлумаченні окремих цитат, вирваних з контексту, а в розумінні значення канонів для Церкви, як дисциплінарних правил, які ще не спасають наші грішні душі, а тільки створюють умови, за яких спасіння може бути досягнуте.
А чи всі канони сьогодні є юридично обов’язковими? Якщо, не всі, то хто відмінив одні, а інші використовує? Сьогодні кожна автокефальна Православна Церква має власний Статут, де застосовує канони щодо конкретних вимог життя.
Наприклад, 14 правило П’ятого-Шостого Вселенського Собору про вік священиків забороняє висвячувати людину у віці 30 років. І таке висвячення вважається недійсним. І це правило не відмінене. Тоді де ж критерій відбору?
Все це відбувається в нерозумінні істинної природи Церкви, яку московські богослови, згідно традицій Російської імперії та радянського періоду загнали в вузькі рамки юридичних категорій.
Перші християни, звершуючи Євхаристію чітко усвідомлювали, що для того, аби їхня спільнота могла стати Церквою, потрібно виявити в собі цілісність Тіла Христового і для цього необхідне сходження Святого Духа.
Тобто, самим своїм існуванням Церква завдячує дії Святого Духа, і нікому більше.
Принесенню Дарів і всієї спільноти до престолу Божого, реалізації єдності у Христі завжди передує призивання Духа Святого. Тому що неможливо, навіть символічно стати реальним знаком звершення всіх у Христі без Святого Духа.
Звичайно, є й такі, хто хоче, аби ми закликали дух Гундяєва чи Сабодана. Але ми молимось: «Пошли Духа Твого Святого на нас і на ці дари». І буде це до кінця віку цього.
Чи являє спільнота Церкву, залежить не від когось, і навіть не від неї самої, а від Господа нашого Ісуса Христа. Бо Церква перебуває тільки там, де є Христос.
Тільки Євхаристія реалізує в ході історії, через життя, смерть і воскресіння Господа, у «вигляді» хліба та вина ту неперервність, що пов’язує нас із першими апостольськими спільнотами та історичним Христом від дня Таємної Вечері. Все те, що було встановлене та передане. І перед цим меркнуть усілякі «традиції» чи то Московії, чи то Ватикану.
Всі чотири прикметника, які визначають Церкву в нашому Символі Віри (Єдина, Свята, Соборна, Апостольська) стосуються Божественної природи Церкви – присутності Христа та Духа Святого в цьому світі.
Для правовірного Церква ніколи не може бути об’єктизована – тобто бути темою відсторонених розумувань або спорів. Вона (Церква) завжди буде для нього тільки життєвим контекстом. І якщо хтось розуміє природу та буття Церкви по-іншому, він впадає в єресь, скільки б у нього не було панагій, чи якого кольору клобук він би не носив.
Святі Отці, запозичивши аристотелівське визначення «кафоліс», надали йому значення у вигляді однієї з якостей Церкви. Кафолічність (соборність) Церкви полягає у включенні «багатьох» нас в «одне» з Христом. Тут загальність проявляється в частковостях, які є конкретним увиразненням загальності.
Кожна спільнота, де здійснюється Євхаристія є παροικία (парохія) — «місцем перебування Церкви».
Тому кафолічність Церкви розкривається саме в євхаристійній спільноті, яка в історичному вимірі несе на собі апостольську спадкоємність, як безперервність життя Церкви в усій її повноті.
Наприкінці хочу звернути увагу на відмінність розуміння кафолічності Церкви між Сходом та Заходом.
Завдяки Оптату Мілевському та блж. Августину термін «кафолічний – католичний» на Заході став ототожнюватися з терміном «ойкуменічний» — вселенський.
В Православ’ї ж «вселенськість» є одним із елементів, що складають кафолічність Церкви, яка у своєму служінні долає час та простір.
Кожен православний в Україні має усвідомити, що Церква є даром Божим, а не нотаріально оформленим подарунком московського священства. І цей дар Божий не є річчю, яку треба зберігати чи користуватися, а щоденно здійснювати в мінливих умовах життя світу цього. Тоді ми зможемо впевнено та з відкритими серцями виголосити: «Христос посеред нас!»
Є і буде.
Амінь.
Комментариев нет:
Отправить комментарий