В'ячеслав Артюх: Про ще один призабутий сценарій українського етнотворення

Йдеться про ситуацію, що склалася наприкінці XVIII – початку ХІХ ст. на території Малоросії (землі колишньої Гетьманщини, пізніше Полтавська та Чернігівська губернії) та Слобідської України (Харківське намісництво, Слобідсько-Українська губернія, Харківська губернія). Тоді це були назви історичних територій (і, зрозуміло, що крім регіональної ідентичності більше ні про яку іншу тут не йшлося). Тому й населення, яке на них проживало називалося малоросами й українцями. Як тут не згадати Григорія Савича з його: «мати моя Малоросія, а тітка – Україна». 

Між іншим, на Правобережжі, у поляків, теж була своя Україна. Це креси на південь від Києва – Брацлавщина, Черкащина (тому Шевченко, коли пише про Україну, то знає, що говорить: бо він справді народився на території польської України). Бог його знає, але чомусь не пішли поляки за традицією, озвученою ще Гійомом де Бопланом, який всі Дикі поля поза межами провінцій називав Україною. 

Через півстоліття з цим називанням «Україною» ситуація зміниться, але наприкінці XVIII ст. було саме так. 

Так ось, Григорій Квітка-Основ’яненко у своєму нарисі «Українці» (1841) чітко розрізняє українців і малоросів вже й за мовною та етнічно-побутовою ознаками. Хоча, звичайно, на початку українці, які населяли Харківську губернію, як вихідці з Правобережжя, «имели с малороссиянами один язык и одни обычаи», ось тільки тепер уже не те, різниця між ними досить помітна, навіть на рівні мови. 

Та й німецький мандрівник Отто фон Гун, проїжджаючи в 1805 р. через Малоросію й Україну, у своєму описі твердив, що «не одним только названием различаются страны сии, они различаются всем, как то: наречием, обычаями, одеждою и самим даже видом людей, жизнию их, земледелием и кряжем земли; одним словом так, что переехав Сейм, кажется, въедешь в совсем другую землю…».

Тобто, відповідний рівень мовно-культурної іншості між жителями Малоросії й України був на початку ХІХ ст. вже таким, що його важко було не помітити. А значить «матеріальна» основа для сприйняття національної ідеології була створена. Залишилося небагато – дочекатися місцевому населенню на свою інтелігенцію-«будителів», які б створили і запліднили голівоньки козаків і посполитих двома різними типами національної самосвідомості – малоросійською та українською. Але «будителі» чомусь на цей проєкт не поспішали. І в цьому випадку територіальна ідентичність так і не була перетворена на національну. Натомість Костомарови-Куліші з’явилися років так через 30 на організацію іншого проєкту і в ньому вже фігурувала не стільки Україна та Малоросія, скільки «українці» та «малороси». Але й питання у цьому випадку стояло вже інакше: не про два народи, а про один (або малоросійський, або український).

Справа цих «будителів» на початку виглядала майже безнадійною: малоросійський проєкт Юзефовича-Гогоцького-Лінниченка за підтримки всієї імперської машини видавався всесильним. Але доля до українців була милостивою: на початку 20-х рр. ХХ ст. стало зрозуміло, що малоросійство зазнало остаточної поразки. І тут, наостанок, непогано було б ще й більшовикам подякувати.

Володимир Вятрович: Про малороса і українця

Малорос - це лінь українця. Вона може бути наслідком втоми. Але необов‘язково. Бути малоросом просто легше. Це спокійно, не викликає конфліктів  з сусідами. Хоч звісно не викликає у них захоплення, чи навіть просто поваги. Але на рівні малороса немає потреби в цьому - «лиш би не чіпали». Малорос - це українець, який не хоче рости, якому не треба багато.

Бути українцем важко. Це постійний процес відстоювання своєї особливості перед собою та іншими. Говорити не так як вони і не те, що вони хотіли б чути від тебе. Дряпатися кудись вгору, де тебе ніхто не чекає. Звідки на тебе зневажливо кидають погляди інші, мовляв «а тобі чого там унизу не сидиться?». 

Малоросу простіше, у нього вже є все що потрібно для його ідентифікації іншими. Всі його особливості (вареники, борщ, гарні пісні...) вже давно відібрані  цими іншими за їх смаками. То ж вони не викликають ні в кого заперечень. 

Українець постійно відтворює свої особливості, він має  просувати їх у світі, де вони сприймаються з подивом, а іноді навіть ворожістю, яку викликає чуже і незрозуміле. 

Малорос вірить, що найважливіше можна випросити на колінах. 

Українець знає, що мусить вирвати його в боротьбі. 

Для малороса головне у головній пісні - «згинуть наші вороженьки як роса на сонці». Для українця - «душу й тіло ми положим за нашу свободу». 

Малоросом бути легше,  але, щоб не було соромно перед дітьми, маєм залишатись українцями. 

Микола Рябчук: Від Малоросії до України: українська ідентичність

Чи перемога Володимира Зеленського на виборах 2019 року є витвором малоросійської ідентичності? Чи українцям як пізній нації можна повернутися до попереднього етапу націєтворення і завершити українізацію, розпочату романтиками з Тарасом Шевченком і обрубану Совєцьким союзом? Чому не конфліктують українська та радянська ідентичність між собою і як їх сполучити?

Тези з лекції Миколи Рябчука «Від Малоросії до України: українська ідентичність», проголошеної в Харківському літмузеї.

«Ідентичність» стала не просто популярним терміном – вона стала девальвованим терміном. Про неї говорять всі, кому не ліньки. І це починає очевидно дратувати. На цю тему з’являється багато пародійних і критичних текстів.

Проблема в тому, що люди дедалі більше забувають: ідентичність – це певний стосунок. Це не категорія, яка визначає щось дуже конкретне. Це не вага, не зріст людини. Це не надовго чи назавше. Це те, що визначається. Є таке польське слово – ustosunkowanie. Людина має стосунок до певних речей, до певних символів, до певних категорій. Ці реляційні відносини якраз визначають ідентичність. Ідентичність дуже змінна і плинна. Сьогодні щось одне є більш важливе, завтра – щось інше.

Термін «ідентичність» вперше з’явився в нас 1994 року в перекладі книжки Ентоні Сміта, яка так і називалася – «Національна ідентичність». Десь до кінця 1990-х цей термін поступово проникає в політологію й етнологію. Перед тим його не було.

У західній літературі цей термін з’явився десь у повоєнні часи з розвитком політології й соціології і збільшенням уваги до ціннісного аспекту ідентичності. Виникло розуміння, що ідентичність має власне ціннісний аспект. Бо людина ототожнюється з певними цінностями, з тим, що вона вважає важливим. Саме тому ідентичність нам є такою дорогою, і тому ми так за неї чіпляємося. Вона не може бути правильною чи неправильною. Вона є моєю: от я так відчуваю, в мене є така система цінностей.

Мова стає важливою у добу модерних націй. До XVIII–XIX століть, епохи романтизму, ніхто не вважав мову цінністю, що має якесь символічне значення. Це був просто інструмент спілкування.

Сьогодні можете знайти дуже багато людей, які мають ще цю донаціональну свідомість. Які не бачать символічної цінності в подібних речах.