Тези з лекції Миколи Рябчука «Від Малоросії до України: українська ідентичність», проголошеної в Харківському літмузеї.
«Ідентичність» стала не просто популярним терміном – вона стала девальвованим терміном. Про неї говорять всі, кому не ліньки. І це починає очевидно дратувати. На цю тему з’являється багато пародійних і критичних текстів.
Проблема в тому, що люди дедалі більше забувають: ідентичність – це певний стосунок. Це не категорія, яка визначає щось дуже конкретне. Це не вага, не зріст людини. Це не надовго чи назавше. Це те, що визначається. Є таке польське слово – ustosunkowanie. Людина має стосунок до певних речей, до певних символів, до певних категорій. Ці реляційні відносини якраз визначають ідентичність. Ідентичність дуже змінна і плинна. Сьогодні щось одне є більш важливе, завтра – щось інше.
Термін «ідентичність» вперше з’явився в нас 1994 року в перекладі книжки Ентоні Сміта, яка так і називалася – «Національна ідентичність». Десь до кінця 1990-х цей термін поступово проникає в політологію й етнологію. Перед тим його не було.
У західній літературі цей термін з’явився десь у повоєнні часи з розвитком політології й соціології і збільшенням уваги до ціннісного аспекту ідентичності. Виникло розуміння, що ідентичність має власне ціннісний аспект. Бо людина ототожнюється з певними цінностями, з тим, що вона вважає важливим. Саме тому ідентичність нам є такою дорогою, і тому ми так за неї чіпляємося. Вона не може бути правильною чи неправильною. Вона є моєю: от я так відчуваю, в мене є така система цінностей.
Мова стає важливою у добу модерних націй. До XVIII–XIX століть, епохи романтизму, ніхто не вважав мову цінністю, що має якесь символічне значення. Це був просто інструмент спілкування.
Сьогодні можете знайти дуже багато людей, які мають ще цю донаціональну свідомість. Які не бачать символічної цінності в подібних речах.
Пригадаю, років 20–30 років тому відвідував родичів дружини на Київщині. І там старша бабуся казала нам: «Чому ви з дітьми розмовляєте по-тутешньому? Ви живете в городі – мусите розмовляти по-городському. Це ми тут живемо, можемо розмовляти по-мєсному. А ви маєте по-городському». Тобто мова не сприймалася в категоріях національних чи етнічних. Є просто тутейша говірка – і якась інша говірка в іншому селі. Поїхав в інше село – треба говорити тією говіркою, якою там говорять. Це чистий інструмент, який не має жодної символічної вартості.
Відразу зізнаюся в крамольності цієї назви – «Від Малоросії до України». Насправді ця назва набагато крамольніша за «Дві України», через які мене весь час товчуть. Товчуть незаслужено.
Я стверджую, що малоросійська ідентичність не є патологією українства. Малоросійська ідентичність виникла тоді, коли українства не було. Українство виростає з малоросійства. Важливо запам’ятати собі цю послідовність.
Первісно воно не мало негативного навантаження. Негативного навантаження воно набуло пізніше, коли почалася боротьба між імперським проєктом і українським національним проєктом, коли в рамках імперської русифікації йшла ерозія, деструкція української ідентичності. Тоді, власне, цей термін використовується як дерогативна формула для приниження, дискредитації опонента.
Ідентичність формується в середовищі освіченому, в середовищі, яке має певний інтерес у творенні ідентичності. Це явище буржуазне. Воно формується в середовищі еліт – військових, торговельних, інтелектуальних. Селянам ця національна ідентичність прищеплюється досить пізно – просвітою, освітою і так далі.
В кожному разі, буржуазія потребує нації. Буржуазія творить націю. Буржуазія в широкому значенні, не в вульгарно-марксистському. Буржуазія як міське середовище, середній клас.
Первісно модель була такою: традиційний світ села, який живе в донаціональному світі, – і наднаціональний світ феодальних еліт, які не потребують національних категорій. Феодали космополітичні. Вони живуть у Монако, спілкуються з іншими феодалами. Вони понаднаціональні, вони глобальні. Як олігархи. Вони живуть у категоріях власності, в категоріях території – бо це спадщина батьків, дідів, прадідів, «богом дана». Бог дав це королівство – і король його передає. Країна не є нацією – вона просто є власністю певного монарха.
Модерність розширює ці рамки.
Якщо ви прочитаєте Шевченка, то побачите, що в нього є Україна, але ще нема українців. Тезаурус Шевченка не має слова «українці». Він встиг створити Україну, але не встиг її заселити. Не вистачило часу. В нього Україна є як простір – але треба ще пробудити «малих отих рабів німих».
1991 рік. Проголошення незалежності. Україна входить у цей рік як територія, заселена населенням з двома різними типами ідентичності. Одна частина населення прийняла проєкт націєтворення, витворений романтиками ще в XIX столітті, з усіма наративами від Шевченка і до Грушевського, цю мовно-культурну ідентичність. Інша частина населення має певний місцевий патріотизм – але, в принципі, це український радянський патріотизм. Це українська радянська ідентичність, яка не потребує якоїсь там незалежності. Вона обмежується локальним патріотизмом, вболіванням за команду «Динамо» (Київ) чи «Металіст» (Харків). Ще зі студентських років пам’ятаю, як вболівальники в Києві скандували на матчах зі «Спартаком»: «Бєй, бєй москалєй!». Отакий був вияв місцевого патріотизму.
У певний історичний момент ці два типи ідентичності збігаються в голосуванні за незалежність. Ці дві ідентичності – українська радянська й українська незалежницька – з різних причин знаходять спільний інтерес. Це виглядало як тріумф. Але це не був тріумф. На дальшу перспективу це потягло за собою проблеми, які не розв’язані досі.
Що мали на увазі ті люди, які голосували за незалежну Україну? Їхні уявлення були дуже різні. І їх можна зрозуміти з результатів голосування за президента, яке було в той самий день, 1 грудня. Українці проголосували не тільки за незалежність, а й за секретаря ЦК КПУ Леоніда Макаровича Кравчука. Ці 90% голосів за незалежність розпадаються: дві третини – за Кравчука, приблизно третина – за дисидента В’ячеслава Чорновола, українського Гавела чи Валенсу. Тобто дві третини вибирають незалежну радянську Україну як продовження Української РСР зі всіма інституціями і кадрами. І лише одна третина обирає модель, за якою розвивалися Польща, Чехо-Словаччина, Литва, Латвія.
Це не була випадковість. Це голосування відтворювало результат березня того ж самого 1991 року, коли Горбачов проводив референдум про збереження Совєцького союзу.
До початку російсько-української війни в Україні на першому місці була регіональна ідентичність. Понад половина (хоч і з невеликою перевагою) населення України ставила на перше за важливістю місце регіональну ідентичність. Свого регіону, міста, села. Національна ідентичність ішла другою. Тільки після початку війни ця ситуація змінилася.
Маю кілька діаграм, які показують ці зміни. Приклад: динаміка відповідей на питання про патріотизм. «Чи ви вважаєте себе патріотом України чи ні?» Цікаве явище: стрибок відбувся не в 2014 році, а в 2012-му. Чому? Дуже просто: Euro-2012. Раптом українці відчули себе в центрі Європи. Цей рік виявився дуже важливим для зростання патріотизму, патріотичного самоусвідомлення – до 80%.
Наступний графік дуже подібний. І має дуже подібне запитання – про підтримку незалежності. Але є одна різниця. В 2012 році – 60% підтримки, на 20% менше, ніж чисельність самозадекларованих патріотів (80%) у тому ж опитуванні. Тобто маємо 20% населення, яке вважає себе патріотами, але не підтримує незалежність. Про що це свідчить? Малоросійська ідентичність! Люди є патріотами України – але такої, як вони її розуміють. А це не є та Україна, яка потребує незалежності. Малоросійська ідентичність цілком комфортно почувається і в рамках імперії теж.
Гоголь – це класичний приклад малоросійської ідентичності. Він – патріот України. Безумовно, він великий патріот України! Але для нього не було жодної суперечності між українським патріотизмом і імперським патріотизмом. Як матрьошка: ці два патріотизми входили один в одного. І тут маємо феномен тієї самої матрьошки: 62% за незалежність, а 80% патріотів.
Амбівалентність – одночасна орієнтація людини на взаємовиключні цінності. Людина хоче трохи капіталізму, трохи соціалізму. Трохи вільного ринку, трохи державного регулювання.
Соціальна амбівалентність характерна для всіх суспільств, які переживають період раптової зміни суспільного укладу. В нас цей період затягнувся, на жаль, занадто довго.
Ми аналізували масову підтримку незалежності. Але одночасно третина ностальгує за Совєцьким союзом. «І незалежності хочеться – але як от було гарно в совєцькі часи!»
72% вважає Росію агресором. Але ще 39% вважає, що це чудова держава.
Шизофренічні відповіді про підтримку УНР і УРСР – більшість схвалює одночасно і те, і те.
Ця амбівалентність дуже добре пояснює український поділ. Я трактую його не як поділ на дві абсолютно різні України, а як поділ на Україну українську й Україну амбівалентну. Цей внутрішній конфлікт є м’яким, бо немає зіткнення двох протилежних ідеологій. Немає України проукраїнської й України проросійської. Бо вже майже нема України проросійської. Є Україна амбівалентна, яка не розірвала своєї міфічно-братерської пуповини, якій дуже важко позбутися всіх тих стереотипів. Тобто не йдеться про «плюс» і «мінус», а про «плюс» і «зеро».
Нація – це явище досить пізнє. Воно потребує певного абстрактного мислення. Люди мусять уявити цей народ. Уявити кордони, в яких він існує. А які кордони можна уявити в селі, живучи традиційним способом життя, циклічним календарем?.. Це потребує карти, потребує читання. Ми читаємо ті самі книжки й газети, які написані тією самою мовою – так формується народ. Тому я пристаю до думки, що народ – це пізнє явище, кінця XVIII–XIX століть.
Бо ті люди, яких ми бачимо щодня на вулиці, – ми не замислюємося, що вони є народ. Вони штовхаються, вони не носять масок. А народ – це щось гарне. Красива абстрактна категорія, про яку хочеться вірші писати. Ти ж не будеш писати вірші про народ, який товчеться в тролейбусі. Тобто цей процес потребував поетичної уяви.
Є дуже гарна книжка Мірослава Гроха, чеського дослідника, в якій він дуже просто показує, як інтелігенція конструює народ. Він досліджує бездержавні народи. Бо в державних все відбувається інакше: є держава, і вона будує націю. А в бездержавних хто це може зробити? Тільки інтелігенція.
Перший етап – коли невелика група освічених людей, інтелектуалів, романтиків відкриває для себе багатство народної культури. Є проста мова, є чудовий, прекрасний фольклор. Вони захоплюються цим, це стає їхнім хобі. Це наші пани на Слобожанщині, які починають збирати фольклорні записи, які видають народні пісні, казки, укладають словники. Вони є протонаціоналістами. Вони не мають жодних сепаратистських ідей, у них нема політичної програми – вони просто захоплені багатством народної творчості, мовою і так далі. Вони створюють матеріальну базу.
Тоді приходить друге покоління, яке намагається вже на цій основі будувати певну культурну програму, культурний проєкт. Після харківських романтиків приходять кирило-мефодіївці, які починають пропагувати освіту, намагаються друкувати книжки. Через освіту й книжки всі ці культурні багатства поширюються і прищеплюються населенню. І селяни перетворюються на націю. Це не до кінця вдалося, тому що царська імперія вжила репресивних заходів. У Галичині – вдалося. Австро-Угорська імперія не була репресивною, тому в Галичині греко-католицька інтелігенція змогла зробити селян українцями.
Грох описує третій етап. Після того, як завершується другий етап культурної агітації, приходить третій етап – політичної агітації. Коли виникають партії, організації і з’являються політичні вимоги.
Україна «обламалася» на другому етапі. Другий етап не вдалося завершити. Не вдалося використати розпад [Російської] імперії і створити державу. Була друга спроба в рамках українізації. Але ця спроба так налякала Москву, що вона все це задушила і потопила в крові. Тому що усвідомлювала: якби вдалося втілити другий етап, то був би третій, політичний.
Другий етап завершується лише тепер. І завершується несподіваним чином – Україна здобула незалежність, не завершивши другого етапу. Виявилося, що вона наче його не потребує. Раптом все населення, яке жило на цій території, стало незалежною державою. І виникає питання: треба завершувати другий етап чи ні? Для україномовного населення, яке виросло в рамках парадигми Мірослава Гроха, – безумовно, логічним є завершити другий етап. Бо такою їм бачиться нація. Але для населення, яке виростало в рамках малоросійської парадигми, потреби цього немає: вже реалізувався третій етап, є політична держава Україна – навіщо до цього вертатися?
Білорусь – це приклад перемоги якраз “малоросійського” проєкту. Виявляється, що він теж може бути державницьким! Для нас, для українців, для України це не дуже зручний приклад. Так само, як ірландський. Тому що він показує, що є нації, які можуть існувати, втративши мову. Все одно вони залишаються ірландськими націоналістами. Вони вибудували потужну державу, яка має один із найвищих ВВП на душу населення.
Я не виключаю, що Білорусь може стати такою ж Ірландією. Де аборигенна мова зберігається на рівні символічної цінності – як вишивка. Це є важливо, її треба вивчити – але не більше.
Тривалий час усю білоруську опозицію намагалися загнати в нішу націонал-демократичну. Лукашенкові було дуже легко боротися з такою опозицією. Він і тепер намагається цю карту розіграти – але вона вже не працює. Він каже: це якісь націоналісти. Але воно вже не грає.
Думаю, успіх білорусів значним чином пов'язаний з тим, що їхня національно-визвольна боротьба, чи демократична боротьба, перестала асоціюватися виключно з агендою національного відродження. Це розширило базу білоруського демократичного руху.
Це те саме, що в якийсь історичний момент відбулося в Україні, коли раптом 91% «аборигенів» і «креолів» разом проголосували за незалежність. Щось подібне відбулося в Україні і 2014 року, коли під час російської агресії сформувався консенсус щодо незалежності.
Білоруська ситуація погана з нашої точки зору. Наприклад, я не хотів би бути в білоруській ситуації. Мені було би прикро як українцеві бачити, що моя мова зникає, вмирає. Що вона не має перспектив і залишається тією декоративною вишивкою на стіні.
Але для білорусів є плюс – бо вони мають змогу будувати широкий загальнонаціональний консенсус, відкинувши вузьку національну агенду, на основі суто демократичних вимог.
В одній зі статей, яка була на «Збручі», я аналізував орієнтації різного електорату. І помітив, що електорат партії «Слуга народу» – це абсолютно середньоарифметичний український електорат. Відповіді цього електорату настільки збігаються зі середніми по Україні, що це просто неймовірно! Чи це так технологи працюють, достосовуючи політику партії до середнього українця, – я не знаю… Але електорат «Слуги народу» і середній українець – просто тотожні.
Я би не називав це ні «відкатом», ні «контрреволюцією». Є певна втома, певне розчарування, як і після кожних занадто високих очікувань.
Крім того, ми повертаємося до того, про що говорили на початку, – до визначення ідентичності.
Є дві можливості, два компоненти. Як казав Ентоні Сміт, є ототожнення з певними культурними символами, з мовою, традицією – і є ототожнення з певними інституціями, з бізнесовими інтересами і так далі. В Україні досягнути всезагального ототожнення з мовою, вірою – складно. З армією – можна. А от з мовою, вірою – складно. І тому альтернативою, звичайно, мала би бути сильна держава з привабливими інституціями. Наприклад: у нас найкращі в Європі суди, найкращі в Європі дороги, найефективніша в Європі поліція і так далі. Ось що могло би об’єднати націю, посилити патріотизм.
Але якщо не працює ні один чинник, ні інший, то, звичайно, настає певна втома, розчарування, роздратування. Бо що говорити про мову, віру, армію, коли в мене штукатурка валиться і рейдери відбирають бізнес?
В ідеалі, бажано мати і те, і те – ототожнення і з символами, і інституціями. Але в нас не працює ні те, ні те – і це велика проблема. Я би почав з будівництва сильних інституцій, з якими люди хочуть себе ототожнити. Насамперед, судочинства. Поки не буде нормального правосуддя в цій країні, ми нічого не збудуємо: не буде економіки, не буде армії, мови, віри.
Ми собі знаємо, що держава повинна була б робити. Насамперед: поводитися чесно щодо своїх громадян. Все будується на взаємній довірі. Інакше нічого не зможемо.
Зараз переживаємо той стан, коли держава не сповнила очікувань. Виборці помстилися за це – принаймні тим, хто уособлював державу. Помстилися на свій спосіб. Я сподіваюся, ця помста не така страшна. Бо попередня була серйозніша: коли вибрали Януковича – це було крутіше. Самі себе відшмагали. Тепер це все набагато м’якше. І я б не драматизував.
Але досі не зроблено тих реформ, які поставили б державу на ноги. Вона залишається слабкою. Вона не викликає довіри.
Знову повертаємося до теми правосуддя. Його в нас нема – і, боюся, не буде, судячи з нових кадрових призначень. Будь-який президент повинен відповісти на запитання: як я бачу правову державу? В мене таке враження, що ніхто з них не розуміє важливості правової держави. Говорять про якісь реформи, розмазують манну кашу по столі. А, в принципі, все це дуже просте.
У нас занадто велика традиція гратися з правилами, а не грати за правилами. Їм всім здається – всім керівникам, всім так званим політичним елітам – що вони зможуть в ручному управлінні «розрулити». А потім виявляється, що це неможливо. І все те «нерозрулене» – воно проти них обертається. Ніхто не заважав, перепрошую, панові Порошенку створити нормальне правосуддя. Він викликав усіх цих Вовків з лісу – тепер ці Вовки його з’їдають. І хто винен? Він мав можливість все це направити і встановити таке правосуддя, яке не буде нікого гнобити.
Граблі – це теж школа. Треба якусь кількість граблів перепробувати.
Комментариев нет:
Отправить комментарий