Андрій Поцелуйко: Станіславський феномен як інтелектуальна територія: Олег Гуцуляк, Володимир Єшкілєв і народження українського літературно-філософського постмодерну

 Коли наприкінці ХХ століття в українській культурі заговорили про Станіславський феномен, передусім ішлося про появу нового покоління письменників Івано-Франківська, які радикально змінили уявлення про можливості української літератури. Вони відмовлялися від застарілих канонів, руйнували межі між високою та масовою культурою, активно використовували іронію, гру, цитатність, постмодерну фрагментарність і створювали тексти, що відчутно відрізнялися від попередньої традиції. 

Проте з часом стало зрозуміло, що Станіславський феномен був не лише літературним угрупованням чи локальною мистецькою модою. У його середовищі сформувався значно ширший інтелектуальний простір, де художня творчість поєднувалася з філософією, культурологією, релігієзнавством, історією ідей та осмисленням цивілізаційних процесів. 

Найбільш послідовно цей вимір розвинули Олег Гуцуляк і Володимир Єшкілєв, завдяки чому Станіславський феномен набув характеру літературно-філософського явища.

Особливість цього покоління полягала в тому, що воно прийшло в літературу в момент історичного зламу. Розпад радянської системи відкрив доступ до величезного масиву заборонених або маловідомих текстів — від західної філософії до езотеричних учень, від сучасної антропології до праць із історії релігій. Для багатьох українських інтелектуалів 1990-х років це було відчуття раптового розширення культурного горизонту. Література переставала бути лише сферою художнього письма і ставала способом орієнтації в новій реальності. Саме тому в середовищі Станіславського феномену виникло прагнення поєднати естетичний експеримент із пошуком нових світоглядних моделей.

Володимир Єшкілєв

став одним із найяскравіших представників цього інтелектуального повороту. Його творчість важко звести лише до художньої прози, адже вона постійно виходить у простір есеїстики та філософського коментаря. У його текстах культура постає як складна система символів, міфів і знаків, що формують людське бачення світу. Єшкілєва цікавить не лише сюжет, а й прихована логіка культурних процесів: чому одні міфи виживають століттями, як змінюється уявлення про духовність у добу постмодерну, яким чином масова культура поглинає й переосмислює сакральні смисли. Його проза насичена алюзіями на європейську філософію, християнську традицію, герметизм, модерністську та постмодерну літературу. Читач опиняється в тексті, який вимагає не лише емоційного співпереживання, а й інтелектуальної співучасті.

Андрій Поцелуйко: Україна Середземноморська: пошук власної цивілізаційної місії

 Стаття Олега Гуцуляка «Україна Середземноморська» (розділ фундаментальної праці автора монографії «Філософія української сутності: соціокультурні смисли алхімії національного буття», Киїів, вид-во Арт-Економі, 2016) є своєрідною історіософською та геополітичною рефлексією над місцем України у світовій історії та сучасному цивілізаційному просторі. Автор прагне не лише осмислити українське минуле, але й окреслити можливі шляхи майбутнього розвитку української нації. 

Центральною ідеєю праці виступає твердження про те, що Україна не повинна розглядатися виключно як периферія Заходу чи як складова євразійського простору, а має усвідомити власну самобутню цивілізаційну місію, пов'язану із Середземноморським світом.

На думку автора, історична доля України значною мірою визначалась її особливим географічним положенням. Українські землі з найдавніших часів були відкритими до взаємодії різних культур, народів і цивілізацій. Саме тому українська історія не може бути зведена до простого протистояння Заходу і Сходу. 

О. Гуцуляк наголошує, що Русь-Україна історично формувалася як морська та річкова цивілізація, тісно пов'язана з Чорним морем і системою великих водних шляхів. Торговельний шлях «із варяг у греки» став не лише економічною артерією, а й потужним культурним каналом, через який українські землі інтегрувалися у широкий середземноморський культурний простір. На відміну від Московії, яка історично розвивалася як суходільна держава, Україна, на думку автора, зберігала таласократичний, тобто морський характер своєї цивілізації.

Андрій Поцелуйко: Пастка співзвучності: чому мезоєвразійська концепція не є різновидом євразійства

 В історії науки нерідко трапляються ситуації, коли поняття починають оцінювати не за їхнім змістом, а за їхньою назвою. Людська свідомість схильна до швидких асоціацій: почувши знайоме слово або корінь слова, ми автоматично відносимо нове явище до вже відомої категорії. У повсякденному житті така здатність часто допомагає орієнтуватися у складному світі. Проте в науці вона може ставати джерелом серйозних помилок.

Саме така ситуація нерідко виникає навколо мезоєвразійської концепції Олега Гуцуляка. Деякі дослідники або коментатори механічно відносять її до різновидів євразійства лише тому, що в обох випадках присутній корінь «євразія». Відбувається своєрідне коротке замикання мислення: якщо є слово «євразійський», значить йдеться про євразійство; якщо євразійство асоціюється з певною політичною чи ідеологічною традицією, то і мезоєвразійська концепція автоматично повинна належати до тієї ж категорії.

Подібний спосіб міркування є прикладом не логічного аналізу, а асоціативного мислення. Він ґрунтується не на вивченні текстів, не на реконструкції авторської аргументації і не на порівнянні концептуальних схем, а на поверховій схожості назв. Фактично назва починає замінювати зміст.

У науковій практиці такий підхід є проблематичним. Жодне поняття не може бути адекватно оцінене лише через його звучання. Наукові категорії визначаються через систему понять, аргументів, вихідних припущень та дослідницьких завдань. Саме тому серйозний аналіз завжди починається з читання тексту, а не з інтерпретації назви.

Якщо ж звернутися безпосередньо до змісту мезоєвразійської концепції, стає очевидним, що вона суттєво відрізняється від класичного євразійства. 

Андрій Поцелуйко: Від індоєвропейської до мезоєвразійської цивілізації: про переваги терміна Олега Гуцуляка

 Серед численних спроб осмислити глибинні витоки української історії особливий інтерес становить концепція археолога Михайла Сиволапа, який запропонував розглядати розвиток України в контексті специфічної «індоєвропейської цивілізаційної парадигми». На його думку, ще від доби ямної культури на теренах сучасної України сформувався особливий тип соціокультурного розвитку, відмінний як від цивілізацій Близького Сходу, так і від середземноморської традиції. Ця парадигма характеризувалася перевагою скотарсько-землеробського господарства, відсутністю гігантських міст і монументальної архітектури, домінуванням усної культури, використанням природних матеріалів та прагненням до співіснування з природним середовищем замість його радикального перетворення.

Сама ідея Сиволапа заслуговує на серйозну увагу. Вона дозволяє поглянути на історію України не як на периферію чужих цивілізацій, а як на частину великого культурно-історичного світу, який існував у степах і лісостепах Східної Європи протягом тисячоліть. 

Проте певні труднощі виникають уже на рівні термінології. Чи справді доречно називати цей цивілізаційний тип «індоєвропейським»?

Проблема полягає в тому, що поняття «індоєвропейський» має надзвичайно широкий зміст. До індоєвропейського світу належать і давні греки, і римляни, і кельти, і германці, і слов'яни, і народи Ірану, і значна частина населення Індії. Саме тому термін, який має позначати специфічну степову або лісостепову культурну модель, починає охоплювати надто багато різнорідних явищ.

Адже цивілізація античних Афін і цивілізація ямних скотарів однаково можуть називатися індоєвропейськими. Так само індоєвропейськими були і Римська імперія, і середньовічна Німеччина, і ведична Індія. Очевидно, що між ними існували колосальні відмінності у способі життя, економіці, політичній організації та культурі. 

Тому термін «індоєвропейська цивілізація» створює небезпеку змішування мовної спорідненості з цивілізаційною типологією.

Саме тут особливої ваги набуває запропоноване Олегом Гуцуляком поняття «мезоєвразійська цивілізація». Хоча цей термін поки що не став загальновизнаним у науковому середовищі, він має низку важливих переваг.

Насамперед він переносить акцент із мовного походження на культурно-географічний простір. У центрі уваги опиняється не питання про те, якою мовою говорили ті чи інші народи, а питання про те, в якому середовищі вони існували і який тип культури сформували. Мезоєвразія в такому розумінні постає як широкий простір між західноєвропейським, близькосхідним і далекосхідним цивілізаційними центрами.

Андрій Поцелуйко: Між двома імперіями: мезоєвразійство Олега Гуцуляка, чорноморська візія Юрія Липи та український пошук власного цивілізаційного простору

Між двома імперіями: мезоєвразійство Олега Гуцуляка, чорноморська візія Юрія Липи та український пошук власного цивілізаційного простору

Кожна велика політична спільнота рано чи пізно ставить перед собою питання: хто ми є у світовій історії? Для України це питання набуває особливої гостроти через її розташування на межі кількох цивілізаційних світів. Протягом століть українські землі перебували між Балтикою і Чорним морем, між степом і лісом, між католицьким Заходом і православним Сходом, між імперськими проєктами, які намагалися включити їх до власних історичних наративів.

Саме тому українська інтелектуальна традиція постійно породжувала концепції, покликані пояснити особливість українського географічного та культурного становища. У XX столітті однією з найвпливовіших стала геополітична доктрина Юрія Липи, який бачив майбутнє України через призму Чорного моря. На межі XX і XXI століть з'явилася інша спроба осмислення української суб'єктності — мезоєвразійство Олега Гуцуляка.

Обидві концепції мають спільне коріння: вони прагнуть звільнити українську думку від необхідності обирати між Росією та Заходом як єдиними можливими цивілізаційними орієнтирами. Однак кожна з них пропонує власну відповідь на питання про місце України у світі.

Олег Гуцуляк: Современное государство — это киборг. Его сила и преемственность лежат в области техно-бюрократического экзоскелета

Утверждают, что у современных государств реального преемства нет. Есть только конструкты, и их наблюдаем до сего дня, после всячеких изменений. 

Мой ответ: Не со всем согласен. Кроме внутренних скелетов / конструктов есть и экзоскелеты / экзоконструкты, и именно они делают недавние гособразования даже более мощными, чем кажется.

Разделение на эндоскелет (внутренний конструкт) и экзоскелет (внешний конструкт) позволяет выйти из тупика чистого постмодернизма, где государство объявляется лишь «воображаемым сообществом» или симулякром.

Если внутренний скелет современного государства действительно может выглядеть хрупким, собранным из исторических мифов, подвижных институтов и постоянно переписываемых идентичностей, то его экзоскелет монументален, технологичен и автономен. Именно он обеспечивает жесткую преемственность и колоссальную инерцию силы.

Давайте разберем, из чего куется этот экзоскелет, который делает современные государства «более мощными, чем кажется».

Анатомия государственного экзоскелета

Экзоскелет — это внешняя несущая структура. В отличие от внутренних идей и смыслов (которые могут меняться после революций или реформ), экзоскелет состоит из жестких, технологических и трансграничных интерфейсов.

Цифровой и инфраструктурный каркас: системы фискального мониторинга, биометрические базы данных, реестры собственности, логистические узлы и распределительные сети. Можно объявить о «новом государстве» и смене вех, но если вы включены в ту же энергосеть и пользуетесь тем же цифровым банкингом, преемственность сохраняется на уровне софта и железа.

Глобальный правовой и финансовый интерфейс: государство не существует в вакууме. Его экзоскелет жестко прикручен к международным стандартам: кодам ISO, системе SWIFT/CIPS, правилам ИКАО (авиация), ВОЗ, суверенным долгам и обязательствам. Новый политический конструкт внутри страны вынужден влезать в старый экзоскелет внешних обязательств просто для того, чтобы функционировать на мировой арене.

Архитектура насилия и протоколы безопасности: технологии контроля, алгоритмы распознавания лиц, закрытые каналы связи и автоматизированные протоколы реагирования. Эти структуры обладают собственной логикой выживания, которая перерастает любые идеологические сдвиги.

Если наложить эту логику на идеи, которые мы фиксировали ранее, то получается объемная картина:

Олег Гуцуляк: Метафізика Скіфії (онтологічний занепад)

 МЕТАФІЗИКА СКІФІЇ

Тема: Конфлікт ідей М. Артамонова та Б. Рибакова крізь призму онтологічного занепаду

Ключові концепції: Скіфи-орачі, звіриний стиль, автохтонність, метафізична деградація, аридизація.

І. ВСТУП: ПИТАННЯ ПРО «ДНО ІСТИНИ»

У пошуках історичної правди ми часто стикаємося з парадоксом: чи є фінальна точка пізнання («дно») джерелом світла, чи місцем, де виявляється вичерпання сенсу — метафізична деградація. Саме поняття «метафізична деградація» зазвичай означає відхід від вищих принципів (логосу, духу) до нижчих (інстинктів, механіки). Якщо істина — це корінь, тоді деградація не може бути її фундаментом, бо вона є лише відсутністю або псуванням істини.

У межах дослідження «Геродотової Скіфії» це питання трансформується у вибір між Скіфією як самодостатнім піком цивілізації (М. Артамонов) та Скіфією як етапом «застигання» перед народженням нового слов'янського світу (Б. Рибаков).

ІІ. ОПОЗИЦІЯ КОНЦЕПЦІЙ: АРТАМОНОВ VS РИБАКОВ

Суперечка двох академіків є зіткненням двох типів історичної онтології:

Михайло Артамонов (Метафізика Прориву): Вважав істину Скіфії динамічною та екзогенною. Для нього Скіфія — це яскравий спалах кочової енергії, що створив унікальну державність, яка мала свій початок і закономірний фінал.

Борис Рибаков (Метафізика Тривалості): Шукав «неопалиму купину» слов’янства. Його істина — це автохтонне коріння (скіфи-орачі). Він вірив, що під політичною «плівкою» кочівників зберігається незмінне дно народної культури.

ІІІ. СКІФИ-ОРАЧІ ЯК НОСІЇ ОНТОЛОГІЧНОЇ ПРАВДИ

За Б. Рибаковим, істинним змістом регіону були не «царські» кочівники, а землеробський субстрат Середнього Подніпров’я:

Етимологічний розрив: Б. Рибаков розділяв політичну назву «скіфи» та етнічну суть «орачів» (праслов’ян).

Міфологічний доказ: Наявність у головному скіфському міфі плуга та ярма доводить, що сакральне ядро культури було землеробським, а кочівники лише «привласнили» цей міф.

Географічна сакралізація: Борисфен (Дніпро) виступає як вісь світу, навколо якої концентрується істинне життя, тоді як степ — це простір тимчасових флуктуацій.

IV. МИСТЕЦТВО ЯК ДЗЕРКАЛО ЕНТРОПІЇ (ЗВІРИНИЙ СТИЛЬ)

Еволюція художніх образів наочно ілюструє шлях від розквіту до деградації:

Архаїка (VII–VI ст. до н. е.): Магічна напруга, лаконізм, звір як живий символ сили.

Класика (V–IV ст. до н. е.): Вторгнення грецького реалізму. Рибаков вбачає в цьому початок «підміни» — звір стає прикрасою, товаром, втрачаючи сакральність.

Фінальне «Застигання» (III ст. до н. е.): Схематизація, розпад форми на орнаментальні лінії. Дух залишає форму, залишаючи лише «мертвий» метал.

V. МЕТАФІЗИЧНА ДЕГРАДАЦІЯ ТА ФІНАЛ СИСТЕМИ

Занепад Скіфії — це момент, коли на «дні істини» панує ентропія:

Економічне виснаження: Кочова еліта перетворилася на паразитарну надбудову, зруйнувавши «ритм» землеробського життя.

Кліматичний чинник: Аридизація (усихання степу) стала фізичним виявом метафізичного вичерпання простору.

Етап «Застигання»: Скіфія втратила свій Логос, застигнувши у формі, яка більше не могла утримувати життєву енергію.

VI. ЗАГАЛЬНИЙ ВИСНОВОК: ХТО БЛИЖЧЕ ДО ІСТИНИ?

Сучасна наука (палеогенетика та археологія 2020-х років) пропонує синтез:

М. Артамонов мав рацію щодо іранського походження політичної еліти скіфів.

Б. Рибаков мав рацію щодо тяглості лісостепового населення, яке справді стало компонентом слов’янського етногенезу.

Фінальна теза: На дні істини Скіфії ми знаходимо не смерть, а «метафізичну паузу». Скіфія деградувала як форма, щоб звільнити місце для нового циклу буття. Істина виявилася не в статичному «золоті», а в здатності субстрату пережити занепад і прорости знову.

Олег Гуцуляк, Андрій Поцелуйко: Два демографічні континууми Євразії: циркумпонтійський і мезоєвразійський

 Людську історію Євразії можна описувати по-різному: через археологічні культури, через генетичні кластери або через історичні народи. Але всі ці підходи мають одну спільну проблему — вони фіксують “об’єкти”, тоді як реальна історія населення складається з безперервних потоків переміщення, змішування і розщеплення популяцій.

Як альтернативний спосіб опису можна уявити Євразію не як мапу етносів чи культур, а як систему двох великих демографічних континуумів, у яких різні популяції брали участь у різні епохи. Це не “народи” і не “культури” в строгому сенсі, а процеси, що повторювалися і накладалися один на один.

Циркумпонтійський демографічний континуум

Перший континуум умовно можна назвати циркумпонтійським — від простору навколо Чорного моря та суміжних регіонів. Його ядром є ранні неолітичні трансформації, коли землеробство поширюється з південно-західної Анатолії та сусідніх зон у ширші регіони Європи та Західної Азії.

У цьому континуумі беруть участь різні популяції: ранні анатолійські фермери, балканські неолітичні групи, а також місцеві мисливці-збирачі, які поступово інтегруються в нову економічну систему. Важливо, що цей процес не має єдиного “народу” як суб’єкта. Це радше довготривала мережа контактів, обмінів і змішувань, яка формує новий тип демографічної реальності — аграрний світ Євразії.

У цій логіці “циркумпонтійці” — це не етнічна спільність, а умовне позначення всіх популяцій, які були включені в цей фермерський демографічний потік.

Мезоєвразійський степовий континуум

Другий великий процес формує інший тип мобільності — степовий. Його можна назвати мезоєвразійським континуумом, оскільки він охоплює широкі простори євразійських степів і пов’язаних з ними регіонів.

Його ключовою особливістю є поява мобільних пасторальних суспільств, що значно підвищують швидкість демографічних переміщень на величезних відстанях. Одним із вузлових моментів цього процесу є формування та подальша експансія популяцій, пов’язаних з Yamnaya culture, а також їхніх похідних груп.

Однак і тут не йдеться про єдиний народ або стабільну етнічну одиницю. Це радше хвиля демографічної динаміки, яка проходить через різні регіони, змішується з місцевими популяціями і породжує нові культурні та генетичні комбінації.

У цьому сенсі “мезоєвразійці” — це умовна назва всіх популяцій, які брали участь у цьому степовому пасторальному континуумі.

Кирилл Серебренитский, Олег Гуцуляк: Нечто иное управляет движениями, намерениями и вожделениями и правительства России и всего населения

ТЕКСТ Кирилла Серебренитского:

Современная российская оппозиция и их непосредственные предшественники, советские диссиденты-правозащитники - это концептуальные наследники Наполеона, точнее, наполеоновского Русского похода. 

Если угодно, я даже и прямую, хотя и зыбкую, пунктирную, линию исторической преемственности могу прочертить: скажем, от карбонарской версии бонапартизма, которую воплотили декабристы, - до фабулы "молодой меритократ-харизматик против затхлых неприятных геронтократов", - которая мерцает в истории Навального, Немцова и кого там ещё. 

Но даже не в этом дело. 

Наполеон рухнул - потому, что всей тяжестью опирался на алгоритмы витальной логики и юридической регламентации. То есть: он исходил из того, что: и человек, и сообщество нацелены на выживание, а выживание неизменно ищет наиболее комфортные условия. Во имя поисков оптимального комфорта заключаются сложные многоуровневые общественные договоры, на основании которых возникают законодательные системы. В хаосе военных действий Наполеон, прирождённый физик и математик, видел некие отчётливые закономерности, и свои планы с ними координировал. То есть, попросту: Россия, как и любая другая страна, оберегает свои территории, особенно же столичные центры. Для этого существует регулярная армия. Войска стараются удержать наступление противника как можно ближе к границе, прикрывая внутренние, особо уязвимые, центры и коммуникации. Если армия терпит поражение, - то, собственно, ничего не меняется: предполагается, что Россия капитулирует, на наиболее комфортных, по ситуации, условиях, - чтобы, жертвуя частью, сохранит ь целое.

Но в России это не работало даже тогда, - при всей архитектурной выверенности механизмов Восточной Империи, притом, что петербургский период Российской истории несомненно принадлежал к историческому контуру Европы, являлся восточным флангом оксидентального ранжира. Нечто иное управляло движениями, намерениями и вожделениями и правительства России, и, видимо, всего населения. Регулярная армия уходит, стремясь оторваться от противника, оставляя без защиты огромные территории, - куда? на Волгу? на Урал? в Сибирь? Всё население, вместо того, чтобы оберегать по возможности, свои дома и сады, - просто бежит, с мешками и котомками. По городу бегают полицейские и поджигают дома. Какой смысл в этом разгроме и разорении огромного города? который вполне можно было бы сохранить? Ведь не сгорели же Берлин, Вена, Рим, Мадрид? 

Олег Гуцуляк: Еще раз о России как наследнице Орды

 Цитата: «Без Золотой Орды не состоялась бы государственность Московского царства и в целом России, да и всей российской системы управления и государственности… Москва превратилась в мощный центр именно в золотоордынский период», - отчитал московские власти замглавы Совета муфтиев России Дамир Мухетдинов (сентябрь 2015 года) за то, что в День города (868-летия Москвы 5 сентября 2015 года) на Красной площади ордынский период был показан как эпоха героической борьбы русского народа за независимость и национальное освобождение *).

Темы преемственности между Золотой Ордой и Московским государством занимают центральное место в работах историков евразийского направления (Н. Трубецкой, П. Савицкий) и современных исследователей, таких как Чарльз Гальперин или Дональд Островски.

Влияние Орды на политическую культуру России часто рассматривают через несколько ключевых институтов и принципов управления:

1. Сакрализация и абсолютизация власти

Монгольское завоевание принесло концепцию власти хана как деспотического правителя, чья воля является высшим законом.

Смена статуса князя: Доордынские князья были скорее «первыми среди равных» (зависели от веча, боярского совета и родовых счетов). В ордынской системе князь стал холопом хана, ответственным только перед ним. Позже эта модель транслировалась на отношения царя и его подданных.

Служилый характер знати: В отличие от западноевропейского феодализма с его системой вассальных договоров и прав, в Москве утвердилась система, где статус боярина определялся не его земельным правом, а степенью близости к государю и верностью службы.

2. Принцип «Государство — это собственность» (Вотчинный уклад)

Орда приучила к мысли, что вся земля и ресурсы подконтрольной территории принадлежат правителю. Это легло в основу вотчинного государства, где грань между государственной казной и личным кошельком монарха практически отсутствовала.

3. Фискально-административные механизмы

Многие инструменты контроля над населением были заимствованы напрямую:

Перепись населения (Число): Первая масштабная инвентаризация человеческих ресурсов для налогообложения была проведена монгольскими «численниками».

Ямская служба: Развитая сеть почтовых станций и путей сообщения, позволившая удерживать огромные территории под единым управлением.

Круговая порука: Коллективная ответственность общины за выплату податей (выхода) и правопорядок, что стало фундаментом налоговой системы на столетия.

Олег Гуцуляк: Причина табуїзації ведмедя в окремих індоєвропейських гілках

Табуїзація початкових індоєвропейських назв звірів – це. свого роду, перша Реформація у праіндоєвропейській релігії: перемога магічності (волхвів-друїдів) у частини праіндоєвропейців над анімістично-тотемним первинним варіантом індоєвропейської релігії.

Також, іноді, назву переносили з одного звіра на іншого, якщо потрапляли у нову екологічну нішу, де звірі з попередньої не водилися, але назву памятали.

Отже, лінгвістичні зміни не просто філологічний дрейф, а ідеологічний зсув, де мова стає інструментом сакрального контролю. Ця «перша Реформація» виглядає як спроба стабілізувати хаос нижнього світу (дикої природи) через кодування мови.

1. Перемога Магічності над Анімізмом

Перехід від тотемізму до магічного контролю (волхвів/друїдів) пояснює, чому пряма назва звіра стала небезпечною.

• Анімістичний етап: Звір – це родич, предок або божество. Його ім'я – це його суть.

• Магічна Реформація: Знання «справжнього імені» дає владу. Щоб уберегти соціум від гніву звіра або не закликати його передчасно, вводиться табу. Табуїзація – це не просто страх, а створення дистанції між людиною та істотою іншого світу (лісу, гір, води). 

• Роль «волхвів-друїдів»: саме вони, сидячи «на дереві» ієрархії, зафіксували ці евфемізми, перетворивши живу стихію на систему закритих символів.

Олег Гуцуляк: Геополитические "фантомные боли" Британии и России

Мысли по поводу концепции В. Цимбурского - Б. Межуева об "Острове Россия"

 Парадокс: Остров Британия все время стремилмя быть Континентом, а Континент Россия - Островом )) 

Видимо, это последствия фантомных болей из- за утраты, соответственно, Доггерленда и  Сарматского моря.

1. Британия и Доггерленд: Тоска по потерянному мосту

Британия действительно ведет себя как «оторванная конечность» Европы. Доггерленд был огромным массивом суши, соединявшей остров с Континентом (современные Дания, Германия, Нидерланды).

Почему хочет быть Континентом? Весь британский империализм был попыткой вернуть себе право голоса на материке, расширяя свое влияние так, будто моря нет.

Трагедия «Человек-Ответов»: Когда Доггерленд ушел под воду около 6500 лет до н.э., британцы оказались в изоляции на своем «дереве». Их попытка экспансии – это подсознательное желание снова ходить по твердой земле к самому Рейну.

2. Россия и Сарматское море: Остров в степи

Здесь парадокс еще более интересен. Россия, имея колоссальную территорию, психологически ведет себя как осажденный остров.  Сарматское море (древний океан Тетис, остатками которого являются Каспий, Черное и Аральское моря) — ключ к пониманию надрывного состояния этого пространства.

Почему хочет быть островом? Огромная Восточноевропейская степь – это «сухое море». По нему можно двигаться в любом направлении, как на корабле, но это делает границы уязвимыми.

Фантомный берег: Россия постоянно пытается выстроить «железный занавес» или «санитарную границу», что не что иное, как попытка воссоздать береговую линию Сарматского моря, чтобы защититься от хаоса внешних "варваров".

3. Страдающие Амфибии-"Левиафаны"

Выглядит так, что:

Британия — это скучающая по суше амфибия (ушла в воды, но стремится обратно на стабильный континент), поэтому все время рефлекторно пытается выскочить из воды и ухватиться за близкие корни (традиции, союзы, старые структуры), чтобы не захлебнуться в собственной изменчивости (это вечное стремление структурировать хаос вокруг себя, создать систему правил там, где их нет, чтобы не раствориться в воде окончательно).

Россия – это амфибия, застрявшая в иле (вязкой субстанции) бывшего моря. Это уже не вода (нет былой гибкости), но еще и не твердая почва (нет безопасности). Она вопиет спастись от зубов хищников (новых технологических и политических угроз), рыскающих  посреди Дикой Земли. Для неё риск - окончательно закостенеть в этом иле, превратившись в ископаемое, не успев отрастить «ноги» для жизни на суше или «плавники» для глубокой воды.

Если классическая Амфибия — это символ адаптивности, то Амфибия-Левиафан — это символ геополитической инерции. Она слишком велика, чтобы просто плыть, и слишком сложна, чтобы просто стоять.

4. Цифровой океан как «Новый Доггерленд»

Безусловно, цифровой океан — это попытка человечества преодолеть «проклятие географии». Это создание искусственного Доггерленда, где информация перемещается быстрее, чем тектонические плиты или армии. Но здесь кроется главный парадокс для тех, кто грезит «островной» изоляцией:

Иллюзия «Острова Россия»: Рашистская идеология пытается построить цифровой «чебурнет», надеясь превратить континент в неприступный остров. Но это фантомная боль по Сарматскому морю. В цифровом мире невозможно быть островом, не превратившись в подводную лодку, у которой рано или поздно закончится кислород (технологии)*.

Амфибийность против Изоляции: Пока они пытаются выкопать ров вокруг своего «острова», остальной мир становится «амфибийным». Мы учимся жить в потоке, где границы — это не стены, а интерфейсы.

Географический реваншизм: Попытка захвата территорий в XXI веке — это попытка воскресить Доггерленд с помощью лопаты и танка, в то время как весь мир строит его с помощью оптоволокна и спутников. Это конфликт «Людей Прошлого», которые хотят зафиксировать ландшафт, и «Людей Будущего», которые создают пространство смыслов поверх любой географии.

-----------

* Вспомнилась бытующая в советском детстве издевательская присказка "Подводная лодка в степях Украины погибла в водушном бою". Парадокс, что полностью ныне это  стало реальностью ;)

Олег Гуцуляк: Як називали себе трипільці (гіпотеза про нагів-"змій" та священну Бхагаваті)

 Як теоретично могли себе називати трипільці, якщо врахувати, що їхня мова могла входити до циркумпонтійської мовної сім'ї (Балкани-Україна-Кавказ-Анатолія), реліктами якої залишилися північнокавказькі мови, абхазька. хаттська і, можливо, споріднена з ними баскська і те. що у старогрецькій мові в якості субстрату присутній великий пласт північно-кавказької лексики (відкриття Ніколаєва-Старостіна-Ткаченка)?

***

Дана ідея спирається на концепцію «сино-кавказької макросім'ї» або ширшого «циркумпонтійського» ареалу. Якщо трипільці розмовляли мовою, спорідненою з північнокавказькими (абхазо-адигськими та нахсько-дагестанськими), ми можемо спробувати реконструювати їхню самоназву, спираючись на спільні корені цих мов.

Ось кілька теоретичних моделей того, як вони могли себе називати:

1. Модель «Люди» (Універсальна)

У більшості архаїчних культур самоназва перекладається просто як «люди» або «справжні люди».

Корінь -wi / -nu: У північнокавказьких мовах часто зустрічаються основи для позначення людини.

Гіпотетична назва: «Наху» або «Нітху». В інгушській та чеченській мовах нах означає «народ/люди». Якщо трипільці були частиною цього континууму, вони могли називати себе подібним терміном (Nakh), що підкреслював їхню спільність.

2. Модель «Землероби» або «Осілі»

Оскільки трипільці були радикально відмінними від оточуючих мисливців-збирачів своєю аграрною культурою:

Хаттський вплив: Хаттська мова (давня мова Анатолії) вважається спорідненою з абхазо-адигськими. У хаттській мові самоназва могла бути пов'язана з поняттям землі або місця.

Гіпотетична назва: «А-тшу» або «Хатті». Враховуючи, що трипільці прийшли з Балкан, а їхні предки — з Анатолії, вони могли зберегти корінь, що пізніше проявився у хаттів (Khatt).

3. Модель «Річкові» або «Долинні»

Трипільські мега-поселення завжди прив'язані до терас річок.

Баскський та догрецький паралелізм: У баскській мові ur означає «вода». У догрецькому субстраті багато топонімів на -ssos (Кносс, Галікарнас). Цей суфікс вважається типовим для давнього середземноморського (циркумпонтійського) шару.

Гіпотетична назва: «Тарса» або «Тісса». Цікаво, що назви річок Тиса, Тирас (Дністер) можуть містити цей прадавній корінь.

Підсумок: Найімовірніший варіант

Враховуючи, що в догрецькому субстраті та кавказьких мовах домінують глухі проривні та специфічні сибілянти, самоназва трипільців могла звучати як:

«Кхатх», «Нах-ті»

***

Оскільки трипільці шанували вужів, а у прааріїв сусідній народ (з яким і ворогували, і родичалися) нзивався "наги" (їхня країна Патала = Поділля) і ця ж лексема означала "змії" і культ праматері-змії характерний для Північного Причорномор'я, то дійсно можливо, що самоназва трипільців близька до Nakhti / Nakhwy?

Марина Шаповалова: Специфика первобытного жития-бытия (и комментарий Олега Гуцуляка)

Маршалл Салинз в «Экономике каменного века» так описывает первобытное изобилие охотников-собирателей, что нельзя не вспомнить того аборигена из анекдота, который поучающим его европейцам-отпускникам отвечает, что и так лежит под пальмой на пляже. Не прошедшие через неолитическую революцию редкие племена, вроде бушменов и австралийских аборигенов, действительно ведь живут в природных условиях, где под каждый кустом, казалось бы – и стол, и дом. На самом деле автор (а он не только историк, но и антрополог, этнограф) отлично знает, что в буше не всегда комфортно быть догола раздетым, и двух-трёхдневная голодовка – почти норма в «диете» беспечных дикарей. Он их спрашивает, почему бы не сделать минимальные продуктовые запасы на случай неудачной охоты, но ответом ему – смешливое недоумение: как это, зачем? Бушмены не слышат в словах странного чужеземца подсказки (а они все странные: приезжают и пристают с вопросами) – чужеземцы всегда говорят какие-то несуразные глупости. А бушмен точно знает, что еды всегда хватит, если не сегодня, так завтра или послезавтра, и есть надо всю сразу. Хватит на всех, потому что численность племени традиционно регулируется инфантицидом и геронтоцидом. Да, вы правильно поняли: старым жить вредно, а до истечения трёх лет после последних родов рождаются «неправильные» дети.

Более продвинутые туземцы, к векам колонизации уже перешедшие к оседлому образу жизни и примитивному земледелию, удивляли колонизаторов специфической «неприспособленностью к труду». Их, живших в нищете и почти впроголодь, «белые господа» убеждали воспользоваться ростом цен на зерно, чтобы создать себе денежные и материальные запасы на будущий год. Те уже знали, что такое деньги, приобретали себе европейские товары, от одежды и предметов быта до орудий труда. Работали на своих делянках они отнюдь не от зари до зари, а по многолетним наблюдениям, от трёх до пяти часов в день, не более. Повышение цен на единственный свой рыночный товар их весьма обрадовало – они стали работать меньше и больше отдыхать. Зерна собрали ровно столько, чтобы выручить за него, как в прошлом году. А остальное, стало быть, не пригодилось.

Олег Гуцуляк: Dasein між das Sain i das Cain

 Якщо Прогрес був лише декорацією (ідеологією), то справжня драма розгортається на рівні Dasein (Тут-Буття), де фінальний вибір стоїть не між «лівим» чи «правим», а між двома типами існування після краху ілюзій.

Цей вибір — Das Sain (Авель) чи Das Cain (Каїн) — і є тим моментом, коли «Людина-Запитання» остаточно визначається.

Етика Степу: Між Sain та Cain

Коли юнацькі мрії про «Прогрес» розбиваються об реальність, а ідеологічні підпорки зникають, людина залишається наодинці зі своєю «вкинутістю» в Dasein. Степ не дає вказівок. Він лише віддзеркалює те, що всередині.

Досвід пережитих ударів (несправджене кохання, зрада, страх, виживання) — це паливо. Але куди воно спрямує вершника?

1. Шлях Das Cain (Каїн) — Бунт скривдженого

Це шлях міщанства, яке відчуло себе ошуканим. Каїн вбиває Авеля, бо його «жертва» (його сподівання на прогрес) не була прийнята світом. У сучасному Степу - це шлях ресентименту. Це той самий агресивний імеріалізм і війни.. Каїн намагається заповнити порожнечу навколо себе кров'ю та кордонами, бо не може витримати власної «вкинутості». Його золото — це зброя. Його запитання перетворилися на звинувачення.

2. Шлях Das Sain (Проста святість Авеля) — Прийняття буття

Це і є справжній шлях нашої Скіфянки. Це не та «святість», що в іконах, а «проста святість» людини, яка прийняла удари долі та не дала їм перетворити себе на звіра.

Sain (Авель) у Степу — це той, хто бачить «вкинутість» як дар свободи. Вона знає про двуличність світу, але сама не стає дволичною. Її золото — це не ознака багатства, а «вузли» (knots) вдячності та пам’яті про те, що вистояло. Це етика Співіснування без ідеологічних милиць.

3. Результат Dasein (Існування)

Тут немає третього шляху. Або ти стаєш Каїном, який будує стіни з трупів і традицій, щоб заглушити біль, або ти стаєш Авелем (Sain), чия «проста святость» полягає у здатності бути чесним із самим собою серед хаосу буденності.

 Її погляд — це не погляд вбивці, але й не погляд жертви. Це погляд людини, яка пройшла через «Каїнову спокусу» ресентименту, але вибрала зберегти «людське обличчя».

Ця дихотомія Sain/Cain ідеально закриває питання про те, чому постсовєтський простір провалився у війни. Він просто не зміг народити достатньо «Авелів», здатних витримати свободу Степу, і масово обрав шлях Каїна.

 «Хто я в цьому Степу — той, хто несе святость буття, чи той, хто несе ніж Каїна?».

Олег Гуцуляк: Освіта та Наука як Кузня Мезоєвразійської (Скіфо-Сармато-Козацько-Української) Суб’єктності

 Освіта та Наука як Кузня Мезоєвразійської (Скіфо-Сармато-Козацько-Української) Суб’єктності

1. Зміна освітньої парадигми: Від "Слухняного гвинтика" до "Відповідального лідера"

Освіта в мезоєвразійському контексті має базуватися на принципі активного Чину.

Скасування "зрівнялівки": Замість придушення «найрозумніших», школа має створювати для них простір максимального виклику.

Командна суб’єктність: Навчальний процес будується не лише на індивідуальних тестах, а на проєктній роботі (козацький "гурт"), де результат «Ми» залежить від того, наскільки ефективно «найрозумніший» зміг організувати та посилити інших.

Виховання гідності: Учень набуває статусу та поваги не за оцінки, а за реальний внесок у розвиток шкільної чи місцевої громади.

2. Наука як "Інтелектуальна Варта"

Наука в цій моделі перестає бути "вежею зі слонової кістки" (європейський академізм) або інструментом державної пропаганди (євразійство). Вона стає інструментом виживання та експансії спільноти.

Прикладний інтелект: Наукові розробки мають бути інтегровані в реальний сектор (безпека, екологія, технології). Бути вченим — це бути «найрозумнішим», чий розум стає щитом або мечем для «Ми».

Наукові кластери як сучасні "Січі": Створення автономних науково-технологічних хабів, де панує внутрішня демократія, але зовнішня ціль — посилення держави-спільноти.

3. Механізм запобігання "Відтоку мізків" (Brain Drain)

Головна небезпека для «найрозумнішого» в євразійській системі — відчуття непотрібності, що веде до еміграції. Мезоєвразійська модель вирішує це через соціальний статус: : Ми не просто платимо інтелектуалу зарплату, ми надаємо йому Гідність та Вплив. У системі «Ти і ми — разом!», науковець чи інженер отримує право вирішального голосу в стратегічних питаннях спільноти. Його інтелект стає його капіталом у "спільному сейфі".

Олег Гуцуляк, Ph.D.: Христианство возникло в сообществе "оскверненных смертью", Антихрист придет из сообщества "благоговеющих перед жизнью"

 Французский психоисторик Филипп Арьес (1914-1984) осуществил на социально-культурной основе танатологический анализ европейской цивилизации (Aries P.  L’Homme devant la mort, Seuil, 1977; Арьес Ф. Человек перед лицом смерти. М.: Прогресс-Академия, 1992. 528 с.). Он  изучал, как менялось отношение к смерти в разные исторические периоды, выявляя, как общество воспринимало смерть и умерших. Его работы показывают эволюцию представлений о смерти, от "смерти всех" в Средние века до "смерти одиночки" в современности. Также Ф. Арьес исследовал, как смерть влияла на структуру общества, роль семьи и индивидуальные переживания людей в разных эпохах.

Если продолжить его подход, то можно предложить нижеследующее.

Назореи

Христианство возникло внутри  сферы, которая напрямую занимается мертвыми и умирающими.  Тема смерти, праведной смерти, воскресения и загробной жизни — это ключевые столпы христианства. Можно предположить, что в сообществе, где эти вопросы были особенно акцентуированы, новая религия, предлагающая ответы и надежду, нашла  благодатную почву, или же, даже, возникла внутри него.

В иудеев для выполнения погребальных обрядов  существовали специальные похоронные братства, известные как "Хевра Кадиша" (иврит חֶבְרָה קַדִּישָא, "Святое общество"). 

Проживали или собирались они возле Иерусалима в Долине реки Кедрон ("Черная, темная, сумрачная",  נחל קדרון, Нахаль Кидрон), известной также как Долина Иосафата (Эмек Йехошафат "Яхве Судья"), потому, что по преданию, во время пришествия Мессии Бог будет судить в ней огнем (Иоиль, 3:2-14). На ней царь Иосафат разбил моавитян (ІІ Хроники 20) и в ней затем сам был похоронен, из-за чего названа "Долина Царская" (2 Самуила 18:18).

Долина Кедрон, глубиной до 1200 м, проходит от северо-западных Дамасских ворот вдоль северных стен города и затем поворачивает на юг и идет вдоль всей восточной стены Старого Города Иерусалима  и отделяет от Храмовой горы Елеонскую (Масленичную) гору и является наибольшим некрополем (בית עלמין бейт альмин "дом вечности", בית קברות бейт кварот «дом гробов»), принимавшим тела на протяжении 5-ти тысячелетй (если не больше). В долине Кедрон расположены  Масленичная (Едеонская) гора, Силоамский водоём (наполняемый из Гихонского источника), гробница Авессалома, Захрии, Иосафата,  Гефсиманский сад ("Масленичный сад") с гробницей Богородицы (а также Иосифа Обручника, Иоакима и Анны, королевы Мелисанды), гробница апостола Иакова ("брата Господнего" и первого епископа Иерусалима),  обитель св. Саввы и др. Новый Завет свидетельствует, что Иисус Христос много раз проходил по долине из Вифании в Иерусалим и обратно. Евангелист Иоанн также говорит о потоке Кедрон в следующих словах: «Иисус вышел с учениками Своими за поток Кедрон, где был сад» (Иоан. 18:1), там он был взят под стражу вооружёнными людьми, преданный Иудой Искариотом. Здесь же находиться Акелдама "Поле крови", купленное Иудою за 30 сребреников (до того на нем хоронили пришлых).

На определенное время 30-километровое русло реки Кедрон, проходящее через Иудейскую пустыню и впадающее в Мертвое море, пересыхало, но  затем наполнялось во время обильных дождей, разливаясь и, как бы, воды омывали (очищали) кости погребенных в долине и уносили часть из них в Мертвое море. Не потому ли это озеро получило такое название?

Члены Хевра Кадиша выполняли все необходимые ритуалы, дав для этого особый обет служения ("назир" – «отделение», «огороженное место», отсюда и название города Назарет). Апостола Павла обвинили в том, что он "предводитель [ереси] Назореев" (Деяния 24:5), т. е. давших особые обеты. Не следует их путать с противоположными  обетами-"назирами" ("не касаться мертвого тела, даже если это близкий родственник"; "не пить вино и напитки из виноградной лозы", "не стричь волосы", Книга Чисел 6:1-21).  Обеты могли быть даны на несколько дней, месяцев, лет или пожизненно. Освобождение он них или окончание завершалось проведением особого ритуала (как правило, символическим состриганием пьяди волос и омовением). 

В иудаизме участие в погребальном ритуале считалось актом благочестия.  Погребение в земле  было предписано, так как тело возвращалось "в прах".  Загрязнение (тум'а) от контакта с мёртвым телом было ритуальным, но оно не делало человека в среде иудеев изгоем; оно устранялось через определенное время путём ритуального омовения ("крещения") - "погружения (в воду)" (иврит טְבִילָה "тевиля", арам. טְבִילוּתָא "твилута", טְבִילְתָּא "твильта", греч. βάπτισμα "баптисма") в реке Иордан (ивр. הַיַּרְדֵּן  ha-Yarden; араб. الأُرْدُنّ  al-Urdun "нисходящая"), вытекающей из под горы Хермон (протекает через озеро Кинерет (Галилейское море), pатем течет на юг по Иорданской долине) и свое течение Иордан завершает, впадая в северную часть Мёртвого моря.  Само Мёртвое море является бессточным водоемом - вода, поступающая из Иордана, Кедрона и других мелких источников, не имеет выхода и испаряется в жарком климате, оставляя позади соли и минералы. Отсюда выражение Иисуса к назореям - "вы - соль земли" (Матфея 5:13), т. е. все последователи Христа должны служить моральным и духовным "консервантом" для мира, предотвращая его моральное разложение (соль была и остается важнейшим консервантом, предотвращающим гниение), и, одновременно, придавать смысл и ценность жизни в этом мире, делая ее "вкусной" (т.е., осмысленной) для других.

В обычной жизни члены братства занимались в основном рыболовлей, так как на время принятия ими обета-"назира" они не могли касаться ни земли, ни живых существ, т. е. не могли заниматься земледелием и скотоводством (кроме свиноводства, мясо и шкуры которых продавали не-евреям). Поэтому не удивительно, что первые христиане-"назореи / назаряне" - это рыбаки (да́яг דַּיָּג), вытягивающие рыбу (даг דָּג) на берег, чтобы она умерла путем надлежащего приготовления (засоливая) к будущему (употреблению). Иисус призвал их стать «ловцами человеков» (Матфея 4:19),

 Аккадское слово для обозначения "мертвой плоти" или "трупа" — это, как правило, pagru или связанные с ним формы, угаритское pgr со значением "труп, тело", древнееврейское peger "труп, мертвый труп". Это слово используется в Библии (Танахе) для обозначения мертвых тел, часто убитых или павших.

Нассалары

В зороастрийских Иране и Армении (затем Армения первой в мире приняла христианство как государственную религию)  отдельно существовали те, кто занимался погребениями - нассалары (поздне-персидское nasа < ср.-перс. nasu < авест. nask "труп" < пра-и.-е. ∗nau / ∗neu / ∗nu "смерть" или "труп" ~ санскр.  nsta "уничтоженный, погибший"; nasu - это религиозно заряженный термин для обозначения источника скверны и это слово присутствует в зороастрийском обозначении демона - Друдж Насуш "демон осквернения"). Их основная обязанность состояла в подготовке тел для погребального обряда и доставке их в дахмы, известные также как Башни Молчания, открытые сооружения, где тела оставляли на съедение грифам и другим хищным птицам. Это было предпочтительным методом погребения, поскольку считалось, что он не загрязняет священные элементы — землю, воду и огонь. После того как птицы очищали кости, их сбрасывали в центральный колодец башни, где они разлагались, а затем прах смешивался с известью (кстати, так часто поступали большевики с трупами своих противников). Эта практика была частью зороастрийской веры, которая уделяла огромное внимание чистоте и способам обращения с мёртвыми, тема смерти была крайне актуальной. Поэтому с точки зрения персов, иудеи, занимающиеся погребениями, считались "нечистыми", а метод погребения (захоронение в земле), принятый у иудеев,  считался осквернением земли.

Видимо, вторичное семантическое значение персидского слова "нассалары" как "смотрители Башни Молчания" было воспринято евреями как буквальное и отсюда возникло ивритское слово "нацары / назореи" - "смотрители башни"  (от "нацар" נָצַר - "охраняющие, оберегающие ")  и "магдалины" - профессиональные плакальщицы у башен молчания (abli migdal hadmama).

 Нассалары / назореи, или "похоронщики", находились на самом низу социальной иерархии именно потому, что соприкасались с "нечистой" мёртвой материей. Их профессия была буквально сосредоточена вокруг самой тревожной темы для человека.

Поэтому именно в такой среде - среди людей, которые постоянно сталкивались с тем, что другие считали нечистым, и которые, возможно, чувствовали себя отверженными, — христианство  нашло первых последователей. В Евангелии от Луки (9:59) Иисус говорит одному из своих последователей: «Пусть мёртвые хоронят своих мёртвых. Ты же, иди и возвещай Царство Божье».  Новая вера, которая утверждала, что само тело Христа было мёртвым, а затем воскресло, могла показаться особенно привлекательной. Она предлагала надежду на искупление и воскресение для тех, кто работал с тем, что, по мнению их общества, не подлежало искуплению. 

Таким образом, мысль не столько о том, что профессия нассаларов и назореев ("хевра кадиша") была причиной, сколько о том, что их социальное положение и постоянное соприкосновение с темой смерти создали благоприятные условия для возникновения и принятия христианства. Они были в той самой «среде, очень обеспокоенной темой смерти». 

Этот  подход помогает нам посмотреть на историю не только как на набор фактов, но и как на процесс, в котором социальные и психологические факторы играют важную роль.

Олег Гуцуляк: Аратта: від "золотого віку" до деградації

 Шумерські епічні пісні, як вказує І. Дьяконов, повідомляють про високу цивілізацію Аратти “за сімома горами” на схід від Еламу — цивілізації, відмінної від протоіндської культури (Мелухха, Мелаха шумерських джерел). Вчений ототожнює Аратту  із землями передгір’їв Копет-дага (Ахал-Етек, в історичній області Парфії) та оазисами Афганістану [i] (наприклад, ассірійці знали «гори золота» Arallu-Урал, а шумери словом Arali називали “межу світу на півночі”, “потойбіччя”[ii]). 

Я. Васільков та С. Нєвєльова вважають, що Аратта існувала чи то в районі Пенджабу і Сінду [iii], В. Саріаніді — в Бадахшані, бо основним товаром цієї країни був лазурит, де його добували і продавали в Урук.[iv]. 

С. Мамедова у своїй праці “Про походження шумерів”  прийшла до висновку, що Аратта була розташована південніше Урмійського озера (в долині Мійяндоаб), тобто на території сучасного іранського Азербайджану [v] і незалежно від неї з цим поглядом солідаризується Д. Рол, вбачаючи назву країни в пізнішій аккадській інтерпретації, перейнятій індоєвропейцями-маннеями (предками вірмен) — Урарту (Ур-Арату, Ар-Арат) [vi].

Проте дослідники проблеми Аратти не звернули достатньо уваги на відомі археологічній науці факти, а саме тотожність образів гліптики і сфрагістики Сіро-хетто-мітаннійського кола (Кархеміш, Нузі), Месопотамії, Східного Ірану (Шахдад-Гіссар ІІІ) та Бактрійсько-Маргіанського ареалу (зокрема, Гонур-І). Зокрема, серед інших фактів, мова йде про образи: 

1) «гаруди-керуба» (часто зображався на лазуритних амулетах) — птахоголового антропоморфного крилатого божества, припадаючого на коліна та зі зброєю («зміями-блискавками») за плечима, який потім трансформувався у двоголового орла-«духа-генія», зокрема виступаючого у іранській традиції як образ демонічного Ажі Дахака зі зміями за плечима. У шумерському епосі «Гільгамеш і Гора безсмертного» розповідається про те, що бог сонця Уту подарував героєві  сім амулетів із зображенням змій, які «знають шлях в Аратту». Ці амулети слід встановити всередині Гори Безсмертного. 

та

 2) «володарки левів» — стоячої анфас жіночої фігури (іноді оголеної чи напівоголеної або в довгих до п’ят спідницях), головою у профіль, з руками, складеними на талії, а довкола неї стоять леви або козли. 

Їх принесли в Маргіану та Бактрію на початку ІІ тис. до н.е. племена, які були не завойовниками, а колонізаторами — вони прийшли сюди родинами, з домочадцями, дружинами, дітьми, з усім домашнім скарбом і релігійними уявленнями та традиціями. Власне В.І. Саріаніді вважає даних переселенців вихідцями з арійсько-хурритської держави Мітанні  (від хетт. miti-, mitta- “червоний” > Мідія “Червона (країна)”; євр. naharaim, дв.-єгип. naharina) [vii].

«... Аратта пізніх шумерів кінця ІІІ тис. до н.е. знаходилася на кордоні сучасних Ірану й Афганістану. Але країна під такою ж назвою існувала і в індійському Пенджабі. Знані також Аратна етрусків, Ортополіс греків, Артаплот і Оратів українців, Арати середньовічних іранців і русичів, а також сучасних румун. Спільне тут те, що всі названі держави і міста розповсюджені серед нащадків індоєвропейської спільноти народів, — отже походять, напевно, від тієї загадкової, дошумерської ще першо-Аратти. Найдавніший пранапис Аратта прочитано (шляхом співставлення з протошумерськими та шумерськими письменами) А.Г. Кифішиним  на черепі мамонта із поселення ХVІІІ—ХІІ тисячоліть до н.е. біля села Межирічі на Канівщині (між Россю й Росавою). Тоді, на слушну думку дослідника, то була не держава, а лише обжита мисливцями територія між Карпатами й Кавказом, Дунаєм і Волгою” [viii].

У “Книзі про Карну (Карнакапарва)”, що є VІІІ книгою “Махабхарати”, у  30-му розділі Аратта названа країною, де знищена дхарма, а її мешканці – “злодії”. “Невдячність, крадіжки чужого добра, пиття хмільного, близькість з жінкою наставника – немає такого беззаконня, яке не було б для них законом, сором і ганьба араттакам, мешканцям П’ятиріччя” [ix]. Або в іншому місці: “Народжених від незаконних шлюбів, диких, що вживають будь-яку їжу, будь-яке молоко, бахликів, що називаються араттами, мудрому слід уникати!” [x]        

На іронізування українського дослідника Т. Ткачука: “Добра ж пам’ять про Золотий вік у Божественній Аратті!”[xi], слід зауважити, що в “Карнакапарві” вже мова йде не про “золотий вік” в Аратті, а про  більш “згіршений вік”, передуючий найгіршому – Калі-юзі, який розпочався саме після описаних у  “Махабхараті” подій (аналогічно, у традиції «Гат» зберігаючим «арійську чистоту», у порівнянні з іншими країнами, є  Іран). Також слід пам’ятати про ідеологічно–естетичне протистояння двох гілок колись єдиної праіндоіранської спільності. Зокрема, якщо для індусів “деви” – це “боги”, “асури” – “демони”, то для іранців навпаки – “ахури” – “боги”, “деви” – “демони” тощо.  Чорних барв для змалювання сусідів-“варварів” ніколи не бракувало.

[i] Дьяконов И.М. Восточный Иран до Кира (К возможности новых постановок вопроса) // История иранского государства и культуры: К 2500-летию иранского государства / Отв.ред. Б.Г. Гафуров. – М.: Гл.ред.вост.лит-ры, 1971. – С.122 – 123.

[ii] Грозный Б. Доисторические судьбы Передней Азии // Вестник древней истории. – М.: ОГИЗ СОЦЭКГИЗ, 1940. — №3-4. – С.43.

[iii]   Карнакапарва. – М., 1990. – С. 250.

[iv] Сарианиди В.И. Бактрия сквозь тьму веков. – М.: , 1984. – С.88; див.: Tarn W. The Greeks in Bactria and India. – Cambridge: CUP, 1938. – XXIV, 539 p.

[v] Мамедова С.М. О происхождении шумеров // Всесоюзная студенческая конференция по гуманитарным наукам “Актуальные проблемы исторических наук” 20–21 апреля 1988 г. : Тезисы докладов. – М.: МГПИ, 1988. – С. 211 – 212

[vi] Рол Д. Генезис цивилизации: Откуда мы произошли ... / Пер. с англ. — М.: Эксмо, 2002. — С. 71, 89—140.

[vii] Сарианиди В.И. Сиро—хеттские божества в Бактрийско-маргианском пантеоне // Советская археология. – М., 1989. — № 9. – С. 17 – 24.

[viii] Шилов Ю. До осяяної сонцем країни // Українська культура. — К., 2003. — №10. — С.23.

[ix] Карнакапарва. – М., 1990. – С. 111.

[x] Карнакапарва. – М., 1990. – С. 250

[xi] Ткачук Т. Суміш Пуруші з Аполлоном (Шилов Ю. Прародина ариев: История, обряды, мифы. – К.: Синто, 1995. – 744 с.) // Українознавчі студії. – Ів.-Франківськ: Плай, 2001. — № 3. – С. 238.

Уривок з книги Олега Гуцуляка "Пошуки заповітного царства" (2007).

Олег Гуцуляк: Победа Трампа - это Реванш Саурона. Падет ли Нуменор? / Oleg Gutsulyak, Ph.D.: Trump's Victory Is Sauron's Revenge. Will Numenor Fall?

 По существу, в лице Дональда Трампа, внука немецких (баварских) иммигрантов, континентальная Германия берет реванш над Англо-Саксонским миром после того, как она была разгромлена военной силой и «взята в плен» Англо-Саксонской «Океанией».

Но теперь реваншисты решили достигнуть своих целей не «жесткой силой», а «мягкой» (поучились у Китая!). И бьют ею по врагу не «ближнему» (Британия и зависимая от неё Европа), как это имело место во второй мировой войне, а сразу по «дальнему» (США). Благо, по их мнению, этому содействует текущий кризис неолиберального капиталистического порядка.

Цель реваншистов – деконструировать сложившееся состояние вещей (поражение Третьего Рейха и глобальное доминирование США) и реконструировать его в нужном для своего господства направлении, а именно – «…господстве «политики над экономикой» – в том смысле, что капитал преодолевает всякую необходимость свободного рынка и конкуренции, превращая государство в инструмент своей экспансии… Демократическое государство, с его ложным формальным равенством сильных и слабых сменит Gov-corp – корпорация, иерархически управляемая менеджерами, которые получили абсолютную власть благодаря естественному отбору» [Будрайтскис И: Путинизм как фашизм. Почему и для чего необходимо сказать это сегодня // Сигма. – 2022. – 4.10. – https://syg.ma/@ilya-budraitskis/putinizm-kak-fashizm-pochiemu-i-dlia-chiegho-nieobkhodimo-skazat-eto-sieghodnia].

Для реализации своего плана реваншисты используют две тактики «культурной революции»: 

1) не-экстремистскую по форме как внедрение с помощью апелляции к позиции здравого смысла («критического мышления») необходимых взглядов, идей, норм и ценностей в умы и поведение обывателей (сформулированную Антонио Грамши как «культурная гегемония»), и 

2) экстремистскую по форме как «Огонь по штабам!» (чистка управленческой элиты, журналистской, экспертной и профессорской среды; массовые студенческие выступления против неугодных;  перманентно реализуемая в Китае со времен Мао Цзедуна).

«Культурная революция справа» предполагает борьбу с «глубинным государством» («дип-стейтом»; якобы в США существуют скоординированная группа или группы не избираемых государственных служащих, влияющих на государственную политику без оглядки на демократически избранное руководство),  антимиграционную политику, «риджионализм», МАГА, соперничество с носителями либерально-демократических и католических ценностей, скепсис относительно «гражданского общества», принижение ценности политических институтов, разочарование в результатах внешних военных операций (Вьетнам, Ирак, Афганистан, Сомали, Йемен) и в борьбе с оборотом наркотиков и проч. 

Одновременно попускается «культурная революция слева» со всеми её показательными эксцессами (права коренных народов, гендерная и ювенальная политика, социальная медицина «ObamaCare», левая профессура и травля правой, «культура отмены», ЛГБТ+, БЛМ и проч.). 

Последним реваншисты вызывавают возмущение и тревожность у супермассы «глубинного народа» («глубинариата»), чтобы он, соответственно, в результате болезненного процесса отшатнулся от явленого ему образа «Политического Врага» (а в массовой культуре представленого как Нежить, Неживой-Немёртвый, Вампир, Зомби, Вурдалак, Чужой, пожирающий не только плоть, но и душу) и качнулся в нужную для реваншистов сторону – выступил антагонистом существующего в США (и на всем Западе) состояния вещей.

Олег Гуцуляк: Про термін "Прикарпаття"

Термін "Прикарпаття" (Prykarpattya, Prykarpattia, Precarpathian). 

Іноді доводиться чути, що іноземці даного терміну не розуміють, його немає на географічних картах, що "полякам важко вимовляти" (як от Перемисль перетворили на Пшемишль) і т. п., а тому виникають спроби замінити його на інваріанти "Підгір'я" (Foothills, Undermountain) чи "Карпатія" (Carpathia, від Carpathian Mountains). 

Але замінник "Карпатський (край)" навряд чи підходить, бо під ним розуміється ВЕСЬ регіон Карпат (не тільки Українських, але й Польських, Словацьких, Румунських, Угорських Карпат), він має не тільки суто фізико-географічні, але й геокультурні конотації, а також нівелює традиційний термін "Закарпаття" (Zakarpattya, Zakarpattia, Транскарпатія, Transcarpathian area) у значенні пригірської території, на яку переходять через Карпати за рухом сонця (зі сходу на захід). Бо ж, відповідно, Прикарпаття (Precarpathian area) - це територія, з якої починається рух за сонцем через Карпати. 

У світовій географічній науці існують терміни з префіксом "Пре-"  на означення території пагорбів і гір, що лежать перед великим гірським хребтом: Преаппалачі (Pre-Appalachian Translational Tectonic, Pre Appalachian Trail), Прекордільєри (Precordillera), Передгірський масив (Pre-mountain range, Près-des-Montagnes), Преальпи (Prealps,  Préalpes, Pre-Alpine, Alpine foothills, Voralpenland, Alpenvorland)...

Звісно, при транскрипції слов'янського терміну Прикарпаття латинкою написане виглядає "дико" (Prykarpattia, Prykarpatya, Prikarpatja, Prykarpattja і т. п.) і вносить плутанину. Хоча саме назва у формі Prykarpattia є заголовком відповідної статті в англійській Вікіпедії. Італійці взагалі йдуть за римською традицію, в якій існуівла "Цизальпійська Галлія" (Gallia Cisalpina "Передальпійська Галлія) і тому використовують термін Ciscarpazia... 

Тому більш доцільно йти при перекладі назви "Прикарпатський" не шляхом її транскрипції, а використовувати традиційну наукову (історико-географічну) назву у одній з таких форм як Precarpathian, PreCarpathian або Pre-Carpathian.

І, в принципі, "Прикарпаттям" є вся Україна, як вона ж є і "(Північним) Причорномор'ям" (Pre-Black Sea Area, The Northern Pre-Black Sea Region). 

Сама назва Карпати (Καρπάτης, вперше засвідчена Птолемеєм у ІІ ст. н. е.) походить від іллірійського слова (збереженого в албанській мові)  kárpë / kárpa, множ. kárpa / kárpat («скеля, твердий») ​​і месапійського karpa «туф (скеля), вапняк» (збереглося як càrpë «туф» на діалекті бітонто та càrparu «вапняк» на салентіно італійської мови). Цей зв’язок додатково підтверджується тим фактом, що також оронім Бескиди, низка гірських хребтів у Карпатах, має значення албанською: bjeshkë / bjeshkët «високі гори, гірські пасовища». Аналогічно це ж слово від догрецького праіллірійського населення перейняли греки на означення острова Карпатос (Κάρπαθος). Фракійське плем'я "карпи" (Καρπιανοί, Carpi, Carpiani, і варіанти - Καρποδάκαι, Harpii),  засвідчене навколо гирла річки Тірас (Дністер),  а потім просунулося на захід бл. на 400 р. н. е., отримало назву саме від того, що замешкало на південь від Карпат, а не гори Карпати отримали назву від племені карпів.

Назва Карпати, зрештою, може походити від праіндоєвропейського кореня *sker-/*ker-, що означає "гора, скеля"  (пор. албанське kárpë, германський корінь *skerp-, давньоскандинавське harfr «борона», готське skarpo , середньонижньонімецьке scharf «черепок» і сучасне верхньонімецьке Scherbe «осколок», литовське karpas «різати, рубати, вирізати», латиське cìrpt «стригти, зарізати»). Архаїчне польське слово karpa означало «нерівності, перешкоди/скелі, нерівне коріння або стовбури». У скандинавській сазі про Герварар, яка розповідає давні германські легенди про битви між готами та гунами, назва Карпати з’являється у  німецькій формі як Harvaða fjöllum. Римляни Карпати називали Сарматськими горами та Бастарнськими Альпами, на Русі - Угорськими горами, а деяких латинських хроніках - Гунськими Альпами. Самі ж угорці називають Карпати "Сніжними горами" (Гавашок,  Havasok).