Андрій Поцелуйко: Від органічної спільноти до економоцентричної міської цивілізації

 Історію розвитку людського суспільства можна розглядати не лише як історію зміни форм політичної організації чи культурних систем, а передусім як історію зміни способів, у які люди пов’язані між собою. 

На ранніх етапах соціальна організація ґрунтувалася переважно на безпосередніх, родинних, сусідських і традиційних зв’язках. Людина була включена в соціальне життя насамперед через походження, спорідненість, звичай і приналежність до певної локальної спільноти. 

З розвитком господарства, обміну, майнових відносин і міст виникає принципово інший тип соціальності — формальний, безособовий та інституціоналізований.

Особливого значення тут набуває економічний чинник. Міська цивілізація відрізняється від традиційної племінної не просто більшою чисельністю населення або складнішою політичною організацією. Її фундамент становить новий тип соціальної взаємозалежності, який виникає завдяки спеціалізації праці, виробництву для обміну, торгівлі, грошовим відносинам, приватній власності та концентрації економічної діяльності. Саме тому міську цивілізацію можна визначити як значною мірою економоцентричну форму соціальної організації, у якій економічний обмін стає одним із головних механізмів інтеграції суспільства.

Особливо виразно відмінність між двома типами соціальності сформулював німецький соціолог Фердинанд Тьонніс у протиставленні понять Gemeinschaft і Gesellschaft — «спільноти» та «суспільства». 

Спільнота (Gemeinschaft) ґрунтується на природних, безпосередніх і особистісних зв’язках. Люди належать до неї завдяки походженню, родинним стосункам, традиції та спільному способу життя. 

Gesellschaft, навпаки, характеризується раціональними, формальними й договірними відносинами, у яких люди взаємодіють як відносно автономні індивіди.

Андрій Поцелуйко: Від етносу до глобальної цивілізації: три революції і майбутнє культури

Історію людства можна розглядати як послідовність великих соціокультурних революцій, кожна з яких створювала новий тип людської спільноти. 

Неолітична революція породила етноси, промислова революція — модерні нації, а сучасна глобалізація може привести до виникнення глобальної урбаністичної цивілізації. При цьому попередні форми не зникають миттєво, а поступово змінюють свої функції.

Неолітична революція означала перехід від мисливства і збиральництва до землеробства та осілого життя. Саме осілі громади створили умови для тривалого співіснування людей на одній території, формування локальних традицій, мов, звичаїв і колективної пам'яті. Так виникла аграрна етнічна культура. Етнос став природною формою організації людського життя, а село - його головним середовищем.

Протягом тисячоліть етнічна культура була майже самодостатньою. Вона охоплювала господарство, мову, релігію, мораль, мистецтво й повсякденне життя. Межі культури значною мірою збігалися з межами території, на якій проживала спільнота.

Наступний великий перелом принесла промислова революція. Урбанізація, фабричне виробництво, масова освіта, друкарство й розвиток державних інститутів створили новий тип суспільства. На місце локальних етнічних культур прийшла модерна нація. Національна культура стала синтезом народної традиції та академічної культури, створеної університетами, літературою, професійним мистецтвом і державною системою освіти. Саме в індустріальну епоху виникла потреба у стандартизованій літературній мові, єдиній історичній пам'яті та спільній політичній ідентичності.

Сьогодні людство переживає ще одну глибоку трансформацію. Глобалізація, цифрові технології, міжнародна мобільність і концентрація населення у мегаполісах формують новий тип соціального простору. Великі міста дедалі менше нагадують традиційні національні столиці й дедалі більше стають вузлами єдиної світової мережі.

Андрій Поцелуйко: «Після мегаполіса: майбутнє етнічної культури в добу глобальних міст»

Мегаполіс як середовище розчинення етнічності

Мегаполіс має властивість послаблювати традиційні форми етнічної культури. Причина не лише у змішаному населенні, а й у тому, що велике місто перебудовує сам спосіб життя. Родинні мережі стають слабшими, покоління живуть окремо, діти соціалізуються через школу, медіа та цифрові платформи, а не лише через громаду. Етнічна культура, яка століттями передавалася через родину, сусідство, місцеві звичаї, релігійні практики та спільну працю, в мегаполісі дедалі більше перетворюється на символічну ідентичність — мову, кухню, свята, фольклор, але не на повний життєвий уклад.

Саме тому багато мегаполісів світу — від Лондона і Торонто до Дубая та Сінгапуру — можна описати як простори множинних ідентичностей, де люди часто належать одночасно до етнічної спільноти, професійної мережі, глобальної англомовної культури та цифрових субкультур.

Сінгапур як парадокс успіху

Сінгапур є особливо показовим прикладом. Це одна з найуспішніших держав світу за рівнем доходів, освіти та ефективності інститутів. Проте його сумарний коефіцієнт народжуваності вже багато років перебуває значно нижче рівня простого відтворення населення. Держава витрачає значні ресурси на підтримку сімей, житла, дитячих програм, але цього недостатньо.

У результаті економіка Сінгапуру значною мірою спирається на імміграцію та іноземну робочу силу. Це не означає автоматичного «заміщення» у політичному сенсі, але означає, що етнодемографічний баланс підтримується вже не природним приростом корінних груп (китайців, малайців, індійців), а постійним припливом нових мешканців. Держава активно регулює цей процес, однак сам факт залежності від імміграції є наслідком низької народжуваності.

Андрій Поцелуйко: Між полем і каменем: есе про цивілізацію, пам’ять і два способи бути людиною

Людська історія почалася не з держав, не з імперій і навіть не з міст. Вона почалася з вогню серед ночі, з маленького гурту людей, які навчилися жити разом перед обличчям природи — страшної, незрозумілої, величної. Перші люди не мали законів у сучасному сенсі, не знали письма, не будували храмів із каменю, але вже тоді народжувалося щось набагато важливіше: народжувався світ людських зв’язків, спільних страхів, вірувань і звичаїв. Народжувалася соціокультура — невидима тканина людського співжиття, завдяки якій людина переставала бути просто біологічною істотою і ставала частиною спільноти.

Усе, що ми називаємо цивілізацією, виросло саме з цього первісного досвіду. Бо цивілізація — це не просто кам’яні міста, армії, закони чи технології. Це насамперед особлива форма організації людського життя, у якій культура й суспільство переплітаються настільки глибоко, що створюють нову історичну реальність. Цивілізація починається тоді, коли пам’ять перестає жити лише в людських голосах і переходить у письмо; коли звичай перетворюється на закон; коли рід стає державою; коли окрема громада починає усвідомлювати себе частиною великого історичного світу, який має минуле, теперішнє і майбутнє.

Проте шлях до цивілізації ніколи не був прямим. У самій її основі лежить давній внутрішній поділ людського світу — поділ між землею і каменем, між природою і порядком, між селом і містом. Це не лише географічний поділ, а щось набагато глибше. Це два різні способи бути людиною.

Село виникло раніше за місто, і в цьому є символічна правда історії. Людина спершу навчилася слухати землю, а вже потім — наказувати їй. Рустикальний світ — світ села, поля, худоби, річок і сезонів — формував особливий тип свідомості. Тут усе залежало від ритму природи. Людина не могла пришвидшити весну або скасувати зиму, не могла наказати дощу прийти раніше. Вона мусила жити в гармонії з тим, що значно більше за неї. Саме тому сільська культура завжди була культурою терпіння, пам’яті та циклічності.

Андрій Поцелуйко: Метафізика цивілізаційного розлому: між жертвою Авеля та містом Каїна

 Історія людства — це не лише хронологія винаходів, а передусім розгортання прадавнього архетипу, закладеного в біблійному сюжеті про двох братів. Розглядаючи рустикальну сільську цивілізацію та урбаністичну технократію через призму образів Авеля та Каїна, ми виявляємо фундаментальний онтологічний конфлікт. 

Авель, пастух і споглядач, уособлює органічне буття. Його світ — це простір відкритого неба, де людина не панує над природою, а вписується в її ритми. Сільська цивілізація в своїй основі є «авелевою»: вона тримається на циклічності, прийнятті сакрального порядку та мінімальному втручанні в ландшафт. Жертва Авеля — це плоди живої природи, що символізують гармонію між творцем і творінням, де техніка є лише допоміжним інструментом, а не самоціллю.

Натомість Каїн, землероб, що став братовбивцею, постає першим архітектором штучного світу. Після вигнання саме він будує перше місто, закладаючи фундамент урбаністичного, технологієцентричного шляху. Місто Каїна — це спроба автономії від Бога та природи, створення «другої натури» за допомогою стін і заліза. Якщо Авель покладається на благодать, то Каїн — на розрахунок і дію. Технологія в цьому контексті виступає як компенсація втраченого раю: людина, що відчуває себе вигнанцем у дикому світі, змушена захищатися бронею з бетону та механізмів. Нащадки Каїна стають майстрами металу та музики, перетворюючи світ на простір енергії та експансії. Це шлях лінійного прогресу, який не знає зупинки, бо в його основі лежить тривога вигнанця.

Конфлікт між цими типами цивілізації є трагічним, адже в історичній перспективі Каїн неминуче перемагає Авеля. Урбаністичний світ, озброєний технологією, поглинає рустикальний простір, нав’язуючи йому свою волю та швидкість. Проте ця перемога є пірровою: відриваючись від «авелевої» тиші та природних коренів, людина потрапляє в полон власних винаходів. Сучасна технократія — це апогей каїнічного духу, де ефективність замінила сенс, а алгоритм — молитву. 

Ми живемо в епоху, коли «місто» стало глобальним, проте десь у глибині культури все ще живе туга за авелевою простотою — за тим станом буття, де людина не була оператором машини, а була свідком буття. Ця дуальність залишається головним викликом нашого часу: чи зможемо ми, мешканці міст Каїна, зберегти в собі жертовну щирість Авеля?

Рустем Вахитов: Цивилизация рубля и цивилизация земли

Существуют не только субъективные, личностные и не только верхушечные, актуальные, политические причины происходящего сегодня в Белоруссии. Есть еще и глубинные социологические причины, о которых в газетах не пишут и по телевизору не говорят, но которые более или менее ясны специалистам. И главная среди них – ускоренная урбанизация республики в последние 20 лет.

Это давно уже известный факт. Лукашенко пришел к власти в 1994 году в республике, где селяне составляли до 40%, да и многие горожане были таковыми лишь номинально. Они жили в малых и средних городах и были полуаграриями (совмещали работу в городском госсекторе с садоводчеством и огородничеством, чувствуя себя наполовину крестьянами – почти как их отцы и деды). Лукашенко был для них «своим», он воплощал их представления о руководителе, их менталитет, он говорил, как они и думал как они.

Теперь в Белоруссии горожан – около 80%. Беларусь одна из самых урбанизированных республик на постсоветском пространстве. И без сомнений – это следствие эффективности политико-экономического курса Лукашенко. Но, по законам диалектики, успех белорусского социализма подготовил и почву для его кризиса (как это произошло и с советским социализмом в целом). Итак, белорусы теперь – нация горожан. Причем значительная их часть живет в мегаполисе – Минске. Молодежь из малых и средних городов стремится в Минск, как в России их сверстники – в Москву.

Демограф Вишневский в книге «Серп и рубль» отмечал, что горожанин отличается от селянина ментально: горожанин – индивидуалист, он не знает даже соседей, он обеспечивает себя не при помощи своего хозяйства, а при помощи продажи на рынке своей силы и умений, для него большую роль играют деньги. Это уже «цивилизация рубля», а не «цивилизация земли». Люди «цивилизации рубля» ориентированы на рынок, выгоду, деньги, на договорные отношения, а не на общинную патриархальную взаимопомощь. Они – в большей мере циники, воспринимают себя как «высшее сословие» по сравнению с селянами. Посмотрите на интернет-хомячков с шариками на улицах Минска. Они презрительно смотрят на Лукашенко, да и на все прежнее поколение – то есть на своих отцов. Отцы для них – «колхозники», которые «не врубаются в современную жизнь». Это – постмодернистские Эдипы. Их уже много, но не критически. Однако ближайшие лет 15 станут решающими. Если не удастся возродить село (и цивилизовать его, чтоб люди оттуда не бежали), а также создать небуржуазный вариант урбанизма, то все проиграно (не только в Белоруссии, но и в России). Городская цивилизация тоже необходима и тоже имеет свои плюсы, но она не должна конфликтовать с «почвой», из которой выросла. У нас между городом и селом еще ведь – цивилизационный раскол, наш урбанизм – западнический.

К тому же в наших же условиях, на периферии мирового капитализма местная либерально-западническая «цивилизация рубля» вообще мало жизнеспособна. У нее нет «своей периферии», которую можно высасывать, как делает «цивилизация доллара» (а если и есть более бедные страны, то это временно, и много из них не высосешь).

Алексей Широпаев: Революция Городов

Владимир Карпец пишет: «Москва совершенно очевидно превращается в источник немыслимой заразы. Рискую быть непонятым, но тем не менее приходится признать: политика урбанизации, которую проводил Сталин, в конечном счете — в отдаленной по отношению к нему самому перспективе — была ошибочной. Именно она породила т.н. «городской средний класс», который оказывается могильщиком ВСЕЙ исторической России».

Что ж, не знаю, кто как, а я Карпца отлично понял. Пара замечаний.

Во-первых, урбанистом Сталин был вынужденным. Точно так же Петр Первый был вынужденным западником. И Петр, и Сталин шли на внешнюю модернизацию ради сохранения архаичной, ордынской сущности российской политической системы. Оба соглашались на известный компромисс с прогрессом ради достижения большей мощи своей военно-крепостнической империи. Оба заплатили за это существенными издержками: Петр – возникновением русской культуры европейского типа, приведшей к Февралю 17-го; Сталин – возникновением западнической городской культуры, приведшей к Августу 91-го.

О чем это говорит? О том, что, стремясь выжить, российская политическая система, «историческая Россия» вынуждена периодически идти на компромиссы с ненавистным ей Западом, частично впуская его в себя, и чем дальше, тем больше. И, в конце концов, эти компромиссы должны ее разрушить или трансформировать в нечто принципиально иное, поскольку западная составляющая – электоральная, культурная, политическая, ментальная – в России неуклонно возрастает и крепнет. Подъем городских протестных настроений, начавшийся в декабре на Болотной, говорит именно об этом. Все шире и глубже слой образованных, европейски мыслящих горожан, типологически несовместимых с архаичной, ордынской природой «исторической России». Характерно, что освободительный процесс, столь громко заявивший о себе прошлой зимой, нередко так и называют: движение «рассерженных горожан», «революция городов».