Володимир Передерко: Міграція та змішування населення зазвичай збільшують генетичне різноманіття

Міграція та змішування населення зазвичай збільшують генетичне різноманіття. Проте з мовами відбувається майже протилежне: чим активніше люди контактують і переміщуються між регіонами, тим більше їхні мови зближуються за структурою.

Такого висновку дійшли дослідники з Університету Цюриха та Університету Кальярі, порівнявши великі генетичні й лінгвістичні набори даних із різних частин світу.

Один процес — два протилежні наслідки

Дослідники зіставили генетичні відмінності між людьми з особливостями будови мов, якими користуються в тих самих регіонах. При цьому вони врахували географічну близькість населення, його щільність, природні умови та особливості давньої історії заселення континентів.

Результат виявився напрочуд стабільним.

Там, де протягом історії відбувалося активне переселення людей і змішування різних груп, генетична різноманітність зростала. Водночас мови частіше запозичували одна в одної граматичні конструкції, звуки та інші особливості — і ставали структурно схожішими.

В ізольованих регіонах ситуація інша. Невелика кількість контактів обмежує обмін генами, тому генетичне різноманіття може бути нижчим. Але мови отримують більше свободи для незалежного розвитку.

Чому ізоляція створює мовні «лабораторії»

Особливо добре цей ефект помітний у таких регіонах, як Нова Гвінея та Гімалаї. Тут населення тривалий час залишалося розділеним складним рельєфом, великими відстанями та іншими природними бар’єрами.

У результаті сформувалося величезне мовне різноманіття. Мови могли протягом поколінь змінювати граматику, вимову та способи передачі значень майже незалежно одна від одної. Саме тому ізольовані регіони можуть зберігати такі форми мовної організації, яких майже не залишилося у світі, де народи століттями активно контактували між собою.

Контакти не знищують мови, а змінюють їх

Це не означає, що міграція обов’язково призводить до зникнення мов. Радше вона створює умови для обміну мовними рисами.

Коли різні спільноти регулярно торгують, переселяються, одружуються та спілкуються, окремі слова, звуки й граматичні конструкції можуть переходити з однієї мови в іншу. З часом це робить мовні системи більш подібними. Ізоляція працює навпаки: якщо контакти обмежені, кожна мовна спільнота накопичує власні зміни.

Історія людей залишає слід не лише в ДНК

Дослідження показує цікаву закономірність: історію міграцій можна частково прочитати не тільки за генами, а й за мовами. Гени зберігають сліди змішування популяцій, тоді як мови відображають інтенсивність контактів між ними. Там, де люди зустрічалися частіше, мовні системи зближувалися. Там, де спільноти залишалися відокремленими, їхні мови розходилися власними шляхами.

Тож на перший погляд парадоксальний результат виявляється досить логічним: те, що змішує людей, одночасно змішує й мови. А те, що розділяє людей, дозволяє мовам ставати дедалі більш несхожими одна на одну.

Андрій Поцелуйко: Карлтон Кун і проблема морфологічної схожості: сучасний погляд антропології та археогенетики

Праця Карлтона Куна "The Races of Europe" (1939) є однією з найвідоміших робіт класичної фізичної антропології XX століття. Спираючись на краніометричні вимірювання, антропометрію та порівняльну морфологію, Кун запропонував реконструкцію походження європейських антропологічних типів. Одним із його припущень було те, що нордичний тип походить від більш південних довгоголових популяцій, а подібність його морфологічних рис до деяких близькосхідних груп може свідчити про спільне походження. 

Однак розвиток популяційної генетики, археогенетики та еволюційної біології суттєво змінив уявлення про історію населення Європи.

Основною проблемою концепції Куна було те, що вона спиралася майже виключно на морфологічну подібність. У сучасній біології подібність фенотипу сама по собі не вважається достатнім доказом спільного походження. Однакові або схожі ознаки можуть виникати незалежно в різних популяціях під впливом однакових екологічних умов, функціональних обмежень або природного добору. Це явище називають конвергентною або паралельною еволюцією.

Форма носа є одним із найкраще досліджених прикладів. Вузький і високий ніс зустрічається як у багатьох популяцій Північної Європи, так і в окремих популяцій Західної Азії та Близького Сходу. Проте сучасні дослідження показують, що ця ознака може формуватися незалежно як адаптація до кліматичних умов або бути результатом дії кількох генів, а не свідчити про нещодавнє спільне походження.

Не менш важливою є й еволюція форми черепа. Сучасна біологічна антропологія показує, що краніальні ознаки є пластичними і залежать не лише від спадковості, а й від розвитку, харчування та інших факторів. Через це подібна доліхокефалія або схожі пропорції обличчя не можуть використовуватися як надійний доказ генетичної спорідненості між популяціями.

Найпереконливіші аргументи проти типологічної моделі Куна надала археогенетика. Починаючи з 2010-х років, аналіз давньої ДНК показав, що сучасні європейці сформувалися внаслідок кількох масштабних хвиль міграцій. Найважливішими компонентами є західноєвропейські мисливці-збирачі, ранні землероби з Анатолії та скотарі Понтійсько-Каспійського степу. Подальші регіональні змішування й адаптації створили сучасне різноманіття фізичних рис. 

Таким чином, історія населення Європи виявилася набагато складнішою, ніж припускали типологічні моделі першої половини XX століття.

Крім того, сучасна генетика демонструє, що окремі фізичні характеристики людини мають різну еволюційну історію. Світла шкіра, світле волосся, колір очей, форма носа та пропорції черепа визначаються різними генетичними механізмами і могли поширюватися незалежно один від одного. Це означає, що морфологічна схожість між двома популяціями не обов'язково відображає їхню близьку генетичну спорідненість.

Таким чином, сучасна наука не підтримує висновок Карлтона Куна про те, що подібність між нордичним типом і окремими близькосхідними популяціями є доказом їхнього спільного безпосереднього походження. Значно краще ці подібності пояснюються незалежною еволюцією окремих морфологічних рис, впливом природного добору та складною історією змішування людських популяцій. 

Праця Куна залишається важливою пам'яткою історії антропології, але її еволюційні реконструкції були суттєво переглянуті завдяки сучасним методам генетичного аналізу.

Рекомендована література

   1. Lazaridis, I. et al. (2014). Ancient human genomes suggest three ancestral populations for present-day Europeans. Nature, 513, 409–413.

    2.Haak, W. et al. (2015). Massive migration from the steppe was a source for Indo-European languages in Europe. Nature, 522, 207–211.

   3. Reich, D. (2018). Who We Are and How We Got Here: Ancient DNA and the New Science of the Human Past.

    4.Coon, C. S. (1939). The Races of Europe.

    5.Stringer, C. (2012). Lone Survivors: How We Came to Be the Only Humans on Earth.

Александр Волынский: Судьба монголоидной мутации EDAR 370A

Мутация EDAR 370A — это специфический аллель, возникший в Восточной Азии около 30–35 тысяч лет назад и оказавший колоссальное влияние на формирование классического монголоидного фенотипа. Она затрагивает ген рецептора эктодисплазина А, регулирующего развитие тканей наружного слоя эмбриона. Главные физические эффекты EDAR 370A: толстые и прямые волосы, лопатообразные резцы, высокая плотность потовых желез, а также изменения структуры молочных желез.

Эта мутация подверглась мощному положительному отбору. Первоначально считалось, что ключевым фактором было усиленное потоотделение, полезное в влажном климате древнего Китая. Однако современные исследования показывают, что решающую роль сыграла арктическая адаптация через грудное молоко: в условиях крайнего дефицита витамина D у младенцев мутация улучшала его передачу от матери, предотвращая рахит и повышая выживаемость популяции в Берингии во время Последнего ледникового максимума около 20 тыс. лет назад.

EDAR 370A возникла в северной ветви древних восточноазиатов — ANEA (Ancient Northern East Asians), населявших бассейн Амура и северные районы Китая. Южные восточноазиаты в палеолите были отделены от них генетическим барьером и получили этот аллель значительно позже, уже в неолите, вместе с распространением земледелия.

Субстрат древних северных евразийцев (ANE) изначально не имел мутации EDAR 370A. Однако около 25 тыс. лет назад носители ANE, продвинувшиеся к Берингову мосту, смешались с восточноазиатами ANEA, у которых мутация уже существовала. В условиях сурового климата Берингии EDAR 370A попала под экстремальный отбор и закрепилась у будущих индейцев практически на 100%. Так возник уникальный фенотип коренных американцев: монголоидная основа, усиленная массивным европеоидным субстратом ANE (до 40% генома), что объясняет их более высокий нос, иной разрез глаз и особенности лицевых костей.

Палеогенетические данные также показывают, что ранние восточноазиаты были гораздо более разнообразны. Например, предки культуры Дзёмон и айнов отделились от общего ствола до появления EDAR 370A, поэтому сохранили древние черты — волнистые волосы, выраженный рельеф лица, сильный рост бороды. Мутация начала активно распространяться лишь около 19 тыс. лет назад и окончательно закрепилась на материке после 14 тыс. лет назад.

Современная Азия представляет собой сложную мозаику древних субстратов:

Андрій Поцелуйко: Генетика, епігенетика та формування нейробіологічних особливостей психопатії

Питання про природу психопатії тривалий час залишалося предметом гострих дискусій між представниками різних наукових шкіл. Одні дослідники вважали, що психопатичні риси є переважно наслідком спадкових чинників, інші наголошували на вирішальній ролі соціального середовища, виховання та життєвого досвіду. 

Сучасна нейронаука, поведінкова генетика та епігенетика дозволяють розглядати цю проблему значно складніше, відмовляючись від спрощеного протиставлення «природи» і «виховання». Сьогодні більшість учених сходиться на думці, що анатомічні та функціональні особливості мозку, пов'язані з психопатичними рисами, є результатом складної взаємодії генетичних факторів, епігенетичних механізмів та впливів зовнішнього середовища протягом усього періоду розвитку людини.

Нейровізуалізаційні дослідження показують, що у людей із вираженими психопатичними рисами нерідко спостерігаються певні відмінності у будові та функціонуванні мозку. Насамперед це стосується мигдалеподібного тіла, яке бере участь у формуванні страху, емоційної реактивності та емпатії, а також префронтальної кори, відповідальної за контроль імпульсів, моральне судження та прийняття рішень. Крім того, у деяких осіб виявляються особливості функціонування системи винагороди та відмінності у зв'язках між окремими структурами мозку. Проте ці відмінності мають статистичний характер: вони виявляються при порівнянні великих груп людей і не дозволяють однозначно визначити психопатію у конкретної людини лише за результатами сканування мозку. Інакше кажучи, не існує єдиного анатомічного маркера, який би дозволяв безпомилково діагностувати психопатію.

Олексій Дудченко: Неандертальці не зникли. Вони розчинилися у сучасному людстві

Нове дослідження переглядає причини зникнення неандертальців. ​Аналіз понад двох десятків нових геномів свідчить: наші найближчі еволюційні родичі залишалися генетично здоровими аж до моменту свого таємничого зникнення. 

Неандертальці успішно виживали в Євразії протягом сотень тисяч років. Вони стійко переносили суворі льодовикові періоди, вели запеклу боротьбу за існування, полюючи на шерстистих мамонтів та носорогів, і збирали їстівні трави та бобові. 

Чому вони зрештою зникли — довгий час залишалося однією з найбільших загадок антропології. ​

Дослідження, опубліковане в журналі Nature, схоже, остаточно спростовує одну з провідних гіпотез — ідею про те, що неандертальці виродилися через накопичення шкідливих мутацій, викликаних близькоспорідненим схрещуванням (інбридингом) у крихітних, ізольованих популяціях. 

Андрій Поцелуйко: Коли ДНК сперечається зі словами: хто сьогодні змінює індоєвропеїстику

Ще не так давно індоєвропеїстика виглядала як відносно замкнений інтелектуальний світ, у якому головні події відбувалися всередині самого мовознавства. Саме там, у тиші кабінетів і серед зіставлень форм, народжувалися гіпотези про праіндоєвропейську мову, її звуки, граматику і словник. 

Археологія була поруч — вона підкладала під ці гіпотези матеріальний ґрунт, пропонувала карти культур, шляхи міграцій, речові свідчення. 

Але ця співпраця мала майже звичний характер: археологія і мовознавство ніби розмовляли різними мовами, але давно навчилися не перебивати одне одного.

Ситуація змінилася тоді, коли на сцену вийшла генетика. Причому не класична, а нова, археогенетика, яка навчилася читати ДНК давніх людей так само впевнено, як філолог читає стародавній текст. І раптом з’ясувалося, що минуле, яке мовознавці роками реконструювали опосередковано, можна побачити під іншим кутом — через реальні переміщення популяцій, зафіксовані в генах. Дослідження на кшталт тих, що пов’язані з такими іменами як Девід Райх чи Еске Віллерслев, принесли не просто нові дані, а нову впевненість: тепер можна говорити про великі міграції не як про гіпотези, а як про події, що справді відбулися.

Особливо показовими стали реконструкції рухів населення, пов’язаних із міграції ямної культури. Те, що раніше обговорювалося як одна з можливих моделей походження індоєвропейців, раптом отримало потужну емпіричну підтримку. І тут мовознавство опинилося в незвичній ситуації: вперше не воно задає рамку для інтерпретації, а інша дисципліна пропонує настільки переконливу картину, що її важко ігнорувати.

Але разом із цією новою ясністю з’явилася і нова проблема. Генетика говорить про людей — про їхні переміщення, змішування, зникнення і появу. Мовознавство ж говорить про мови, а мови не завжди рухаються разом із генами. Історія знає безліч випадків, коли мова поширюється без масового переселення або, навпаки, коли великі групи людей переходять на чужу мову. Тому кожне генетичне відкриття одразу породжує запитання: а що це означає для мов? Чи справді разом із носіями певної культури поширювалася і їхня мова? Чи, можливо, відбувався складніший процес мовного зсуву?

Андрій Поцелуйко: Відлуння палеоліту: як спільне глибинне коріння створює оманливу подібність

Історія тохарів у Таримському басейні є однією з найзагадковіших і водночас найпоказовіших для розуміння поширення індоєвропейських мов, адже вона демонструє складний і багатошаровий процес взаємодії культур, мов і генетичних компонентів у глибокій давнині, який не вкладається у спрощені моделі міграцій чи одномірних пояснень походження мовних родин. У центрі цієї історії перебуває регіон сучасного Сіньцзяну — віддалена й сувора територія, де пустеля Тарим і оази вздовж її країв стали своєрідним архівом людської історії, зберігши унікальні свідчення як матеріальної культури, так і біологічної спадщини населення, що мешкало тут тисячоліття тому. Особливо важливими для дослідників стали так звані таримські мумії, датовані III–II тисячоліттями до нашої ери, які завдяки сухому клімату збереглися у винятковому стані й дозволили не лише реконструювати зовнішність цих людей, а й проаналізувати їхній генетичний склад. Вражаючим відкриттям стало те, що ці ранні мешканці Таримського басейну майже не мали тієї генетичної домішки, яку зазвичай пов’язують зі степовими популяціями бронзової доби, зокрема носіями культур, споріднених із Ямною культурою, що вважається ключовим джерелом поширення індоєвропейських мов. Ба більше, у їхньому геномі відсутній компонент, пов’язаний із ранніми землеробами Анатолії, який також часто розглядається як один із важливих чинників у формуванні багатьох євразійських популяцій. Натомість ці люди демонструють генетичну близькість до значно давніших північноєвразійських мисливців-збирачів, іноді асоційованих із так званими давніми північними євразійцями — популяцією, що існувала ще в палеоліті й залишила слід у генетичному профілі різних народів від Європи до Америки. Цей факт сам по собі є надзвичайно цікавим, адже він свідчить про тривалу ізоляцію або специфічний шлях розвитку ранніх мешканців Тариму, які, попри географічну близькість до великих міграційних потоків, зберегли унікальний генетичний профіль, що не відповідає типовим моделям змішування, характерним для бронзової доби.

Однак ситуація кардинально змінюється, коли ми звертаємося до пізніших періодів і намагаємося пов’язати археологічні та генетичні дані з появою тохарських мов — однієї з найсхідніших гілок індоєвропейської мовної родини, представленої так званими тохарськими мовами A і B, відомими нам із письмових пам’яток першого тисячоліття нашої ери. Ці мови, зафіксовані в буддійських текстах і адміністративних документах, є несподіваним свідченням того, що індоєвропейські мови проникли значно далі на схід, ніж це можна було б припустити, виходячи лише з класичних уявлень про їхній ареал. І саме тут генетика дає ключ до розуміння цього явища: пізніші популяції Таримського басейну, які вже можуть бути пов’язані з носіями тохарських мов, демонструють помітну домішку, пов’язану зі степовими культурами, зокрема з такими, як Афанасьєвська культура, яка, у свою чергу, вважається східною гілкою або похідною від Ямної культури. Афанасьєвська культура, що існувала на Алтаї та суміжних регіонах у ранню бронзову добу, є одним із найважливіших кандидатів на роль переносника індоєвропейських мов далеко на схід, і її носії, ймовірно, стали тим посередником, через якого степовий генетичний і мовний компонент проник у Таримський басейн. Цей процес, однак, не був прямолінійним чи одномоментним; радше йдеться про поступове проникнення, змішування і, можливо, культурну асиміляцію, внаслідок якої місцеве населення з давнім північноєвразійським корінням перейняло нову мову, не втрачаючи при цьому повністю своєї генетичної специфіки.

Юрій Таран: Молочна цивілізація

До чотирьох або п'яти років тіло дитини сповільнює вироблення лактази, ферменту, що дає змогу засвоювати лактозу. Починаючи з цього часу вживання молока спричинить у дитини шлункові кольки та діарею, яка потенційно може виявитися смертельною, оскільки за відсутності лактази лактоза починає розкладатися в кишківнику. Цей процес дає можливість жінкам виносити інших дітей. Ця схема була однаковою для всіх ссавців: вийшовши з дитячого віку, ми втрачали можливість засвоювати лактозу на все життя.

Близько 10 000 років до н.е., ситуація почала поступово змінюватися. Десь на території сучасної Туреччини з'явилася генетична мутація, яка назавжди закріпила ген вироблення лактази у "включеному" стані - з'явилися люди, здатні пити нематеринське молоко все життя. Щоб перетравлювати молоко тварин, необхідно було виробити терпимість до лактози, молочного цукру. Організм пристосувався до цього процесу за допомогою генетичних мутацій, які в дорослому віці запустили вироблення лактози, ферменту, що розщеплює молочний цукор. Але й досі трапляються люди, яким стає зле під час вживання продуктів із непереробленого молока.

Джерелом цієї мутації, найімовірніше, був чоловік, який передав ген своїм дітям. Носії мутації могли пити молоко протягом усього життя. Аналіз геному вказує на те, що протягом лише кількох тисяч років ця мутація поширилася всією Євразією аж до Великої Британії, Скандинавії, Середземного моря, Індії та всіх проміжних пунктів, зупинившись лише в Гімалаях. Незалежно від цієї тенденції інші мутації толерантності до лактози виникли в Африці та на Близькому Сході, проте не торкнулися обох Америк, Австралії та Далекого Сходу.

Усього за коротку мить з погляду еволюції 80% європейців отримали здатність пити молоко. У деяких народів ця частка впритул наближається до 100%, хоча у світових масштабах непереносимість лактози є нормою (дві третини дорослого населення не в змозі засвоювати молоко).

У Європі терпимість до лактози вперше відзначена на Балканах, у людей, які створювали індустрію лінійно-стрічкової кераміки. Це були перші люди індоєвропейської цивілізації, які прийшли разом зі своєю худобою і вже вміли вживати її молоко.

Дмитрий Некрасов: Про «ген авантюризма»

Я тут много читал всего подряд про влияние на поведение человека генотипа DRD4* 7R, который иногда называют “геном авантюризма”.

Кому интересно сам прогуглит подробно, но если очень коротко: выявлены значимые корреляции наличия данного генотипа с гиперактивностью, склонностью к риску и поиском новизны. Люди имеющие данный аллель более агрессивны и менее креативны (поиск новых ощущений, не означает способность решать нестандартные задачи), склонны чаще менять половых партнеров. Ну и много чего еще.

Считается, что данный генотип давал преимущество при расселении древних людей по планете и кочевом образе жизни, но подвергался негативному отбору при переходе к оседлому образу жизни. В результате у отдельных кочевых племен Южной Америки подобным генотипом обладает до 70% населения, в Европе от 10% до 25%, а, например, в Китае или Камбодже, где тысячелетиями преобладало сельское хозяйство, а сильное репрессивное государство способствовало негативной селекции склонных антисоциальному поведению авантюристов, его распространенность падает до менее 2%.

Про генетичну безперервність протягом 4000 років в мезоліті та неоліті України

Цьогорічна стаття про генетичну безперервність протягом 4000 років в мезоліті та неоліті України 

(Tiina M. Mattila 2023 «Генетична спадкоємність, ізоляція та потік генів у Центральній та Східній Європі кам’яного віку») Mattila, T.M., Svensson, E.M., Juras, A. et al. Genetic continuity, isolation, and gene flow in Stone Age Central and Eastern Europe. Commun Biol 6, 793 (2023). https://doi.org/10.1038/s42003-023-05131-3    https://www.nature.com/articles/s42003-023-05131-3#Sec27

«Ми виявили контрастні закономірності безперервності населення під час переходу до неоліту: люди в районі нижньої течії Дніпра, Україна, показали безперервність протягом 4000 років, від мезоліту до кінця неоліту.

Сучасні люди почали поширюватися в Європі приблизно 50 000–40 000 років тому. До переходу до сільського господарства, який розпочався приблизно 8500 років тому, Європу населяли популяції мисливців-збирачів, які приблизно групувалися у дві групи (як визначено археогенетикою); Західні мисливці-збирачі (WHG) у Західній Європі та східноєвропейські мисливці-збирачі (EHG)  на північному сході та на крайньому східному кордоні Європи. Між цими основними регіонами групи зі сходу (EHG) і із заходу (WHG), ймовірно, зустрілися та змішалися.

Структура населення Європи кам'яного віку зазнала масштабних змін у ранньому голоцені. Ця зміна була викликана міграцією землеробських груп (європейський неоліт, EN)  з Близького Сходу, які були генетично тісно пов’язані з групами з неолітичної Анатолії (AN) і більш віддаленими мисливцями-збирачами з Кавказу, також відомі як CHG  (7,4%).

Поточний консенсус вказує на географічно та часові зміни рівня генетичної суміші груп європейського неоліту EN та західних мисливців-збирачів WHG, починаючи вже на ранніх стадіях прибуття перших у Центральну Європі.

На додаток до різноманітних контактів і взаємодії між групами мисливців-збирачів і прибулих фермерів, у деяких європейських регіонах (наприклад, у частинах Скандинавії, Балтійського регіону та Східної Європи) спосіб життя мисливців-збирачів переважав набагато довше порівняно з з Південною та Західною Європою. В Україні, наприклад, степові та лісостепові зони Північного Понтійського регіону були заселені спільнотами мисливців-збирачів ще під час неоліту, які харчувалися переважно водними ресурсами.

Наприклад, у деяких частинах Східної та Північно-Східної Європи було запроваджено гончарство, але засоби до існування все ще в основному базувалися на полюванні та збиранні. Генетичні дані деяких із цих груп показали, що генетичний склад до та після початку європейського сільського господарства залишався подібним на відміну від Центральної та Західної Європи.

Максим Крылов: О роде и родовой памяти

На иллюстрации: Лопастепёрая рыба (Tiktaalik rosae) была переходным звеном между водными и наземными позвоночными.

Мысленный эксперимент, который всегда рвёт мне мозг.

Представьте, что вы смогли оживить всех своих предков по любой из двух линий и выстроить их в ряд. Теперь представьте, что вы пошли вдоль этой очереди в обратном порядке: от отца к деду, от деда к прадеду и так далее.

И вот вы идёте вдоль них, заглядываете им в лица, находите в них что-то похожее на себя. Здороваетесь, заговариваете с ними.

С пятидесятым человеком в этой очереди у вас уже возникнут ощутимые проблемы с коммуникацией: он будет говорить на общем предке русского и польского.

Со сто двадцатым человеком в очереди вы уже вряд ли сможете поддерживать минимально содержательный диалог: он жил 3500 лет назад, и поэтому будет отвечать вам на общем предке латышского и русского.

Сто пятидесятый человек в очереди (если расставить предков через два метра друг от друга по всем правилам социального дистанцирования, до него будет только 300 метров) будет говорить на позднем праиндоевропейском. Санскрит, скорее всего, будет для него понятнее вашего русского.

Оговорюсь: я ради чистоты эксперимента предполагаю, что ваши предки говорили на русском и его более ранних версиях.

Для меня это не так: я не смогу поговорить ни с одним из моих предков по материнской линии уже через пять поколений. Придётся брать маму переводчиком.

Продолжим.

Теоретически вы всё же можете поговорить со своим предком в сто пятидесятом поколении (и ещё несколькими десятками человек, которые стоят за ним): праиндоевропейский язык в наше время восстановлен с высокой степенью точности, на нём можно научиться говорить.

Это будет самый удивительный разговор в вашей жизни.

Александр Карпов: О гибридизации в роде Homo

 Для объяснения имеющихся генетических данных достаточно всего трех волн выхода людей из Африки. 

Первыми вышли ранние эректусы с олдувайскими орудиями (возможно, близкие к людям из Дманиси) или, может быть, какие-то ранние Homo, от которых позднее произошли евразийские эректусы.

Первый выход из Африки состоялся примерно 2,0–1,8 млн лет назад. Или даже раньше, если не ошиблись китайские археологи, сообщившие о каменных орудиях из Центрального Китая возрастом 2,1 млн лет. Эти первые выходцы из Африки расселились по Евразии, возможно, разделившись на две большие ветви.

Тем временем неандерсовцы отделились от предков сапиенсов и вышли из Африки с ашельскими орудиями, может быть, 0,8–0,6 млн лет назад. Они прошли через бутылочное горлышко численности, поскрещивались с местными эректусами (около 0,75 млн лет назад, если верить применяемой в работе замедленной версии “молекулярных часов”), а потом расселились по Евразии, разделившись на две ветви – западную и восточную, неандертальцев и денисовцев. В ходе своей экспансии они, по-видимому, сильно потеснили аборигенов – эректусов. Но все же не довели их до полного вымирания, а оставили немного на развод – ведь денисовцы позднее опять скрещивались с эректусами.

История повторилась 60–50 тыс. лет назад, когда популяция сапиенсов вышла из Африки, прошла через бутылочное горлышко численности, поскрещивалась с аборигенами – ближневосточными неандертальцами, а потом расселилась по Евразии, разделившись на две ветви (восточную и западную) и быстро вытеснив своих предшественников – неандертальцев и денисовцев. При этом восточная ветвь успела породить гибридов с денисовцами.

Если вывод о гибридизации неандерсовцев со сверхархаиками верен, то это не только самый древний документированный эпизод межвидовой гибридизации в роде Homo, но и эпизод, участники которого прожили в изоляции друг от друга исключительно долго – более миллиона лет. Ну а когда денисовцы повторно скрещивались со сверхархаиками, время раздельной жизни гибридизующихся популяций уже составляло порядка полутора миллионов лет. Это не рекордное, но солидное время раздельной жизни для межвидовой гибридизации у млекопитающих.

Неандертальцы не были многочисленной расой, по крайней мере на поздних этапах своего существования. Похоже, предки неандертальцев и денисовцев, выйдя из Африки и расселившись по Старому Свету, не очень-то процветали. Их было мало, они жили мелкими разрозненными группами, женились на близких родственниках и практиковали каннибализм. Уже только за счет своей малочисленности неандертальцы и денисовцы проигрывали сапиенсам заочную эволюционную гонку. Ведь в маленьких популяциях отбор работает не так эффективно, как в больших: в маленьком генофонде полезные мутации накапливаются медленнее, а вредные – быстрее. Хуже того, в маленьких обществах нет условий для быстрой культурной эволюции. Полезные знания в них медленнее накапливаются и чаще теряются. 

Тем временем предки сапиенсов в Африке плодились, набирались ума и культуры, развивали мозг. И когда они вышли оттуда и устремились на просторы Евразии, то и тут продолжали процветать. Быть может, они едва замечали жалкие группки “выродков”, попадавшихся им кое-где на новых территориях и вскоре исчезавших бесследно. Однако эпизодическая гибридизация все же случалась. Пожалуй, удивительно здесь не то, что она случалась, а то, что случалась столь редко. Это указывает на существование каких-то серьезных репродуктивных барьеров.

Ашкеназы - не евреи: средиземноморские италики - по матери и митаннийские индоарии - по отцу

На фото - представительница ашкеназов Ева Левит-Бабичевская (Эстер Сегаль) в римском музее.

Подавляющее большинство ашкеназов оказалось потомками всего лишь 4 женщин-неевреек (полагают, что их взяли в жёны молодые неженатые переселенцы), их митохондриальные группы N1b2, M1a1b, K1a9 и K1a1b1. Они жили в Италии ок. 200 г. н.э. Затем их потомки ок. ІХ-Х вв.  мигрировали в Рейнскую область, где, собственно, и сложились как ашкеазы с особенным германским языком (идиш) к ХІІ в., затем переселившись в XV в. на территории Речи Посполитой и Турции (Nicholas Wade. Genes Suggest European Women at Root of Ashkenazi Family Tree (англ.) // The New York Times. — The New York Times Company, October 8, 2013;  Jon Entine. Ashkenazi Jewish women descended mostly from Italian converts, new study asserts (англ.). Genetic Literacy Project. George Mason University (8 October 2013); Marta D. Costa & other. A substantial prehistoric European ancestry amongst Ashkenazi maternal lineages (англ.) // Nature Communications (англ.)русск.. — Macmillan Publishers Limited, 8 October 2013. — Iss. 4. — doi:10.1038/ncomms3543).

"... Результат анализа большого объема генетического материала позволил сделать вывод о том, что наибольшее соответствие наблюдается между ашкеназской мтДНК и митохондриальными генами современного населения Италии. Ученые считают, что евреи-ашкеназы жили там как минимум в начале нашей эры, и, вполне возможно, даже раньше... Генетики пишут, что «менее десяти процентов мтДНК ашкеназов может быть отнесено к ближневосточным источникам с хоть какой-то степенью достоверности»..." (https://lenta.ru/news/2013/10/09/jews/).

Григорій Омельченко: Ми - не брати! Вчені довели відсутність "спорідненості" мід українцями та росіянами

Президент Польщі Броніслав Коморовський в інтерв’ю радіо ТОК FM зазначив: «Росія здійснила велику помилку з огляду на власні інтереси. Вона вирила траншею, наповнену кров’ю, ненавистю та кривдою. Українці не дозволять росіянам називати себе братнім народом».

Тоді як у жовтні 2016 року під час інвестиційного форуму «Росія кличе» президент Володимир Путін заявив: «Я багато разів про це говорив і хочу ще раз наголосити: попри всю трагедію, яку ми зараз спостерігаємо, особливо на південному сході, український народ завжди був і залишається найближчим для нас, братнім народом. Нас пов’язує спільність етнічна, духовна, релігійна, історична. Спираючись саме на ці фундаментальні засади нашої взаємодії, ми будемо розвивати наші відносини».

Соціологія свідчить

Це ж яким потрібно бути циніком, щоб заявляти таке і робити спробу знову ліпити з українців і росіян «братні народи» після розв’язання і ведення війни проти України, що призвело до анексії Криму, окупації ­значної території Донбасу, майже 2 мільйонів біженців, майже 10 тисяч убивств мирних жителів, близько 23 тисяч поранених?!
А чи вважають українці і росіяни, що вони «братні народи» і мають «етнічну спільність»?
Соціологічні дослідження Центру Разумкова, проведені у 2016 році, засвідчили, що 87,1% жителів Донбасу вважають росіян братнім народом, на півдні — 60,5%, у центрі — 41,2%, на заході України — 28%.
Загалом по Україні 51,1% (цифра не може не обдурювати) опитаних вважають українців і росіян братніми народами, кожен третій не вважає їх такими, 25,6% вважають їх «одним народом» (у Росії так вважає 49% опитаних росіян) і 63,4% — «різними народами» (в Росії — 43%).
Згідно з результатами опитування московського «Левада-Центру» за травень 2016 року, 63% росіян негативно (навіть вороже) ставляться до українців.
Московський журналіст Олександр Твєрской зазначає: «Украинцы и русские — это два разных народа. Только нравственно слепой человек может этого не замечать. Те, кто утверждают обратное, — либо слабоумные, либо больны державной лихорадкой. Иногда это совпадает, и медицина в таких случаях уже бессильна. Про то, что эти народы называются по-разному, имеют разные языки и разный культурный пласт — я даже говорить не хочу».
На його думку, головним мотивом для української культури є ніжна любов до свого краю, орієнтування на європейську думку, тоді як для російської культури є характерними тема протиставлення усьому світові, ідея російського домінування і агресії до всього чужого.
Українське духовне життя — це виправдання своєї волі, тоді як російське — виправдовує власне рабство.
«У этих двух народов разный менталитет. Разная судьба. Разные приоритеты. Их надо сравнивать, но их нельзя приравнивать — никогда! А вы попробуйте вырваться из лап кровожадной империи, которая пытается не первую сотню лет лишить вас идентичности и превратить в свою колонию. Попробуйте сбросить с себя большевистскую заразу, которая накрепко поселилась в умах людей. Это практически невозможно. И Украина делает, и сделала практически невозможное», — додає пан Твєрской.

Александр Маловичко, Владимир Козырский: Для чего нужна «первичная лексика» человека?

Считается, что Нет неразрешимых проблем –
есть неверные пути их решения!

Состояние исторических наук на начало XXI века вряд ли отмечено какими-то особыми успехами в этой огромной области знаний, если, конечно, не иметь ввиду отдельные самостоятельные исторические дисциплины, как-то: археологию, палеогенетику и, некоторые другие.
-     Если правильно сформулировать науку о Человеке, то можно надеяться,    что эта наука будет лишена тех недостатков, которыми страдают отдельные исторические науки и, в первую очередь, историческая лингвистика. (Второе название этой науки, сравнительно-историческое языкознание, и, третье - лингвистическая компаративистика [1]).
-     Эта наука, историческая лингвистика, давно могла бы стать главной,    среди исторических наук. Однако такого пока не произошло. Причина этого, скорее всего, заключается в консерватизме  специалистов  “индоевропейского  языкознания”, которые не хотят (или, просто не способны) “заглянуть”  в глубь истории и способствовать тому, чтобы наука о Человеке заняла достойное место в прогрессе человеческих знаний (Помните? “В начале было Слово”. Евангелие от Иоанна.).