Андрій Поцелуйко: Коли ДНК сперечається зі словами: хто сьогодні змінює індоєвропеїстику

Ще не так давно індоєвропеїстика виглядала як відносно замкнений інтелектуальний світ, у якому головні події відбувалися всередині самого мовознавства. Саме там, у тиші кабінетів і серед зіставлень форм, народжувалися гіпотези про праіндоєвропейську мову, її звуки, граматику і словник. 

Археологія була поруч — вона підкладала під ці гіпотези матеріальний ґрунт, пропонувала карти культур, шляхи міграцій, речові свідчення. 

Але ця співпраця мала майже звичний характер: археологія і мовознавство ніби розмовляли різними мовами, але давно навчилися не перебивати одне одного.

Ситуація змінилася тоді, коли на сцену вийшла генетика. Причому не класична, а нова, археогенетика, яка навчилася читати ДНК давніх людей так само впевнено, як філолог читає стародавній текст. І раптом з’ясувалося, що минуле, яке мовознавці роками реконструювали опосередковано, можна побачити під іншим кутом — через реальні переміщення популяцій, зафіксовані в генах. Дослідження на кшталт тих, що пов’язані з такими іменами як Девід Райх чи Еске Віллерслев, принесли не просто нові дані, а нову впевненість: тепер можна говорити про великі міграції не як про гіпотези, а як про події, що справді відбулися.

Особливо показовими стали реконструкції рухів населення, пов’язаних із міграції ямної культури. Те, що раніше обговорювалося як одна з можливих моделей походження індоєвропейців, раптом отримало потужну емпіричну підтримку. І тут мовознавство опинилося в незвичній ситуації: вперше не воно задає рамку для інтерпретації, а інша дисципліна пропонує настільки переконливу картину, що її важко ігнорувати.

Але разом із цією новою ясністю з’явилася і нова проблема. Генетика говорить про людей — про їхні переміщення, змішування, зникнення і появу. Мовознавство ж говорить про мови, а мови не завжди рухаються разом із генами. Історія знає безліч випадків, коли мова поширюється без масового переселення або, навпаки, коли великі групи людей переходять на чужу мову. Тому кожне генетичне відкриття одразу породжує запитання: а що це означає для мов? Чи справді разом із носіями певної культури поширювалася і їхня мова? Чи, можливо, відбувався складніший процес мовного зсуву?

Андрій Поцелуйко: Відлуння палеоліту: як спільне глибинне коріння створює оманливу подібність

Історія тохарів у Таримському басейні є однією з найзагадковіших і водночас найпоказовіших для розуміння поширення індоєвропейських мов, адже вона демонструє складний і багатошаровий процес взаємодії культур, мов і генетичних компонентів у глибокій давнині, який не вкладається у спрощені моделі міграцій чи одномірних пояснень походження мовних родин. У центрі цієї історії перебуває регіон сучасного Сіньцзяну — віддалена й сувора територія, де пустеля Тарим і оази вздовж її країв стали своєрідним архівом людської історії, зберігши унікальні свідчення як матеріальної культури, так і біологічної спадщини населення, що мешкало тут тисячоліття тому. Особливо важливими для дослідників стали так звані таримські мумії, датовані III–II тисячоліттями до нашої ери, які завдяки сухому клімату збереглися у винятковому стані й дозволили не лише реконструювати зовнішність цих людей, а й проаналізувати їхній генетичний склад. Вражаючим відкриттям стало те, що ці ранні мешканці Таримського басейну майже не мали тієї генетичної домішки, яку зазвичай пов’язують зі степовими популяціями бронзової доби, зокрема носіями культур, споріднених із Ямною культурою, що вважається ключовим джерелом поширення індоєвропейських мов. Ба більше, у їхньому геномі відсутній компонент, пов’язаний із ранніми землеробами Анатолії, який також часто розглядається як один із важливих чинників у формуванні багатьох євразійських популяцій. Натомість ці люди демонструють генетичну близькість до значно давніших північноєвразійських мисливців-збирачів, іноді асоційованих із так званими давніми північними євразійцями — популяцією, що існувала ще в палеоліті й залишила слід у генетичному профілі різних народів від Європи до Америки. Цей факт сам по собі є надзвичайно цікавим, адже він свідчить про тривалу ізоляцію або специфічний шлях розвитку ранніх мешканців Тариму, які, попри географічну близькість до великих міграційних потоків, зберегли унікальний генетичний профіль, що не відповідає типовим моделям змішування, характерним для бронзової доби.

Однак ситуація кардинально змінюється, коли ми звертаємося до пізніших періодів і намагаємося пов’язати археологічні та генетичні дані з появою тохарських мов — однієї з найсхідніших гілок індоєвропейської мовної родини, представленої так званими тохарськими мовами A і B, відомими нам із письмових пам’яток першого тисячоліття нашої ери. Ці мови, зафіксовані в буддійських текстах і адміністративних документах, є несподіваним свідченням того, що індоєвропейські мови проникли значно далі на схід, ніж це можна було б припустити, виходячи лише з класичних уявлень про їхній ареал. І саме тут генетика дає ключ до розуміння цього явища: пізніші популяції Таримського басейну, які вже можуть бути пов’язані з носіями тохарських мов, демонструють помітну домішку, пов’язану зі степовими культурами, зокрема з такими, як Афанасьєвська культура, яка, у свою чергу, вважається східною гілкою або похідною від Ямної культури. Афанасьєвська культура, що існувала на Алтаї та суміжних регіонах у ранню бронзову добу, є одним із найважливіших кандидатів на роль переносника індоєвропейських мов далеко на схід, і її носії, ймовірно, стали тим посередником, через якого степовий генетичний і мовний компонент проник у Таримський басейн. Цей процес, однак, не був прямолінійним чи одномоментним; радше йдеться про поступове проникнення, змішування і, можливо, культурну асиміляцію, внаслідок якої місцеве населення з давнім північноєвразійським корінням перейняло нову мову, не втрачаючи при цьому повністю своєї генетичної специфіки.

Юрій Таран: Молочна цивілізація

До чотирьох або п'яти років тіло дитини сповільнює вироблення лактази, ферменту, що дає змогу засвоювати лактозу. Починаючи з цього часу вживання молока спричинить у дитини шлункові кольки та діарею, яка потенційно може виявитися смертельною, оскільки за відсутності лактази лактоза починає розкладатися в кишківнику. Цей процес дає можливість жінкам виносити інших дітей. Ця схема була однаковою для всіх ссавців: вийшовши з дитячого віку, ми втрачали можливість засвоювати лактозу на все життя.

Близько 10 000 років до н.е., ситуація почала поступово змінюватися. Десь на території сучасної Туреччини з'явилася генетична мутація, яка назавжди закріпила ген вироблення лактази у "включеному" стані - з'явилися люди, здатні пити нематеринське молоко все життя. Щоб перетравлювати молоко тварин, необхідно було виробити терпимість до лактози, молочного цукру. Організм пристосувався до цього процесу за допомогою генетичних мутацій, які в дорослому віці запустили вироблення лактози, ферменту, що розщеплює молочний цукор. Але й досі трапляються люди, яким стає зле під час вживання продуктів із непереробленого молока.

Джерелом цієї мутації, найімовірніше, був чоловік, який передав ген своїм дітям. Носії мутації могли пити молоко протягом усього життя. Аналіз геному вказує на те, що протягом лише кількох тисяч років ця мутація поширилася всією Євразією аж до Великої Британії, Скандинавії, Середземного моря, Індії та всіх проміжних пунктів, зупинившись лише в Гімалаях. Незалежно від цієї тенденції інші мутації толерантності до лактози виникли в Африці та на Близькому Сході, проте не торкнулися обох Америк, Австралії та Далекого Сходу.

Усього за коротку мить з погляду еволюції 80% європейців отримали здатність пити молоко. У деяких народів ця частка впритул наближається до 100%, хоча у світових масштабах непереносимість лактози є нормою (дві третини дорослого населення не в змозі засвоювати молоко).

У Європі терпимість до лактози вперше відзначена на Балканах, у людей, які створювали індустрію лінійно-стрічкової кераміки. Це були перші люди індоєвропейської цивілізації, які прийшли разом зі своєю худобою і вже вміли вживати її молоко.

Дмитрий Некрасов: Про «ген авантюризма»

Я тут много читал всего подряд про влияние на поведение человека генотипа DRD4* 7R, который иногда называют “геном авантюризма”.

Кому интересно сам прогуглит подробно, но если очень коротко: выявлены значимые корреляции наличия данного генотипа с гиперактивностью, склонностью к риску и поиском новизны. Люди имеющие данный аллель более агрессивны и менее креативны (поиск новых ощущений, не означает способность решать нестандартные задачи), склонны чаще менять половых партнеров. Ну и много чего еще.

Считается, что данный генотип давал преимущество при расселении древних людей по планете и кочевом образе жизни, но подвергался негативному отбору при переходе к оседлому образу жизни. В результате у отдельных кочевых племен Южной Америки подобным генотипом обладает до 70% населения, в Европе от 10% до 25%, а, например, в Китае или Камбодже, где тысячелетиями преобладало сельское хозяйство, а сильное репрессивное государство способствовало негативной селекции склонных антисоциальному поведению авантюристов, его распространенность падает до менее 2%.

Про генетичну безперервність протягом 4000 років в мезоліті та неоліті України

Цьогорічна стаття про генетичну безперервність протягом 4000 років в мезоліті та неоліті України 

(Tiina M. Mattila 2023 «Генетична спадкоємність, ізоляція та потік генів у Центральній та Східній Європі кам’яного віку») Mattila, T.M., Svensson, E.M., Juras, A. et al. Genetic continuity, isolation, and gene flow in Stone Age Central and Eastern Europe. Commun Biol 6, 793 (2023). https://doi.org/10.1038/s42003-023-05131-3    https://www.nature.com/articles/s42003-023-05131-3#Sec27

«Ми виявили контрастні закономірності безперервності населення під час переходу до неоліту: люди в районі нижньої течії Дніпра, Україна, показали безперервність протягом 4000 років, від мезоліту до кінця неоліту.

Сучасні люди почали поширюватися в Європі приблизно 50 000–40 000 років тому. До переходу до сільського господарства, який розпочався приблизно 8500 років тому, Європу населяли популяції мисливців-збирачів, які приблизно групувалися у дві групи (як визначено археогенетикою); Західні мисливці-збирачі (WHG) у Західній Європі та східноєвропейські мисливці-збирачі (EHG)  на північному сході та на крайньому східному кордоні Європи. Між цими основними регіонами групи зі сходу (EHG) і із заходу (WHG), ймовірно, зустрілися та змішалися.

Структура населення Європи кам'яного віку зазнала масштабних змін у ранньому голоцені. Ця зміна була викликана міграцією землеробських груп (європейський неоліт, EN)  з Близького Сходу, які були генетично тісно пов’язані з групами з неолітичної Анатолії (AN) і більш віддаленими мисливцями-збирачами з Кавказу, також відомі як CHG  (7,4%).

Поточний консенсус вказує на географічно та часові зміни рівня генетичної суміші груп європейського неоліту EN та західних мисливців-збирачів WHG, починаючи вже на ранніх стадіях прибуття перших у Центральну Європі.

На додаток до різноманітних контактів і взаємодії між групами мисливців-збирачів і прибулих фермерів, у деяких європейських регіонах (наприклад, у частинах Скандинавії, Балтійського регіону та Східної Європи) спосіб життя мисливців-збирачів переважав набагато довше порівняно з з Південною та Західною Європою. В Україні, наприклад, степові та лісостепові зони Північного Понтійського регіону були заселені спільнотами мисливців-збирачів ще під час неоліту, які харчувалися переважно водними ресурсами.

Наприклад, у деяких частинах Східної та Північно-Східної Європи було запроваджено гончарство, але засоби до існування все ще в основному базувалися на полюванні та збиранні. Генетичні дані деяких із цих груп показали, що генетичний склад до та після початку європейського сільського господарства залишався подібним на відміну від Центральної та Західної Європи.

Максим Крылов: О роде и родовой памяти

На иллюстрации: Лопастепёрая рыба (Tiktaalik rosae) была переходным звеном между водными и наземными позвоночными.

Мысленный эксперимент, который всегда рвёт мне мозг.

Представьте, что вы смогли оживить всех своих предков по любой из двух линий и выстроить их в ряд. Теперь представьте, что вы пошли вдоль этой очереди в обратном порядке: от отца к деду, от деда к прадеду и так далее.

И вот вы идёте вдоль них, заглядываете им в лица, находите в них что-то похожее на себя. Здороваетесь, заговариваете с ними.

С пятидесятым человеком в этой очереди у вас уже возникнут ощутимые проблемы с коммуникацией: он будет говорить на общем предке русского и польского.

Со сто двадцатым человеком в очереди вы уже вряд ли сможете поддерживать минимально содержательный диалог: он жил 3500 лет назад, и поэтому будет отвечать вам на общем предке латышского и русского.

Сто пятидесятый человек в очереди (если расставить предков через два метра друг от друга по всем правилам социального дистанцирования, до него будет только 300 метров) будет говорить на позднем праиндоевропейском. Санскрит, скорее всего, будет для него понятнее вашего русского.

Оговорюсь: я ради чистоты эксперимента предполагаю, что ваши предки говорили на русском и его более ранних версиях.

Для меня это не так: я не смогу поговорить ни с одним из моих предков по материнской линии уже через пять поколений. Придётся брать маму переводчиком.

Продолжим.

Теоретически вы всё же можете поговорить со своим предком в сто пятидесятом поколении (и ещё несколькими десятками человек, которые стоят за ним): праиндоевропейский язык в наше время восстановлен с высокой степенью точности, на нём можно научиться говорить.

Это будет самый удивительный разговор в вашей жизни.

Александр Карпов: О гибридизации в роде Homo

 Для объяснения имеющихся генетических данных достаточно всего трех волн выхода людей из Африки. 

Первыми вышли ранние эректусы с олдувайскими орудиями (возможно, близкие к людям из Дманиси) или, может быть, какие-то ранние Homo, от которых позднее произошли евразийские эректусы.

Первый выход из Африки состоялся примерно 2,0–1,8 млн лет назад. Или даже раньше, если не ошиблись китайские археологи, сообщившие о каменных орудиях из Центрального Китая возрастом 2,1 млн лет. Эти первые выходцы из Африки расселились по Евразии, возможно, разделившись на две большие ветви.

Тем временем неандерсовцы отделились от предков сапиенсов и вышли из Африки с ашельскими орудиями, может быть, 0,8–0,6 млн лет назад. Они прошли через бутылочное горлышко численности, поскрещивались с местными эректусами (около 0,75 млн лет назад, если верить применяемой в работе замедленной версии “молекулярных часов”), а потом расселились по Евразии, разделившись на две ветви – западную и восточную, неандертальцев и денисовцев. В ходе своей экспансии они, по-видимому, сильно потеснили аборигенов – эректусов. Но все же не довели их до полного вымирания, а оставили немного на развод – ведь денисовцы позднее опять скрещивались с эректусами.

История повторилась 60–50 тыс. лет назад, когда популяция сапиенсов вышла из Африки, прошла через бутылочное горлышко численности, поскрещивалась с аборигенами – ближневосточными неандертальцами, а потом расселилась по Евразии, разделившись на две ветви (восточную и западную) и быстро вытеснив своих предшественников – неандертальцев и денисовцев. При этом восточная ветвь успела породить гибридов с денисовцами.

Если вывод о гибридизации неандерсовцев со сверхархаиками верен, то это не только самый древний документированный эпизод межвидовой гибридизации в роде Homo, но и эпизод, участники которого прожили в изоляции друг от друга исключительно долго – более миллиона лет. Ну а когда денисовцы повторно скрещивались со сверхархаиками, время раздельной жизни гибридизующихся популяций уже составляло порядка полутора миллионов лет. Это не рекордное, но солидное время раздельной жизни для межвидовой гибридизации у млекопитающих.

Неандертальцы не были многочисленной расой, по крайней мере на поздних этапах своего существования. Похоже, предки неандертальцев и денисовцев, выйдя из Африки и расселившись по Старому Свету, не очень-то процветали. Их было мало, они жили мелкими разрозненными группами, женились на близких родственниках и практиковали каннибализм. Уже только за счет своей малочисленности неандертальцы и денисовцы проигрывали сапиенсам заочную эволюционную гонку. Ведь в маленьких популяциях отбор работает не так эффективно, как в больших: в маленьком генофонде полезные мутации накапливаются медленнее, а вредные – быстрее. Хуже того, в маленьких обществах нет условий для быстрой культурной эволюции. Полезные знания в них медленнее накапливаются и чаще теряются. 

Тем временем предки сапиенсов в Африке плодились, набирались ума и культуры, развивали мозг. И когда они вышли оттуда и устремились на просторы Евразии, то и тут продолжали процветать. Быть может, они едва замечали жалкие группки “выродков”, попадавшихся им кое-где на новых территориях и вскоре исчезавших бесследно. Однако эпизодическая гибридизация все же случалась. Пожалуй, удивительно здесь не то, что она случалась, а то, что случалась столь редко. Это указывает на существование каких-то серьезных репродуктивных барьеров.

Ашкеназы - не евреи: средиземноморские италики - по матери и митаннийские индоарии - по отцу

На фото - представительница ашкеназов Ева Левит-Бабичевская (Эстер Сегаль) в римском музее.

Подавляющее большинство ашкеназов оказалось потомками всего лишь 4 женщин-неевреек (полагают, что их взяли в жёны молодые неженатые переселенцы), их митохондриальные группы N1b2, M1a1b, K1a9 и K1a1b1. Они жили в Италии ок. 200 г. н.э. Затем их потомки ок. ІХ-Х вв.  мигрировали в Рейнскую область, где, собственно, и сложились как ашкеазы с особенным германским языком (идиш) к ХІІ в., затем переселившись в XV в. на территории Речи Посполитой и Турции (Nicholas Wade. Genes Suggest European Women at Root of Ashkenazi Family Tree (англ.) // The New York Times. — The New York Times Company, October 8, 2013;  Jon Entine. Ashkenazi Jewish women descended mostly from Italian converts, new study asserts (англ.). Genetic Literacy Project. George Mason University (8 October 2013); Marta D. Costa & other. A substantial prehistoric European ancestry amongst Ashkenazi maternal lineages (англ.) // Nature Communications (англ.)русск.. — Macmillan Publishers Limited, 8 October 2013. — Iss. 4. — doi:10.1038/ncomms3543).

"... Результат анализа большого объема генетического материала позволил сделать вывод о том, что наибольшее соответствие наблюдается между ашкеназской мтДНК и митохондриальными генами современного населения Италии. Ученые считают, что евреи-ашкеназы жили там как минимум в начале нашей эры, и, вполне возможно, даже раньше... Генетики пишут, что «менее десяти процентов мтДНК ашкеназов может быть отнесено к ближневосточным источникам с хоть какой-то степенью достоверности»..." (https://lenta.ru/news/2013/10/09/jews/).

Григорій Омельченко: Ми - не брати! Вчені довели відсутність "спорідненості" мід українцями та росіянами

Президент Польщі Броніслав Коморовський в інтерв’ю радіо ТОК FM зазначив: «Росія здійснила велику помилку з огляду на власні інтереси. Вона вирила траншею, наповнену кров’ю, ненавистю та кривдою. Українці не дозволять росіянам називати себе братнім народом».

Тоді як у жовтні 2016 року під час інвестиційного форуму «Росія кличе» президент Володимир Путін заявив: «Я багато разів про це говорив і хочу ще раз наголосити: попри всю трагедію, яку ми зараз спостерігаємо, особливо на південному сході, український народ завжди був і залишається найближчим для нас, братнім народом. Нас пов’язує спільність етнічна, духовна, релігійна, історична. Спираючись саме на ці фундаментальні засади нашої взаємодії, ми будемо розвивати наші відносини».

Соціологія свідчить

Це ж яким потрібно бути циніком, щоб заявляти таке і робити спробу знову ліпити з українців і росіян «братні народи» після розв’язання і ведення війни проти України, що призвело до анексії Криму, окупації ­значної території Донбасу, майже 2 мільйонів біженців, майже 10 тисяч убивств мирних жителів, близько 23 тисяч поранених?!
А чи вважають українці і росіяни, що вони «братні народи» і мають «етнічну спільність»?
Соціологічні дослідження Центру Разумкова, проведені у 2016 році, засвідчили, що 87,1% жителів Донбасу вважають росіян братнім народом, на півдні — 60,5%, у центрі — 41,2%, на заході України — 28%.
Загалом по Україні 51,1% (цифра не може не обдурювати) опитаних вважають українців і росіян братніми народами, кожен третій не вважає їх такими, 25,6% вважають їх «одним народом» (у Росії так вважає 49% опитаних росіян) і 63,4% — «різними народами» (в Росії — 43%).
Згідно з результатами опитування московського «Левада-Центру» за травень 2016 року, 63% росіян негативно (навіть вороже) ставляться до українців.
Московський журналіст Олександр Твєрской зазначає: «Украинцы и русские — это два разных народа. Только нравственно слепой человек может этого не замечать. Те, кто утверждают обратное, — либо слабоумные, либо больны державной лихорадкой. Иногда это совпадает, и медицина в таких случаях уже бессильна. Про то, что эти народы называются по-разному, имеют разные языки и разный культурный пласт — я даже говорить не хочу».
На його думку, головним мотивом для української культури є ніжна любов до свого краю, орієнтування на європейську думку, тоді як для російської культури є характерними тема протиставлення усьому світові, ідея російського домінування і агресії до всього чужого.
Українське духовне життя — це виправдання своєї волі, тоді як російське — виправдовує власне рабство.
«У этих двух народов разный менталитет. Разная судьба. Разные приоритеты. Их надо сравнивать, но их нельзя приравнивать — никогда! А вы попробуйте вырваться из лап кровожадной империи, которая пытается не первую сотню лет лишить вас идентичности и превратить в свою колонию. Попробуйте сбросить с себя большевистскую заразу, которая накрепко поселилась в умах людей. Это практически невозможно. И Украина делает, и сделала практически невозможное», — додає пан Твєрской.

Александр Маловичко, Владимир Козырский: Для чего нужна «первичная лексика» человека?

Считается, что Нет неразрешимых проблем –
есть неверные пути их решения!

Состояние исторических наук на начало XXI века вряд ли отмечено какими-то особыми успехами в этой огромной области знаний, если, конечно, не иметь ввиду отдельные самостоятельные исторические дисциплины, как-то: археологию, палеогенетику и, некоторые другие.
-     Если правильно сформулировать науку о Человеке, то можно надеяться,    что эта наука будет лишена тех недостатков, которыми страдают отдельные исторические науки и, в первую очередь, историческая лингвистика. (Второе название этой науки, сравнительно-историческое языкознание, и, третье - лингвистическая компаративистика [1]).
-     Эта наука, историческая лингвистика, давно могла бы стать главной,    среди исторических наук. Однако такого пока не произошло. Причина этого, скорее всего, заключается в консерватизме  специалистов  “индоевропейского  языкознания”, которые не хотят (или, просто не способны) “заглянуть”  в глубь истории и способствовать тому, чтобы наука о Человеке заняла достойное место в прогрессе человеческих знаний (Помните? “В начале было Слово”. Евангелие от Иоанна.).