Костянтин Рахно: Увійшов у Браму безсмертя Юрій Олексійович Шилов

Увійшов у Браму безсмертя Юрій Олексійович Шилов - кандидат історичних наук, археолог, культуролог, письменник. Один зі знакових авторів 1990-х - 2000-х, учасник багатьох видавничих проектів.

Світла, добра, щира, буремна людина, носій наукових ідей, які випередили свій час, але наштовхнулися на опір пострадянського Інституту археології. Причина полягала в особистому конфлікті з впливовими угрупованнями в установі, одне з яких очолювала сумнозвісна Софія Березанська. Виклад "дискусії" з розгромом поглядів Шилова друкувався аж у двох номерах фахового журналу, щоб заперечити його право на наукову діяльність, позбавити наукового голосу. Ідей Шилова демонстративно зреклися ті його колеги, що їх поділяли. Зреклися, щоб за пару років знову повернутися до аналогічних досліджень.

Було вправно зрежисовано соціальну смерть для вченого, за якою мала, на думку організаторів, невдовзі настати й фізична. Більше не треба засилати репресованих. Достатньо "скляної стелі".

Вже в наш час було виявлено, що ідеї Шилова, почерпнуті з зарубіжної наукової літератури та археологічного досвіду, відповідають дійсності, що змушені були визнати і його критики, зокрема Сергій Пустовалов. Підходи Шилова без згадки про його прізвище лягли в основу новітніх досліджень зрубної та інших археологічних культур. Але було пізно, бо його кар'єра була зламана. Трагізм долі українського вченого проходить через його наукові й художні твори.

Шилов-археолог поступається місцем талановитому письменнику, філософу, культурологу. Юрій Олексійович намагався осмислити пережите й прочитане, показати вразливість і водночас безсмертя людського буття, як його розуміли представники ямної, катакомбної, зрубної культур. Він був відкритим для нових бачень і джерел. Любив Україну, любив і розумів Степ і його кургани, трипільські праміста Наддніпрянщини. Нещадно критикував як вузьку псевдо-національну обмеженість, "патріотичне" небажання зробити крок за межі вузькопартійного псевдонаціоналістичного бачення, так і всепожираючий соціал-демократичний, ліволіберальний та необільшовицький космополітизм Кравчука, Медведчука, Кучми, Путіна. Вказував на наукові хиби й пристосуванство багатьох сучасників. Прямолінійний, незручний для багатьох, політнекоректний...

Пригадаймо його, як сказано в Рігведі:

Того, хто пішов великими пологими схилами,
Розгледів шлях для багатьох..

https://shylov.org.ua/

https://www.youtube.com/watch?v=J2zIzORJveI

Костянтин Рахно: Пішов у Вирій академік Петро Петрович Толочко

Людина старого гарту, з гарними, великопанськими манерами, що, в принципі, стояла вище загальної маси за інтелектуальним розвитком, проте їй категорично не вистачило смаку й аполітичності, навіть просто несуєтності, щоб стати солідним позапартійним моральним авторитетом нації, якому б прощали певну старорежимність, вінтажну несучасність поглядів, як ми прощаємо нашим дідусям і бабусям. Як не вистачило і Мирославу Поповичу чи тій же Ліні Костенко.

Його ранні книги, такі, як "Таємниці київських підземель", були гарними й навіть сміливими. Зараз так писати науково-популярні тексти мало хто вміє. Вони творили українськість. Пізні, типу "Кочові народи степів України", втратили ту легкість пера й зухвалість.

Як і решта легальних інтелектуалів його покоління, за доби незалежності він наполегливо робив усе, щоб зіпсувати собі некролог. 

Як адміністратор науки, він створив в археології незалежної України гнилу атмосферу політичної доцільності й угодовства, де чавилася вільна думка, якщо їй суперечила, і навпаки, дозволялися будь-які екстравагантні теорії, якщо були на злобу дня. 

Як громадський діяч, він змінював політичні погляди зліва направо й справа наліво, встигнувши побути націонал-демократом і комуністом, соціалістом і центристом ліберального штибу, щоразу запеклим. Його прикінцевий поворот у радикальне москвофільство був відверто моторошним, але не моторошнішим і не безглуздішим за аналогічний демонстративний поворот Поповича в радикальний ліволібералізм.

Слід віддати йому належне: імпортованим теоріям хозарського пізнього заснування Києва і різним каганатам він мужньо протистояв і аргументовано опирався, бо зберігав вірність деяким україноцентричним поглядам академіка Бориса Рибакова і вже не міг переглядати їх. Але варто було йому зійти зі сцени, згідно з терміном його молодості, "зашелестіти", як нас заходилися позбавляти міста Кия ті, кого він сам понабирав і вивів у люди.

Він був надто легкою мішенню для критики, особливо з боку націонал-демократів старшого покоління.

Ті, що прийдуть після нього, будуть набагато гіршими й небезпечнішими - не такими розумними й начитаними, з відверто вахлацькою  невихованістю, невмінням триматися, що подаватимуться як просунута європейська розкутість, але вчасно запишуться в ліволіберали й ховатимуть свою набагато більшу українофобію за "патріотизмом", "небінарністю", "майданністю", "байрактарівщиною" і "євроінтеграційністю". Гіршими тому, що нинішній час з його грантожерством вимагає ще більших компромісів із совістю, ще більшого лицемірства, ще більшої особистої деукраїнізації. Більше гасел, більше політики, більше істерики в ЗМІ.

І з ними буде важче впоратися.

Діалог про глибинний рашистський народ та його еліту

Софія Дніпровська

Кіссінджер RIPнувся, але справа його ще живе. 

Покійника прийнято зараховувати до категорії "реал-політиків" - тверезих прагматиків і майстрів компромісу.

Насправді ж, усі ці "реалісти" - невиправні мрійники й ідеалісти, бо вірять, що з Москвою можна домовитися, провести якісь стабільні лінії розмежування й мирно співіснувати. Вони наївно вважають, що Росія - в принципі така ж сама держава, як і США, Британія, Франція, Німеччина... тільки з деяким прибабахом і екзотичними вивертами. 

А це - величезна омана (яку Москва сама напускає на потенційних жертв). З Росією неможливо домовитися і вибудувати стабільні й довгострокові відносини, бо в Росії нема чітких меж. Вона всюди й ніде. Вона не може не розповзатися по світу й не підривати європейську цивілізацію, в якій чітко вбачає екзистенційну загрозу. 

Русскій чєловєк обдурить 3-х кіссінджерів і 10-х соросів і зробить усе по-своєму. Тому мафусаїли реал-політік залишають по собі розхитаний світ, що не сьогодні, так завтра обербениться на 

А зворотною стороною десуб'єктивізації русского народу є виведення його з-під відповідальності. Бо без одобрямсу 80% населення ніякі фрідмани-абрамовичі-кужугетовичі-роттенберги затіяти війну проти світу не здатні.

Росія споконвіку була сировинним придатком, крім сировини нічого не вивозила, що зовсім не означало відсутність суб'єктності і спроможності протистояти західній експансії та ініціювати власну. І при Сталіні вона була сировинною, і при Хрущові, і при Брєжнєві. Але діяла як вагомий чинник міжнародних процесів.

Костянтин Рахно

Я не зовсім згоден з цією точкою зору.

Перш за все, вона шкідлива для українців тим, що виводить з-під удару нашу космополітичну верхівку.

Мовляв, якщо то все російський народ, а не Фрідмани, Абрамовичі, Ротенберги і примкнулий до них Усманов, то й наші ріднесенькі Коломойські, Пінчуки, Фельдмани, Фірташі, Клічки-Етінзони, Турчинови й решта Тєлєгіних-Капітельман - це теж українці, навіть більші, ніж ті, хто народився під солом"яною стріхою, їхня поява в політиці - одвічне прагнення волелюбного українського народу, що не зрадив віковічну дружбу з ними й так далі.

Софія Дніпровська

Наша космополітична верхівка - результат російської/польської/угорської/румунської окупації, яка її сюди навезла і зробила підголоском, делегувавши функцію адміністрування і розбещення місцевого населення.

У Росії верхівка не є результатом іноземної окупації. А є результатом дозованого допущення іншоетнічних елементів до державного управління з метою оптимізації.

Тому абрамовичі таки обрусівають принаймні частково, а коломийські ні за яких обставин не українізуються.

У росіян є механізми, які моментально випльовують іншоетнічний елемент, коли його діяльність різко розходиться з російською парадигмою (так було з царями-німцями, так було з Троцькими і Березовськими). У українського народу таких механізмів уже нема.

Наша космополітична верхівка в упокоренні автохтонного населення могла спиратися на 25% росіян і ще якусь частку зденаціоналізованих українців/метисів із мегаполісів та зовнішні сили: Росію, Захід.

Абрамовичам у справі упокорення як мінімум 100-120 млн. русскіх спиратися у принципі ні на кого. Тому скоріш за все вони як і завше є підголосками, а не господарями становища. Що, звичайно, не знімає з них відповідальності.

Костянтин Рахно: Норманізм як панівна історична концепція в СРСР-РФ

Оскільки Карл Маркс був однозначним норманістом, то в СРСР не було й не могло бути жодної іншої офіційної версії походження русі, крім норманської.

Усі провідні радянські історики й археологи volens nolens були норманістами. Інших теорій походження варягів і русі, крім скандинавської, принципово не розглядалося. Коливатися могла лише оцінка їхнього внеску. Публікувалися перекладні норманістські монографії Мінорського й Ловмянського. За ввесь радянський період не було опубліковано жодної наукової монографії, де б розглядалася якась інша версія.

Кілька статей з альтернативною точкою зору коштували кар'єри Кузьміну та Вілінбахову-старшому й життя Єнговатову.

Антинорманізм критикувався як буржуазно-націоналістична теорія.

Існувала заборона на дослідження балтійських слов'ян та публікацію джерел про них після виходу перекладу Гельмольда. Не було перекладено чи перевидано жодної книги про них. Не було проведено жодного спільного дослідження з вченими з НДР.

Особливий внесок у радянський норманізм зробив Артамонов - особистий друг Жданова, старий большевик, слухач промов Леніна. Він був очільником ленінградського відділення Інституту історії матеріальної культури, потім директором Ермітажу й паралельно до кінця життя завідував кафедрою археології ЛДУ. За норманську теорію його ніхто не кривдив.

Учнем Артамонова був сумнозвісний марксист Клейн - автор книги "Інша любов" і решти подібних. Норманіст. Який відкрито за радянських часів себе так позиціонував і вів окремий семінар зі скандинавського походження Русі. За норманську теорію його ніхто не кривдив (він був засуджений геть за інше й швидко відновився). Клейн зорієнтував на норманізм свого підлеглого й близьку людину Лебедева, який теж спокійно займався норманським питанням. Норманістські книги Лебедева, Дубова, Хабургаєва й решти спокійно друкувалися за СРСР величезними тиражами.

Зараз у РФ норманізм є панівною точкою зору. Школа Клейна-Петрухіна домінує. Популяризатори науки типу Жукова з Кадирою від фонду "Русский мир", з якими відверто співпрацює низка українських реконструкторів, навіть "Святослав" вважають скандинавським іменем Свендіслейф і пропагують це. Історика Сахарова, що мав інакші переконання, було звільнено з роботи й розкритиковано в кращих радянських традиціях. 

Незалежно від того, справедлива норманська теорія чи ні, вона не пов'язана з антирадянщиною ніяк і не залежить від політичних переконань.

Костянтин Рахно: Не зламатися, вистояти проти ницості та підлості й гідно пройти через усі випробування

Отже, про норвезький серіал "Fremvandrerne", він же "Beforeigners" Йенса Лієна (2019). Найбільш язичницький телепроект останніх років.

 В останні роки неангломовні країни Європи радують свіжими ідеями в кінематографі. "Емігранти в часі" - одна з них, блискуча за грою акторів і продуманими деталями.

 На сучасну Норвегію несподівано звалюються хвилі мігрантів у часі. Відповідно печерних людей, людей доби вікінгів і людей із ХІХ століття, що вдягаються, як Свирид Петрович Голохвастов, і так само пишномовні.

 За кільканадцять років вони стають частиною норвезького суспільства, засвоюючи мову, технології й елементи способу життя, але при цьому повністю залишаючись собою й створюючи часом ті чи інші проблеми нашим сучасникам.

 І тут, окрім детективної інтриги й численних таємниць, є над чим замислитися. Серіал показує, що сучасним норвежцям співгромадяни з Азії та Африки стали чомусь ближчими за власних кревних предків, до яких поширюється "таймсистська" ненависть у вигляді нападів, ксенофобських написів, вандалізму на кладовищах і знущань. Характерний епізод, коли проти вікінгівської дівчини Алфгільдри, що працює в поліції, її колега, сучасна норвежка, змовляється з вихідцем із Закавказзя чи Передньої Азії. 

 Проте саме ці люди з інших епох мають щось, що розтратили сучасні норвежці. Печерні люди виявляються добрими, чуйними, розуміючими, вдячними, джентльмени з ХІХ століття - спокійними, розсудливими, галантними, вікінги - поетичними, щирими, дружними, вірними, відданими, сміливими, готовими до самопожертви. "Живи без сумнівів і помри без сумнівів!"

 Разом з тим, фільм є підкреслено проязичницьким, бо головна героїня є "щитоносцем Одина", учасницею язичницького опору кровожерному королеві Олафові Товстому, якого потім проголосять святим і створять його масовий культ - аж до хреста на норвезькому прапорі. І в нашому часі опиняється не лише її бойова подруга, козир-дівка Урд, але також їхній вождь, відважний і дуже добрий Торі Собака, що в битві при Стікластадірі 1030 року особисто вбив Олафа. І йому доводиться нелегко в лицемірному, толерантному далеко не до всіх, побудованому на доносах і цькуванні, позбавленому совісті, честі, гідності сучасному суспільстві, що прикривається ворожою йому релігією. Гріх воно може вибачити, а от справжню чоловічість? 

Не зламатися, вистояти проти ницості та підлості й гідно пройти через усі випробування - ось справжній виклик для переселенців із минулого. І в цьому їм допомагає віра у їхніх богів. Характерно, що асатру зображується як звична для норвезького суспільства, хоч і не загальноприйнята річ: "Хочете поговорити про бога нашого Одина, й те, що він може принести у Ваше життя?"

Не стало доктора історичних наук Сергія Івановича Білоконя

Сергій Іванович Білокінь (1.07.1948, Київ – 14.04.2023, Редвуд-Сіті, США)

 Не стало доктора історичних наук Сергія Івановича Білоконя.

Людини, що носила в собі цілий всесвіт забутих, загублених у лихоліттях, маловідомих постатей діячів української культури.

Затято, наполегливо, правдолюбно він викликав їх усіх до життя, мов чаклун-некромант. Під його пером їхні тіні ставали людьми з плоті і крові.

Архівіст і дешифровщик стародавніх писемностей Микола Суслопара, поет-неокласик Микола Зеров, етнограф Євгенія Спаська, мистецтвознавці Федір Ернст і Стефан Таранушенко, художник Георгій Нарбут, комі поет, автор епосу "Біармія" Калістрат Жаков і інші воскресали завдяки йому.

Він був дуже політнекоректним. Його праця «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР 1917-1941» та деякі статті й досі страшні для космополітів та українофобів. Там є про обставини смерті декого з гетьманських міністрів. З іменами катів. Він багато зробив для публікації прогетьманської і антипетлюрівської спадщини Євгена Чикаленка та не раз говорив про потребу розслідувати вбивство гетьманича Данила Скоропадського. Він не збирався применшувати кількість жертв Голодомору, бо скривдили якогось там видавця.

Він не збирався прощати. 

Для вітчизняної науки Сергій Білокінь через це все виступав особою малопомітною і малопотрібною. Нецікавою ні для сирівчаних патріотів, ні для ліберальних грантожерів. Йому не видавали ювілейні фестшрифти, його не пошановували на рівні ліберальних гніздилищ-псевдоуніверситетів, а спроба дати почесного професора одного з них обернулася спільною атакою космополітичного кубла та ультралівої профспілки. Світла пам'ять!

(с) Костянтин Рахно

Костянтин Рахно: Пішов у Вирій Дмитро Павличко. Один з останніх Великих Поетів

Пішов у Вирій Дмитро Павличко. Один з останніх Великих Поетів. 

Він прожив складне життя і часто в минулому писав не те, що ми зараз хотіли б бачити. Але цей гріх є і в багатьох тих, хто записався в дисиденти та нонконформісти.

Він часто надто близько підходив до суєти світу сього, вникав у те, що можна було оминути й краще написати щось про любов до України, про ліс, про природу, про птахів і тварин. Як і Петро Толочко, Борис Олійник та Мирослав Попович, він, на превеликий жаль, утратив шанс стати таким солідним позапартійним моральним авторитетом нації, якому б прощали певну старорежимність, несучасність поглядів, як ми прощаємо нашим дідусям і бабусям, і водночас до якого б дослухалися. Але не тим, хто обожнює сервільних і неукраїнськихйого судити.

Просто, на відміну від тих усіх одноденок, він мав Дар. Дар жорсткий, сильний, аполонічний, такий, що обпікає. Вони забудуться. А він залишиться.

Отче наш, Тарасе всемогущий,
Що створив нас генієм своїм,
На моїй землі, як правда, сущий,
Б’ющий у неправду, наче грім.
Ти, як небо, став широкоплечо
Над літами, що упали в грузь;
Віку двадцять першого предтечо,
Я до тебе одного молюсь.
Язики отруйні і брехливі
Вогняним мечем пообтинай.
Проколи серця товсті й ліниві
І гноївки випусти Дунай.
Всіх вельмож — рабів німих і подлих —
Скинь в геєну, а слова хули —
Потурнацький, безголовий мотлох —
На вогнях оновлення спали.
Дай нам силу ідолів знімати
З п’єдесталів чорної олжі,
Бурити казарми й каземати,
Де виймають душу із душі.
Не введи в спокусу мсти і слави,
Вкинь в палющу хижу ненасить
Мудрості і знамено криваве
Дай нам не соромлячись носить.
Поклади нам сонце на зіниці —
Променем туди, де непроглядь.
Хай підносять очі люди ниці,
Хай в незрячих більма погорять.
Мислям нашим дай ясне поліття,
А поетам — спину, що не гнесь.
Дай нам пам’ять на тисячоліття,
Непокору і любов на днесь.
І не одпусти нам ні на йоту
Борг, забутий в клекотах забав;
Сплатимо його із крові й поту,
Тільки од лукавства нас позбав.
Да святиться слова блискавиця,
Що несе у вічну далечінь
Нашу думу й пісню. Да святиться
Між народами твоє ім’я. Амінь.
1965

Костянтин Рахно: Помер Володимир Білінський

Людина з напрочуд неукраїнською - чи то середньоазійською, чи то містечковою - зовнішністю, над якою часто сміялися, без гуманітарної освіти, без ерудиції, без літературного дару. Трубадур духінщини.

Єдине, чому можна позаздрити, - тій несамовитій, суто графоманській працездатності, з якою ця людина компілювала з чужих цитат і власної маячні товсті томи усіх цих пустопорожніх "Країн Моксель", "Країн Йоксель", "Країн Бом-Брамсель".

Туди втрамбовувалося все - від російської нової хронології до казахської маячні про те, що Чингізхан був щирим казахом, а ніяким не монголом. Не треба було читати давні й іноземні книги, гортати періодику, сидіти в архівах. Не треба було аналізувати, замислюватися, вибудовувати гіпотези та перевіряти їх. Моноідея підпорядковувала та перетравлювала все, а надійним захистом від фактів, які їй суперечили, був аргумент змови "імперських" істориків.

Шкода, нанесена Білінським, величезна. Перш за все, він перемкнув українську публіцистику та історіософію з глибокого осмислення коріння українців, осягнення власної культури та її величі, аналізу того, що робить нас нами, на примітивні фантазії про "мокселів". Які легко спростовувалися у дискусіях з протилежною стороною... 

По-друге, за спритно підігрітим лементом «Хто, по-вашому, цей потужний старий? Не кажіть, ви не можете цього знати. Це – гігант думки...» (с) залишилися непоміченими дійсно цікаві академічні й неакадемічні дослідження минувшини українців. Книги, де в центрі уваги були українці, написані не містобудівельниками, а істориками, етнологами, мовознавцями, письменниками, зосталися в тіні його товстих беззмістовних опусів. Як і їхні автори, набагато талановитіші й ерудованіші за буйного дідугана Броніславовича. З появою Білінського згасла вітчизняна аріософія, він її просто забив, як бур'ян забиває квіти.

І що ще варто уваги, так це те, що Білінський якось опинився поза критикою. Ліволіберальна спільнота чомусь зробила для нього інтересний такий виняток. Його активно друкували, на нього не влаштовували полювання ні Інститут археології, ні "Історична генацвалеправда" зі своїм гаремчиком, ні жулікуватий крамарський "Лікбєз", ні манірні бороданчики-реконструктори у кальсонах з цитатами Липинського про патріотизм і здоровий глузд навпереваги. Чому так? Колись дізнаємося...

Костянтин Рахно: З днем народження, моя рідна українська мово!

З днем народження, моя рідна українська мово!

Венеди несли тебе у далекі походи горами й лісами.

Тобою говорили біля вояцьких багать, поставивши вози табором, анти і склавини.

Ти лунала з вуст чубатих русинів у шароварах на святилищах, вічах, у морських мандрах і на суходолі. Ти карбувалася чертами і різами, завитками глаголиці й рубаною кирилицею.

Тобою клялися, присягали, слали прокльони ворогам, молилися древнім силам козаки-характерники.

Тебе відродив Іван Котляревський. Ти змушувала до смутку й усмішки Григорія Квітку-Основ'яненка, Осипа Бодянського, Михайла Максимовича, Пантелеймона Куліша й Миколу Гоголя. 

Твоїм вогняним словом озвався батько наш, великий кобзар Тарас Шевченко. Твої слова карбував на каменях гір Карпатських Іван Франко. Під пером Панаса Мирного і Олени Пчілки, Івана Нечуя-Левицького та Василя Стефаника розкривалися у тобі цілі світи. Твоїм духом прадавнім надихалася Леся Українка.

Тобою озивався до народу свого ясновельможний Гетьман Павло Скоропадський.

І саме ти потім тримала оборону українства разом з Володимиром Сосюрою, Наталею Забілою, Богданом Чалим, Семеном Скляренком, Павлом Загребельним, Борисом Комаром, Григором і Григорієм Тютюнниками, Василем Стусом, Олесем Бердником, Всеволодом Нестайком, Володимиром Маликом, Євгеном Шморгуном, Сергієм Плачиндою й сотнями інших твоїх лицарів.

Будь і пребудь, свята і вічна! Не знищать тебе вороги, поки ми житимемо, не заженуть у зашморг латинки, не спотворять надуманими правописами і не розколять на говіркові заповідники. Відстоїмо, захистимо, оборонимо. Бо у нас за плечима всі наші предки, хто говорив тобою, українська мово!

К 120-летию Васо Абаева, хранителя скифо-сарматского наследия / До 120-річчя Васо Абаєва, хранителя скіфо-сарматського спадку

Исполнилось 120 лет со дня рождения великого русского, советского, осетинского, индоевропейского учёного Васо Абаева. Или, как называли его в России - Василия Ивановича... 

Не хватит и монографии, чтобы изложить весь цивилизационный вклад профессора Абаева в изучение нашего прошлого; а также рождение им  цивилизационніх пластов настоящего и будущего знания. Хочется лишь надеяться, что 100-летняя земная жизнь этого аланского старца, посвятившего себя до сих пор не оцененному по достоинству труду, найдёт своих последователей и апологетов в ближайшем времени. 

... И камень над могилой этого хранителя скифо-сарматских сокровищ станет тем фундаментом, на котором вырастет ещё неведомый миру, но долгожданный революционный виток новой индоевропейской науки, нашего не утраченного Логоса...

(с) Алена Агеева

---------------------------

120 років тому у селі Кобі Душетського повіту Тифліської губернії народився Васо Абаєв - геніальний осетинський лінгвіст, який розкривав таємниці мови скіфів, сарматів і аланів. 

Він любив рідний народ, мову, фольклор, зневажав тиранів і казав правду у вічі колегам із сусідніх народів, які зазіхали на осетинську історію. Поживши сто років, побачивши падіння двох імперій, він став одним із найвидатніших іраністів світу.

Це він відкрив, що український Вій - родич страшного індоіранського бога потойбічного світу Вайю, що наш давній бог Род має свого іранського двійника Нафа, що знамените українське фрикативне "г" - спадок скіфів... Замахнувся навіть на скіфське походження слова "козак", попри заборони сталінщини... У його словнику можна знайти скіфсько-сарматські витоки рундука й мештів, бандури й халабуди, халамидника й отави... Він перший провів паралелі між "Тарасом Бульбою" й нартівським епосом... Він товаришував із знаменитим Жоржем Дюмезілем і багатьма іншими видатними людьми своєї доби. На нього посилалися Олексій Стрижак, Михайло Брайчевський, Галина Лозко, Олег Бубенок, Костянтин Тищенко.

(с) Костянтин Рахно

Костянтин Рахно: Традиція - це вміння й спроможність відтворювати певні значущі культурні коди, що позитивно оцінюються загалом

Закривається культовий журнал "Вокруг света", що видавався з 1861 року. Саме там читач уперше прочитав переклади Голдінга, Хайнлайна, Гарріссона, багатьох інших знаменитих авторів. Там друкувалося не так вже й мало цікавих статей про Україну, зокрема саме в цьому журналі відомий дослідник старовини Олександр Знойко оприлюднив свої гіпотези про острів Русі.

З приміщення в нікуди викидається інший відомий журнал - "Знание - сила", що видавався з 1926 року. Саме там можна було прочитати пізнавальні статті про кельтів, давніх аріїв, скіфів тощо.

Так от, СРСР 2.0 (незалежно від оцінки самої цієї ідеї) - це не лише всі колишні республіки разом. Це, перш за все, вміння й спроможність відтворювати певні значущі культурні коди, що позитивно оцінюються загалом. 

Хамаркання основної ідеї "Иронии судьбы" у нібито продовженні. Знущання над "Вам и не снилось" у буцімто продовженні. Нездатність зняти продовження "Простоквашина" за творами Едуарда Успенського і зі впізнаваними героями оригінального мультфільму, яких у старі часи тиражували на листівках, календариках, лінійках. Невміння намалювати мультфільм "День рождения Алисы" повністю в стилі "Тайны третьей планеты".  Тепер ось закриття знакових журналів, які для багатьох були символами того часу.

Саме тому СРСР 2.0 ніколи не вийде, й це очевидно.

З іншого боку, зловтішатися теж не вийде, бо в Україні знищено більшість періодичних видань 1980-1990-х років, з "Барвінка" починаючи, а оскільки влада у нас нечитаюча, то відроджувати вона точно нічого не буде. Тому у нас теж існує культурний розрив, який дедалі сильніше деструктивно впливає на наше життя.

Костянтин Рахно: Ми здобули незалежність. Востаннє. Щоб її більше не втрачати.

У синьо-жовтих скіфських барвах, із язичницьким монархічним тризубом, із гімном, народженим у надрах націоналістичних таємних товариств.

Його не можна вважати днем народження нашої країни, бо коріння нашої державності сягають у глибину віків, у Трипілля, Аріану, Кіммерію, Скіфію, Сарматію, антське "врем'я Бусове" та часи Кия. Ідея нашої державності буяла в часи Русі, живилася з рук удільних князів і боронилася козацькими шаблями.

Першою незалежною й легітимною, визнаною провідними державами світу українською державністю став Гетьманат - Українська держава Його Ясновельможності Пана Гетьмана Павла Скоропадського, що утвердив всі атрибути тієї держави, в якій ми живемо. Від геральдично правильного прапора до Академії наук.

Наша держава вистояла у віках. Ми здолали обрів, хозар, печенігів, половців і кримських татар. Ми дочекалися розпаду Візантії, Османської імперії й СРСР. Наш дух не упокорила чужинська віра.

А цього дня ми здобули незалежність. Востаннє. Щоб її більше не втрачати.

Нам не подарували її. Ми самі її вибороли. Зусиллями кількох сотень письменників, поетів, художників, істориків, фольклористів, етнологів, аріософів. Виспівали, намалювали, написали, вимріяли. І то була наша перемога, важливіша за всі революції.

Так, нам не дали повернути рідне Придністров"я, нам не віддали предковічну Кубань, у нас намагаються відібрати Кримський півострів, належний нам щонайменше півтори тисячі літ. Але тоді ми перемогли. І досягли того, чого не змогло багато інших етносів.

Ми зробили крок у незалежність у якихось аспектах менш українськими, ніж зараз, але в якихось - більш українськими. З часом ми обзавелися якимись зовнішніми атрибутами, але втратили багато чого, що робило нас українцями навіть у найбільших сутінках поневолення. Втрата дечого загрожує нашому існуванню, веде до перетворення на безрідну "політичну націю" з культом "ідентичності", розчиняє нас у інтернаціональному вариві, по суті, анархічному, бо незалежна українська держава потрібна лише й тільки етнічним українцям - це єдине місце, де вони можуть повноцінно існувати, говорити своєю мовою, розвивати свою етнічну культуру, ту саму шароварну й вишиванкову, калинову, вербову й солов"їну.

Але цей день - нагода подумати про всі перемоги й поразки, виклики й витримки. І вкотре сказати світові, що Україна є.

З днем незалежності, браття й сестри!

Костянтин Рахно: Про Білорусь з любов’ю

 Епізод 1. 
Висловлю власну точку зору, котра, можливо, не всім сподобається. Коментарі незгодних і дискутувальників будуть видалятися.
«Айн, цвай, драй – дас іст Парагвай...» Лукашенко, попри певні вінтажні елементи зовнішньої атрибутики, репрезентує нову для Східної Європи латиноамериканську модель сильної централізованої правоконсервативної президентської держави з великим економічним потенціалом, розвиненим силовим апаратом, міцною армією і потужним соціальним ухилом, у перспективі – з передачею влади у спадок.
Чогось більш нерадянського важко й уявити. Радянський Союз завжди був послідовним противником таких режимів. Важливим моментом тут є принципове несприйняття ліволіберальної ідеології, навіть коли це й невигідно на зовнішньополітичній арені. Це закриття суто з політичних міркувань субсидованого Соросом бутафорського Європейського гуманітарного університету, такого собі аналога нашої Могилянки, що мав продукувати ліволіберальну псевдоеліту, неприховано негативне ставлення до пропаганди збочень, протидія на законодавчому рівні тоталітарним сектам, які у нас зруйнували не одну родину, певні симпатії до католицтва. Цим Лукашенко вигідно відрізняється від вітчизняних правителів, які легковажно допускають усе перелічене, аби лише не мати клопотів із колективним Заходом.
Білорусь більш моноетнічна, ніж Україна. Тут немає багатьох іноетнічних викликів, які є в нас, але є інші, наприклад, польське питання у західних областях. Сильним місцем цього режиму є економіка. Слід також згадати про більшу професійність державного апарату. 
Слабким його місцем є нерозробленість власної ідеології.

Костянтин Рахно: День скорботи за журналістами

День журналіста. День тих, кого вже майже нема.

Тих, хто творив районні, обласні й всеукраїнські газети, часописи для малечі, підлітків, юнацтва, науково-популярні й літературні, радіо й телебачення, наполегливо відкопуючи щироукраїнські слова, рідні-рідні, щоб кожна замітка гріла душу.

Тих, хто кохався у рідному слові. Тих, хто вірив у праминувшину українства й роками відшукував свідчення нашої стародавності. Тих, хто любив Україну й українців.

Їх уже майже нема... Одні пішли у Вирій, інші поринули у приватне життя пенсіонерів. Померлі видання стали надгробками для українського друкованого слова. Кладовище, що вже не шелестить сторінками.

На зміну прийшли інші... Ні, не прийшли. Тих, старших, підмінили - чужими привізними суб"єктами, яким українська мова - нерідна, звичаї чужі, література незрозуміла, звичаї бридкі, історія й зовсім ворожа. Дехто взагалі не сприймає нормальних людей, які не мають відхилень. І журналістика вмерла. Перетворилася на зібрання професійних спадкових офіціантів, які гризуться за чайові, на дім розпусти, на склад сайтів, на набір постиків в улюбленій лібералами соцмережі...

Тому цей день - день скорботи й пам'яті. За газетами. За журналами. За українським радіо. За вітчизняним телебаченням. За журналістами.

Костянтин Рахно: Про шаровари та їх іранське походження

Підставою для нашої розмови, стало, як не дивно, явище, яке дехто з презирливістю зве «шароварщиною». У певних колах стало модним ставити під сумнів одну з визначних, «хрестоматійних», ознак українського козацтва – червоні шовкові шаровари. Натомість, всіляко пропагується, що козаки нібито носили типове тогочасне європейське вбрання – вузькі обтягуючі штанці, в тому числі і шкіряні. Тож, після усіх цих дискусій в соцмережах, про те – що ж саме носило українське козацтво, наша редакція вирішила звернутись до фахівця – доктора історичних наук, спеціаліста з історичної етнології, козакознавця, полтавця Костянтина Рахна.

- Доброго дня. Давайте, для початку, розберемося з давністю цього елементу одягу на українських теренах. Чи є шаровари дійсно стародавніми?

- Так, це один із найдавніших видів поясного одягу в українців. Судячи з назви та крою, він сягає часів взаємодії праслов’ян із іранськими племенами степу.

Ще наприкінці ХІХ століття відомий український музикознавець Петро Сокальський писав: «Козацькі шаровари – давньоперського походження». Уже філолог Іван Огієнко – майбутній митрополит Іларіон – відносив шаровари до запозичень стародавнього часу під іранським впливом. Потім, у 20-х роках ХХ століття видатний чеський славіст Любор Нідерле теж дійшов висновку, що назва «шаровари» є загальнослов’янською і запозичена з іранських мов. Згодом до іранських запозичень у слов’янських мовах, разом із загальновідомими іранізмами «хата», «топір», «собака», включив слово «шаровари» історик Георгій Вернадський – син академіка Володимира Вернадського. Такої ж думки був польський мовознавець Станіслав Лукасік.

Відома дослідниця історії одягу Ніна Гаген-Торн, подруга нашої видатної вченої Катерини Матейко, пише, що сама назва шаровари охоплює дуже широку територію і зустрічається у цілій низці мов, у багатьох народів, позначаючи один і той самий крій штанів з широкою мотнею, що не заважають рухам вершника і зручні при верховій їзді. Як вказував осетинський іраніст зі світовим іменем, академік Васо Абаєв, «шаровари» – це давнє іранське слово для позначення широких мідійських штанів, що поширилося від Індійського океану до Балтійського моря. У грецьку мову воно було запозичене як «сарабара», у пізню латину – як «сарабалла».

У сучасній перській мові воно звучить як «шалвар», «шарваль», у курдській – «шелвар», в осетинській – «шалбар», в татській, афганській і белуджійській – «шалвар», а з перської мови були запозичені турецьке «шалвар», казахське «шалбар», ногайське «шалбар», кумицьке «шалбар» і інші тюркські назви.

Однак в українську мову воно увійшло як споконвічна іранська спадщина, а не як тюркське запозичення, оскільки українське слово шаровари відтворює давньоіранську форму «шчаравара», де «шчара-» відповідає грецькому «скелос» – стегно, тобто буквально «те, чим покривають стегна». Тобто українці запозичили це слово від давніх іранців, задовго до того, як воно змінилося й набуло свого сучасного перського звучання.

Це слово, крім української, є в білоруській, польській, чеській і деяких інших мовах. Його навіть запозичили австрійські говірки німецької мови як штани-«чаріварі».

- А серед населення теренів Московії, росіян, це слово побутувало?

Костянтин Рахно, Максим Жих: Втрачати друзів так і не звикаєш

Сьогодні, (16.03. 2020) в Уфі пішов у Вирій Лев Рудольфович Прозоров (Озар Ворон) - уродженець Іжевська, талановитий російський письменник, історик, автор численних науково-популярних книг і наукових статей, знакова постать язичницького відродження. Друг України й українців.

Писати про це боляче. Йому було лише 47 років. Він був дуже доброю людиною і все брав близько до серця. Кажуть, що добрі серця є слабшими за злі. У його великому доброму серці знаходилося місце і для друзів-однодумців, і для слов"янської минувшини, і для рідної йому Київської Русі, і для всього живого. Він любив життя і завжди виступав за право на нього - для людей, для тварин, для зеленого світу. Він був чутливим до тих тонких матерій, які сповнюють наше життя надприродними силами. Дуже любив свого маленького синочка Бажена, якого гордо звав "спадкоємцем".

Озар завжди був "нестадним", нестандартним, він не вмів підлаштовуватися під моди, тренди, бажання натовпу, комусь годити. Релігія була для нього не примхою й не самовихвалянням, а способом жити та пізнавати світ. Йти шляхом Святослава Завойовника. Цьому він учив інших.

Як письменник, він тонко відчував слово, влучно володів ним, мав унікальний дар бачити події очима своїх дійових осіб, говорити їхніми словами, вжившись у них. Це був непростий, часом важкий досвід. Міг написати болючий, пронизливий роман, оповідання у стилі Буличова та Шеклі, а міг, пригадавши дорогі мені і йому 90-ті, придумати дотепний, легкий і пустотливий фанфік про діснеєвських героїв.

Був спостережливим літературознавцем, який цінував, зокрема, українську школу історичного роману, висловлював цікаві думки про російську фантастику.

Як науковець, він часом занадто щедро кидав ідеї та спостереження у вигляді маленьких заміток на загальний огляд. Я йому казав, що кожну з них слід розвинути в статтю, часом він так і робив. Він закінчив магістратуру і готувався до аспірантури та захисту кандидатської дисертації - омріяної, вистражданої, після якої б заціпило роти недоброзичливцям, що значно поступалися йому інтелектом, честю й гідністю.

Кирилл Серебренитский: Метаистория и конспирология

...аварский аул Хунзах на севере Дагестана и буришское княжество Хунза(х) на севере Индии: для академического учёного это - случайное созвучие, для поэта - изысканная симметрия фонем.

Сходство квази-калатравского креста из города Куэнка, в Ла Манче, Испания, и плетёного иранского солярного символа в Кубачи, в южном Дагестане: академический учёный обязан на это пожать плечами, но он вполне может уступить место художнику.

Я - вот о чём: конспирология, или, точнее, философствующая на средневековый алхимический манер метаистория и её деревенская простодушная внучка - фолк-хистори, - были бы прекрасны, и даже - необходимы, если бы не объявляли кухонную войну академической науке. И не жили бы только этой войной. А бежали бы впереди, разведывая дорогу.

Конспирология, на самом деле, совершенно не нуждается в нарративной зоне, которую занимает академическая история. Она не должна туда лезть, как в переполненный вагон, с воплями "я с ребёнком", "я титульная нация" или "трудящему человеку присесть некуда".

Нарратив не нужно делить. Но его следует разграничивать для того, чтобы осваивать разными методами, не задевая контрабас черенком лопаты.

Вместо того, чтобы осваивать собственные пространства, метаисторики современные уныло паразитируют на академическом нарративе (с отставанием в 20-30 лет, потому что используют те огрызки, которые валятся в мусорный бак популяризации). Соответственно, они ведут себя как вечно голодный и злобный холоп, который вынужден доедать остатки за барином и, при этом, искренне не понимает, чем он хуже барина, оттого и злится. Меня ещё в молодости именно это от них отталкивало.

Метаистории всего лишь нужно осознать себя в роли совершенно особого феномена, близкого, но параллельного научной истории. Переродиться в облике когнитивной игры, довлеющей, скорее, к искусствам.

Проникновение в пограничные созвучия и соцветия смыслов, романтически-авантюрные зигзаги по гипертексту, вольная эквилибристика на фронталах восприятия, - это то, что академическая наука не может (и не должна) себе позволить, но то, что порой ей нужно, даже необходимо - в помощь.

И всё было бы хорошо. ...Если бы позиции во главе метаистории не захватили бы воинственные угрюмые дураки, для которых главная интенция - это: "а чой-та он профессор, а я нет? я тоже книжки читать могу". Но они захватили. Прочно.

***

P.S. Комментарий доктора исторических наук, ведущего научного сотрудника Института керамологии НАН Украины Константина  Юрьевича Рахно:

Кирилл, я частично с Вами соглашусь. Нужна такая площадка, на которой проигрывались бы догадки и гипотезы, выдвигались бы смелые теории, прорабатывались бы версии. В том числе, и о распространении символов, о культах и верованиях, о связях между народами.

Помните, были раньше такие научно-популярные книги, типа "По следам Добрыни" или про народную игрушку, с гипотезами, что откуда в орнаментике? Они не были академичны, но и не антинаучны, их было интересно читать и, в принципе, можно было даже сослаться на них, если уж совсем приглянулась версия - без особого греха.  Тогда, в 1970-1980-х, было поколение вдумчивых читателей, они читали побуквенно, осмысливали и строили версии, порой очень здравые.

Вот Мишель Песель, автор "Золота муравьёв". Человек выучил дардский язык, поехал к дардам, записал их фольклор, описал обычаи и увидел всё своими глазами ради проверки метаисторической (?) версии. Я был бы рад, если бы кто-то поехал в один Хунзах, пожил там, всё изучил, а затем во второй. Так от них есть этнографический толк, потому что умный и одарённый человек пусть не докажет что-то там, но увидит, подметит и опишет важные и интересные подробности.

Да и у каждого академического учёного есть свои сложно доказуемые теории или такие пространства, где движешься по интуиции.

Тут причина - для меня - не столько в свойстве этих дисциплин, сколько в общем упадке эрудиции. Было поколение интересных метаисториков, читавших старинные книги, что-то искавших.

Костянтин Рахно: Чи є у росіян колядки?

Є в Україні така вгодована істота - Юзьо Обсиратор, яка з себе вдає великого знавця історії й культури, бо власноруч настрочила кілька фальсифікатів. Раніше воно було сороміцьке та проросійське, а тепер вдає з себе благочестивного старця й записалося в сирівчані патріоти. Такий аналог російських квасних. А для Галичини він узагалі є ворогом номер один. Бо підмінює галицькі легенди вигадками й плагіатом, створює імідж щиропольського міста, батярської практічєскі адєсскай вольніци.

Так от, не поспішайте репостити його заяви, що росіяни - єдиний народ, який не має колядок. У росіян вони якраз є, причому у Владимирській, Рязанській і інших областях, віддалених від українських територій, вони нагадують українські та білоруські і лише на деяких територіях Центральної Росії поступаються овсеням, а на російській Півночі - так званому винограддю, ну явно принесеному з Півдня, тільки в дуже давні часи. Співчуваю, але це факт. Чи принесені ці колядки тисячу років тому разом із назвами річок і місті Владимирі-Суздальському - Либідь, Ірпінь і Почайна, а чи походять із давніших часів, поки що говорити важко. Проте вони є.

Слово "коляда" (а також "колядовать" і "колядовщик") зафіксоване в більшості говірок російської мови, не лише в сусідніх з українцями та білорусами. Співчуваю знову, але теж факт. Просто це праслов"янське слово й воно є в усіх слов"янських мовах. Юзьо колись намагався вивчитися на аж цілого вчителя української мови, тож мав би це знати.

Але він, утім, за фахом не працював. Був художником-оформлювачем і вантажником. Так що може й не знати. Його інформаційний вкид - чистісінька провокація, щоб українець радісно поділився "гурра-патріотичним" баченням, а пересічний російський українофоб іще радісніше його посадив у калюжу й висміяв. Хоча насправді існує багато інших етнографічних реалій, яких у росіян нема і якими ми можемо пишатися як унікальними. І самих росіян можемо повчити, як берегти колядки.

Натомість народ, у якого зимова календарна обрядова поезія під чуйним впливом католицької церкви практично зникла і лишилася лише на прикордонні з українцями, дійсно існує. Це поляки, яких Винничук ніжно любить.

Костянтин Рахно: Заключний акт КВНізації України

Щодо хору імені Верьовки - дивовижної, мудрої, талановитої людини, фольклориста й співака.

За Радянського Союзу саме ці українські хори, що зворушували слухачів, столичні, міські, сільські, професійні й самодіяльні, виступали осередками легального й напівлегального націонал-патріотизму, гуртуючи вкраїнських людей, нагадуючи їм серед денаціоналізованого міського буття, хто вони є й де живуть, не даючи їм загубитися.

Через це на них найбільше нападалися безрідні космополіти-україножери, звинуваючуючи їх у "малоросійстві" й "шароварщині", примушуючи знічуватися, вивправдовуватися, почуватися чимсь зайвим, непотрібним, пережитковим на тлі "надхненного подвигу радянського народу".

Знищення хорів на Великій Україні й Кубані відбувається невпинно. Десь підмінили, як писав незабутній Ренат Польовий, ветеранськими співочими колективами з відповідним репертуаром. Десь розформували. Десь не дали оновити склад. Витіснили з захопленого загальнолюдьми Українського радіо. Як наслідок, цілі покоління втрачають здатність розуміти народний мелос, навіть у професійній обробці. Так само, як знищена українська естрадна пісня.

А нині - просто заключний акт загальної КВНізації країни, коли у тотальному процесі знищення українства поважному хорові довіряють голосіння карикатурної переробки народної пісні, відводячи роль підспівки, тла для КВНних акторів...

Константин Рахно: Скифо-сармато-аланский эсхатологический мотив в украинском фольклоре

Рахно К.Ю. Осетинские мотивы в украинском фольклоре // Вестник Владикавказского научного центра. – Владикавказ: ВНЦ, 2014. – Том 14. – № 1. – С. 13-18.

В связи с проблемой контактов ираноязычного населения степи с неиранскими этносами особый интерес представляют идеологические представления восточных славян. Иранские параллели божеств славянского пантеона свидетельствуют о взаимодействии в области духовной культуры. В идеологической сфере украинцев не раз отмечались общие черты с североиранскими народами [4, с. 153-155; 3, с. 270-274]. Нередко именно осетинские соответствия помогают понять процессы эволюции и первоначальное значение украинских фольклорных мотивов. Важное место здесь занимает нартовский эпос осетин, восходящий к скифо-сарматскому прошлому.
В частности, чрезвычайно любопытной является параллель, связанная с эсхатологическими представлениями украинцев степного Побужья. Данные представления в мифологии, как правило, осуществляют несколько функций, в том числе когнитивную, заключающуюся в выработке моделей, с помощью которых происходит осмысление прошлого и настоящего. Такое восприятие подразумевает идею, что тайна конца времен проявляется через исторические события и действия исторических персонажей. На эпическом уровне эсхатологические мотивы могут быть связаны со смертью главных действующих лиц, маркируя прекращение существования героического мира. В таких сказаниях век людей отделяется от века героев. Герои исчезают, появляются люди, и последний день эпоса, по сути, является первым днем человеческой истории. Таковы предания о гибели бургундского королевского дома на пиру у Этцеля в «Песни о Нибелунгах», об уничтожении государства логров на Камланнском поле в цикле о короле Артуре и т.д. Их уход оказывается своего рода экзаменом, который человечество должно выдержать, дабы хаос сменился гармонией.
На юге Украины этот мотив связывался с запорожскими козаками. У левого берега Южного Буга, напротив Гардового острова, стоят три огромнейших скалы: Сова, Брама и Пугач, возвышающиеся над берегом реки наподобие отвесных стен и имеющие около двадцати пяти сажен высоты. На камне острова Гардового, напротив «скелі» Пугача, имелось подобие подковы, а среди степи, против того же Пугача, на сером граните, была словно выбита человеческая рука, в которой одна кисть была размером в семь с половиной четвертей, а большой палец – в три четверти. Прямо против руки, только на сто сажен южнее в степь, во второй половине ХІХ века еще виднелась небольшая, но живописная могилка. Такие указатели, как скала Пугач, «подкова», «рука», курган, послужили живой канвой для создания легенды о гибели Запорожской Сечи: