«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
Тих, хто творив районні, обласні й всеукраїнські газети, часописи для малечі, підлітків, юнацтва, науково-популярні й літературні, радіо й телебачення, наполегливо відкопуючи щироукраїнські слова, рідні-рідні, щоб кожна замітка гріла душу.
Тих, хто кохався у рідному слові. Тих, хто вірив у праминувшину українства й роками відшукував свідчення нашої стародавності. Тих, хто любив Україну й українців.
Їх уже майже нема... Одні пішли у Вирій, інші поринули у приватне життя пенсіонерів. Померлі видання стали надгробками для українського друкованого слова. Кладовище, що вже не шелестить сторінками.
На зміну прийшли інші... Ні, не прийшли. Тих, старших, підмінили - чужими привізними суб"єктами, яким українська мова - нерідна, звичаї чужі, література незрозуміла, звичаї бридкі, історія й зовсім ворожа. Дехто взагалі не сприймає нормальних людей, які не мають відхилень. І журналістика вмерла. Перетворилася на зібрання професійних спадкових офіціантів, які гризуться за чайові, на дім розпусти, на склад сайтів, на набір постиків в улюбленій лібералами соцмережі...
Тому цей день - день скорботи й пам'яті. За газетами. За журналами. За українським радіо. За вітчизняним телебаченням. За журналістами.
Комментариев нет:
Отправить комментарий