Андрій Богданович: Чому індоєвропейська цивілізація досягла успіху?

Чому саме індоєвропейські цивілізації — з їхніми різноманітними культурами, мовами та державними формами — стали домінантною силою в історії людства? 

Від античної Греції й Риму до середньовічної Європи, від колоніальних імперій до технологічного Заходу, саме ця цивілізаційна лінія дала світові багато ключових ідей, систем управління й наукових проривів. То в чому її глибинна сила?

Одну з відповідей пропонує порівняльна соціологія та антропологія: секрет індоєвропейського успіху полягає в гармонійному узгодженні соціального устрою з природною, біопсихологічною структурою людини.

Французький дослідник Жорж Дюмезіль, а за ним і сучасні антропологи, запропонували модель «трипартиції» — тобто поділу суспільства на три головні функції:

1. Священно-управлінська (жерці, володарі, законодавці);

2. Воїнська (захисники, солдати, силові структури);

3. Господарсько-годувальна (землероби, ремісники, виробники).

Цей поділ, на думку дослідників, не був довільним. Він відображав глибші біопсихологічні імпульси людини: потребу в сенсі, безпеці та матеріальному забезпеченні. Тобто — дух, сила і тіло в соціальній формі. Успіх індоєвропейських цивілізацій полягав у тому, що ці функції були чітко окреслені, соціально організовані й перебували в динамічному балансі. Влада не зводилась лише до сили, економіка не диктувала культури, духовна сфера не пригнічувала практичного життя — кожна з трьох сфер мала своє місце.

Такий баланс дозволив розвиватися ефективним політичним системам, військовій організації, розумінню права, а також етичним нормам співжиття. Він же забезпечив відносну стабільність, зростання населення, накопичення знань та технологій. Важливо й те, що ці соціальні функції знаходили відображення в релігії, символіці, міфології — створюючи культурну єдність і глибоке відчуття порядку.

 Саме в індоєвропейській традиції вдалося чітко виділити й узгодити ключові функції суспільного життя. В інших культурах ці ролі залишались або менш диференційованими, або домінувала якась одна — наприклад, сакральна або господарська — що ускладнювало розвиток складних структур.

Якщо поглянути глибше, можна сказати, що індоєвропейська модель — це приклад того, як суспільство, налаштувавшись на природні імпульси людини, здатне створити гармонійну, стійку й творчу систему. І саме в цьому — її головний внесок у світову історію.

Олександр Черненко: Бойові колісниці індоіранських племен

Для розуміння того, про що піде мова: у 2300 роках до н. е. пізня Ямна індоєвропейська культура розпадається на дві: Катакомбну по лівий берег Дніпра, та Полтавкінську між Волгою та Уралом. 

Пізніше з Катакомбної розвинулася культура багатоваликової кераміки, яка мігрує на територію Греції, та створить мікенську цивілізацію, а з їхньої говірки виникне грецька мова. 

З говірки носіїв Полтавкінської культури виникне індоіранська мова. У північному лісостепі, на кордоні з балтослов'яномовними племенами, з неї розвинеться Абашівська культура, представники якої мігрують на Південний Урал, де вони у 2000 роках до н. е. виділять Синташтинську культуру, яка є попередницею пізнішої андронівської культури.

Вважається, що творцями колісниць, які використовквалися у бойових цілях і здійснили технологічну революцію, стали представники Синташтинської культури. У захороненнях синташтинської культури було виявлено багато поховань з колісницями, ранні з яких датуються приблизно 2100 роками до н. е.

Їхні нащадки, андронівці, також використовували колісниці, про що свідчать їхні численні наскельні зображення, розкидані на величезній території Великого степу, у їхніх захороненнях також були виявлені кістки коней та частини колісниць.

Колеса мали 9-12 спиць і були діаметром 100-120 см. Вони могли мати ободи з сиром'ятної шкіри. Стінки колісниць були плетеними для зменшення загальної ваги. Осі тоді ще робилися з дерева, і мастило колісних втулок було недосконале, потребувало захисту. Вісь зміцнювалась, підбираючи для неї міцний матеріал, або полегшувався сам екіпаж, знижуючи цим навантаження. Платформи кузовів збивались з дощок.

Сучасні археологи абсолютно впевнені, що колісниця створювалася давніми індоєвропейцями з єдиною метою: для війни. На колісниці їдуть на війну, а не просто переміщаються з якоюсь пустою метою. Колісничий же – військовий аристократ стародавнього індоєвропейського суспільства. Він рухається у війні, а разом із ним на колісницях рухаються його боги.

Зінаїда Куценко: Все, що створено і чим гордиться Індія, є праукраїнського походження

 Ар’я Варта в перекладі з давньо-індійської означає «країна шляхетних аріїв». Це первісна територія розселення ведійських аріїв з України на Великій Північно-Індійській рівнині, яке почалося, як свідчить американський дослідник Артур Кемп,  приблизно у 5600 рр. до н. е. 

Ар’я Варта стала центром індійської цивілізації, і надала згодом сильний культурний вплив на південь Індії та Південно-Східну Азію. 

Саме тут виникли індуїзм, буддизм, джайнізм. Ведичні знання, бойові мистецтва, розвинена міфологія, йога, шахи, санскрит, який виник з праукраїнської мови, коров’яче молоко і поважне ставлення до корови-годувальниці: все, що створене і в чому полягає слава Індії народилося не тепер, а кілька тисяч років тому, коли до Індії з прадавньої України прийшли арії. 

Це підтверджують  індійські вчені, державні діячи, дослідники. Надаємо їм слово. 

Сарвепаллі Радгакрішнан (Президент Індії, історик) стверджував: «Веди — найстародавніший пам’ятник людського ума, яким розпоряджається людство... Оріяни принесли з собою визначені поняття та вірування, які вони продовжували розвивати в Індії. У Ведах обожнюється чарівна природа Оріяни-Скитії-Руси-України». 

«Я бачив пам’ятки аріїв і козаків біля Кременчука, а також у Переяславі… Можу

сказати тепер: Україна є прабатьківщиною аріїв» (Арвінд Аллок,  директор інституту охорони національних пам’яток Індії) 

Джан Бовле, історик, у книзі «Людина у віках» писав: "Арії вийшли з території України". 

«Санскритська мова є європейського походження. В Азії вона поширилася тому, що до Індії далеко перед народженням Христа прибули арії з України» (Р. Латґем, дослідник санскриту. Цитата з книги «Етнологія Європи»). 

«Предки арійців жили у Подніпров’ї… Є всі підстави вважати, що «Рігведа» зародилася на берегах Дніпра». (Р.Гіршмен, археолог, історик, професор Сорбонни. Цитата з книги "Іран"). 

Тобто все, що створено і чим гордиться Індія, є праукраїнського походження. 

І зараз можна простежити чіткі паралелі між українськими козаками і кшатріями – від звичаїв до зовнішнього вигляду. 

Наприклад, раджпути, котрі також вважають себе нащадками ведичних кшатріїв, носять шаровари і широкі пояси, довгі вуса, які як і запорожці закручують за вуха, і оселедець на голові, котрий і називається подібно "чут” (порівняйте з нашим "чуб”). 

На своїх щитах і знаменах раджпути з давніх-давен поміщали тризуб – знак Шиви. У них існував звичай: воїнам, котрі від' їджали на бій, меч завжди вручала жінка – мати або дружина. 

Нашим козакам зброю також виносила мати,  дружина або сестра, що зафіксовано у давніх колядках та думах: 

Татусьо вийшов – коника вивів,
Братенько вийшов – сідельце виніс,
Сестриця вийшла – зброю винесла… 

Очевидно, характерники та козаки були головними хранителями і продовжувачами давніх арійських традицій в тогочасній Європі. 

Андрей Шуман: "Махабхарата" создана шраманами при Гуптах

 Если истории о Раме были точно популярны до нашей эры и оформились в Рамаяну Вальмики к IV в.н.э. на базе уже существующих историй, то вот с Кришной есть проблемы. Махабхарата точно текст поздний. Основной сюжет Махабхараты (война двух кланов) не имеет корней до нашей эры и возник сразу при Гупта, поэтому сама война описана как война Гупта против всех своих политических оппонентов (греков, саков, иранцев, римлян, гуннов, которые упоминатся в Махабхарате как отряды на стороне Кауравов).

Единственная аллюзия на Махабхарату в Палийском каноне -- Гхата-джатака. Но там вообще все другое. Devagabbhā явно Devakī, мать Кришны. Но только у неё не двое сыновей, а десять: "Старшего сына Девагаббхи звали Васудева (Vāsu-deva), второго — Баладева (Baladeva), третьего — Чанда-дева (Canda-deva), четвертого — Сурия-дева (Suriya-deva), пятого — Агги-дева (Aggi-deva), шестого — Варуна-дева (Varuṇa-deva), седьмого — Адджуна (Ajjuna), восьмого — Паджуна (Pajjuna), девятого — Гхатапандит (Ghata-paṇḍita), десятый Амкура (Aṁkura). Они были хорошо известны как сыновья-слуги Андхакавенху, десять братьев-рабов".

Здесь Vāsu-deva -- прообраз будущего Кришны (и при этом под именем отца Кришны, хотя это частое имя и самого Кришны, но потом), далее Бала-рама (брат Кришны), но вот дальше идут боги: Луна, Солнце, Огонь, Варуна (бог неба), затем Арджуна, потом бог Кама и  Гхатапандит (подвижник). Во всей истории положительный персонаж только Гхатапандит, именно он -- бодхисаттва, предыдущее перерождение Будды. Остальные скорее отрицательные.

Разиб Хан (Razib Khan): Как генетика освещает возникновение евразийского степного скотоводства

До Рима, до Греции, даже до Шумера, пять тысячелетий назад, индоевропейцы сеяли свои гены и мемы по всей Евразии вширь и вкось. К 3300 году до нашей эры воинственные кочевники из понтийских степей к северу от Черного моря покинули свою родину и устремились на восток, к монгольским Алтайским горам. Пятьсот лет спустя их преемники двинулись в противоположном направлении, достигнув Дании и Северного моря, а также обогнув Балтийское море с севера на юг. На протяжении тысячелетий индоевропейцы захватывали новые владения под покровом невежественной тьмы; єто біло незаписанное и смутно припоминаемое время. Первое в Европе расшифрованное письмо, линейное письмо B, датируется 1400 годом до нашей эры в Греции. Но к тому времени, на пороге предыстории, индоевропейские языки уже давно распространились по всему северному побережью Средиземноморья, охватив Иберию и Итальянский полуостров на западе, и продвинулись далеко на юго-восток, вплоть до индийской Гангской равнины. 5000 миль по прямой. В то время как Древнее царство Египта строило массивные пирамиды и закладывало основы того, что значит быть цивилизованным для более поздних культур, примитивные и неграмотные кочевники прокладывали себе путь за пределы неприступных горных хребтов и упорно продвигались по труднопроходимым нагорьям, от Пиренеев до Памира. Благодаря исключительной численности этот неудержимый народ демографически наводнил древние земледельческие цивилизации Евразии повсюду, от Британии до Индии.

Загадка индоевропейцев отражает тот факт, что раннее распространение индоевропейских языков происходило в темноте, вдали от просветляющего света каких-либо записанных текстов. Не было никого, кто мог бы записать для потомков рассказы и имена, чтобы воплотить для нас эти пылкие моменты завоеваний. Спустя долгое время после взлета и падения цивилизаций подлинная история остается для нас живой, неизгладимо населенной яркими драматическими персонажами. Но, конечно, даже в отсутствие письменности фрагменты прошлых реалий сохраняются в настоящем. Последовательно общие черты принятых ими мифов, от индуистских писаний до греческой мифологии, говорят нам, что индоевропейские общества были патриархальными и в них доминировали могущественные люди, которые ловко направляли неустойчивость и насилие молодых воинов наружу, как против врагов, так и против союзников. И все же мы не можем назвать ни одного лирически изображенного героя эпохи завоеваний, даже таких, как полуисторический шумерский Гильгамеш или китайский герцог Чжоу. Мы также не можем упомянуть названия великих и эпических городов, поскольку ранние индоевропейцы их не строили. Их древние храмы представляли собой обширные открытые ландшафты самой степи, обитель бога неба, известного римлянам как Юпитер, грекам как Зевс Патер и индийским арийцам как Дьяуш Питри.

Андрей Шуман: Уточнение по поводу Индийской цивилизации

 Добуддийская Индия -- это большая деревня. По управлению -- враждующие вождества. Городов нет, но есть большие селения из бамбука вроде трущоб, но только беднее.  Города -- это НЕ домики из бамбука, обмазанного глиной. Это наличие минимальной инфраструктуры: канализации, водостока, укрепления, кварталов и т.д.

Примерно в 400 г. до н.э. в Индии стартует масштабная урбанизация. Впервые появляются строения не из бамбука, обмазанного глиной. И какая-то планиметрия строений. А вождества переходят в самые ранние государства. Появляются первые монеты. Вначале в Гандхаре.

Поэтому датировки жизни Будды и Махавиры ранее 400 г.до н.э. фееричны с позиции археологии. Будда тогда ходил бы не по городам, а от одних трущоб из бамбука к другим. Ну и все эти описания царского этикета Махабхараты и Рамаяны в принципе не могли быть ранее 400 г.до н.э., когда впервые и появляются собственно самые ранние царские династии с определённым королевским этикетом. Но все эти правящие династии с этого времени исповедуют только буддизм или джайнизм. Все искусство, вся культура вертятся с 400 г. до н.э. по 150 г до н.э., главным образом, вокруг буддизма и джайнизма. Даже самое раннее упоминание отдельных книг Махабхараты (не всех) в I в. н.э. найдено среди буддийских текстов.

Первые зачатки хинду (индуизма) появляются примерно со 150 г. до н.э. в Шунга (это долина Ганги). Именно тогда самые первые надписи хинду (чаще прото-вишнуизма или утраченных доиндуистских религий), но самые первые изображения, близкие хинду, -- это строго со времени Гупта, т.е. с V в.н.э.

А до буддизма и джайнизма (до 400 г. до н.э.) в Индии господствовал ведийский период. Жили в шалашах из бамбука. Бедно жили. Кормились натуральным хозяйством. Ели мясо, включая говядину и свинину. Обглоданные кости этих животных находят в большом количестве в местах поселений индоариев. От мяса индоариев отучили буддисты и джайны (движение шрамана), как раз примерно с 400 г.до н.э.

Поэтому ведийская Индия -- это не мегалитические строения до небес с гигантскими статуями Шивы и Ханумана, как подаётся в современном искусстве, а это -- жизнь в трущобах, очень бедная.  А Шивы и Ханумана ещё нет даже в проекции, как и всех других богов Пуран.

Поэтому для меня Индия до буддизма -- это Русь до христианства, жалкое зрелище в плане цивилизации, хоть железное производство и известно. Но, вместе с тем, это очень богатая фонетическая культура сложнейших поэтических метрик, а также очень богатая культура сложной системы ритуалов.

Максим Демченко: Индра / Яхве каждого цикла

Миф об убийстве Индрой Вритры - ключевой для всех индоевропейских народов. 

И у меня нет сомнений в том, что библейский образ победы Яхве над Левиафаном - его реперкуссия. 

Интересно вот что: если мы поставим библейское повествование в циклическую перспективу, то, возможно, в Откровении этот подвиг Яхве (Ваала, Мардука, Индры и прочих змееборцев) повторяется потому, что он открывает уже следующий цикл. 

В пуранах в каждой манвантаре правит свой Индра (Индру нашей эпохи зовут Пурандар, в следующей его должность будет занимать Бали). 

Библейский автор просто мыслит узкими рамками одного цикла, так что для него "в начале" (Быт.1.1) - это действительно в начале, а "творю всё новое" из Откровения - это переход во вневременное состояние. 

На самом же деле, "в начале" Змееборец (Яхве/Индра) одолел Змея (Вритру) и стал править в этом цикле. 

Точно также Змееборец следующего цикла уже здесь и готовится к своей миссии - убийству вновь набирающего силы Змея и "сотворению всего нового". 

Нынешний Яхве/Индра уйдёт в брахманирвану, а сам он станет Яхве/Индрой новой манвантары. 

С точки зрения Вишну Пураны, как я уже отметил, следующим Индрой станет царь Бали, гордыню которого некогда усмирил Господь Вамана, и теперь Бали правит одним из подземных миров ("сошествие в ад?"), будучи одним из восьми чирандживи, бессмертных во плоти ("смерть, где твоё жало?"). Бали - потомок Кашьяпы и правнук бхакта Прахлады, ради которого некогда пришёл Господь Нарасимха (Человеколев). 

С удивлением обнаружил уже после того, как сформировал эту гипотезу сам, что некоторые керальские христиане с давних пор проводят параллели между царём Бали (Махабали) и Иисусом, правда их нарратив носит несколько антивайшнавский характер, так что здесь я его приводить не буду. Замечу только, что имя Махабали можно перевести как "великое жертвоприношение".

Микола Бандрівський: Львівський Арджуна (про язичницького бога на будинку, навпроти Українського католицького університету у Львові)

Львів мабуть ніколи не перестане дивувати своєю екзотикою. Чомусь, гості міста швидше вловлюють ті нюанси його неповторності, повз які не раз байдуже проходимо ми - львів’яни.

Багато з нас знає корпус Українського католицького університету на вулиці Мушака. А от, чи звертали ви увагу на будинок навпроти, зокрема на торцеву його частину? Ні? То тоді при нагоді придивіться. Запевняю вас – отримаєте дивовижний емоційний допінг…

Коли я вперше помітив це велетенське химерне зображення висотою більше двох метрів, то був мало не шокований від несподіванки. Як так? У фешенебельному районі Львова раптом… абсолютно язичницький персонаж! І то де – навпроти корпусу УКУ, в якому у міжвоєнному часі знаходилася римо-католицька гімназія, а потім греко-католицька богословська академія.

Щоб далі не втомлювати вас різними історіями, які пов’язані із зображенням цієї войовничої людиноподібної химери у захисних лускатих обладунках, скажу коротко: автором цього барельєфу, який постав тут у 1913 році, є Владислав Яроцький, а архітектори – Генрик Заремба і Мартин Хшановський. Ці фахівці назвали свій барельєф коротко і влучно: «Війна». Справді, дивлячись на оскалену пащеку і войовничо розставлені ноги та загрозливо підняті руки, ніякої іншої асоціації – окрім війни – це зображення не викликає.

Кого ж, ті митці, на ньому відтворили?

На мою думку, тут зображений Арджуна – герой давньоіндійського епосу Махабхарата, про якого є також багато написано у Бхагават-Гіті, яка була створена близько 500 років до народження Христа. Саме Арджуна вважається індусами втіленням бога Індри. Як і на справжніх скульптурах Арджуни, львівський персонаж тримає у правій руці стрілу, а у лівій – лук. І, як й на автентичних давньоіндійських зображеннях, львівський Арджуна представлений зі зміями, які звиваються довкола його горла.

Я досі не встановив, хто ж був замовником цього незвичайного і войовничого барельєфу, які наміри керували тим, хто задумав і оплатив це далеко не дешеве «задоволення». Отой таємничий замовник львівського Арджуни ніби точно щось знав більше про війну, оскільки замовив його створення за рік перед початком кривавої Першої Світової, в якій і Львів і вся Галичина більше року спливали ріками крові…

Юрий Шилов: Отражения «Веды словена» и «Риг-Веды» в святилищах Карпат и курганах Поднепровья

Шилов Ю. А. Отражения «Веды словена» и «Риг-Веды» в скальных святилищах Карпат // Історія в нас і ми в історії: психологія історичної пам’яті. Матеріали другого і третього круглих столів (8 листопада 2018 р., 17 жовтня 2019 р., ІСПП НАПН України) [Електроний ресурс: nauk.org.viddil@ukr.net] / наукова редакція О. В. Яремчук, В. В. Шустя, В. М. Саєнкa. – К.: ІСПП НАПН України, 2020. – 212 с. – С. 87-107. 

Шилов Ю. А. Отражения «Веды словена» и «Риг-Веды» в святилищах Карпат и курганах Поднепровья // Знаковедение 2020. Знаковые основы современных наук: методы, методики, материалы. Материалы 5 Международной научно-практической конференции. – СПб.: АНО ВО «Смольный институт Российской академии образования», 2020. – 150 с. – С. 65-85.

Обрядово-эпические песни «Веды словена» и гимны «Риг-Веды» созданы родственными населениями исторических Аратты-и-Ариана – более известными ныне под условными названими: индо-европейская языковая общность,  трипольская и среднестоговская археологические культуры. Óбразы и сюжеты этих Священных книг прослеживаются в символике и курганов степного Поднепровья, и скальных святилищ Карпат.

Полтавщина, Кормилица, Карпаты, Бубнище; курган, святилище; археологическая культура (а/к), языковая общность (я/о); «Веды», Майка, Коледа, Вишну, Индра.

Отражение доиндийских пластов «Риг-Веды» было открыто в курганах Нижнего Поднепровья в 1972-1977, а зарождение того сборника гимнов арийско-индийских племён – у верховья Порогов Днепра, на левобережье Келебердянской переправы – в 1992-1993 [15, 16]. Затем выяснилось, что «РВ» [4, 14] местных ариев, носителей среднестоговской археологической культуры, – зародилась тут под влиянием «Веды словена» [1, 13] эмиссаров Аратты, чей апофеоз государственности отразила трипольская а/к [3, 17; 18, с. 73-101; 19]. Основы двух древнейших курганов (Цегельни да Кормилицы) были святилищами. Материалы их и нескольких следующих захоронений показали использования жрецами  главнейшего мифоритуала араттов (около 5500/5400 и последующих лет до н. э.) для сложение (между 5000-4500 годами) главнейшего же мифоритуала арийской «РВ» [16, 18].

Цель влияния земледельцев-государственников на родственных, однако менее развитых соседей скотоводов-кочевников, – обоюдно составивших ядро-и-оболочку т.н. индо-европейской языковой общности, – заключалась, по-видимому, в структуировании кочевой стихии Ариана, что делало его управляемым правителями Аратты, защищало её от набегов и пр. При этом сакральное воздействие свелось к трансформации доминирующего сюжета с участием БОГА-Спаса-царя Коледы «ВС» в доминирующий же сюжет с Героем-благодетелем Индрой «РВ». А именно [18, с. 77-84]:

Андрей Сошников: Завоювання Індії аріями

Наприкінці II тис. до н. е. до Індії проникли кочові племена аріїв. Вони просувалися зі стадами худоби та табунами коней широкими просторами Індії з північного заходу на Схід і Південь. Очолювали племена раджі – вожді, яких обирали зі знатних людей.

Назва «арії» походить з санскриту «ā́rya», що означає – благий, благородний, сонячний, світлий. Це слово закарбував давньогрецький бог війни – Ares.  Прабатьківщиною, колискою аріїв, на думку багатьох дослідників та вчених, є Північне Причорномор’я – саме там вперше з’явився ген європейців – R1A. Звідти розповсюдилася і мова індоєвропейців.

Гонячи  свої стада, арії вступили через Кабульський прохід і Кашмірську долину в Пенджаб (тобто П’ятиріччя) – широку область, зрошувану річками Індом та його чотирма притоками. Родюча країна вже була зайнята темношкірими дравідами, які знали землеробство і вміли обробляти метали. Почалася запекла боротьба: горді своєю зовнішністю, високі та стрункі, з правильними рисами обличчя, завойовники називали своїх супротивників, низькорослих, косооких, з плескатими носами – даса (відщепенцями, дияволами). На багатий край, що відкрився перед ними, вони дивилися як на обітовану землю, називаючи його Аріаварта (тобто «країна аріїв»); поступово вони відтіснили тубільців у гори, а тих, що залишилися, звернули в рабство.

Пам’ятками перемог аріїв на темношкірими тубільцями служать священні пісні та молитви, зібрані у книзі Ріг-Веда (Веда означає «мудрість», «наука», слово того ж кореня, що наше «відати», «віщий»). У зверненнях до богів відкривається характер аріїв; видно вплив на них величної природи, де біля підніжжя високих гір, покритих вічним снігом, вириваються могутні багатоводні потоки, де око сліпить яскравість і строкатість казкових тропічних лісів: уява тих, хто молиться, схильна до перебільшення, до захоплення. Аріям здається, що їхні боги – світлі, благодійні, тоді як над темним світом їхніх ворогів панують чорні, страшні, диявольські сили. 

Найстарший з арійських богів, Варуна, небесний цар з багатьма головами, тисячоокий, зі зверненими в усі країни світу руками та ногам, охоронець Ріти (віковічного світового порядку, вселенської гармонії, вищої моралі, що її не можуть змінити навіть боги). За ним іде трійця богів: Індра, Сур’я, Агні.

С.В. Жарникова: Отражение ведических мифологем в восточнославянской календарной обрядности

В сборнике: На пути к возрождению: Опыт освоения традиций народной культуры Вологодской области. Вологда, 2001.

Ф. И. Буслаев в своей знаменитой речи “О народной поэзии в древнерусской литературе”, произнесенной в 1858 году, подчеркивал, что “ясное и полное уразумение основных начал нашей народности есть едва ли не самый существенный вопрос и науки и русской жизни”1. Пытаясь сегодня решить хотя бы малую часть этой задачи, мы обязаны обратиться к еще живой народной традиции и попробовать рассмотреть ее сквозь призму многотысячелетнего прошлого, в котором скрываются “основные начала нашей народности”. Отметим при этом, что в восточнославянской народной традиции вообще, а в северно-русской в особенности, сохранились такие элементы культуры, которые архаичнее не только древнегреческих, но даже и тех, что зафиксированы в текстах древнейших памятников индоевропейской мифологии — Ригведы, Махабхараты и Авесты.

В связи с тем, что именно в ведических текстах сохранились в большом количестве описания и объяснения архаичных индоевропейских календарных обрядов, именно эти тексты представляется необходимым использовать как дешифрующие при анализе восточнославянской и, в частности, северно-русской календарной обрядности. Возможность обращения к ведическим текстам при рассмотрении русского материала обусловлена “как большей степенью соответствия между ведическим и русским в силу лучшей сохранности в нем (русском языке — С.Ж.) архаизмов, чем в западных языках, так и большей близостью русской (славянской) мифо-поэтической традиции к индоиранской”. 2

В сохранившихся до рубежа XIX — ХХ вв. верованиях северно-русских крестьян, особенно в устойчивых календарно-обрядовых циклах, четко прослеживаются реликты архаического индоевропейского календаря, уходящего корнями в глубины тысячелетий.