Павло Кириленко: До питання нашої ідентичності

Термін Україна як означення держави, а українці як етносу часто викликає насмішки недоброзичливців, мовляв, такої держави ніколи не було, вона вигадана, а українці – це малороси яким прищепили штучну ідентичність.

З іншого боку в парадигмі українства також відсутнє чітке уявлення про власний етнос, бо до нього намагаються прищепити всі народи нога яких коли-небудь тільки ступала на цю землю – так звана теорія автохтонності. Доісторичні археологічні знахідки Трипілля, а далі кіммерійці, скіфи, сармати, гуни, половці, татари ну і звісно русичі – це така збірна солянка з якої наприкінці ХІХ століття постале поняття української політичної нації. Проте чіткої цивілізаційної картини України та портрету українців так досі у свідомості мас і не закріпилося, якщо звісно не брати до уваги карикатурні шаровари, дивакуваті оселедці й щось ще в цьому роді.

Але потуги були, зокрема у 30-х роках XX століття теоретики українського націоналізму сформулювали парадигму українства, яке стоїть «на грані двох світів аби будувати нове життя», під чим очевидно мається на увазі Україна як форпост Європейської цивілізації, яка є її щитом та протистоїть азіатським ментальним впливам.

Тільки в цій концепції тріщину дала внутрішня суперечність щодо власного минулого стосовно імперій в будівництві яких наш етнос брав безпосередню участь.

Віталій Портников: Боротьба за українську ідентичність

Після вчорашньої (17.07.2025) заяви президента в парламенті я спостерігаю новий сплеск емоційних реакцій. Насамперед — пов’язаних із закликами посилити каральну функцію держави й краще пояснити людям, що з ними буде в разі падіння цієї самої держави.

Мені здається, що ті, хто перебуває в такому розпачі й щиро вірить, що все можна вирішити примусовими методами, не до кінця розуміють, у якій країні живуть. Соціальні мережі з їхніми «бульбашками» лише поглибили ізоляцію різних верств українського суспільства.

Колишня Українська РСР — це країна з множинною ідентичністю, навіть попри те, що більшість населення завжди становили етнічні українці. І така ситуація — не випадковість. Російська імперія ще з часів Катерини ІІ системно працювала над русифікацією й маргіналізацією українських земель. Голодомор часів Сталіна лише посилив цей ефект. Як і подальша русифікація сільського населення, яке згодом потрапляло в русифіковані ще за царських часів міста. Можна, звісно, подякувати Сталіну за його головну «помилку» — включення до складу радянської України Галичини. Але в усьому іншому, з точки зору імперського тиску, помилок майже не було.

У результаті після проголошення незалежності ми успадкували країну з глибоко різними ідентичностями. При цьому кожна з цих ідентичностей вважала, що має монополію на розуміння не тільки майбутнього української державності, а й майбутнього українського народу. Із Казахстану після проголошення незалежності виїхали два мільйони росіян і пів мільйона німців. Уявіть собі! Бо ці люди просто не розуміли, що це за Казахстан, і навіщо їм залишатися в незрозумілій країні, коли вони більше не «старші брати». В Україні нічого подібного не сталося — саме тому, що значна частина громадян, які сприймали Україну як невід’ємну частину «великої радянської цивілізації», вірили, що зможуть зберегти цю ілюзію. І голосували за проросійські сили на всіх президентських і парламентських виборах.

Так, поступово змінювалася ідентичність — через зміну поколінь. Але навіть молодь на сході й півдні України переважно залишалася у російськомовному, культурно російському просторі — в кіно, музиці, соціальних мережах. І ця тенденція зберігається досі — не лише на південному сході. 

Лагідна українізація, яка тільки починалася, була зупинена великою війною. Війною, яка більше не дозволяє сприймати Україну як просто територію. У гру вступили — обстріли, мобілізація, смерть, втрата майна. І постало запитання: «Заради чого все це?».

У перші місяці повномасштабної війни цього, можливо, не було видно — бо люди вірили, що все швидко завершиться. Але з кожним роком війни ця віра зникає. І саме на це робить ставку Путін. Він розраховує на тих, хто втомився. Йому не потрібна соціологія — він знає, що люди відповідають соціологам те, що здається «правильним», але справжню думку висловлюють на кухні.

Коли ви нагадуєте таким співгромадянам про Бучу й те, що станеться, коли росіяни прийдуть до Києва чи Одеси — ви забуваєте, що більшість людей живе не вчорашнім і не завтрашнім, а сьогоднішнім днем. Вони втомлені вже зараз. І їм нецікаво, що буде потім, бо вони бачать, як їхні родичі в Росії чи на окупованих територіях живуть без ракет, без мобілізації — і без вимог говорити мовою, якою вони ніколи не говорили.

Звісно, можна ігнорувати наявність у країні такого населення. Патріотично налаштовані українці завжди це робили — й дивувалися, чому програють вибори. Але найважливіше — позбутися ілюзій і усвідомити: виживання України залежить винятково від тієї частини населення, для якої українська державність є цінністю. І навіть після війни ця частина може не становити більшість. Це доля українського народу ще з часів Хмельницького. І, можливо, іншої долі у нього не буде. Треба скористатися історичним шансом, який ми отримали після 1991 року — хоча б на тій території, яку вдасться зберегти, і з тими людьми, які тут залишаться.

Що ж можна зробити в такій ситуації для виживання держави у найближчі роки?

Перше — це ефективність інституцій. Її немає, бо її не вибороли самі українські громадяни. Але принаймні не треба розвалити те, що ще існує. Без інституцій ми просто програємо.

Друге — це системна робота з партнерами. Україна здатна протистояти Росії лише як частина Заходу. Без підтримки союзників вона дуже швидко стане частиною Росії.

І третє — це розуміння того, як будувати країну після війни. Найімовірніше, вона закінчиться не домовленостями, а виснаженням сторін. І якщо в цей момент будівництво нової України ми знову довіримо тим, кому вона не потрібна, — держава зникне. А з нею — й український народ...

Олег Гуцуляк: Про рашистську спробу замінити термін "етнос" терміном "популяція"

 Якщо в радянський час говорили про про "советський народ", який складається з "соціалістичних націй та народностей" (їх навіть налічували саме в кількості 100 на "1/4 земної суші"), а в РФ у 1990-2010-х рр. - про "россійську (русскую, євразійську) націю", в яку входять населяючі РФ (Північну Євразію) "народи / етноси", то тепер в науковому дискурсі рашистів в останньому випадку закликають взагалі відмовитися від поняття "етнос / етнічність" як "штучно створеного конструкту", пропонуючи замінити його  поняттям "популяція". 

Ззовні грецьке "етнос" начебто й тотожне латинському "популус", проте як наукове поняття "популяція" використовується у власне біологічному і більш деідентифікуючому значенні виключно як означення сукупності індивідів,  які протягом тривалого часу мешкають на певній території, вільно схрещуються між собою та дають плідне потомство, а також характеризуються спільним генофондом і тяглістю поколінь.

Відповідно ШІ так прокоментував дану ситуацію: 

Заміна терміну "етнос" терміном "популяція" має низку негативних наслідків, переважно пов'язаних із спрощенням та знеціненням складної соціокультурної природи людських спільнот. 

Ось ключові моменти:

Втрата культурно-історичного виміру:

Етнос - це не просто біологічна сукупність, а спільнота, об'єднана спільною мовою, культурою, історією, традиціями, спільними цінностями, самосвідомістю та часто спільною територією. Це соціально-культурне утворення, що розвивається протягом століть і тисячоліть.

Популяція (у біологічному сенсі) - це передусім сукупність особин одного виду, які схрещуються і мають спільний генофонд. Вона не включає культурні, мовні, історичні та психологічні аспекти. 

Замінивши "етнос" на "популяцію", ми зводимо складне соціальне явище до суто біологічного рівня, ігноруючи його глибинні виміри.

Дегуманізація та об'єктивація:

Використання терміну "популяція" стосовно людей може призвести до дегуманізації, розглядаючи людей як об'єкти вивчення, позбавлені індивідуальності, колективної свідомості та суб'єктивності. Це може сприяти сприйняттю етнічних груп як просто "стада" або "набору генетичних одиниць", що може мати небезпечні наслідки.

Ігнорування ідентичності та самосвідомості:

Етнічна ідентичність є ключовою для саморозуміння багатьох людей, вона формує їхню приналежність до певної групи, їхні цінності та світогляд. 

Термін "популяція" не відображає цього аспекту. Він не враховує того, що люди усвідомлюють себе частиною певного етносу, пишаються своєю спадщиною та передають її наступним поколінням.

Зменшення значення культурного різноманіття:

Культурне різноманіття, яке створюють етноси, є величезним багатством людства. 

Зведення етносів до "популяцій" може нівелювати це різноманіття, знижуючи його цінність та унікальність.

Потенціал для маніпуляцій та дискримінації:

Використання суто біологічного терміну може відкрити шлях для расистських або дискримінаційних інтерпретацій. Якщо етнос сприймається лише як популяція, це може спростити обґрунтування ідей про "чистоту крові", "вищість" чи "нижчість" певних груп на основі генетичних або інших біологічних ознак, ігноруючи їхню культурну та соціальну складність.

Плутанина в наукових дисциплінах:

У кожної наукової дисципліни (біологія, соціологія, антропологія, історія) є свої специфічні терміни. Заміна "етносу" на "популяцію" створює термінологічну плутанину і може призвести до неправильного розуміння явищ у різних наукових контекстах.

Таким чином, хоча етноси, безумовно, є біологічними популяціями в сенсі спільних генетичних коренів та репродукції, їхня сутність набагато глибша і охоплює соціальні, культурні, історичні та психологічні аспекти, які термін "популяція" не може повністю відобразити. Заміна цих термінів є спрощенням, яке може мати негативні наслідки для розуміння людських спільнот та їхнього місця у світі.

Сергій Чаплигін: «Захист європейської цивілізації» Девіда Енгельса

Книга Девіда Енгельса «Захист європейської цивілізації»  - бельгійського історика, професора з Instytut Zachodni з підзаголовком «Маленький трактат про гесперіалізм».

В європейській дискусії щодо майбутнього протистоять ліві єврофедералісти та праві сувереністи. 

На думку Девіда Енгельса, обидва табори на хибному шляху: 

- перший, тому що він хоче замінити традиційну ідентичність Європи «безтілесним, матеріалістичним і гедоністичним глобалізмом»; 

- другий  тому, що «повернення приблизно до тридцяти національних держав ризикує перетворити континент на шахівницю для імперських інтересів інших великих держав багатополярного світу».

Тому, за його словами, настав час з гордістю прийняти третій шлях європейського патріотизму, який базувався б не на відмові від різноманітних ідентичностей і традицій континенту, а на їхньому захисті та продовженні. Це те, що Девід Енгельс називає «гесперіалізмом».

З цією метою автор ділиться з нами роздумами щодо ідентичності Європи. 

Їй не потрібна нова ідентичність, яку вигадують технократи та яка базується на абстрактних універсалістських принципах.

Європейська ідентичність закорінена в різних історичних періодах. 

Це греко-римський світ, з якого Європа черпала філософську та правову думку, це концепція імперського римського порядку, це християнство, яке протягом століть стала справжнім носієм усіх основних благ європейської цивілізації і, нарешті, це - європейська ідентичність, яка має своє коріння в різних етнічних традиціях європейських народів чиї світогляди сягають своїх індоєвропейських предків.

Разом з тим європейська цивілізація - це більше, ніж сума цих різних елементів. 

З них вона зробила щось абсолютно нове. 

І ця новизна — фаустівський дух, сутністю якого є несамовитий пошук Абсолюту, бажання піти за обрій, що яскраво символізується девізом Габсбургів: Plus ultra. 

Наприкінці Девід Енгельс окреслює контури боротьби, яку нам доведеться вести за захист нашої цивілізації. 

Він представляє нам майже гегельянське  діалектичне бачення європейської історії: 

- християнське Середньовіччя, засноване на єдності віри в Бога та на політичній єдності Sacrum Imperium, що становить першу «атетичну» фазу європейської історії;

- друга «антитетична» фаза, під час якої релігійна єдність зруйнувалася після Реформації, а політична єдність Імперії розпалася на користь багатьох національних утворень;

- наше сьогодення, яке являє собою апогей цього антитетичного руху. 

Але, «як і у випадку пізнього Середньовіччя, сьогодні назрівають дедалі потужніші протиборчі сили». Тому що наша епоха проголошує фазу «синтезу», яку має пережити вся цивілізація. 

Зі спостереженнями над всім цим, що вражає Європу, загрожуючи знищити відчуття трансцендентності, цілісності людини, сім’ї, націй, природи і навіть краси світу, Девід Енгельс прагне вибудувати основи, на яких можна спертися аби розвернути ситуацію.

Як історик Античності, він приводить нам приклад реформи Октавіана Августа - заснування принципату.  Як і наприкінці Римської республіки, виклик нашого часу полягатиме в тому, щоб працювати над раціональним поверненням до традицій . 

P.S. Девід Енгельс в цьому контексті в 2019 році відредагував колективну працю «Renovatio Europae», яка окреслює контури консервативної реформи європейських інститутів, і в якому він уперше ввів термін «гесперіалізм», який визначається як поєднання європейських патріотизм та культурний консерватизм.

Сергій Чаплигін: Американські нації. Історія одинадцяти суперників Північної Америки

Дискусія про сутність американської нації розпочалася ще з моменту створення США й триває досі. 

З цього приводу є цікаве дослідження  Коліна Вударда - «Американські нації. Історія одинадцяти суперників Північної Америки» («American Nations: A History of the Eleven Rival Regional Cultures of North America»). 

Як виходить із назви, він розбив Сполучені Штати на 11 субнаціональних груп, кожна з яких має свій ареал проживання, власну культурну традицію та спільність етнічного походження.

1. Yankeedom (Нова Англія, Середньо-Атлантичні штати та регіон Великих озер). Нація заснована пуританами, тут надають великого значення соціальної інженерії у вигляді активного державного втручання. Цінують освіту та активну участь громадян в управлінні.

2. New Netherland (Нью-Йорк та околиці). Центр світової торгівлі та імміграції, до якої тут відносяться  максимально позитивно.

3. The Midlands (Вузький пояс від Делавера та Пенсільванії через урбанізовані райони Огайо, Індіани, Іллінойсу до сходу Великих рівнин). Регіон заселявся переважно квакерами та німцями. Їх нащадки – основа середнього класу, плюралістичні, організовані, вважають за мету суспільного устрою благо простих людей, хоч і виступають проти державного регулювання.

4. Tidewater (Узбережжя Меріленду, Вірджинії, Північної Кароліни). Колишній оплот феодалізму, де досі цінується елітарність і повага до традицій.

5. Greater Appalachia (Більшість Огайо, Індіани, Іллінойсу, Верхній Південь, Північний Техас). «Робітники-мужики», які цінують волю і однаково не люблять етатистів янкі та снобів-аристократів.

6. Deep South (Нижній Південь). Колишній оплот рабовласництва відрізняється ієрархічним суспільством, елітизмом, вірністю традиціям і нелюбов до регуляторної політики федерального уряду.

7. New France (Новий Орлеан). Аналог космополітичного та толерантного Нью-Йорку на Півдні. Має канадського побратима в особі Квебеку.

8. El Norte (Кордон з Мексикою та басейн річки Ріо-Гранде). Превалює мексиканська культура, жителі схильні до незалежності, самодостатності та підтримки радикальних демократичних реформ.

9. The Far West (Захід Великих рівнин, Гірські штати, континентальна частина Тихоокеанських штатів). Величезна слабозаселена територія. Нащадки піонерів гостро реагують на будь-яку спробу втрутитися в їхнє життя як з боку уряду, так і з боку компаній-монополістів.

10. The Left Coast (Урбанізована смуга Тихоокеанських штатів). Поєднання культур янкі та жителів Аппалачів. Від перших дісталися мультикультуралізм та любов до освіти із соціальним інжинірингом, від других – схильність до активного самовираження та незалежності.

11. First Nation (Аляска). Величезна слабозаселена територія. Корінні мешканці значною мірою зберегли традиції та звичаї предків.

Згідно з автором, зростання культурної різноманітності зовсім не сприяє зниженню напруження протиріч, тому що людям властиво тягнутися до тих, хто поділяє їхні патерни мислення та поведінки. Тому сині (демократичні) штати стають ще синішими, а червоні (республіканські) – ще червонішими. 

Визначальний для Америки конфлікт між Yankeedom та Deep South, за Вудардом, й досі продовжує визначати актуальний порядок денний у всіх сферах життя американського суспільства.

Милана Левицкая: Собирая свой ковен: заметки про квир, магию и власть

В начале декабря мы собрались на мероприятие «Собирая свой ковен» поговорить о том, как связаны квир и магия. Это был разговор об отношениях власти, которые связывают эти два мира — через опыт стигматизации. Мы обсуждали, почему эзотерика может быть для кого-то стратегией сопротивления и откуда растут ноги у шейминга наших «странных» увлечений.

Зачем нам нужна магия: границы и визы

Есть много разных определений магии, но все их можно объединить в такое: это практика, которая связана с верой, что мы можем контактировать с реальностью, большей чем наше посюстороннее бытие. С чем-то, что мы не можем проверить или доказать опытным путем.

У людей в разные периоды истории была потребность как-то оформить свой эмоциональный и интеллектуальный опыт, связанный с поиском смысла жизни. Мы можем описать это предельно широкой категорией “духовного опыта”: что-то, что не вмещается в функциональные сценарии нашей жизни. Опыт, к которому сложно поставить вопрос “зачем”. Очень часто — не только в предшествующие эпохи, но и сегодня — это аффективный опыт.

Магическое мышление — это осознание и ощущение границы между обыденным и трансцендентным (“потусторонним”). Человек осознает наличие такой границы, и через какой-то экзистенциальный или аффективный опыт вдруг осознает, что ее можно пересечь. Но там, где есть граница, есть и опасность. Переход границы — это всегда тревожно.

С какими опасностями связана граница и пограничное пространство?

О ІІ Форуме Свободных Народов России

 О ІІ Форуме Свободных Народов России

Denis Bilunov

ОРХАН ПАМУК, ХАНТИНГТОН И СВОБОДНЫЕ НАРОДЫ РОССИИ

На днях у меня на факультете была небольшая конференция, после которой я обсудил практические аспекты конструирования идентичностей в современных обстоятельствах с турецкими коллегами (один из них, например, изучает эти аспекты в детской литературе и комиксах, сюжетно ориентированных на формирование и развитие Северного Кипра). 

Вкратце рассказал им про дискуссии, кипящие в рунете по поводу русскости/нерусскости, со всеми известными эпитетами, и перманентном стремлении "решительно и определенно размежеваться". Коллеги очень понимающе кивнули, а мой однокурсник из Индонезии вообще заметил, что я как будто про его страну говорю. 

В продолжение темы вчера вечером по приглашению своего старинного приятеля Vadim Shtepa зашел посмотреть на концовку "Форума свободных народов России" - в качестве журналиста, поскольку в риторике организаторов я, очевидно, отношусь к несуществующим российским либералам, давно закончившимся на крымском вопросе (при этом из своего небытия цепкой имперской рукой мы коварно заманиваем всех под бело-сине-белый флаг). Кстати, парадоксальным образом FB-публика уже вовсю обсуждает это собрание как очередное никчемное мероприятие "российской оппозиции" - в которую, кажется, легко записывают кого угодно, кроме самих себя.

Попасть на форум было непросто, сотрудники пражского отеля Pyramida сначала сделали вид, что вообще не знают, о чем речь, а когда я показал пресс-карту, попросили связаться с организаторами. После некоторой заминки везение и знакомства все же помогли мне проникнуть в тайную комнату, где заседали 25-30 человек, в основном - суровых мужчин моего возраста и старше. Они устало слушали (дело шло к финалу) выступления онлайн-ораторов, я как раз зашел, когда другой мой давний приятель Илья Лазаренко, ныне живущий на Кипре, рассказывал о своем видении великоросской республики Залесская Русь. Собрание с большим скепсисом восприняло этноним "великороссы" и успокоилось лишь, когда Илья сказал, что его вполне можно заменить на "залешане" (в этот момент я отчего-то вспомнил, как примерно в 2010 г. предложил Andrei Illarionov обсудить вопрос о правах эльфов и гномов в Российской Федерации - на основании того, что во время тогдашней переписи населения именно так определили свою идентичность несколько сотен человек). 

Из дальнейшего отмечу энергичную реплику черкесского участника, который в самом начале выступления представителя независимой Кубани выразил сомнения в правомерности существования таковой (на что кубанский коллега хладнокровно призвал не поддаваться имперскому нарративу "разделяй и властвуй") - и, конечно, финальное зачитывание резолюции Ахмедом Закаевым и еще несколькими представителями свободных народов. Документ пока вроде бы не опубликован - со слуха я запомнил, что речь о призыве к мировым лидерам признать независимость Кубани, Чечни, Ингрии, Залесья, Татарстана, Сибири и т.д.

Конструирование идентичностей - процесс увлекательный, и понятно, что легче всего им заниматься путем "решительного отмежевания". Опять же, не могу не вспомнить, как один знакомый московский мундеп довольно серьезно говорил мне, что хорошим креативным ходом против Собянина будет инициатива выхода ЦАО Москвы из состава города с целью стать отдельным субъектом федерации. 

Но что, мне кажется, действительно имеет смысл - это проведение формальной границы между путинской РФ (именно той самой, которая "нет Путина - нет России") и всеми остальными, кто этого хочет. Географически это едва ли возможно, но на уровне символов и ценностей - вполне. Как раз поэтому бело-сине-белый флаг оказался таким востребованным - и это не "эмигрантская" история, и не попытка "уйти от ответственности". И уж тем более не претензия на переиздание империи. 

Новая идентичность появляется в моменты потрясений - и, конечно, теперь именно такой момент. Я сейчас читаю "Чумные ночи" Памука и Who Are We? Хантингтона - очень симптоматичное, доложу вам, сочетание. Любопытно, кстати, что упомянутые выше турецкие коллеги про Мингер впервые услышали от меня )))

Доминик Веннер: «Существовать — значит бороться с тем, что меня отрицает»

«Exister, c’est combattre ce qui me nie» est sans doute la citation de Dominique Venner la plus appropriée à laquelle je peux rattacher mon engagement dans le combat pour notre identité. Discours de Nicolas Pradines prononcé le 11 juin 2022 à Florence.

«Существовать — значит бороться с тем, что меня отрицает» — это, несомненно, самая уместная цитата Доминика Веннера, к которой я могу прикрепить свою приверженность борьбе за нашу идентичность. Речь Николя Прадинеса состоялась 11 июня 2022 года во Флоренции.

(с) Institut ILIADE https://www.linkedin.com/company/institut-iliade

Юлия Галямина: 9 августа - Международный день коренных народов

9 августа - Международный день коренных народов. День, когда мы думаем о таких понятиях, как колониализм и уважение к другой культуре.

Я не хочу рассуждать о других странах. Везде своя ситуация. В России же богатый опыт колониализма. И, к сожалению, опыт не отрефлексированный.

Сегодня в России большинство коренных народов тех или иных территорий теряют свои языки и культуру. Кто-то быстрее, кто-то медленнее. Однако, появились новые тенденции: лингво и этно активизм. Желание людей развивать то особенное, что им досталось от предков. Иметь собственную, уникальную идентичность.

К сожалению, государство гражданам в этом не помогает, оно только мешает. Причем достаточно жестко. Происходит это под соусом борьбы с сепаратизмом, а на самом деле — нынешним элитам, захватившим власть, с одной стороны — непонятны такие мотивы, как любовь к языку и культуре предков, а с другой — они боятся любой неподконтрольной активности граждан, любых неофициальных объединений.

Но общество это не остановит. Ведь это глубокая культурная тенденция, которую не развернешь: тенденция, обусловленная поиском уникальных идентичностей в эпоху глобализации и стандартизации. Мы все носим джинсы, пьем кока-колу и смотрим чемпионат мира по футболу. Но мы все разные. И это удивительное сочетание, которое вызывает лично у меня бесконечный восторг. И я уверена, что движение коренных народов, возрождение языка, трансформация культуры под современные тренды будет только развиваться. И я стараюсь стать частью этого процесса. 

PS: На фотографии я в экспедиции. 

Алексей Арестович: Три жизненные позиции человека (жертва, наблюдатель, автор)

В принципе, человек может занять только три позиции:

- жертвы,

- наблюдателя,

- автора:

Жертва не управляет действительностью в которой она живет, ей удобнее быть объектом игры стихийных сил. Она даже вопрос об управлении не ставит (не хочет/не может).

Наблюдатель управляет действительностью  путём психологического усилия, состоящего в выведения своего восприятия за ее пределы. Путь интересный, но затратный. Кроме того, застряв в наблюдении, можно обнаружить, что река жизнь утекла, а ты остался на берегу. 

Автор формирует действительность, опираясь на реальность: делаем то, что нужно, опираясь на то, что есть. В каком-то смысле, живет только автор. Только ему доступны все три слоя реальности: реальность, виртуальность, действительность и исходя из идеи, автор формирует замысел, подбирает выразительные средства и потом формирует нужную действительность.

Наша культура - глубоко жертвенна в своей основе, и воспроизводит в основным культ жертвы. 

Чтобы вырваться за эти пределы, и этот рывок не стал бегством, а свободным творческим актом, необходимо совершить контркультурное действие: обнаружить коды-печати, хранящие данную культуру и сломать их в себе. 

https://art-of-writing.apeiron.school

Николай Карпицкий: Право на самоидентификацию

На Всеобщую декларацию прав человека порой смотрят как на исчерпывающий список прав.

Однако ее приняли в 1948 году, т.е. в совсем другую эпоху.

Тогда просто не заметили еще одно важнейшее право, может быть второе по значимости после права на жизнь – право на самоидентификацию. Никто не должен подвергаться дискриминации или преследованию за свою самоидентификацию, какой бы странной она ни казалась окружающим.

Если и есть развитие в сторону цивилизованного общества, то признаком его должно быть углубление понимания прав человека. Признание права на любую самоидентификацию – признак, по которому можно судить, в какой степени цивилизовано современное общество.

Сергій Чаплигін: Ми маємо право - абсолютне право - бути самими собою, і тільки ми можемо бути нами

Фундаментальною метою будь-якої нації є її виживання та розвиток як спільності.

Тому ми маємо право - абсолютне право - бути самими собою, і тільки ми можемо бути нами.

У нас є право на власну національну ідентичність.

Право відверто обговорювати етнічні та гендерні відмінності.

Право заявляти про свою релігію.

Право засуджувати гомосексуалізм, атеїзм, фемінізм та інші форми антиприродної поведінки.

Право визначати власний державний устрій та будувати власну модель економіки.

Але найголовніше - право не вибачатися будь перед ким за свою свободу.

Ми ж будемо останніми дурнями, якщо віритимо, що якщо Україна, сприйнявши чужі цінності, а не свої власні, залишиться нашою країною.

Ми маємо бути вільними, ми маємо бути відвертими, ми маємо бути щирими, ми маємо не перед ким не вибачатися.

І ми маємо бути справжніми чоловіками та жінками.

Тоді ми, нарешті, станемо щасливими.

Dixi!

Жозеп Баррель призвал отказаться от идентичностей

 Верховный представитель Евросоюза  по иностранным делам и политике безопасности Жозеп Баррель призвал отказаться от идентичностей.

Михаил Эпштейн: Идентизм

Идентизм (identism, от identity) — идеология идентичности, когда человек всецело идентифицирует себя со своей группой: нация, раса, религия, класс, гендер, сексуальная ориентация, политическая партия, этническая традиция и пр.  Идентизм проявляется особенно наглядно в тех явлениях, где его по сути не должно быть: в художественном творчестве,  в интеллектуальной деятельности, когда они зацикливаются на саморепрезентации груповых идентичностей: я пишу от имени своего класса, расы, религии, традиции... Я обличаю всех, кто недооценивает мою идентичность, смешивает ее с другими, призывает к ее ассимиляции или компромиссу. 

Такое мировоззрение, суженное до идентичности, раньше именовалось мультикультурализмом, но это название, как оказалось, не вполне точно отражает суть идентизма, или политики идентичности. Мультикультурализм, по своей исходной установке, толерантен, признает множественность и разнообразие культур. 

Идентизм  не столько проповедует "мульти", множественность, сколько нацелен на утверждение собственной групповой сверхценности. "Культурность" этой идеологии тоже вызывает сомнения, поскольку культура здесь служит лишь средством выражения физической или социальной идентичности.

Один из недавних примеров идентизма — то, как трансгендерное сообщество раскритиковало писательницу Джоан Роулинг (автора "Гарри Поттера"), посмевшую утверждать, что биологический пол — не фикция и что "люди, имеющие менструации", называются "женщинами". 

Микола Рябчук: Від Малоросії до України: українська ідентичність

Чи перемога Володимира Зеленського на виборах 2019 року є витвором малоросійської ідентичності? Чи українцям як пізній нації можна повернутися до попереднього етапу націєтворення і завершити українізацію, розпочату романтиками з Тарасом Шевченком і обрубану Совєцьким союзом? Чому не конфліктують українська та радянська ідентичність між собою і як їх сполучити?

Тези з лекції Миколи Рябчука «Від Малоросії до України: українська ідентичність», проголошеної в Харківському літмузеї.

«Ідентичність» стала не просто популярним терміном – вона стала девальвованим терміном. Про неї говорять всі, кому не ліньки. І це починає очевидно дратувати. На цю тему з’являється багато пародійних і критичних текстів.

Проблема в тому, що люди дедалі більше забувають: ідентичність – це певний стосунок. Це не категорія, яка визначає щось дуже конкретне. Це не вага, не зріст людини. Це не надовго чи назавше. Це те, що визначається. Є таке польське слово – ustosunkowanie. Людина має стосунок до певних речей, до певних символів, до певних категорій. Ці реляційні відносини якраз визначають ідентичність. Ідентичність дуже змінна і плинна. Сьогодні щось одне є більш важливе, завтра – щось інше.

Термін «ідентичність» вперше з’явився в нас 1994 року в перекладі книжки Ентоні Сміта, яка так і називалася – «Національна ідентичність». Десь до кінця 1990-х цей термін поступово проникає в політологію й етнологію. Перед тим його не було.

У західній літературі цей термін з’явився десь у повоєнні часи з розвитком політології й соціології і збільшенням уваги до ціннісного аспекту ідентичності. Виникло розуміння, що ідентичність має власне ціннісний аспект. Бо людина ототожнюється з певними цінностями, з тим, що вона вважає важливим. Саме тому ідентичність нам є такою дорогою, і тому ми так за неї чіпляємося. Вона не може бути правильною чи неправильною. Вона є моєю: от я так відчуваю, в мене є така система цінностей.

Мова стає важливою у добу модерних націй. До XVIII–XIX століть, епохи романтизму, ніхто не вважав мову цінністю, що має якесь символічне значення. Це був просто інструмент спілкування.

Сьогодні можете знайти дуже багато людей, які мають ще цю донаціональну свідомість. Які не бачать символічної цінності в подібних речах.

Трой Соузгейт (Troy Southgate): Система пытается устранить подлинные движения сопротивления

Новости о том, что скинхедов (skinheads), панков (punks) и скутеров (scooterists) удаляют из Facebook, кажутся странными, учитывая, что все три категории в основном являются антирасистскими.

Изначально скинхеды собирались вокруг ска и rocksteady музыки, которую в 1960-х годах импортировали с Ямайки в Англию (конечно, есть и расистские скинхеды, и это типичный голливудский образ, но эта субкультура уходит корнями в ямайкскую музыку); панки всегда открыто устраивали антифашистские мероприятия и фестивали; и скутеры организовывали митинги, на которых ска и северный соул выступали еще в 1990-х годах.

Кажется, что это выглядит как какая-то административная ошибка того, кто совершенно не знаком с истоками английской субкультуры и ее более широким влиянием за рубежом.

Но я полагаю, что за этим тревожным событием стоит гораздо более темный мотив.

В то время, когда Соединенные Штаты заняты представлением Антифы в качестве жизнеспособной альтернативы Системе,  является закономерным уничтожение всех других движений сопротивления в этом процессе, кажущихся угрожающими помешать контролируемым левым манипулировать умами молодых людей. Они должны быть маргинализованы, и особенно если они включают в себя социальные категоризации, которые продвигают формы музыки и моды, происходящие из того времени, когда у людей было больше способности думать и действовать для себя.

Мы видели, что подобное происходило в 1990-х годах, когда возрождение металлической и готической музыки, которую сами по себе считали опасно «эксклюзивной» в том смысле, что они, в первую очередь, привлекают людей с более светлой кожей, привело к тому, что истеблишмент либо призвал группы стать более «разнообразными» или направляющими молодых людей в сравнительно более конформистский и основной жанр chav. 

И теперь, во втором десятилетии XXI века, истеблишмент обеспокоен тем фактом, что подростки в социальных сетях не следуют глобальной повестке дня так близко, как им хотелось бы, ведь многие скинхеды, панки и скутеры вообще отвергают политику. Властные силы стремятся уничтожить остатки идентичности, самоисследования и аутсеризма,  готовы уничтожить культовые платформы тех, кто выступал против расизма много лет назад.

Да, скинхеды, панки и скутеры вряд ли способны трансформировать мир, но в эпоху, когда разрушается подлинное разнообразие, их запрет - это способ контролировать молодые умы. Во всяком случае, эти субкультуры помогают сохранить мир.

Короче говоря, сейчас мы наблюдаем форму ускорения, которая позволит Системе устранить как препятствия последние формы подлинного сопротивления и представит Антифу как новый эпицентр молодежного восстания. Как однажды сказал Ленин: «Дайте мне всего одно поколение молодежи, и я преобразую весь мир».

Сергій Чаплигін: Ми маємо бути собою!

Фундаментальною метою будь-якої нації  є її виживання та розвиток як спільності.

Ми маємо право - абсолютне право - бути самими собою, і тільки ми можемо бути нами.

У нас є право на власну національну ідентичність.

Право відверто обговорювати етнічні та гендерні відмінності.

Право заявляти про свою релігію.

Право засуджувати гомосексуалізм, атеїзм та інші форми антиприродної поведінки.

Право визначати власний державний устрій та будувати власну модель економіки.

Але найголовніше - право не вибачатися будь перед ким за свою свободу.

Ми ж будемо останніми дурнями, якщо віритимо, що якщо Україна, сприйнявши чужі цінності, а не свої власні, залишиться нашою країною.

Ми маємо бути вільними, ми маємо бути відвертими, ми маємо бути щирими, ми маємо не перед ким не вибачатися і ми маємо бути справжніми чоловіками та жінками.

І тоді ми, нарешті, станемо щасливими на своїй землі.

Софія Дніпровська: Еталонний українець

Уже почалося: не той українець, що у вишиванці, а той, що...

Це давно обкатана енелпешна стратегія штучно звуженого вибору.

Еталонний українець - україномовний, з діда-прадіда, не цурається вишиванок і шароварів і народних пісень. Відмінний фахівець і патріот.

Решта - типу україномовний жлоб/анархіст/москвофіл, або русскоговорящій укрАінєц - це відхилення від норми.

І сперечатися з приводу того, яке відхилення краще - значить займатися маніпуляціями.

А хто вважає, що українець з діда-прадіда, який спілкується державною мовою і не цурається вишиванок-шароварів і народних пісень, не може бути відмінним фахівцем, патріотом і державником - той крипторасист, який вважає українців неповноцінними.

Колективну свідомість нації беруть у лещата.  З одного боку - дегуманізація національних лідерів (бджоляр, пасічник, манна каша, кондітєр). З другого - дегуманізація народу (малароси, вишивата, самі, все самі, святий наріт, тощо). Таким чином розривається зв'язок між масами і елітами, сіється взаємна ненависть, презирство і відчуження.

І на місце запльованого національного лідера ловко пропихується якась криворожа моніка нєважнокакойнациональності. А з народу викреслюються "неправильні українці" і підміняються "хорошими" неукраїнцями, які більші патріоти, ніж деякі "вишивані товаріщі".

Володимир Єшкілєв: Про «моделі українства»

Одна з дивних особливостей українського поля дискусій – практична відсутність публічного обговорення принципових проблем національної презентації. Тобто розмов на тему «хто ми, де знаходимося і куди йдемо».  Презентація українства завжди зачіпалася  лише за оборонців старосвітських ідеалів. 

Ще у 90-х роках мене дивувало ухиляння наших гуманітаріїв (як академічних, так і медійних) від суперечок з трьох наріжних тем. Вони не бажали говорити про насущну заміну етнонаціональної архаїчної ідентичності на модерну політичну. Вони вперто оминали всі питання про те, який саме національний об’єднавчий проект має прийти на зміну виконаного проекту здобуття власної держави. Й ще впертіше вони відмовлялися дискутувати про міську (урбанічну) презентацію українства і вперто не бажають, щоби Україна асоціювалася з модерними та постмодерними символами. Вони ненавидять місто, хоча не проти теплих туалетів. Вони воюють за родинну мораль, хоча уночі не відлипають від порносайтів. Вони підписують різні дуркуваті політичні та культурницькі звернення, іноді навіть без гонорару від замовника. А ще вони проти матюків (хоча у побуті матюкаються, аж хата трясеться).

Щодо останнього, то найбільш відверті представники «вусатої гуманітарщини» казали про те, що місто змушене буде просто капітулювати перед «органічністю» української сільської культури та перейти на хуторянські рейки. Ця безплідна фантазія й досі гріє добрі рустикальні душі й все ще дає можливість міським управам, замість розвитку сучасних форм питомо українського міського мистецтва, відбуватися дешевими івентами – влаштовувати концерти самодіяльних колективів, масові покладання квітів до постаментів і фестивалики провінційної графоманії.

Зрештою, хтось може сказати, що міська українська культура рано чи пізно розвинеться й без допомоги міських управ. Мабуть, що так. Проте нині мова йде не просто про розвиток, а про опорні аргументи у війні ідентичностей. Адже реставратори совка вперто повторюють, що українське мистецтво є вторинним саме тому, що воно не здатне опанувати культурного простору жодного великого міста України, крім Львова.

А тим часом усі бесіди йдуть поміж своїми. Себто організатори конференцій, дискурсивних майданчиків та фестивальних просторів збирають за круглими столами дружні компанії однодумців (а ще й однопартійців), які осипають одне одного компліментами та за годину «нібито суперечок» доходять до висновку, що все буде добре, якщо українська культура полюбить спонсора конференції (фестивалю, круглого столу) й ту вузьку злютовану (родинну) групу митців, яка тута дискутує.

Й усе це відбувається десятиліттями. Й чим далі, тим глибше нерозуміння (ненависть?) між різними угрупуваннями та авторами «моделей українства». Зокрема у просторі української культури (доволі вузькому й недофінансованому, до речі) конкуруючі зграйки насипають на вентилятор не гірше за партійних ботів. Дехто з них проривається у зомбоящик, котрий і далі – що й продемонструвала доля ZIKу – є найбільш ефективною трибуною у війні ідентичностей. На екрані з’являються начебто знані люди, але теревенять вони про речі, цікаві хіба що завсідникам мистецького підпілля.

Їх показують по ТБ. Сірі, старомодно вдягнені та життєво виснажені, вони або лякають глядачів зомбоящика тим мідним тазом, який буцімто от-от накриє вітчизняний культурний простір, або ж починають згадувати якихось «герметично геніальних» вуйків, котрі щось там писали у стодолах та під тинами. Вони роблять українство нецікавим. Й тим сприяють ворогові, котрий воліє, щоби українське завжди залишалося провінційним, вторинним, хуторянським. Найсумніше, що їх жаліють й ніхто уголос не посилає їх на х@й. А вартувало б.

Бо розчарований глядач перемикає канал, щоби заглибитися або в черговий турецький серіал, або ж послухати політичних приблуд, яких зомбоящик видає за експертів та аналітиків. Розчарований глядач в принципі й далі не буде проти тих застарілих моделей українства, що їх йому впарюють. Він просто залишиться байдужим до тих моделей, яким не забезпечили належної презентації. А співпереживати віні далі буде або штірліцам і майорам проніним, або ж спайдерменам і бетменам. Залежно від віку та уподобань. Й не лише тому що цих персонажів створили талановиті люди. А ще й тому, що йому, глядачеві, їх грамотно та ефективно презентували.

P.S.

Важные кирпичики в выстраивании новой казахской идентичности и достойного будущего Казахстана

Важными событиями последних месяцев стали премьеры двух документальных фильмов о геноциде казахского народа - большевистском голодоморе 1920-30-х годов: фильма "Зұлмат" Zhanbolat Mamay и "Откочевники мертвой степи" Dosym Satpayev.

Рейтинги данных фильмов демонстрируют высокий интерес и знаменуют прорыв в национальном самосознании.

Также чрезвычайно важными являются публикация в США научно-исследовательской книги Сары Кэмерон "The Hungry Steppe" и перевод Bakhytzhan Barkorn Bukharbayev книги Годфри Лиаса "Kazak Exodus" на казахский и русский языки (прочёл эту книгу еще 12 лет назад, что сильно повлияло на меня).

Все это кирпичики в выстраивании новой казахской идентичности и достойного будущего Казахстана. Поздравляю авторов с важной и успешной работой, а также нас всех с восстановлением исторической справедливости!

(с) Jandos Temirgali