«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
В європейській дискусії щодо майбутнього протистоять ліві єврофедералісти та праві сувереністи.
На думку Девіда Енгельса, обидва табори на хибному шляху:
- перший, тому що він хоче замінити традиційну ідентичність Європи «безтілесним, матеріалістичним і гедоністичним глобалізмом»;
- другий тому, що «повернення приблизно до тридцяти національних держав ризикує перетворити континент на шахівницю для імперських інтересів інших великих держав багатополярного світу».
Тому, за його словами, настав час з гордістю прийняти третій шлях європейського патріотизму, який базувався б не на відмові від різноманітних ідентичностей і традицій континенту, а на їхньому захисті та продовженні. Це те, що Девід Енгельс називає «гесперіалізмом».
З цією метою автор ділиться з нами роздумами щодо ідентичності Європи.
Їй не потрібна нова ідентичність, яку вигадують технократи та яка базується на абстрактних універсалістських принципах.
Європейська ідентичність закорінена в різних історичних періодах.
Це греко-римський світ, з якого Європа черпала філософську та правову думку, це концепція імперського римського порядку, це християнство, яке протягом століть стала справжнім носієм усіх основних благ європейської цивілізації і, нарешті, це - європейська ідентичність, яка має своє коріння в різних етнічних традиціях європейських народів чиї світогляди сягають своїх індоєвропейських предків.
Разом з тим європейська цивілізація - це більше, ніж сума цих різних елементів.
З них вона зробила щось абсолютно нове.
І ця новизна — фаустівський дух, сутністю якого є несамовитий пошук Абсолюту, бажання піти за обрій, що яскраво символізується девізом Габсбургів: Plus ultra.
Наприкінці Девід Енгельс окреслює контури боротьби, яку нам доведеться вести за захист нашої цивілізації.
Він представляє нам майже гегельянське діалектичне бачення європейської історії:
- християнське Середньовіччя, засноване на єдності віри в Бога та на політичній єдності Sacrum Imperium, що становить першу «атетичну» фазу європейської історії;
- друга «антитетична» фаза, під час якої релігійна єдність зруйнувалася після Реформації, а політична єдність Імперії розпалася на користь багатьох національних утворень;
- наше сьогодення, яке являє собою апогей цього антитетичного руху.
Але, «як і у випадку пізнього Середньовіччя, сьогодні назрівають дедалі потужніші протиборчі сили». Тому що наша епоха проголошує фазу «синтезу», яку має пережити вся цивілізація.
Зі спостереженнями над всім цим, що вражає Європу, загрожуючи знищити відчуття трансцендентності, цілісності людини, сім’ї, націй, природи і навіть краси світу, Девід Енгельс прагне вибудувати основи, на яких можна спертися аби розвернути ситуацію.
Як історик Античності, він приводить нам приклад реформи Октавіана Августа - заснування принципату. Як і наприкінці Римської республіки, виклик нашого часу полягатиме в тому, щоб працювати над раціональним поверненням до традицій .
P.S. Девід Енгельс в цьому контексті в 2019 році відредагував колективну працю «Renovatio Europae», яка окреслює контури консервативної реформи європейських інститутів, і в якому він уперше ввів термін «гесперіалізм», який визначається як поєднання європейських патріотизм та культурний консерватизм.
Комментариев нет:
Отправить комментарий