«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
Але спробуємо дати основні розуміння традиції:
1. сам процес передачі з покоління в покоління тих чи інших цінностей даної спільності;
2. конкретні форми мислення, політичні та правові інститути, етичні та естетичні погляди, звички, які сприймаються як ціннісні;
3. ставлення даного покоління до цінностей, що передаються.
Тобто під традицією необхідно розуміти не просто старе й усталене, але саме ті звички, звичаї, цінності, які, формуючись, накопичувалися століттями, передаючись з покоління в покоління та є значущими для цього суспільства донині.
Але коли ситуація змінюється, коли в суспільстві починають відбуватися руйнівні трансформації, що загрожують усьому звичному способу життя, то як зазначає Карл Мангейм, "прагнення підірвати існуючий порядок ніби ззовні впливає на консервативну свідомість, змушуючи її осмислити свою історичну роль..." .
Тобто відбувається рефлексія консервативного світогляду, перетворення його у ідеологічну систему та напрям суспільно-політичної думки.
Тому під під консерватизмом розуміється складний механізм, за допомогою якого людська цивілізація закріплює та ставить собі на службу всі досягнення суспільства.
Недарма Герд-Клаус Кальтенбруннер визначає консерватизм як "позачасову дійсну систему універсальних цінностей ", що стоїть на одному рівні з такими загальнолюдськими категоріями, як традиція, релігія, етика, культура.
Більше того, сама цивілізація (під якою ми розуміємо стійкий у своїх типологічних рисах і архетипах духовний, соціокультурний, господарський та етнічний комплекс, який постійно розвивається), є реальним втіленням консервативних принципів, бо вона фіксує та зберігає певну систему соціальних, політичних та духовних відносин, "рятуючи" суспільство від "війни всіх проти всіх".
У цих цілях у цивілізаціях і формуються "обмеження" у вигляді системи права, держави, релігії.
А консерватизм і є саме тією духовно-психологічною основою цих "обмежувачів", головними елементом будь-якої держави, із втратою якої державність занепадає.
Адже саме консервативна складова цивілізації дозволяє не тільки зберігати вже існуючі інститути, а й розвиватися в рамках існуючих у даному суспільстві релігійно-морального світогляду, системи цінностей, форм державних та правових відносин.
Комментариев нет:
Отправить комментарий