Андрій Шкіль: До річниці Листопадового Зриву

102 роки тому, загартовані у боях Першої Світової, українські військовики змінили владу у Королівстві Галичини і Володимирії. За кількадесят годин, ними було перебрано контроль над усіма ключовими об‘єктами Королівства і було проголошено Західньо-Українську Народню Республіку, зі столицею у Львові. Їх не зупинили страх і неспоможність тодішніх українських політиків. Хто ж таких зупинить? Куля - так, страх - ні. До відважних - світ належить. 

Героям Слава!

Під час Листопадого Зриву, наших полягло небагато, значно більше загинуло у боях за втримання незалежності.

Не втримали.

Але 1-го листопада однозначно перемогли!

І Листопадовий Чин - увійшов назавжди окремим мужні і переможним рядком у енциклопедію української душі

Андрій Шкiль: Україна як царство дрiмоти

Україна – це капище незворушних мудреців. Наш головний релігійний ритуал – наполегливе очікування безкоштовного дива. Кажуть, що під лежачий камінь вода не тече. Українці з цим не згодні. Ми триста років сиділи в центрі Европи i чекали “самостійности”. Господь не витримав цього знущання i здійснив диво. Вдоволені результативністю свої релігії, ми чекаємо інших чудес. Наприклад, процвітання i благополуччя. При цьому нас не лякає час i швидкоплинність життя. Ми поводимося, мов безсмертні люди, яким не падає на голову цеглина, а лише мішки з твердою валютою. Українці – це нація, цілком позбавлена комплексу неповноцінности. Зі всіх видів очікування ми обрали найдосконалішу філософську форму. Як особи із усталеним уявленням про світ, ми вганяємо навколишнє життя у зрозумілі нам алгоритми розвитку. Все “знаючи”, ми перебуваємо у постійному очікуванні, використовуючи наперед заготовані ярлики. Черговий парламент для нас – ніщо. Черговий прем’єр для нас – ніхто. Флот – це те, що ділиться саме по собі. Гривня – це рубль. Свиня – це сусід. А сало – це продукт.

Активні ділові люди в наших очах виглядають як стурбовані меркантильні дурні, позбавлені традиційної української духовности. А з іншого боку, вони підтверджують очікувані нами чудеса. Не рухаючись з місця i не роблячи жодних зусиль, ми спостерігаємо за змінами навколо: нашестям іномарок, будівництвом нових крамниць, появою дивовижних товарів. Ми дивимося на все це, як на закономірний наслідок своїх очікувань.

Теоретично у нас все є. Головне, цього дочекатися. Непорушність тихого українського раю очевидна. Турки з москалями приходять i проходять, а дівчатка з віночками i дідусь з бандурою – вічні. Свою головну релігійну пісню ми зробили державним гімном, “згинуть наші вороженьки. як роса на сонці” – тобто самі по собі... “Запануєм i ми, браття, у своїй сторонці” – тобто коли-небудь, зараз нам не до цього. “Ще на нашій Україні доленька доспіє” – іншими словами, ситий українець незрілими плодами харчуватися не звик. Для нас доля – це не факт теперішнього часу, а те, що досі не існує. Все, що з нами стається, не має жодного значення, тому що у кожній українській хаті мешкають монахи, значно кращі за буддійських, знайомі із небаченим почуттям нірвани.