Активні ділові люди в наших очах виглядають як стурбовані меркантильні дурні, позбавлені традиційної української духовности. А з іншого боку, вони підтверджують очікувані нами чудеса. Не рухаючись з місця i не роблячи жодних зусиль, ми спостерігаємо за змінами навколо: нашестям іномарок, будівництвом нових крамниць, появою дивовижних товарів. Ми дивимося на все це, як на закономірний наслідок своїх очікувань.
Теоретично у нас все є. Головне, цього дочекатися. Непорушність тихого українського раю очевидна. Турки з москалями приходять i проходять, а дівчатка з віночками i дідусь з бандурою – вічні. Свою головну релігійну пісню ми зробили державним гімном, “згинуть наші вороженьки. як роса на сонці” – тобто самі по собі... “Запануєм i ми, браття, у своїй сторонці” – тобто коли-небудь, зараз нам не до цього. “Ще на нашій Україні доленька доспіє” – іншими словами, ситий українець незрілими плодами харчуватися не звик. Для нас доля – це не факт теперішнього часу, а те, що досі не існує. Все, що з нами стається, не має жодного значення, тому що у кожній українській хаті мешкають монахи, значно кращі за буддійських, знайомі із небаченим почуттям нірвани.
Нам дивно спостерігати за поведінкою американців, англійців, французів, росіян тощо. Вони постійно лізуть у світову історію, щось декларують, “випендрюються”, нападають на сусідів. Тобто, поводяться як закомплексовані, збиткові люди. Сидячи на порозі своєї хатини, яка з краю, ми повільно жуємо галушку і не можемо збагнути, чого це німці постійно лізуть до нашого двору. Може, вони нам заздрять? Цих ґансiв не розбереш: то вони корову забирають, то гуманітарну допомогу тицяють. Складається враження, що весь світ танцює перед нами на задніх лапах i намагається привернути до себе увагу. Напевно, навколишні народи не можуть здогадатися, що нам на них навіть наплювати нудно.
Україна самодостатня. Це російську “птіцу-тройку” постійно ганяють або на Аляску за снігом, або в Порт-Артур за мордобоєм. А нашим замріяним волам ходити нікуди i нема чого, хіба що в Крим по сіль.
Українська філософічна душа не сприймає різких нордичних думок чи вчинків. Адже очікування дива – це найскладніша внутрішня практика. Вона не дозволяє нам відволікатися на суєтне. Тільки хрущі, якi “над вишнями гудуть”, мають право турбувати нас вечорами. Нас безглуздо чим-небудь спокушати. Спочатку умістивши себе в центр Всесвіту, ми існуємо в інакшому вимiрi. Нам не потрібна мета. Ми самі є метою. Ми нi в кому не відчуваємо потреби, але в нас мають потребу всі: варяги любили у нас пожити, татари – поживитися, Петро І не міг без нас спорудити Петербург, його дочка не могла спати без нашого чоловіка, Сталіну ми допомагали охороняти табори, а Гітлеру – воювати. У нас так багато чудотворного здоров’я, що навіть Чорнобиль ми погодилися взяти на себе.
Ми запросто допомагаємо вирішувати проблеми сусідам, тому що своїх проблем у нас немає. Люди спостережливі це давно помітили. Російський письменник Іван Бунін був лютим хохломаном. Він невпинно повторював, що українці – це абсолютно реалізована, естетично довершена, гармонійно розвинена нація. Що нічого подібного в світі більше немає. Бунін, звісно, не помилився.
Українці дивовижні не тільки своїм умінням чекати, а й тим, що вони самі є дивом. Як досконалі створіння ми нічого не створюємо. Відверто виявлена геніальність скривдженого “кріпака” Шевченка – це неприємний виняток, що підтверджує правило: досконалість у декларації та розвитку не має потреби; вона допомагає розвиватися тільки тому, що існує за його межами.
Українські священики, письменники, поети, митці, політики, полководці, режисери, актори, співаки, конструктори, вчені, винахідники, умільці вічно роз’їжджають по світу i оголошують себе росіянами, американцями, турками, поляками, французами – ким завгодно, щоб бідні, збиткові народи мали привід гордитися собою.
Україна – батьківщина сонних ангелів. Її безмовне очікування наповнює чудесами планету. Її не можна завоювати, поневолити або знищити. Вона не чутлива до подій. Її життя не протікає i не відбувається. Вона – поза подіями i часом. Вона не пам’ятає свій день народження, не знає свого віку. Вона сама собі гідний співрозмовник. Їй нема з ким сперечатися i нема чого доводити. Для неї вже все відбулося.
(часопис "Ї", 2002, № 25)
Комментариев нет:
Отправить комментарий