У християнській духовній історії існували різні шляхи внутрішньої роботи, спрямовані на очищення свідомості, подолання пристрастей і безпосереднє переживання Божої присутності. Хоча християнство традиційно не називає свої споглядальні практики «медитацією» у тому самому значенні, що деякі східні традиції, за формою вони часто мають риси, які сучасна людина могла б назвати медитативними: зосередження уваги, повторення священного слова, роботу з думками, мовчання, контроль емоційних станів і дисципліну тіла.
Найбільш виразно це видно при порівнянні ісихазму у Східному християнстві з контемплятивними традиціями Заходу — монашими, містичними та споглядальними школами католицької Європи.
*Ісихазм: молитва як збирання людини в єдине ціле*
Східна християнська традиція, особливо у Візантії, розвинула вчення ісихазму — шляху внутрішнього мовчання (ἡσυχία — спокій, тиша). Його метою було не просто заспокоєння розуму, а відновлення цілісності людини і входження в живе спілкування з Богом.
Центральною практикою була Ісусова молитва: «Господи Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене».
Її багаторазове повторення мало поступово перейти від свідомого мовного акту до постійного внутрішнього стану. Молитва мала «зійти» з рівня думок до глибини особистості — до того, що східні отці називали "серцем".

