На південному сході, у помірній зоні сучасних Вікторії та Нового Південного Уельсу, жінки племені джабвуррунг щороку в липні систематично випалювали сухостій. Мета була абсолютно прагматичною: попіл удобрював землю, а відсутність сухої трави дозволяла легко знаходити й масово викопувати млиновий корінь, або мірнонг (Microseris lanceolata), супліддя бульб якого нагадували людську долоню з пальцями. Одне племя збирало тонни бульб за сезон, забезпечуючи щільність населення від 0,3 до 0,7 особи на квадратний кілометр у прибережних та річкових зонах Вікторії — цифри, немислимі для класичних мисливців-збирачів. Це не були випадкові підпали. Вогонь також контрольовано знищував чагарники, відкриваючи простір для паркових саван, де розмножувалися сірі кенгуру, ему та вомбати. Специфічна кенгурова яблуня (Solanum vescum) взагалі виростала лише після таких піротехнічних стимуляцій, проростаючи з ґрунтового банку насіння й зникаючи через кілька років до наступного вогняного циклу.
Кам'яні лабіринти Будж-Бім остаточно ховають європейський міф про збиральницьку безпорадність. Південно-західна Вікторія. Тут народ гундітчмара за тисячоліття до колонізації створив гігантський гідротехнічний комплекс для аквакультури. У районі Тулондо аборигени вручну вирили штучний канал завдовжки 2,5 кілометра, з'єднавши два великих болота крізь вододіл. Обсяг вийнятого ґрунту й базальту склав понад 3000 кубічних метрів, що вимагало щонайменше 13 000 годин важкої фізичної праці.
На лавових потоках навколо озера Конда було зведено десятки кілометрів кам'яних дамб, каналів та пасток для короткоперого вугра (Anguilla australis). Восени, коли збільшений потік води стимулював метаморфозу вугрів перед їхньою міграцією в океан, аборигени починали масштабний промисел. Вода подавалася через регульовані шлюзи, а вугрів ловили сплетеними з очерету й вербових прутів вершами. Улови були настільки масовими, що австралійці використовували дупла живих евкаліптів як коптильні камери, висушуючи та коптячи тушки вугрів для тривалого зберігання й міжплемінної торгівлі.
Навколо цих гідротехнічних вузлів виникла осіла культура. Люди будували постійні селища з купольних кам'яних і дернових будинків (oolahs або mia-mias). Біля озера Еумерелла британський захисник аборигенів Джордж Огастес Робінсон у квітні 1841 року описував центральне річне зібрання біля озера Болак (Lake Bolac), де збиралися сотні людей для вилову вугрів і торгівлі, тоді як прибережні групи збиралися в Таре-ер під час сезону китобійного промислу. У селищі біля Еумерелли фіксували від 200 до 500 мешканців у купольних домівках з арковими входами й димарями, які мали приватні та кланові права на конкретні риболовні греблі й передавали їх у спадок.
Степи Центральної та Східної Австралії приховували ще один сюрприз — повноцінне зернове господарство. У липні 1835 року експедиція сера Томаса Мітчелла, рухаючись уздовж річки Дарлінг, зіштовхнулася з видовищем, яке змусило британських офіцерів засумніватися у власному глузді. Перед ними простягалися милі акуратно складених скирт скошеного дикого проса (Panicum decompositum). Корінні жителі зрізали дикі злаки та портулак (Portulaca oleracea) серпоподібними кам'яними ножами ще зеленими, зв'язували у снопи й залишали дозрівати у скиртах. Це був винятковий технологічний хід, який вирішував проблему нерівномірного обсипання дикого насіння. У Центральній Австралії в 1870-х роках було зафіксовано сховище, де в 17 величезних дерев'яних ємностях завдовжки до 1,5 метра зберігалася ціла тонна очищеного зерна проса, підготовленого для церемоніальних зборів. Жінки розтирали просо на важких кам'яних плитах, витрачаючи від 5 до 8 годин виснажливої праці на виготовлення одного кілограма борошна. Ціна цього зернового раціону виявилася жахливою для здоров'я. Дрібний кам'яний пил та пісок з жорнів потрапляли в хлібний м'якуш і нещадно стирали зуби. На археологічному розкопі Коу-Свамп у Вікторії абсолютно всі знайдені черепи дорослих людей мали перші моляри, стерті до половини кореня, із повністю оголеними пульповими камерами й хронічними інфекціями щелепи.
У низовинах басейну річки Мюррей та в Гіппсленді головним джерелом вуглеводів був рогіз (Typha orientalis та Typha shuttleworthii, місцева назва gortong). Жінки виривали товсті кореневища з річкового мулу й запікали їх у велетенських земляних печах: викопували яму, розводили вогонь для розігріву землі, потім вигрібали вугілля, викладали зв'язки кореневищ, засипали землею й розводили зверху потужне багаття на цілу годину. Масштаби цієї кулінарної індустрії дивовижні: на археологічних ділянках нижнього Муррею виявлено понад 95 великих земляних курганів-печей на один квадратний кілометр, а перші поселенці описували одночасне запікання до тонни кореневищ рогозу в одній такій печі. После запікання кореневища пережовували, витягуючи солодкий крохмаль, але залишки волокон не викидали. Жінки викручували їх на стегнах у міцні нитки, отримуючи сировину, схожу за якістю на льон, із якої плели сітки для лову риби та птахів.
Трансконтинентальна торговельна мережа зв'язувала ці (й не тільки) господарські регіони в єдиний економічний організм. Високоякісна зеленокам'яна сировина для сокир із кар'єру Маунт-Вільям у країні кулінів обмінювалася на очеретяні списи та плащі з поссумів через сотні кілометрів. Базовий курс обміну був суворо фіксованим: один плащ із хутра поссума за три заготовки для сокири з Маунт-Вільям. На регулярних міжплемінних ярмарках біля пагорба Маунт-Нурат поблизу Теранга збиралися сотні торговців.
Мешканці Джелонгу везли туди найкращий смолистий клей акації для закріплення сокир і замазування швів у баняках, з Уіммери доставляли пагони маллі для списів, з мису Отуей — деревину для важких списів і червону охору, а з гирла річки Гопкінс — морські черепашки. Антрополог Альфред Хауїтт описував ринок під час ініціаційної церемонії Бунан у племені юїн, де обмінювалися повні комплекти атрибутів для дійства — Ngulia (пояси з хутра поссума), кілти Burrain, кістяні носові затички Gumbrum та по 10 бойових бумерангів Warangun.
Люди, що переносили товари користувалися абсолютною недоторканністю й подорожували між ворогуючими племенами для ведення торгівлі.
Перламутрові мушлі з регіону Кімберлі доходили крізь ланцюг із восьми племінних територій аж до Аделаїди та пустельного центру — на відстань понад 1700 кілометрів.
Коли з'явилися європейці, корінні жителі миттєво оцінили ринкові можливості. Плащі з хутра поссумів, що зшивалися жилами кенгуру з 50–70 вичинених і розтягнутих кілочками на корі дерев шкурок із розписними геометричними візерунками, масово продавалися на золоттих копальнях Балларата й Кастлмейна по 5 фунтів стерлінгів за плащ — колосальна сума, яка перевищувала місячну зарплату британського робітника.
Європейська наукова пиха XIX століття намагалася загнати австралійців у зручну матрицю «примітивного дикунства». У 1868 році британський учений Джон Кроуфорд зверхньо писав про «рослинне убозтво Австралії», стверджуючи, що жоден місцевий корінь чи плід не здатний зрівнятися навіть із лісовим яблуком. А німецький географ Фрідріх Ратцель звинувачував австралійський клімат у тому, що він нібито назавжди закрив аборигенам шлях до землеробства. Ці кабінетні мислителі не здатні були осягнути, що перед ними була не відсутність знань, а свідома філософія та релігійний консерватизм.
Тотемічні закони забороняли радикальну перебудову довкілля, а глибоко вкорінена традиція обов'язкового розподілу їжі робила накопичення приватних багатств соціально безглуздим.
Коли британські колонізатори загарбали ці землі й випустили мільйони овець і корів, тверді європейські ратиці за кілька років знищили плантації мірнонгу й замулили давні кам'яні канали для вугрів. Правда поселенці, які вважали Австралію незаселеною нічийною землею, роками не могли переправити пошту, тонни сіна, овець чи вовну через розлиті річки Муррей, Гоулберн і Лоддон без допомоги аборигенів та їхніх 5-метрових каное з кори евкаліпту.
Справжню дикість ми називаємо цивілізацією та високою культурою, а культуру, яку не можемо розпізнати та зрозуміти через брак знання — називаємо дикістю.
—
Cahir Fred, Clark Ian D., Clarke Philip A. (2018), Aboriginal Biocultural Knowledge in South-eastern Australia: Perspectives of Early Colonists.
Flood Josephine (2006), The Original Australians: The Story of the Aboriginal People.
Perkins Rachel, Langton Marcia (2010), First Australians.
Spencer Baldwin, Gillen Francis J. (1899), The Native Tribes of Central Australia.
Grey George (1841), The Aborigines of Western Australia.
Комментариев нет:
Отправить комментарий