«Недружня дружність» Іммануїла Канта

Філософія Іммануїла Канта часто постає як спроба примирити протиріччя між раціоналізмом і емпіризмом, свободою і необхідністю, індивідом і суспільством.  

Однією з найвитонченіших ідей Канта, яка може розглядатися як синтез поглядів Томаса Гоббса та Жан-Жака Руссо, є концепція «недружньої дружності» (ungesellige Geselligkeit). Ця ідея, викладена в його праці «Ідея загальної історії з космополітичної точки зору» (1784), пояснює, як суперечності в людській природі стають двигуном прогресу.  

Суть «недружньої дружності»  

Кант описує людську природу як діалектичне поєднання двох прагнень:  

- Соціальності (дружність) — людина прагне спілкування, взаємодії, створення спільнот.  

- Індивідуалізму (недружність) — водночас вона схильна до егоїзму, конкуренції, бажання відстоювати власні інтереси.  

Саме ця напруга, за Кантом, змушує людей розвиватися:  

- Конкуренція стимулює творчість, винахідливість, економічний розвиток.  

- Необхідність співпраці веде до створення законів, моральних норм, культурних інституцій.  

Таким чином, «війна всіх проти всіх» (Гоббс) і «природна доброта» (Руссо) не скасовують одне одного, а стають двома сторонами однієї медалі, яка рухає історію вперед.  

Гоббс та Руссо: як Кант їх поєднує

- Від Гоббса Кант бере ідею про егоїстичну природу людини, яка потребує обмежень (законів, держави) для запобігання хаосу.  

- Від Руссо — віру в те, що людина здатна до морального вдосконалення і що суспільство може (хоч і не завжди) сприяти свободі.  

Однак Кант відкидає крайнощі обох:  

- Гоббсівський «Левіафан» надто песимістичний — він не пояснює, чому люди взагалі прагнуть створювати суспільство.  

- Руссоїстський ідеал надто утопічний — він ігнорує реальні конфлікти, які неминучі в будь-якому суспільстві.  

Натомість Кант пропонує діалектичний підхід: суспільний розвиток відбувається саме через боротьбу протиріч.  

.Як це працює в історії?

Кант наводить приклади:  

- Торгівля: Егоїстичне бажання багатства веде до розвитку економічних зв’язків, які, у свою чергу, об’єднують народи.  

- Мистецтво та наука: Прагнення до слави (недружність) стимулює інновації, які згодом стають благом для всіх (дружність).  

- Держава: Люди створюють закони не лише через страх (як у Гоббса), а й через усвідомлення взаємної вигоди (як у Руссо).  

 Чому ця ідея актуальна сьогодні?

- Капіталізм або соціалізм: Сучасні суспільства поєднують конкуренцію (ринок) із соціальними гарантіями (держава), що відображає кантівський баланс.  

- Глобалізація: Конфлікти між країнами (недружність) водночас стимулюють міжнародне право та співпрацю (дружність).  

- Технології: Соцмережі об’єднують людей, але й загострюють поляризацію — класичний приклад «недружньої дружності».  

Прогрес через конфлікт 

Кантівська ідея показує, що ні песимізм Гоббса, ні ідеалізм Руссо не є достатніми окремо. Людина не «добра» чи «зла» — вона суперечлива, і саме ця суперечність робить її творцем історії. Прогрес виникає не тому, що ми перемагаємо свою природу, а тому, що вчимося використовувати її протиріччя для руху вперед.  

Як писав сам Кант:  

«Людина хоче гармонії, але природа знає краще: вона хоче розбрату»  Кант не просто описує соціальну динаміку — він натякає на онтологічну структуру людської природи

- «Недружня дружність» — це не лише соціальна риса, а умова можливості морального розвитку. Людина не може стати моральною без опору, без виклику.

- Цей антагонізм — трансцендентальна умова історії: без нього не було б ні свободи, ні закону, ні культури.

- У цьому сенсі, «недружня дружність» — це механізм самотворення, де конфлікт не руйнує, а структурує.

Це й є суть «недружньої дружності» - прогресуємо не попри конфлікти, а завдяки ним. «Недружня дружність» Канта не лише пояснює соціальний і історичний прогрес, але й тісно пов’язана з його моральною філософією. Конфлікт між індивідуальними бажаннями та суспільними нормами спонукає людину до розвитку автономії — здатності діяти відповідно до власного розуму, а не лише зовнішніх примусів. За Кантом, саме через напругу «недружньої дружності» людина вчиться підкорятися категоричному імперативу, який вимагає діяти так, щоб принцип твоєї дії міг стати загальним законом. Таким чином, ця концепція не лише описує механізм історичного розвитку, але й вказує на шлях до моральної свободи, де конфлікт стає не перешкодою, а умовою самовдосконалення.

«Антропологія незавершеності»

Кантова «недружня дружність» також розкриває фундаментальну рису людської природи — її незавершеність, відкритість до становлення. Людина, за Кантом, є істотою, яка не просто існує, а має «стати» собою. Саме конфлікт між природною схильністю до егоїзму та розумним усвідомленням потреби в спільноті створює поле для становлення особистості. У цій напрузі між «я» і «ми» народжується автономна моральна істота — не дарована природою, а витворена через постійне моральне зусилля. Отже, «недружня дружність» — це не лише історичний двигун, а й екзистенційна умова людського буття.

https://www.facebook.com/groups/philosophyplus/permalink/1519401746107293/?rdid=MK6geO2dia4NusTg#

Владимир Емельянов: Кто виноват

Начитался я тут сочинений Пиамы Гайденко. П. П. Гайденко легко читать. Вот прочел ее книгу о философии времени. И вот что скажу.

Весь пафос этих сочинений - это критика иудаизма, гностицизма и Запада, на которых она возлагает вину за революцию в России и за бездуховность вне ее. 

Иудаизм виноват своим хилиазмом, мессианством и желанием свести небесное на Землю. 

Гностицизм виноват, что он считает мир злым созданием неблагой силы. 

Западный научный рационализм виноват идеей деонтологизированного субъекта, который - о ужас! - в свою пользу хочет понять, как работает мир. 

Однако разум человека не может понять цель жизни, поэтому давайте вернемся к трансцендентному и спасемся абсолютной верой в Бога. Давайте покаемся и смиримся, потому что на нас первородный грех. 

Пишет, что сначала главной была проблема Бога и вечности, потом проблема познания, а с конца 19 века и поныне главная проблема - это проблема времени. В современной философии Бог заменен скоростью света, единство Бытия - относительностью четырехмерного хронотопа, а само время это просто путь к смерти. Поэтому надо вернуться к единству мира, к Богу и к вечности как радостному настоящему. Ну давайте вернемся, угу.

Какой химически чистый европоцентризм! Как будто нет буддийской и исламской философии, как будто нет индийской, китайской, вавилонской и египетской религиозной мысли.

А если мир вовсе не благ изначально, а устроен плохо, но его можно отремонтировать?

А если жить не в страдании, а в порядке и в уюте?

А если единый Бог - это только стадия и мы ее проехали?

А если трансцендентное - это такая же утопия, как и хилиазм?

А если Неба не существует?

А если свобода человечества предполагает революции как вспышки живой энергии на пути к новому раскрепощению?

А если человек - это совокупность множества идентичностей?

А если человек - это много людей и некоторым из них плохо в нем?

А если можно крикнуть с Земли "ау!", но нельзя дождаться ответа от безжизненной Вселенной?

А если мы уже начали продлевать себе, человечеству, жизнь, и не хотим из жизни уходить?

Это мы тогда эгоисты, бездуховные субъективисты и страшные сатанисты, да?

Нет, ребята. Чтобы победить объявленную нам войну, необходимо прежде всего философское противостояние. А войну нам объявили, как ни странно, сторонники "истинного Запада" (Запад идеальный, христианский и феодальный, где все веруют, женщина сосуд греха, ученые в инквизиции, а евреев изгоняют). Которые не шарят ни в Востоке, ни в программах будущего. Зато с успехом воспроизводят колониалистско-крепостнический дискурс.

Амвросий фон Сиверс: Предопределение

Тема Предопределения очень болезненна для сознания, потому она не нравится даже в разсуждении, как бы заранее отвергаема по разным причинам. Но такое положение в целом ненормально, т. к. в Священном писании — конкретно в Новом Завете можно читать о предопределении. 

Значительное место идея предопределения занимает в Новом Завете у апостола Павла, который говорит о том, что «кого Он предузнал, тем и предопределил (греч. προώρισε) быть подобными (συμμόρφους) образу Сына Своего» (Рим. 8:29). Далее Павел пишет, что за предопределением следует призвание (ἐκάλεσε), оправдание (ἐδικαίωσε) и прославление (ἐδόξασε) (Рим. 8:30). Также о Христе: «От века Он был предопределён принести Себя в жертву» (Деян. 17:31). 

Греческий глагол προορίζω (предопределять) появляется только в Новом Завете: один раз в Деян. 4:28, пять раз у апостола Павла (Рим. 8:29, 30; 1Кор. 2:7; Еф. 1:5, 11); в русском переводе он два раза передаётся глаголом «предназначать» — (1Кор. 2:7; Еф. 1:11). Существительное «предопределение» нигде не употребляется, однако встречаются термины: «замысел», «изволение» (πρόθησις, βουλή), предведение (πρόγνωσις), напр.: «избранные по предведению Бога Отца» (1Петр. 1:1); избрание (ἐκλογή) — «Бог от начала… избрал» (2 Фес. 2:13). Однако у апостола Павла сие действие Божие является важным элементом его понимания замысла Творца. Апостол Павел пишет: «Со страхом и трепетом совершайте своё спасение, потому что Бог производит в вас и хотение и действие по Своему благоволению» (Флп. 2:12). 

    В целом основное развитие идеи о предопределении знаем по трудам блаж.Августина. Хотя он не одинок в своих размышление, наиболее известен именно он. Более того, сами протестанты, у кого предопределения становится ведущей доктриной, являются всего лишь радикальными августинианцами — что Лютер, что Кальвин. Неправильно полагать, что на Православном Востоке данная была неизвестна, игнорировалась или отвергалась. Многие тексты, например, преп.Симеона Нового Богослова явно свидетельствуют о принятии им данной концепции. 

      Посему особый интерес вызывают богословские находки древних авторов, как бы стоящих вне мейнстрима данной дискуссии. Таковым является св.муч. Боэций-философ. В своем безсмертном трактате «Утешение Философией» он разсматривает много важных вопросов. Подходя к теме Предопределения Божций делает интересный разсуждения о случае, и всем с оным связанным — в перспективе предопределения.

Вопрос этот подводит Боэция к сложнейшей теме соотношения судьбы (fatum) и Провидения. Разработку темы он начинает с уточнения того, что мы понимаем под случайностью, случаем. По его мнению, случайным мы чаще всего называем то, «разумное устройство чего не познано», и что поэтому вызывает в нас удивление и недоумение. Если же темнота нашего незнания сменилась бы светом понимания, мы бы ясно увидели, что ничего случайного в мiре нет, и что все имеет разумные основания. Таким образом, в сем первом, самом общем, своем значении (в дальнейшем Боэций будет разсматривать еще два смысла данного термина) «случайность» как результат невежества оказывается чистой иллюзией.

       Все вещи в своем бытии и все события в своем появлении имеют достаточные рациональные основания (rationes), кои заложены в логике абсолютного мышления Бога, в Его вечном Разуме (Intelligentia). Бог-Творец подобен художнику, кто заранее имеет в своем уме идеальный образ творимого произведения. Сей образ, т. е. полнота всех оснований, предназначенных к существованию вещей и событий, составляющих единую и неделимую мысль Бога, и есть Провидение. 

Но Бог – не такой художник, у кого произведение может отличаться от замысла по причине недостатка силы и мастерства. Он – Мастер совершенный и всемогущий, и потому всё, что Он изначально замыслил, с неизбежностью осуществляется: мiр, как он есть, в точности совпадает с Божественным идеальным порядком мiра, и ни одна вещь не выходит за пределы данного порядка. 

Разница здесь только в том, что идеальный порядок весь сразу, вечно, пребывает в неделимом единстве, т. е. простоте, божественной мысли, а мiровой порядок развертывается постепенно во времени и пространстве, подобно произведению художника, часть за частью переходящего из единого идеального замысла на материальное полотно. 

Так вот, – говорит нам Боэций, – тот же самый порядок мiра, если он рассматривается по отношению к устанавливающему его божественному Разуму, есть Провидение, а если – по отношению к самим вещам, существующим в пространстве (месте) и времени, есть судьба. 

От своей судьбы не уйдешь, ибо судьба только исполняет предначертания Провидения, а воля Провидения непреложна. Судьбы людей многоразличны, но в простоте Провидения они полностью согласованы и составляют все вместе единую судьбу мира человеческого, в котором каждый занимает свое, наиболее соответствующее ему, место, и никто не забыт. 

Очередное рашистское откровение: "Кант имеет «прямое отношение» к конфликту на Украине"

 По мнению Алиханова, родившийся в Кенигсберге (Калининград) Кант имеет «прямое отношение» к конфликту на Украине. Философ считал, что залог вечного мира — всеобщая демократия и международное сотрудничество.

"Иммануил Кант виноват в войне в Украине — так считает губернатор Калининградской области Антон Алиханов.

Прежде всего он сказал, что философ, «родившийся тут, имеет почти прямое отношение к глобальному хаосу, глобальному переустройству, с которым мы сейчас сталкиваемся, и больше того, он имеет прямое отношение к военному конфликту на Украине».

Согласно дальнейшему ходу мысли губернатора, Канту удалось «положить начало немецкой классической философии», заодно «прокачать немецкую волю» и в то же время отрезать ее от «высших ценностей». Таким образом, из-за его деятельности, по мнению Алиханова, была развязана не только Первая мировая война, но и война России против Украины, поскольку «Запад с давних времен нарушал все договоренности, которые были достигнуты».

Губернатор региона обосновал необходимость высказаться по этому вопросу тем, что «когда постоянно живешь и работаешь в Калининградской области, невозможно не задумываться о мировой политике и о международных отношениях»".

Алексей Иваненко (Юсуф Юнис): Эльфийский Ислам как Нордический Адат: Ждать, мечтая!

1.

Эльфийский ислам — направление в исламе, рассматривающее эльфийские ролевые игры как адат. Эльфы-мусульмане пренебрегают некоторыми внешними атрибутами традиционного ислама, поскольку на основании хадиса Мухаммеда считают, что уверовавший в Эру уже спасен. Эльфы-мусульмане дистанцируются как от суфизма, так и от ваххабизма, хотя принимают глубинный смысл этих направлений. Так, хакикат (интеллектуальное постижение), по мысли эльфийских богословов, должен предшествовать шариату; а халифат заключается в формировании сверхчеловека (инсан ал-камил).

Elfo-Islam — is a nordic branch of Islam, which combine Islam with Elfism (white adat). Islam is a believe in the One God Eru. We also adopt Mohammed as a prophet and Quran as a Holy Scripture. The main aim of Islam is to make a Khalif (perfect man). So we should learn not only how to serve, but also how to dominate. BDSM is a way to do it. Islam for us is a religion of tolerance. Adepts of other religion for us are the People of Book (not only Christians & Jews, but also Buddists, Marxists, Satanists). Our mosques are forests.

Эльфы  (пра-герм. *albiz «эльф»: др-агл. ælf, агл. elf ~ elves, др-в-нем. alb, alp, нем. Alb, Alp, др-скн. alfr, швд. älva, alf, alv, дат. alf, elv) — это спящая раса, существующая в виде субкультуры. Они возрождают мистику Европы, разорванную между началом алчных гномов, грубых троллей и возвышенных эльфов. Антропологии земельной глины они противопоставляют холодный огонь небес. Их женщины не носят хиджабов, ибо они не нуждаются в знаках власти над собой. Основу их поклонения составляет лесной хоровод (зикр-таваф), ибо земные ангелы не встают на колени. Эру создал их для высших небес, для полетов над листьями Мирового Дерева. У них три книги — Коран, Сильмариллион и Властелин Колец. Ислам избавляет от необходимости жить в вымышленном мире, а Властелин Колец — от погрязания в суете мира. Одно понимается через другое, другое чрез первое.

Наши мечети — леса, в которых мы предаемся медитациям о Великом Эру (зикр). Мы молчаливо блуждаем (хадж), стоим (вукуф), обходим деревья по кругу (таваф) и прислоняемся ладонью к коре (такбиль). Каждый эльфо-мусульманин должен быть «приписан» к какому-нибудь лесу, хоть раз в жизни он должен совершить хадж в лес….

Эльфийский ислам — это религия нордических халифов. Харадримской покорности мы противопоставляем эльфийское господство. Халиф — это не преемник Мухаммеда. Сам первочеловек Адам был халифом: наместником Бога. Господство (Доминация) — это суть-фитра человека.  Домини (лат. Domini - Господь) - это одно из имен Всевышнего, а кто знает имена Всевышнего, тот, по словам Пророка, "войдет в Рай".

Эльфийский ислам — это экологическая религия юберменшей. Эльфийский ислам не терпит средневекового консерватизма. Интеллектуальное постижение и революционные технологиии по замыслу Всевышнего позволят достичь халифата. Технологии (мисвак) являются частью человеческой природы (фитры).

2. 

Эльф мыслится, прежде всего, эстетом. Европейская цивилизация, преодолев средневековое очарование авторитетом, пришла к идее эстетического основания жизни. Вместо жизни по заповедям — последовательность красивых поступков. Вместо церковно-символического искусства — светская эстетика природы, лесной хоровод и завтрак на траве. Поэтому жизни эльфа свойственна определенная легкость. Ощущая себя пришельцем в сем мире, он, тем не менее, умеет наслаждаться настоящим мгновением. От этого эльф не становится изнеженным сибаритом. Хотя Герберт Уэллс в «Машине времени» провидел эту опасность в образе элоев. Элои - изнеженные люди будущего, по ночам становящиеся объектами охоты кровожадных морлоков. Для преодоления этой болезни необходимо культивировать не только и не столько удовольствия эротические, сколько танатологические. Путь эльфа не мыслим без сопутсвующей машины смерти, пусть даже это будет архетипический лук со стрелами.

Эльф наслаждается разумно, понимая конечность происходящего. Ему ведом рок и мрачные предчувствия гибели богов. Он знает о таинственных силах космоса, поглощающих звезды. Однако конечность лишь подчеркивает ценность настоящего. Без конца нет гармонии и нет чести. Каждый свой поступок, от поведения за столом до смертельной дуэли, эльф превращает в искусство.

Ярослав Гнатюк: Український кордоцентризм

 Український кордоцентризм (від лат. cordis – серце; дослівно – українське вчення про цілісність людини) – концептуалізація тенденції української філософської думки, за якою основою існування і розвитку цілісної людини як єдності духу, душі й тіла є дух, духовне народження та вдосконалення. 

Уявлення про цілісну людину екстрапольоване в український кордоцентризм із християнської антропології, за вченням якої людина складена із тіла, душі й духу, який поєднує тіло й душу в єдину цілісну людську істоту, створюючи особистість. Саме дух, який називають серцем, відіграє провідну роль у розвитку особистості в людині. 

Український кордоцентризм як концепт створений на основі поняття «філософія серця» і терміна «кордоцентризм». Творцем поняття «філософія серця» є Д. Чижевський, винахідником терміна «кордоцентризм» – О. Кульчицький, автором концепту «український кордоцентризм» – Я. Гнатюк. 

Український кордоцентризм можна типологізувати за головними філософсько-світоглядними орієнтаціями. Звідси – три типи українського кордоцентризму: креативний, акціональний та інтроспективний. 

Креативний кордоцентризм є філософсько-світоглядною орієнтацією на трансцендентне, метаемпіричну реальність, а два інших типи – на трансцендентальне, емпіричну реальність: акціональний кордоцентризм – на соціальну реальність, інтроспективний кордоцентризм – на людську реальність. 

Креативний кордоцентризм має різновиди – філософсько-теософський кордоцентризм, у якому виражена ідея створення істинної людини, що бере участь в істинному бутті та керується у всіх своїх справах духом, та філософський кордоцентризм, де йдеться про творчу силу як основу людського духу. 

Акціональний кордоцентризм, у свою чергу, також має різновиди. Це – афективно-волюнтаристичний кордоцентризм, заснований на принципі циркуляції любові й вольових зусиллях у соціальній піраміді, й афективний кордоцентризм, підставою якого є ідея емоційно-почуттєвого вчинку. 

Насамкінець, різновидам інтроспективного кордоцентризму є волюнтаристичний кордоцентризм, у якому виявляє себе воля до єднання з природою, як власною, так і Божественною, та волюнтаристично-емотивний кордоцентризм, у якому проявляється напружене емоційно-вольове прагнення до правди і свободи. 

Фундатори українського кордоцентризму Г. Сковорода, М. Гоголь, П. Юркевич, Т. Шевченко і П. Куліш обґрунтовували його як ідею першості духу в цілісній людині-особистості. Згодом ця іде була заново відкрита Ч. С. Пірсом – основоположником американського прагматизму. Пізніше вона ще раз була повторена у метафізиці глибокого серця російського філософа Б. Вишеславцева. З цієї перспективи українська філософія, виходячи із схожості її ідей із американською та російською філософіями, є оригінальною і самобутньою, та такою, що має світове значення. 

Феномен українського кордоцентризму досліджували дві конкуруючі між собою школи філософської україністики: психологічна і культурологічна. Фундаторами психологічної школи філософської україністики вважаються І. Мірчук, О. Кульчицький, Д. Бучинський, В. Янів, С. Ярмусь, А. Бичко, І. Бичко. До фундаторів культурологічної школи філософської україністики зараховують В. Олексюка, Є. Калюжного, Т. Закидальського, В. Горського, С. Вільчинську, І. Потаєву, Я. Гнатюка. 

Психологічна школа філософської україністики розглядає український кордоцентризм як унікальне вища світової історії і пояснює його унікальність лише однією обставиною, а саме тим, що він є виразом українського національного менталітету. За її інтерпретацією, український кордоцентризм – це вчення про людину як розколоту ірраціональну істоту, в якій одна частина – емоційно-почуттєва сфера переважає і панує над іншою – розсудково-розумовою сферою. Така неадекватна інтерпретація є найбільш спопуляризованою в української спільноті й український кордоцентризм некоректно ототожнюють саме із нею. 

Культурологічна школа філософської україністики відкидає необґрунтовані припущення та нерозроблену методологію психологічної школи й аналізує український кордоцентризм як явище української культури, що спричинене не однією обставиною – українським національним менталітетом, а багатьма іншими соціокультурними чинниками. За її інтерпретацією, український кордоцентризм – це вчення про цілісну людину-особистість і першість духу перед душею і тілом у людській реальності. Така інтерпретація менш популярна  українській спільноті, але найбільш адекватна, оскільки якнайкраще відповідає біблійному вченню про серце і святоотцівській традиції. 

==Бібліографія==

• Гнатюк Я. С. Український кордоцентризм в конфлікті міфологій і інтерпретацій / Я. С. Гнатюк. – Івано-Франківськ: Симфонія форте, 2010. – 184 с.

• Гнатюк Я. С. Реконструкція кордоцентричної парадигми в українській класичній філософії: постановка проблеми і термінологічні пояснення / Я. С. Гнатюк // Збірник наукових праць: філософія, соціологія, психологія. – Івано-Франківськ: Плай ПНУ, 2000. – Вип. 4. – Ч. 1. – С. 207-215.

• Гнатюк Я. С. Українська кордоцентрична філософія в допарадигматичній перспективі / Я. С. Гнатюк // Збірник наукових праць: філософія, соціологія, психологія. – Івано-Франківськ: Плай ПНУ, 2001. – Вип. 6. – Ч. 1. – С. 140-151.

• Гнатюк Я. С. Філософсько-теософський кордоцентризм Григорія Сковороди / Я. С. Гнатюк // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. – 2001. – Вип. ІІ. – С. 21-28.

• Гнатюк Я. Філософсько-теософський кордоцентризм у текстах Григорія Сковороди: історико-типологічний вимір / Я. С. Гнатюк // Людина і політика. – 2001. – №3(15). – С. 114-121.

• Гнатюк Я. С. Особливості філософського кордоцентризму Памфіла Юркевича / Я. С. Гнатюк // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. – 2002. – Вип. ІІІ. – С. 68-76.

• Гнатюк Я. С. Український кордоцентризм у поліцентричній перспективі / Я. С. Гнатюк // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. – 2003. – Вип. V. – С. 40-48.

• Гнатюк Я. Український кордоцентризм як національна філософія / Я. Гнатюк // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. 2007. Вип. 18. – С. 39-45.

• Гнатюк Я. С. Філософія українського кордоцентризму / Я. С. Гнатюк // Прикарпатський вісник НТШ. Думка. – 2008. – №3 (3). – С. 21-28.

• Гнатюк Я. Український кордоцентризм, його міфічний та метафілософський виміри / Я. Гнатюк // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. – 2009. – Вип. ХІІ. – С. 10-18.

Сергій Чаплигін: Як відбувалося відродження античності в епоху Відродження

Ренесанс - епоха коли закінчувалося Середньовіччя, проводилася Реконкіста, руйнувалася схоластична філософія, відбувався спір щодо універсалій, Вільям Оккам гострив свою бритву, проти альбігойців вирушав Хрестовий Похід... В 1085 році з'єднані королівства Кастілії та Леону відвоювали у маврів Толедо, колишню столицю вестготського королівства. 

Наслідок взяття Толедо відіграло важливу роль в подальшій історії Європи - не тільки військовій, а й науковій. В 1130 р. католицький архиєпископ Раймунд засновує "Колеґію перекладачів", аби спростувати "неправдиві принципи" мусульманської релігії на підставі їх писань. Цим зайнялисяся богослови - клюнійський абат Петро Досточтимий та Родріґо Гіменес де Рада під керівництвом архидиякона Домініка Гундисаліна. Ними була здійснена грандіозна робота перекладів арабських творів (в тому числі і греко-римських) на латинику. (Тільки Ґерард Кремонський переклав більш ніж 70 арабських праць з філософії, медицини та алхімії).

Нагадаємо, що ще за Ґарун-аль-Рашида та його правонаступників філософський напрямок в Ісламі розвинувся саме завдяки перекладам творів греко-римської культури періоду піздньої античності. В арабському світі отримують визнання праці послідовників Платона та Аристотеля (в неоплатоністському тлумаченні) таких як Абу Юсуф аль-Кінді, аль-Фарабі, Ібн Сіна (Авіценна), Ібн Массар, Ібн Хазм, Ібн Баджа (Авемпас), Ібн Туфайль, Ібн Рушд (Аверроес), Ібн Арабі та ін.

Завдяки цим перекладам християнська Європа знайомиться з філософією Аристотеля, на основі якої виникає нова, схоластична філософія, яка набуває характеру церковного догмату та пропагується в працях Ансельма  Кентерберійського, Петра Ломбардця, Петра Абеляра, Альберта Великого, Томи Аквінського та ін.

Зрозумівши, що за вченністю арабів стоїть не що інше, як греко-римська античність, з'являється велика зацікавленість вже не до перекладів чи коментарів, а першоджерел.

Вже Козімо Медічі доручає Марсіліо Фічіно переклади не тільки манускрипту Гермеса Трисмеґіста "Corpus hermeticum", а й творів Платона, "Еннеади" Плотіна та інші праці неоплатоніків, що в подальшому зіграло велику роль в розвитку релігійної думки епохи Відродження. 

Для Марсіліо Фічіно,  Джованні Піко делла Мірандоли та й всієї Платонівської Академії, заснованої у Флоренції, в рамках містико-герметичного неоплатонізму, існує Софія Перенніс (єдина та відвічна мудрість).

А це означає, що Гермес-Трисмеґіст, Зороастр, Мойсей,  Орфей, Давид, Піфагор, Платон в рівній мірі володіють однією й тією  ж тайною істиною, яка надихає різні традиції. І ця істина виражена в магії,  каббалі, різних містико-алхімічних та езотеричних тенденціях, а їх вивчення та практикування дозволяє  відкрити пізнання божественного та людського. В подальшому це вплинуло та проявилося  в масонстві, окультизмі, розенкрейцерівських та інших таємних товариствах, які в епоху Відродження оформилися в самостійні вчення,  протиставилися Католицькій Церкві та кардинально змінили історичний розвиток Європи.

P. S. Коли після альбігойського Хрестового Походу в 1244 році впала головна катарська фортеця Монсеґюр, вожді катарів встигли перебратися на Північ Італії. Французький дослідник Жан Дювернуа вважає, що раптове з'явлення в Ломбардії цілого прошарку заможних купців та банкірів, пов'язано з тим, що туди були переправлені багатства альбігойців. (В 1250 році Свята Інквізіція зафіксувала перебування в Берґамо їхнього єресіарха Іоанна Луґанського).

Але крім коштів ними в дискурс також було принесено "неоманіхейське" т. зв. оріґеністське вчення отців нітрійської пустелі, яке зайняло своє місце в панорамі епохи Відродження. І чи не ними було створено уявлення про Середньовіччя як про темні та фанатичні часи?

Андрей Шуман: Об "осевом времени"

Понятие Achsenzeit ("осевое время") ввёл Карл Ясперс для описания одновременного культурного подъёма в Израиле, Греции, Индии и Китае. 

А почему ещё не в Персии?

Ясперс очень плохо знал историю, если вообще её знал.

Во-первых, культурный подъем был не у отдельных народов с IV в.до н.э., а у десятка или сотни народов по означенной зоне.

Во-вторых, почти все эти территории в это время контролировало только одно государство -- Империя Ахеменидов. Примерно на 80% означенной зоны.

В-третьих, канонизации священных писаний происходит именно в это время и с прямым патронажем императоров династии Ахеменидов. Например, Эзра представил единую версию Торы. Или сами персы приняли Авесту в бактрийской версии и запретили мидийскую версию (полностью утрачена).

С учетом названного, никакого осевого времени не было. Это был не параллельный подъем в разных местах, а единичный подъем только в одном месте, означенном на карте. Больше этого подъёма нигде не было. В этой зоне и формируется теоретическое мышление. И ещё эта зона была в то время единой мир-экономикой. Одна система. 

P.S. 

Владимир Емельянов: О философских основаниях русской культуры

Философия - это рефлексия  оснований опыта. Опыта прежде всего культурного. 

Понятно, что немцы идут от Платона и Аристотеля по причине выводимости германской культуры из римской и далее из греческой. Как только немцы начинают рефлексировать свое чистое доантичное германство - тут-то вся бяка и вылезает. 

Но тогда понятно, почему самостоятельные русские мыслители не хотят быть ни кантианцами, ни гегельянцами. В русской культуре нет античного опыта. Она осмысляет не славянство в себе (там тоже бяка вылезает), а свое истинное основание - библейскую культуру в сиро-византийском изводе. У нее просто нет других культурных оснований. И отсюда софийность, соборность, всеединство, космизм и воскрешение отцов. 

Это не от излишнего эстетизма, не от нежелания припасть к "истинным" категориям вроде Абсолютного Духа или "вещи-в-себе". Если к ним припасть, то просто нельзя ничего через них помыслить в устройстве своей жизни. А философия так хитро устроена, что все ее категории на поверку оказываются мифологемами конкретной культуры. 

Немцу наша соборность без надобности - у него другая жизнь, другой исторический опыт. 

Оппозиция материализма и идеализма для исламского философа полная чушь, он не различает этих категорий как оппозиции. И для русского они чушь, их пытались навязать нам, но они без надобности. А немец в них видит что-то родное. 

Отсюда понятно, почему наши категории неприменимы там и наоборот. Почему у нас в мышлении бесконечные выходы к Библии и Христу. Нам нужно перестать стесняться нашего категориального набора. И впустить в философию основания нашей рефлексии вместе с основанием ее оснований - шумеро-аккадским богословием. 

Перестать притворяться немцами, склонившимися над античным трактатом. Ибо нет в нашей истории античного трактата, как нет и эпохи Возрождения. А есть ближневосточное культурное основание, на котором стоит здание позднегреческой Церкви. И есть немножко французско-немецких литературных шалостей на основе далекой античности.

Скифский мудрец Анахарсис

Анахарсис, восьмой при семи мудрецах, был скиф. Скифы жили в причерноморских степях: одни кочевали, другие сеяли хлеб и продавали в греческие города. Анахарсис был сын скифского царя, он часто бывал в греческих городах на Чёрном море. Ему нравилось, как живут греки; он построил себе в их городе дом, подолгу там жил, носил греческое платье и молился греческим богам. Скифы, узнав про это, возроптали, и однажды, когда Анахарсис устроил праздник греческим богам не дома, а в степи, они убили его стрелой из лука.

Этот Анахарсис, говорят, ездил в Грецию, был учеником Солона и своею мудростью вызывал всеобщее удивление. Он явился к дому Солона и велел рабу сказать хозяину, что скиф Анахарсис хочет видеть Солона и стать ему другом. Солон ответил: «Друзей обычно заводят у себя на родине». Анахарсис сказал: «Ты как раз у себя на родине – так почему бы тебе не завести друга». Солону это понравилось, и они стали друзьями.

Грекам казалось смешно, что скиф занимается греческой мудростью. Какой-то афинянин попрекал его варварской родиной; Анахарсис ответил: «Мне позор – моя родина, а ты – позор твоей родине». Смеялись, что он нечисто говорит по-гречески; он ответил: «А греки нечисто говорят по-скифски?». Смеялись, что он, варвар, вздумал учить мудрости греков; он сказал: «Привозным скифским хлебом вы довольны; чем же хуже скифская мудрость?». Смеялись: «У вас нет даже домов, одни кибитки; как же можешь ты судить о порядке в доме, а тем более – в государстве?». Анахарсис отвечал: «Разве дом – это стены? Дом – это люди; а где они живут лучше, можно и поспорить».

***

Скифы живут лучше, говорил Анахарсис, потому что у них всё общее, ничего нет лишнего, каждый довольствуется малым, никто никому не завидует. «А у вас, греков, – продолжал он, – даже боги начали с того, что поделили весь мир: одному небо, другому море, третьему подземное царство. Но землю даже они не стали делить: её поделили вы сами и вечно из-за неё ссоритесь». 

Его спрашивали: «Правду ли говорят, что вы, скифы, умеете ходить по морозу голыми?» Анахарсис отвечал: «Ты ведь ходишь по морозу с открытым лицом? Ну вот, а у меня всё тело – как лицо».

В греческой жизни он больше всего удивлялся мореходству и вину. Узнав, что корабельные доски делаются толщиной в четыре пальца, он сказал: «Корабельщики плывут на четыре пальца от смерти». На вопрос, кого на свете больше, живых или мёртвых, он переспросил: «А кем считать плывущих?» На вопрос, какие корабли безопаснее – длинные военные или широкие торговые, он ответил: «Вытащенные на сушу». О вине он говорил: «Первые три чаши на пиру – это чаша наслаждения, чаша опьянения и чаша омерзения». А на вопрос, как не стать пьяницей, он сказал: «Почаще смотреть на пьяниц».

Его спросили, что ему показалось в Греции самым удивительным. «Многое, – ответил он. – То, что греки осуждают драки, а сами рукоплещут борцам на состязаниях; осуждают обман, а сами устраивают рынки нарочно, чтобы обманывать друг друга; и что в народных собраниях у них вносят предложения люди умные, а обсуждают и утверждают люди глупые». И когда Солон гордился своими законами, Анахарсис говорил: «А по-моему, всякий закон похож на паутину: слабый в нём запутается, а сильный его прорвёт; или на канат поперёк дороги: маленький под него пролезет, а большой его перешагнёт». 

Так, чтобы не зазнаваться в своей мудрости, семеро мудрецов оглядывались на скифа Анахарсиса.

Алексей Арестович: Водонос

Большинство нашей публики неверно оценивает происходящее, потому, что над ними довлеет, вульгарно-марксистская концепция.  Она уютно свила кольца в той части ноосферы, что располагается над бывшим СССР, помахивает хвостом и никуда не собирается деваться. 

Люди (из тех, кто вообще склонен задумываться на такие темы) недооценивают силу концепций. Между тем, конкретная концепция - это операционная система, которой ваше железо перерабатывает информацию. Свято место пусто не бывает. Весьма наивно думать, что у кого-кого "...а у меня руководящей концепции точно нет". Если бы ее не было, вы бы не смогли даже дойти до туалета, размежив с утра сонные вежды. У вас бы остались только безусловные рефлексы. Люди абсолютно не критичны по отношению к ядру своих операционных систем. 

Кризис фазового перехода, в частности, заключается в том, что концепции, которыми обрабатываются данные, составляются планы, планируются действия, объясняется происходящее и происходит общее и частное ориентирование, перестают удовлетворительно выполнять свои функции.  По причине их устаревания. Новая эпоха вынуждает быть критичными к собственной операционной системе - просто для того, чтобы выжить. И где-то искать новую. 

Но человеку сложно сразу признать, что он эээ... плохо обрабатывает информацию, скверно оценивает ситуацию, по-дурацки планирует и, вообще-то, дезориентирован. Поэтому, прозрение (у тех, у кого оно наступает) сначала выражается в том, что человек становится жутко критичен к другим. К чужим концепциям.

Первая стадия такого прозрения - цеплянья за слова. Дело в том, что периферия концепции, ее внешняя оболочка, выглядит, как облако тегов. Стоит невротику (а плохая работа ОС приводит к серьезному неврозу) заметить соответствующий тег, как у него отъезжает крыша, и он начинает срываться - за себя и за того парня. Не ждите, что на этой фазе, человек сможет увидеть другие теги в данном облаке, оценить их взаимосвязь, а уж про установление центрального мессиджа и причинно-следственных связей речи на этой фазе вообще не идет. 

В Украине - тотальная нехватка здоровой, критичной рациональности. Оксфордский критерий нормальной рациональности предполагает, что индивидуум может составить связное рассуждение из пяти интеллектуальных ходов, выполняя критерий Аристотеля:

Тарас Чухліб: "Ієрополітика чи Філософія нравоучительна" (1721)

Віднайдено український підручник з філософії 1721 року у кольорових картинках. 

Книга "Ієрополітика чи Філософія нравоучительна", яка побачила світ у 1721 року в друкарні Києво-Печерської лаври, стала одним з перших філософських підручників в Українській козацькій державі. 

У ній міститься присвята гетьманові "обох сторін Дніпра" Івану Скоропадському та вміщено його герб. Окрім того, кожний підрозділ книги відкривають дуже інформативні кольорові ілюстрації. 

На цих ілюстраціях, які супроводжують філософсько-повчальні тексти, можна побачити представників різних станів українського народу початку 18 століття, а також будівлі Києва. Києво-Печерської лаври, Києво-Могилянської академії, річку Дніпро, тогочасну природу і багато-багато чого цікавого!

Перестало битися серце Андрія Івановича Пашука

Сьогодні вночі на 94-му році життя перестало битися серце Андрія Івановича Пашука. 

Відомий науковець, талановитий викладач, інтелігентна, порядна людина, яку знали і шанували декілька поколінь студентів Франкового вишу, але знали й далеко за його межами. Без перебільшення, Андрій Іванович уже давно став його легендою. Чуйність, правдомовність, справедливість, гідність - риси, які поєднувалися в Андрієві Івановичу так органічно. Був дуже працьовитим, відданим справі, незмінно доброзичливим у ставленні до колег і студентів. 

Сказати, що студенти його любили - нічого не сказати. У нього була пряма постава, принциповість, він не зламався навіть у найбільш темні й глухі часи радянського режиму. Він завжди вмів підбадьорити, розрадити, не любив фальшу, його присутність в університеті завжди була дуже помітною. 

Андрій Іванович Пашук був першим деканом відновленого в 1992 році філософського факультету, багаторічним завідувачем кафедри історії філософії, чудовим викладачем, але найголовніше - був Людиною з великої літери.  Спочивай з Богом, Вчителю! 

(с) Андрій Дахній

Иван Кудряшов: Постструктурализм

Постструктурализм изначально размытый и бедный на определения термин, в который однако были записаны десятки крупнейших мыслителей континентальной традиции. И всё же некоторые черты мышления «после структурализма» можно попробовать ухватить.

Иван Кудряшов объясняет, что такое постструктурализм, в чём состоят отличительные черты этого направления и почему его так трудно определить.

Термин «постструктурализм» хорошо известен всякому, кто интересуется современной философией. При этом общий его смысл настолько размыт, что обычно используется он не столько для указания на конкретное направление в истории философии, а скорее в качестве некоторого эвфемизма. Постструктуралистом обычно называют либо авторитетного автора, чьи идеи сформировались ещё до 80-х годов (когда в философии стали использовать термин «постмодернизм»), либо просто мыслителя, которого неудобно в данном контексте называть «постмодернистом» — например, потому что порой это звучит как инвектива или сам имярек себя таковым не признавал. В некоторых случаях «постструктурализм» и вовсе только обозначение периода континентальной философии между очарованными структуралистским методом 50-ми и рубежом 80-90-х, когда текстуальность окончательно стала восприниматься не как саморефлексия культуры, а как (постмодернистская) ирония и отказ от любых смысловых претензий. Правда такое обобщение всегда соседствует со странными изъятиями: дескать такой-то жил и работал в те же годы, но проблематика у него иная, не постструктуралистская.

Проблема такого понятия очевидна: либо мы признаем его нечетким и практически бесполезным, либо пытаемся наполнить конкретным смыслом, что обычно идет рука об руку с нормативностью. Вместо представления каким был интеллектуальный процесс в ту пору, нам предлагается сияющий «постструктурализм» каким он должен быть. Яркий пример, работа отечественных исследователей с данным понятием — у Руднева, Ильина, Автономовой и тех, кто шел по их стопам, «постструктурализм» обретает явные черты идейных течений прошлого: программные концепции, социально-экономический и культурный базис, основных представителей и даже историко-философскую преемственность. Это облегчает жизнь тем, кто хочет войти в проблематику авторов той поры, но в остальном такая оптика вызывает множество вопросов.

Назип Хамитов: Так что же такое философская публицистика?

1

Понятие «философская публицистика» в последнее время становится все более популярным и, я даже сказал бы, модным. Оставляя пока в стороне причину этого, сконцентрируюсь на вопросе: Чем философская публицистика отличается от просто публицистики, эссеистики и, наконец, от философской эссеистики? Этот вопрос (вопросы) в разных вариациях я слышу очень часто. Попробую коротко ответить на него.

Начнем с отличия публицистики и журналистики. Если журналистика – это сообщение об общественно важных событиях и отражение мнений о них авторитетных личностей, то публицистика – это авторский анализ этих событий.

Философская же публицистика – это авторский анализ причин событий и прогнозирование их последствий. Это определение делает понятной возможность философской публицистики переживать десятилетия и даже столетия.

Эссеистика – это обостренное присутствие автора в тексте, где все вращается вокруг его Я, что обусловливает акцент не на понятиях, а на метафорах. В известном смысле эссеистика – антоним публицистики. Даже проблема, поднятая в эссе, становится вторичной по отношению к представленности в нем авторского Я. Отсюда такое значение стиля в эссеистике; стиль есть мелодика и ритмика присутствия автора в тексе. Это роднит эссеистику и поэзию.

В отличие от просто эссеистики, философская эссеистика – это равновесие акцентов на проблеме и авторском присутствии. Поэтому философская эссеистика и публицистика достаточно близки. В чем же отличие?

На первый взгляд, философскую публицистику отличает общественная значимость проблемы. Но это не так. Философская эссеистика неизбежно выходит за пределы снобизма и авторского нарциссизма уже потому, что она философская.

Главное отличие в ином: если философская эссеистика – монолог, то философская публицистика принципиально диалогична.

Итак, философскую публицистику можно определить как диалоговую философскую эссеистику. Великий философский публицист античности Сократ вел диалоги и вошел в историю философии именно как ведущий диалогов, а великий теоретик философии Гегель в своем единственном философском публицистическом произведении «Кто мыслит абстрактно?» моделирует диалоги персонажей и полемизирует с невидимым оппонентом.

Не бойтесь обсуждать глубокие вопросы во внешнем или внутреннем диалоге, и у Вас есть шанс стать философским публицистом ;).

Александр Елисеев: Россия - кладбище идей

Россия генерировала много мощнейших идей. Зачастую очень вредных или с врединкой. Но всё же.

Начну с самой вредной – толстовство. Ведь как ни относись к деду, а он был могуч. Конечно, это пародия на православного старца, например, на Преп. Амвросия Оптинского. Но всё же – глыба, как сказал Ильич, матёрый человечище. И где толстовцы?

Софиология. От Соловьёва до Лосева, От Флоренского – до Бердяева. Совершенно уникальное и мощное движение русской религиозно-философской мысли. Какой-то чарующий синтез исихазма, платонизма, либерализма (консерватизма – там ситуативно) и гегельянства. Опять-таки, без оценок. Ну, и где софиологи?

Народничество. Я не имею ввиду «Народную волю» и бомбистов – это всё инферно. Но вот - народничество, где революционное сочеталось с национальным и консервативным. («Консервативные смыслы русского народничества» - https://yandex.ru/video/preview/…)

Славянофильство было очень близко. Можно сказать, что это правая версия народничества. Как, впрочем, можно сказать, что народничество – левая версия славянофильства.
И? Где народники. Левые силы в России упорно не желают брать их наследие. У них либо Сталин, либо Маркс, либо Ленин. Ну, или явропейская сосиаль-демократия, что особенно тошнотно. Славянофильство, кстати, выжило, и даже немного процветает.

Богоискательство. Совершенно уникальный извод русского марксизма. Богданов, Луначарский и проч. Владимир Можегов, человек правых взглядов, очень интересно изложил. Так-с, и где богосикатели?..

Я отнюдь не собираюсь сейчас всем впаривать эти идеологии. Лично я к какдой из них близок лишь на очень большой дистанции (хотя и не чужд). Я – честный славянофил, получаюсь - отношусь к какому-никакому, а к мейнстриму.

Но меня тут терзают два чувства.

С одной стороны, я горд полётом русской мысли.

С другой, мне жаль, что этот полёт не использован в должной мере, на должном уровне и т. д.

Елена Герасимова: Постустановления христианства (о роли Жертвы Иисуса в гипостазировании насилия)

1. Насилие как сотворенная часть «Зла».

Пожалуй, именно нынче, тем более как никогда ранее, следовало бы вспомнить о том, кем или, вернее, чем в принципе может стать Жертва. Так, ко времени появления Иисуса из Назарета (1) та самая антисакральная часть сакрального Целого в качестве собственно части, как результат неизбежного обращения все той же самой чрезмерной избыточности этого Целого в качестве сакральной части как самого Целого, по-прежнему остается не более чем неотъемлемой частью, укорененной в самом этом Целом в качестве сакральной части как Целом, то есть – избытком сакрального Целого в качестве все еще неотделенной нехватки Целого. И это значит, что таким образом она является насквозь причастной этому Целому в качестве сакральной части как Целому, и потому – поддается полному обращению в силу все той же чрезмерной избыточности самого Целого. Однако при этом, эта же самая антисакральная часть сакрального Целого в качестве собственно Целого, как результат неуклонного превращения той же чрезмерной избыточности этого Целого в качестве сакральной части как самой части, оказывается еще и не менее чем оформленным Целым, укорененном в самом себе как антисакральной части сакрального Целого в качестве Целого, то есть – избытком сакрального Целого в качестве уже конституированной нехватки Целого. А это значит, что она тем самым становится целиком обособленной от этого Целого в качестве сакральной части как Целого, и потому – предзадана на неизменное воспроизводство как раз исходя из этой же самой чрезмерной избыточности того же Целого.

Из этого следует, что ровно насколько она, как избыток этого Целого в качестве сакральной части как самого Целого, подвергается постоянному обращению в силу чрезмерной избыточности этого Целого, настолько она, как избыток этого Целого в качестве сакральной части как самой части, беспрестанно воспроизводится как раз исходя из той самой чрезмерной избыточности того же Целого. А потому – чем более в качестве неотделенной нехватки Целого она обретает превосходящее насыщение в силу все той же чрезмерной избыточности этого Целого, тем более в качестве конституированной нехватки Целого она интенсивно приумножается именно исходя из этой же самой чрезмерной избыточности того же Целого. И значит – чем более в качестве конституированной нехватки Целого она интенсивно приумножается именно исходя из все той же чрезмерной избыточности этого Целого, тем более в качестве неотделенной нехватки Целого она предполагает превосходящее насыщение в силу этой же самой чрезмерной избыточности того же Целого. То есть – она поддается исчерпывающему обращению в аспекте своей материи, однако не подлежит обратному превращению в аспекте собственной формы, и потому – пребывает как полностью обратимый, но в принципе неизбывный избыток сакрального Целого, или же – сохраняется в качестве в сущности неутолимой и лишь достаточно насыщаемой, а значит – не более чем целиком восполнимой нехватки Целого.

Ярослав Гнатюк: Українська філософія на шляхах концептуалізації

Серед обстоюваних сьогодні шляхів концептуалізації української філософії найважливішими вважаються періодизація історії української філософії, реконструкція українських філософських ідей і конструювання українських філософських понять. Саме вони визначають специфіку української  концептуальної філософії.
  Визначальним елементом концептуалізації української філософії виступає періодизація її історії. Конкуруючі школи філософської україністики зазвичай пропонують альтернативні періодизації історії української філософії. Так, психологічна школа філософської україністики, на підставі повноти вияву етноментальних характеристик у філософській рефлексії, виокремлює такі періоди розвитку української філософії: докласичну добу (Х – XVII ст.), класичну добу (XVIII – сер. ХІХ ст.) і некласичну або новітню добу (сер. ХІХ –ХХ ст.). На відміну від неї, культурологічна школа філософської україністики, на підставі історичної динаміки типів культури, вирізняє у розвитку української філософії дещо інші періоди: греко-слов’янську філософську культуру (ХІ – XV ст.), філософську культуру бароко (XVI – XVIII ст.) і філософську культуру романтизму (ХІХ – поч. ХХ ст.). Нарешті, педагогічна школа філософської україністики, на підставі типологічних ознак навчального закладу, де викладається філософія, розрізняє наступні періоди розвитку української філософії: доакадемічну добу (ХІ – ХVI ст.),  академічну добу (ХVI – ХVIІІ ст.) та університетську добу (ХІХ ст. – по теперішній час). Ця періодизація, на наш погляд,   є  найбільш придатною  для застосування.
  Іншими елементами концептуалізації української філософії, окрім її періодизації, виступають реконструкція і конструювання українських філософських концептів. Частина концептів української філософії створена методом реконструкції. Це, зокрема, такі поняття як «філософія серця», «кордоцентризм» і «український кордоцентризм». А деякі українські філософські концепти побудовані методом конструювання. Прикладами таких концептів є поняття «конкордизм», «кодоцентричний персоналізм» тощо.

Ярослав Гнатюк: Світовий дух і концептуальний персонаж: два суб’єкти історії філософії як філософської логіки

У статті аналізуються джерела активності та розвитку історії філософії. Головна увага звертається на Світовий дух – суб’єкт історії філософії як логіки поняття та концептуальний персонаж – суб’єкт історії філософії як логіки смислу. Обґрунтовується діалектичний зв'язок між Світовим духом як абсолютним чи універсальним суб’єктом та концептуальним персонажем як індивідуальним суб’єктом. 
  Ключові слова: історія філософії, філософська логіка, принцип єдності історичного і логічного, Світовий дух, поняття, концептуальний персонаж, концепт. 

  Ефективні суспільства, такі як Велика Британія і США, Велика Британія – лідер світового розвитку в ХІХ ст., про що зазначається у передмові до першого тому «Капіталу» К. Маркса, та США – лідер світового розвитку в ХХ ст. і на початку ХХІ ст., про що йдеться у «Великій шахівниці» З. Бжезінського, розвивають логіку наукового пізнання і методологію науки, філософію мови, свідомості та логіки, формують методологічну свідомість академічних спільнот. Неефективні ж суспільства, аутсайдери світового розвитку, більшу увагу приділяють не логіці, а історії, причому не методології чи теорії історії, а емпіричним історичним дослідженням. Саме цим, значною мірою, й пояснюється їхнє відставання в темпах розвитку, в тому числі й у науково-технічній сфері. Шлях же до суперефективних суспільств полягає насамперед у врахуванні як історичного, так і логічного, у поєднанні історичного і логічного в одному систематичному принципі – принципі єдності історичного і логічного, який постає дороговказом на цьому складному і тернистому шляху.
  Зазвичай при метафізичному підході історичне і логічне розрізняють та протиставляють або як процесуальне і структурне, у відомій опозиції історичний процес – логічна структура, або як горизонтальне і вертикальне, у поширеній опозиції історичний час – логічне випливання, де в рамках історичного часу хронологічна послідовність представлена горизонтальною лінією, а в рамках логічного випливання структура міркування – вертикальною лінією. Відповідно до цього уявлення дедукція – це вертикальний рух вниз, а індукція – вертикальний рух вгору. Однак при діалектичному підході історичне і логічне не протиставляються, а співвідносяться та поєднуються. Таке поєднання здійснюється у контексті парадигм філософської логіки.

Зіновія Карпенко: Пам’яті В. М. Шатохіна. Епітафія.

Чому люди не зорі, щоби жити мільярди років?

Це риторичне запитання зринає щоразу, коли рідна, дорога, шанована чи кохана людина покидає нас назавжди, бо ніколи не можна підготуватися до неминучої розлуки.
Володимир Миронович давав нам час. Майже рік він мужньо змагався з невиліковною хворобою. І в цьому нерівному змаганні не стільки чекав на допомогу, як надавав її іншим – своєю вдячністю, смиренністю, мудрим, розважливим словом, стійкістю, надзвичайною скромністю і непоказною шляхетністю духу.

Володимир Миронович Шатохін відходить від нас на 70-му році життя – життя, що, як мовиться, було виткане червоними і чорними нитками. Народився в багатодітній родині в шахтарському селищі Красноярське на Донеччині. Був наймолодшою дитиною серед своїх п"ятьох сестер і двох братів. Закінчив гірничий технікум, працював у Криму і на Крайній Півночі. Так, він був романтиком, пошукувачем справжніх цінностей, непідробних людських чеснот і щирих стосунків. За великим рахунком, він був непристосований до життя, в якому високі посади, звання, привілеї гарантовано здобуває конформіст, часто – перевертень, віровідступник.

Володимир Миронович обрав тернистий шлях до себе і до світу.

Його другий професійний вибір – філософія, здобута у Київському університеті імені Т.Г. Шевченка після завершення військової служби, була не просто засобом для існування, а цілком «спорідненою працею», кажучи словами Г. Сковороди, бо була суголосною його єству і визначала оригінальний спосіб мислення та життя. Колеги і студенти любили і поважали доцента кафедри філософії Прикарпатського університету імені Василя Стефаника В. М. Шатохіна за ґрунтовні знання, широку ерудицію, непересічний багатогранний талант.