Андрій Поцелуйко: Аристократія духу: Діоген як ‘’бідний аристократ’’, Олександр як ‘’багатий філософ’’

 Історія людської цивілізації зазвичай розповідає про царів, полководців, держави та імперії. Значно рідше вона звертає увагу на тих, хто не володів нічим, окрім власної свободи. Проте саме в моменти, коли ці два світи зустрічаються, народжуються символи, здатні пережити тисячоліття. Одним із таких символів стала легендарна зустріч Олександра Македонського і Діогена Синопського.

Розповідають, що наймогутніший володар свого часу підійшов до філософа, який лежав на сонці, і запропонував виконати будь-яке його бажання. Діоген відповів лише кількома словами: «Не затуляй мені сонця». Після цього Олександр нібито промовив знамениту фразу: «Якби я не був Олександром, я хотів би бути Діогеном».

Цю історію зазвичай тлумачать як зіткнення влади і свободи, багатства і бідності, держави і філософії. Але її глибинний зміст полягає не в протиставленні двох людей, а в несподіваному відкритті того, що вони належать до одного духовного типу. Якщо звільнити поняття аристократії від випадкових історичних нашарувань — титулів, родовитості, спадкових привілеїв і матеріального достатку, — стане очевидно, що її справжньою сутністю є не походження, а велич духу.

Андрій Поцелуйко: Спільне у філософії постструктуралізму та постмодернізму

Філософські погляди Жака Дерріди, Мішеля Фуко, Жиля Дельоза, Фелікса Ґваттарі, Ролана Барта, Жака Лакана, Жана-Франсуа Ліотара та Жана Бодріяра істотно відрізняються, однак їх об'єднує спільний інтелектуальний рух — критика класичної європейської картини світу, заснованої на ідеях цілісного суб'єкта, стабільної істини, універсального розуму та єдиного раціонального порядку реальності.

Однією з центральних мішеней цієї критики є уявлення про автономну людину як раціонального суб'єкта.

Класична філософія, особливо починаючи з Декарта, значною мірою будувалася навколо впевненого у собі «Я», яке пізнає світ і здатне раціонально визначати власні дії. 

Для цих мислителів така картина є надто простою. Лакан показує, що суб'єкт формується мовою та символічним порядком і ніколи не є повністю прозорим для самого себе. Фуко показує, як суб'єкт виробляється соціальними інституціями, дисциплінарними практиками та дискурсами. Дельоз і Ґваттарі замість стабільного «Я» говорять про множинність, потоки та процеси становлення. Отже, людина для них — не стільки готова сутність, скільки результат певних процесів.

Другою фундаментальною темою є критика стабільного значення. Барт показує, що текст не має одного смислу, який можна остаточно вивести з авторського задуму. Значення виникає у взаємодії тексту, культурних кодів і читача. Дерріда радикалізує цю ідею: значення постійно породжується через відмінності між знаками і ніколи не досягає остаточної точки фіксації. Саме тому деконструкція намагається показати внутрішні суперечності текстів і понять, які на перший погляд здаються цілісними й очевидними.

Звідси випливає ширша проблема мови та знаків. Для Лакана несвідоме структуроване як мова; для Барта культура функціонує як система знаків; для Дерріди сама структура мови унеможливлює остаточну фіксацію значення. У Фуко особливого значення набуває поняття дискурсу: суспільство не просто описує світ за допомогою мови, а через дискурси визначає, що вважати нормальним, істинним, патологічним, допустимим або немислимим. Таким чином, мова перестає бути нейтральним інструментом опису вже готової реальності.

Саме тут виникає ще одна спільна тема — критика універсальної істини. Фуко показує зв'язок між знанням і владою: те, що певна епоха визнає істиною, пов'язане з її інституціями, практиками та режимами знання. Ліотар говорить про «недовіру до великих наративів» — універсальних схем, які претендують пояснити історію людства в цілому. Дерріда демонструє нестабільність фундаментальних філософських понять, а Бодріяр доходить до ситуації, коли знаки можуть існувати вже не як відображення реальності, а як самостійна система.

Андрій Поцелуйко: Від “Cogito, ergo sum” до смерті суб’єкта: трансформація французької філософії

Історія французької філософії містить на перший погляд парадоксальний сюжет. Саме Франція стала батьківщиною Рене Декарта — одного з головних творців модерної концепції автономного раціонального суб’єкта, — а через кілька століть саме французькі мислителі ХХ століття почали послідовно критикувати уявлення про суб’єкта як самодостатній центр мислення, пізнання та істини. Від картезіанського «Cogito, ergo sum» до ідей децентрації та «смерті суб’єкта» проходить своєрідна дуга розвитку європейської філософії: спочатку суб’єкт проголошується фундаментом знання, а згодом сама можливість такого фундаменту ставиться під сумнів.

Для Декарта проблема філософії полягає передусім у пошуку абсолютно надійної основи знання. Якщо все можна поставити під сумнів — чуттєвий досвід, зовнішній світ, навіть математичні істини, — залишається сам акт сумніву. Якщо я сумніваюся, то я мислю; якщо я мислю, то існую. Звідси знамените «Cogito, ergo sum» — «Я мислю, отже, я існую». Суб’єкт мислення стає тією точкою, від якої можна розпочати побудову достовірного знання.

Андрій Поцелуйко: Мистецтво як форма пізнання світу

 Людина завжди прагнула пізнати світ, зрозуміти його закономірності та знайти відповіді на важливі запитання. Одним із головних способів пізнання є наука, адже вона досліджує природу, суспільство й людину за допомогою спостережень, фактів, експериментів і логічних доказів. 

Проте наука — не єдиний спосіб пізнання дійсності. Важливу роль у цьому процесі відіграють мистецтво та філософія.

Наука насамперед прагне до об’єктивного бачення світу. Це означає, що наукове знання має бути максимально незалежним від особистих поглядів дослідника. Наприклад, закони фізики не змінюються залежно від того, хто їх досліджує. Науковець може мати власні переконання та емоції, але результати його дослідження повинні підтверджуватися доказами й бути перевірюваними іншими людьми.

Мистецтво, навпаки, значною мірою пов’язане із суб’єктивним баченням дійсності. Митець не просто відтворює світ таким, яким він є, а показує його через власне сприйняття. На один і той самий об’єкт різні люди можуть дивитися по-різному, і саме ця відмінність часто стає основою мистецтва. Наприклад, один художник може зобразити осінній пейзаж як сумний і похмурий, а інший — як теплий та спокійний. Пейзаж залишається тим самим, але його художнє сприйняття змінюється.

Отже, мистецтво також пізнає реальність, але робить це іншим способом. Якщо наука прагне відповісти на питання, яким світ є об’єктивно, то мистецтво часто показує, яким цей світ може бути для конкретної людини. Воно дозволяє пізнати не лише зовнішню реальність, а й внутрішній світ людини: її емоції, переживання, страхи, мрії та ставлення до навколишнього.

Особливе місце між наукою та мистецтвом займає філософія. Вона також прагне до пізнання істини, але її предметом часто стають питання, які неможливо повністю дослідити за допомогою експерименту. Що таке добро? У чому сенс життя? Що таке свобода? Чи можемо ми бути впевненими в тому, що знаємо? На такі питання різні філософи можуть давати різні відповіді. Проте це не означає, що філософія є просто суб’єктивною думкою. Філософські погляди повинні бути логічно обґрунтованими та аргументованими.

Таким чином, науку, філософію та мистецтво можна розглядати як різні способи пізнання світу. Наука найбільше орієнтується на об’єктивність і перевірюваність, мистецтво — на суб’єктивне переживання та образне осмислення дійсності, а філософія намагається за допомогою раціонального мислення осмислити найзагальніші питання буття, знання та людського існування.

На мою думку, жоден із цих способів не можна вважати абсолютно кращим за інші. Об’єктивне знання допомагає нам зрозуміти, як влаштований світ, а суб’єктивне — як цей світ переживається людиною. Саме тому мистецтво є повноцінною формою пізнання: воно відкриває такі сторони реальності, які неможливо повністю описати самими лише фактами та цифрами.

Андрій Поцелуйко: Широке і вузьке значення слова «філософія»

 Слово «філософія» належить до тих понять, які мають кілька рівнів значення. У повсякденному мовленні його часто використовують як синонім мудрості або глибоких роздумів про життя. 

Проте в науковій та навчальній літературі цей термін уживається як у широкому, так і у вузькому значенні. Кожне з них відображає певний спосіб розуміння сутності філософії та її місця в історії людської культури.

У широкому значенні філософія є прагненням людини до мудрості, пошуку істини та осмислення світу. У такому розумінні філософами можна назвати всіх великих мислителів людства незалежно від часу, країни чи культурної традиції. До них належать не лише представники античної Греції, а й мудреці Стародавнього Китаю, Індії, Єгипту, Близького Сходу та інших цивілізацій. Усіх їх об'єднує прагнення зрозуміти природу світу, людину, сенс життя, добро і зло, справедливість, місце людини у Всесвіті.

Однак саме широке тлумачення потребує певного уточнення. У Стародавній Греції людину, яка вже володіла найвищою мудрістю, називали «софос» — мудрець. Натомість слово «філософ» буквально означає «той, хто любить мудрість» або «той, хто прагне мудрості». За переказом, саме Піфагор уперше назвав себе не мудрецем, а філософом. Цим він хотів підкреслити, що жодна людина не може вважати себе абсолютно мудрою, адже мудрість є ідеалом, до якого необхідно постійно прагнути. Отже, філософ — це не людина, яка вже знайшла всі відповіді, а людина, яка невтомно їх шукає.

У вузькому значенні термін «філософія» має більш точний історичний зміст. Він стосується інтелектуальної традиції, яка виникла у Стародавній Греції приблизно у VI столітті до нашої ери. Саме тоді грецькі мислителі вперше почали пояснювати світ не через міфи, легенди чи волю богів, а за допомогою розуму, логіки та аргументованих міркувань. Вони намагалися знайти природні причини явищ і будували свої висновки на критичному аналізі, а не лише на традиції чи авторитеті.

Саме цей раціонально-критичний спосіб мислення став головною ознакою філософії у вузькому значенні. Філософ не просто висловлює власну думку, а прагне обґрунтувати її логічними доказами, готовий піддавати сумніву власні переконання, аналізувати аргументи інших і змінювати свою позицію, якщо переконливі докази свідчать про її помилковість. Такий метод згодом став основою розвитку науки.

Між філософією і наукою існує тісний історичний зв'язок. Давньогрецькі філософи були першими дослідниками природи, суспільства і людини. Згодом із філософії поступово виділилися окремі науки — фізика, математика, астрономія, біологія та багато інших. Хоча сучасна наука має власні методи дослідження, її головний принцип залишається близьким до філософського: жодне знання не вважається остаточним і незмінним. Будь-яке відкриття породжує нові питання, які потребують подальших досліджень. Саме тому розвиток науки є безперервним процесом пошуку нових знань.

Ця думка добре узгоджується зі знаменитим висловом Сократа: «Я знаю лише те, що нічого не знаю». На перший погляд ця фраза здається суперечливою, але її справжній зміст полягає не в запереченні знання, а в усвідомленні його меж. Людина, яка вважає себе всезнаючою, перестає шукати істину. Натомість справжній філософ розуміє, що світ набагато складніший, ніж будь-які людські уявлення про нього. Усвідомлення власної обмеженості стає початком справжнього пізнання.

Отже, широке і вузьке значення поняття «філософія» не суперечать одне одному, а взаємно доповнюються. 

У широкому значенні філософія є загальнолюдським прагненням до мудрості, яке властиве мислителям усіх культур і епох. 

У вузькому значенні вона є особливою інтелектуальною традицією, що виникла у Стародавній Греції та ґрунтується на раціональному, критичному й аргументованому мисленні. Саме цей підхід став одним із фундаментів сучасної науки та всієї європейської культури. Тому філософія не дає готових остаточних відповідей, а навчає людину мислити, сумніватися, ставити запитання і безперервно шукати істину. У цьому й полягає її незмінна цінність для людства.

Андрій Поцелуйко: Від логосу до цивілізації: філософія науки у схемі Балабана і Кляйна

 Balaban, A., Klein, D. Is chemistry 'The Central Science'? How are different sciences related? Co-citations, reductionism, emergence, and posets. Scientometrics 69, 615–637 (2006). https://doi.org/10.1007/s11192-006-0173-2

Коли говорять, що хімія є «центральною наукою», це твердження зазвичай сприймають як характеристику її особливого місця між фізикою та біологією. Хімія справді поєднує світ елементарних взаємодій із світом життя, перетворюючи фундаментальні фізичні закони на різноманіття речовин, матеріалів і біологічних структур. 

Проте сучасне розуміння центральності науки набагато глибше, ніж проста констатація її проміжного положення. Особливо яскраво це виявляється у схемі часткового впорядкування наук, запропонованій Александру Балабаном і Девідом Кляйном. Ця модель є не лише класифікацією дисциплін, а й своєрідною філософською картою людського пізнання.

Найдивовижніше у цій схемі те, що вона починається не з фізики, не з математики і навіть не з природи. Її першоосновою є логіка. Саме вона займає найфундаментальніше місце, бо без законів правильного мислення неможливе жодне знання. Логіка передує всім окремим наукам, оскільки вона визначає саму форму істинного судження. Вона не говорить, яким є світ, але визначає, яким має бути мислення, щоб воно могло сказати про світ щось істинне.

Без логіки немає можливості відрізнити правильний висновок від помилкового, істину від суперечності, доказ від припущення. У цьому сенсі логіка є не однією з наук, а універсальною умовою існування будь-якої науки.

Проте навіть логіка сама по собі ще не породжує знання. Вона нагадує музичну грамоту, яка сама не створює музики. 

Саме тому наступним рівнем Балабан і Кляйн розміщують раціоцинацію — процес логічного міркування. Це людська здатність застосовувати логічні принципи для побудови нових висновків, встановлення причинних зв'язків і створення пояснень.

Андрій Поцелуйко: Науковий і художньо-філософський способи опису суб’єктивного досвіду

 Людина не лише переживає світ, а й постійно намагається зрозуміти те, що з нею відбувається. Страх, бажання, любов, прагнення до перемоги, відчуття сили чи безсилля — усе це безпосередньо дане нам як суб’єктивний досвід. Проте описати такий досвід можна по-різному. Наука прагне пояснити його через механізми, які можна досліджувати, вимірювати й перевіряти. Філософія та мистецтво можуть ставити інше завдання — не стільки виміряти переживання, скільки розкрити його внутрішній зміст, структуру та значення для людського існування.

Науковий опис прагне максимально відокремити переживання від особистої інтерпретації. Наприклад, якщо людина говорить: «Я відчуваю силу, коли долаю перешкоду», психологія може досліджувати це через поняття мотивації досягнення, відчуття компетентності, саморегуляції, винагороди чи соціального порівняння. Суб’єктивний досвід у такому випадку стає предметом дослідження: його можна пов’язувати з поведінкою, фізіологічними процесами та іншими змінними. Сила науки саме в тому, що вона прагне перетворити індивідуальне переживання на феномен, який можна описати незалежно від конкретної людини.

Однак науковий опис не вичерпує всього того, що означає переживати певний стан. Факт того, що певне переживання пов’язане з активністю конкретних мозкових систем або певним психологічним механізмом, ще не передає повністю, як це переживання відчувається зсередини. Саме тут стають важливими феноменологія, філософія та мистецтво. Вони можуть звертатися безпосередньо до якісної сторони досвіду — до того, як світ відкривається людині в конкретному стані.

Василий Танасийчук: Ричард Рорти и усталость западного интеллекта

Ричард Рорти в качестве новой парадигмы предложил американскому либерализму и всей западной мысли конца XX века, следующее: давайте перестанем искать истину и займемся полезной беседой. 

С точки зрения классической метафизики, предложение Рорти звучит кощунственно. Представьте себе платоновского философа, который веками карабкался по крутому склону пещеры к ослепительному свету Идеи Истины и тут снизу раздается вежливый голос Рорти: «бросьте карабкаться, там наверху ничего нет, кроме сквозняков. Давайте лучше попьем чаю внизу и обсудим, как сделать так, чтобы всем было комфортно».

Нас не интересует, «прав» Рорти или «неправ»... Нас интересует другое. Производством каких машин желания является неопрагматизм? Симптомом какой планетарной мутации выступает этот призыв забыть онтологию и отдаться чистой прагматике языковых игр?

Рорти начинает свою знаменитую книгу с удара молотка по образу философии как «зеркала природы». Веками философы воображали себя полировщиками зеркал: мол, наш разум отражает объективную структуру реальности. ​Что делает Рорти? Он говорит, что никакого зеркала нет. Есть бесконечные потоки языка, есть слова, сцепляющиеся со словами, есть социальные практики, которые работают или не работают. Если концепция помогает нам эффективнее договариваться в рамках либерально-демократического консенсуса это значит, что она «истинна». А если не помогает — в топку ее.

Андрій Сошніков: Кантіанський таран імперії: Йоганн Баптист Шад як оператор чистого німецького раціоналізму та його деструктивний квест у Харкові.

Поява Йоганна Баптиста Шада (1758–1834) у Харківському імператорському університеті в 1804 році постає не просто як вдале кадрове рішення перших попечителів, а як радикальний акт інсталяції вищого прусського та єнського філософського софту безпосередньо у пухку, сиру тканину слобожанського прикордоння. 

Шад прибув на Слобожанщину не як кабінетний лектор, а як потужний інтелектуальний таран, чиїм завданням було випалювання залишків романського, візантійсько-чиновницького містицизму та завантаження крижаної, кристально чистої готичної вертикалі німецького ідеалізму. Логістика його кадрового вирощування та подальша депортація з Імперії за особистим наказом Олександра І доводять: Шад був оператором вищої ліги, чия присутність у Харкові загрожувала самому ментальному існуванню імперської Системи. Розберемо інженерну логіку його філософського квесту та структуру його ультимативного впливу на університетське ядро.

Йоганн Шад був прямим, раціонально сконструйованим продуктом Єнського університету — головної концептуальної лабораторії Німеччини зламу століть, де в одному просторі перетиналися мислення Шеллінґа, Геґеля, Шіллера та Фіхте. Він пройшов там вищу орденську та академічну прошивку, ставши професором та найближчим соратником Йоганна Готліба Фіхте. 

Коли Василь Каразін та розенкрейцерський синдикат Олександра Паліцина збирали фінансовий капітал для заснування Харківського університету, вони звернулися до німецького інтелектуального ядра за рекомендаціями щодо закупівлі «філософських мізків». Фіхте, який на той момент перебував під наглядом за радикальний раціоналізм, особисто вказав на Шада як на найбільш технологічно підготовленого оператора, здатного розгорнути нову систему знань на Сході Європи.

В'ячеслав Артюх: Звідкіля взялася українська філософія

Образи національних філософських процесів, що конструюються в історії філософії, починаючи з доби Романтизму, включають вибудовування стану «витоку» таких філософій.

 Для багатьох сучасних істориків філософії український філософський процес також обов’язково повинен мати свої власні витоки, він повинен бути продовженням попередніх форм духовності, якими за аналогією з ґенезою давньогрецької філософії постають давньослов’янські, форми розвинутої міфології.

 Вже у першому навчальному посібнику з історії української філософії часів політичної самостійності України стверджується, що якщо українська національна філософія базується на специфіці світогляду і національного світосприйняття, то вона повинна мати «глибинне коріння» [1, c. 11]. Після цього описуються архетипові елементи українського національного світогляду. Або, як пише ще один відомий український філософ: «Філософія ніколи не виникала на пустому місці. Вона завжди постає як результат попереднього духовного розвитку. Основним джерелом, на грунті якого формувалася українська  філософська думка, є народна культура, що в усній народній творчості зберігає попередні світоглядні уявлення» [3].

Фактично ж мова йде про спроби відтворення на нашому вітчизняному інтелектуальному «грунті» міфогенної гіпотези походження філософії, яка втілилася в формулі німецького історика філософії Вільгельма Нестле (1865–1959): «від міфу до логосу» [5]. Актуалізована ця формула була вже у «совєтські» часи у відомій книзі Феохарія Кессіді [4].

Андрій Поцелуйко: Специфіка філософії

У філософії, на відміну від інших академічних дисциплін, оцінки мислителів часто залишаються предметом тривалих дискусій. 

Двоє філософів можуть бути визнані видатними, навіть якщо один із них не просто різко критикував іншого, а повністю заперечував його творчість. 

Так, Артур Шопенгауер, сучасник Гегеля, висував проти нього надзвичайно гострі звинувачення: прямо називав Гегеля шарлатаном, його філософію — нісенітницею, а гегелівський метод описував як подання цієї нісенітниці навмисно туманною, псевдонауковою мовою, покликаною заплутати слухача й змусити його думати, що він сам винен у власному нерозумінні:

Андрій Поцелуйко: Дві мови одного досвіду: філософія і психологія як різні способи опису реальності

 Філософію і психологію часто сприймають як окремі галузі знання, що мають різні предмети, методи й цілі. 

Проте між ними існує глибокий зв'язок. Їх можна розглядати як дві різні мови, за допомогою яких людина описує один і той самий світ власного досвіду. Вони не обов'язково суперечать одна одній; навпаки, нерідко вони взаємно доповнюють одна одну, висвітлюючи різні аспекти тих самих явищ.

Психологія прагне зрозуміти, як функціонує психіка. Вона досліджує закономірності поведінки, емоції, пам'ять, мотивацію, мислення, розвиток особистості та механізми адаптації людини до навколишнього світу. Її запитання переважно мають емпіричний характер: як виникає певне переживання, чому люди поводяться саме так, які процеси лежать в основі їхніх рішень і дій.

Філософія, своєю чергою, ставить інші запитання. Вона цікавиться не стільки механізмами, скільки смислом. Її хвилює природа буття, свободи, свідомості, істини, добра і краси. Там, де психологія описує процес, філософія прагне зрозуміти його значення та місце в загальній картині людського існування.

Через це однакові явища можуть отримувати різні описи. Наприклад, страх у психології розглядається як емоційна реакція на небезпеку, яка виконує адаптивну функцію. У філософії ж страх може бути способом переживання власної конечності, свободи чи невизначеності буття. Обидва описи стосуються одного переживання, але належать до різних рівнів осмислення.

Андрій Поцелуйко: Між хитрістю світового розуму і випадковістю еволюції: два способи зрозуміти розвиток світу

 Людство протягом століть намагалося відповісти на одне з найскладніших питань: чи має розвиток світу певний напрям і сенс, чи всі зміни є результатом безцільних процесів? Це питання лежить на межі філософії, науки та світогляду. Особливо виразно ця проблема постає при порівнянні ідеї «хитрості світового розуму» у філософії Гегеля та сучасного наукового розуміння еволюції. 

Філософія Георг Вільгельм Фрідріх Гегеля виходить із думки, що історія не є просто послідовністю випадкових подій. За Гегелем, у світі діє певний універсальний принцип — Світовий розум або Світовий дух, який поступово розгортає себе в історії. Люди, народи й окремі історичні діячі діють відповідно до власних інтересів, але водночас стають учасниками більшого процесу, якого вони самі можуть не усвідомлювати.

Саме це Гегель називає «хитрістю світового розуму». Ідея полягає в тому, що загальний історичний розвиток використовує людські пристрасті як засіб для досягнення ширших цілей. Людина може прагнути влади, слави або особистого успіху, але її дії можуть призвести до змін, які мають значно ширше значення для суспільства. Наприклад, історичні постаті можуть переслідувати власні амбіції, але водночас сприяти руйнуванню старих порядків і появі нових форм суспільного життя.

У такій картині світу випадковість не зникає повністю, але вона має другорядну роль. Навіть непередбачені події зрештою включаються в певну загальну логіку розвитку. Для Гегеля історія має внутрішній напрям — поступове розкриття свободи людського духу. Тому розвиток є не просто зміною станів, а процесом, який має глибокий сенс.

Інший підхід пропонує сучасна еволюційна біологія. Вона пояснює розвиток живих систем не через дію певного розумного принципу, а через природні механізми. Еволюція в науковому розумінні не має наперед заданої мети. Вона не спрямована до появи людини, розуму чи будь-якої іншої «вищої» форми життя.

Андрій Поцелуйко: Від Зенона до Тюрінга: як філософські питання змінювали математику

 У популярній уяві філософія та математика часто постають як протилежності. Перша асоціюється з абстрактними роздумами, друга — зі строгими доказами та точними обчисленнями. 

Проте історія інтелектуальної культури свідчить про інше: найглибші математичні відкриття нерідко народжувалися саме з філософських запитань. Філософія ставила проблеми, які здавалися надто загальними або навіть нерозв'язними, а математика поступово знаходила для них точні формулювання та методи дослідження. У цьому сенсі філософія часто виступала не конкурентом математики, а її провісником і натхненником.

Одним із перших прикладів такого впливу є постать Зенона Елейського. Його знамениті апорії були спрямовані не на вирішення математичних задач, а на дослідження самої природи руху, простору і часу. У парадоксі про Ахіллеса і черепаху Зенон показував, що швидконогий герой ніколи не зможе наздогнати черепаху, якщо перед цим мусить подолати нескінченну кількість проміжних відстаней. Для античного мислителя це було свідченням того, що наші уявлення про рух містять глибоку суперечність. Протягом багатьох століть його аргументи залишалися серйозним викликом для мислителів. Лише розвиток математичного аналізу в Новий час дозволив зрозуміти, як нескінченна кількість доданків може мати скінченну суму. Те, що починалося як філософський парадокс, стало поштовхом до створення одного з найважливіших розділів математики.

Андрій Поцелуйко: Індоєвропейська система трьох функцій як вияв "первісної системи класифікації" детермінованої трикомпонентною структурою просторово орієнтованих культурних кодів

 В есе висловлюється припущення, що індоєвропейська система трьох функцій Ж. Дюмезіля (влада/сакральність – військова сила – родючість і господарство) є не просто ідеологією, а відлунням дуже давньої форми “первісної системи класифікації”, про яку писали Е. Дюркгейм і М. Мосс. 

За Дюркгеймом, люди спершу класифікували самих себе в соціальні групи, і вже на основі цього почали класифікувати світ речей і явищ. Автор есе показує, що у протоіндоєвропейців ця класифікація була просторово організованою (за В. Михайліним):

центральна зона — старші, порядок, норми → перша функція (влада, суд, сакральність);

серединна “жіноча” зона — господарство, родючість → третя функція (достаток, плодючість);

периферійна “чоловіча” зона — полювання, війна → друга функція (військова).

Ця трикомпонентна модель проявляється не лише в міфах, а й у фольклорі (українських колядках), де суспільство чітко поділене на старших-суддів, воїнів і господарів.

Висновок: трифункціональна ідеологія індоєвропейців — це форма первісної соціальної класифікації, глибоко пов’язана з просторовою організацією соціокультури та колективним мисленням.

Е.Дюркгейм і М.Мосс ввели поняття "первісні форми класифікації". "Насамперед, так само як і класифікація вчених, вони являють собою системи ієрархізованих понять. Об'єкти в них не просто розташовані ізольованими одна від одної групами; ці групи підтримують між собою певні відносини, а їхня сукупність утворює єдине ціле. Крім того, ці системи, так само як і системи науки, мають суто умоглядну мету. Їхня мета - не полегшити діяльність, але зробити зрозумілими відносини між істотами".

Дюркгейм наводить безліч фактів колективного мислення в різних народностей, у різні епохи і робить висновок, що в племенах усі члени класифіковані в певних рамках. Найпримітивніша класифікація існувала в австралійських племен. Кожне плем'я поділялося на великі частини - фратрії, які включають деяку кількість кланів. Клан - це група індивідів, носіїв одних і тих самих тотемів. Фратрії поділяються на два матримоніальні класи (що регулюють шлюби); кожен клас однієї фратрії може укладати шлюб тільки з певним класом іншої фратрії. "А класифікація  речей відтворює цю класифікацію людей".

Значення цієї класифікації в тому, що вона поширюється на всі факти життя, її сліди виявляються у всіх основних обрядах. У деяких випадках, зокрема, в астрономічній міфології австралійців система та сама, що й у тотемній соціальній організації.

На думку Дюркгейма такі класифікації пов'язують ідеї між собою, об'єднують знання, і їх сміливо можна назвати науковим творінням, що становить першу "натурфілософію". 

ФЕОДОР АБО ПРО НЕСАМОВИТІСТЬ (діалог, якого ніколи не існувало)

 Спеціально до дня народження великого афінського Овода - філософський апокриф, який міг би належати перу Платона чи Ксенофонта, якби вони ризикнули зазирнути у нічну темряву фракійських лісів.

ФЕОДОР АБО  ПРО  НЕСАМОВИТІСТЬ (Діалог, якого ніколи не існувало)

Дійові особи:

Сократ (вже у поважному віці, але як завжди гострий на розум).

Феодор (молодий афінянин, який щогодини повернувся з північних кордонів Македонії та Фракії).

Місце дії: Тіниста алея поблизу ліцею в Афінах.

Сократ: Радий бачити тебе, Феодоре. Твои сандалії покриті пилом далеких доріг, а очі дивляться так, наче ти зустрів у лісах привид самого Орфея. Розкажи, що за дива ти бачив у землях, де сонце встає над фракійськими скелями?

Феодор: О, Сократе! Краще б мені ніколи того не бачити. Я думав, що людина — це міра всіх речей, як каже Протагор, і що розум панує над світом. Але там, у горах, я бачив жінок, яких називають менадами або русаліями. Вони зреклися розуму. Вони бігли крізь хащі, ламали тирси, і їхні тіла падали на землю в таких судомах, наче сама земля розривала їх зсередини. Вони не чули ні слів, ні благань. Це шаленство, Сократе! Це падіння людини до стану дикого звіра.

Сократ: (Усміхаючись у бороду) Ти кажеш «падіння», Феодоре? Це цікаве слово. Скажи мені, коли яблуко дозріває і падає з гілки на землю — це падіння, що несе смерть, чи це повернення туди, звідки воно взяло свій солодкий сік?

Феодор: Це повернення, Сократе. Але яблуко не має розуму, а людина — має! Ці жінки, ці «падалиці», коли падають у свій трансовий сон, стають мертвими для полісу. Вони не корисні ні для дому, ні для закону.

Сократ: Давай поглянемо на це ближче. Коли ти бачиш менаду, що падає без тями, чи належить її тіло в цей момент їй самій?

Андрей Шуман: «Вопросы Милинды» в индийской культуре

Оригинал статьи: https://journals.rudn.ru/philosophy/article/view/25004

Оригинальная публикация по ссылке выше содержит СОКРАЩЁННУЮ версию этой статьи.

«Вопросы Милинды» (Milinda Pañha) – самый неоднозначный текст палийского канона Бирмы. Дело в том, что текст считается неканоническим для буддизма тхеравады Тайланда и Шри-Ланки, хотя в древности и аутентичности текста никто не сомневается. Перевод части палийского текста «Вопросов Милинды» входит также в китайский канон буддизма. Но и для буддизма тхеравады, и для китайской версии махаяны текст особого интереса никогда не вызывал. Интерес к документу был разогрет в первую очередь западными исследователями.

Первое критическое издание «Вопросов Милинды» на языке оригинала (пали) было осуществлено в 1880 г. В. Тренкнером[1]. После этой публикации текст почти сразу перевели на английский. Так, издание двухтомника английского перевода под авторством Томаса Уильяма Рис-Дэвидса (Thomas William Rhys Davids, 1843 –1922) приходится уже на 1890 и 1894 гг.[2] В 1963 и 1964 гг. Изалин Блю Хорнер (Isaline Blew Horner, 1896 – 1981), выдающаяся исследовательница буддизма, предприняла вторую попытку перевода на английский язык[3]. На русском языке текст впервые был издан в 1989 г., перевел Андрей Всеволодович Парибок (род. 1952) – российский философ, специалист по языкам Древней Индии и практик традиции дзогчен[4]. Русский перевод совмещает литературную изящность и философскую точность в передаче палийского первоисточника и местами отличается в понимании оригинального текста от переводов на английский Рис-Дэвидса и Хорнер. Этот перевод вполне фундаментален. Тем не менее, автор решился на переиздание своего перевода с учетом более углубленного переосмысления ряда палийских терминов книги.

Олег Гуцуляк: Dasein між das Sain i das Cain

 Якщо Прогрес був лише декорацією (ідеологією), то справжня драма розгортається на рівні Dasein (Тут-Буття), де фінальний вибір стоїть не між «лівим» чи «правим», а між двома типами існування після краху ілюзій.

Цей вибір — Das Sain (Авель) чи Das Cain (Каїн) — і є тим моментом, коли «Людина-Запитання» остаточно визначається.

Етика Степу: Між Sain та Cain

Коли юнацькі мрії про «Прогрес» розбиваються об реальність, а ідеологічні підпорки зникають, людина залишається наодинці зі своєю «вкинутістю» в Dasein. Степ не дає вказівок. Він лише віддзеркалює те, що всередині.

Досвід пережитих ударів (несправджене кохання, зрада, страх, виживання) — це паливо. Але куди воно спрямує вершника?

1. Шлях Das Cain (Каїн) — Бунт скривдженого

Це шлях міщанства, яке відчуло себе ошуканим. Каїн вбиває Авеля, бо його «жертва» (його сподівання на прогрес) не була прийнята світом. У сучасному Степу - це шлях ресентименту. Це той самий агресивний імеріалізм і війни.. Каїн намагається заповнити порожнечу навколо себе кров'ю та кордонами, бо не може витримати власної «вкинутості». Його золото — це зброя. Його запитання перетворилися на звинувачення.

2. Шлях Das Sain (Проста святість Авеля) — Прийняття буття

Це і є справжній шлях нашої Скіфянки. Це не та «святість», що в іконах, а «проста святість» людини, яка прийняла удари долі та не дала їм перетворити себе на звіра.

Sain (Авель) у Степу — це той, хто бачить «вкинутість» як дар свободи. Вона знає про двуличність світу, але сама не стає дволичною. Її золото — це не ознака багатства, а «вузли» (knots) вдячності та пам’яті про те, що вистояло. Це етика Співіснування без ідеологічних милиць.

3. Результат Dasein (Існування)

Тут немає третього шляху. Або ти стаєш Каїном, який будує стіни з трупів і традицій, щоб заглушити біль, або ти стаєш Авелем (Sain), чия «проста святость» полягає у здатності бути чесним із самим собою серед хаосу буденності.

 Її погляд — це не погляд вбивці, але й не погляд жертви. Це погляд людини, яка пройшла через «Каїнову спокусу» ресентименту, але вибрала зберегти «людське обличчя».

Ця дихотомія Sain/Cain ідеально закриває питання про те, чому постсовєтський простір провалився у війни. Він просто не зміг народити достатньо «Авелів», здатних витримати свободу Степу, і масово обрав шлях Каїна.

 «Хто я в цьому Степу — той, хто несе святость буття, чи той, хто несе ніж Каїна?».

Що таке мудрість

 Мудрість — це не просто знання або володіння фактами, а здатність застосовувати ці знання на практиці для вдосконалення свого внутрішнього світу і психічного стану. Вона полягає в розумінні себе, вмінні зберігати внутрішній спокій, навіть у важких ситуаціях, та в здатності приймати життєві труднощі як можливість для росту і трансформації.

Важливо розуміти, що мудрість не є лише результатом накопичення інтелектуальних відомостей. Це певний спосіб взаємодії з життям і світом, який дозволяє бачити більше, ніж поверхневі аспекти речей. Вона вимагає постійної роботи над собою, саморефлексії і розвитку емоційної стійкості. Це вміння бути в мирі з собою, не піддаючись паніці чи надмірним емоціям, а також приймати обмеження та невизначеність як частину існування.

Погляд на мудрість як на вдосконалення психіки з'являється, зокрема, у таких філософських напрямках:

Так говорил Анахарсис

 АНАХАРС (греч. форма Анахарсис), Скифский царевич, сын царя Гнура, брат царя Савлия и Кадуита. Жил в VII — IV вв. до н. э. В истории известен как «Скиф Анахарсис». Анахарсис прославился как мудрец, философ и сторонник умеренности во всем. Об Анахарсисе написано в труде Геродота «История». Платон в своем труде «Государство» ставит Анахарсиса в один ряд с Гомером и Фалесом, а в произведении «Протагор» признает его «одним из семи ученых мира». Анахарсис был близким другом знаменитого афинского полководца Солона. Его имя упоминается во второй книге «Аналитики» Аристотеля — «Этника Никомах». Сведения об Анахарсисе встречаются и у Лукиана. Художественный образ Анахарсиса создан Плутархом. В его работе «Отдых семи ученых» Анахарсис называется в одном ряду с Фалесом, Солоном, Периандром, Питтаком, Биантом, Хилоном, Клеобулдаром. Имя Анахарсиса упоминается в «Опытах» Мишеля Монтеня. Диоген Лаэртский в книге «Жизнь, учения, слова назидания философов» приводит афоризмы Анахарсиса. По его мнению, якорь корабля был изобретен Анахарсисом. По легенде он также изобрел усовершенствованные гончарный круг и парус. До наших дней дошли афоризмы Анахарсиса. Эти афоризмы полны древней мудрости. Многие из мыслей высказываемых Анахарсисом в своих поучениях, до сих пор звучат в пословицах и поговорках моего осетинского народа народа.  Однажды, познакомившись с его личностью, я стал собирать для себя из разных источников его высказывания. На мой взгляд, это наиболее полное собрание афоризмов Анахарса на сей день.  Теперь, мысли одного из великих мудрецов, положенные на бумагу, висят над моим рабочим столом.   Ими же хочу поделиться и с Вами. 

                                                      Марат Цагараев                            

                                    ТАК ГОВОРИЛ АНАХАРСИС:

-СЛЕДУЙ БОГУ

-ГНЕВ ОБУЗДЫВАЙ

-НИЧЕГО В ИЗЛИШЕСТВЕ

-УСЛЫШАННОЕ ОБДУМЫВАЙ

-ЗНАЙ ЧТО ТЫ ГОСТЬ НА ЗЕМЛЕ

-ЗНАЙ ВРЕМЯ ДЛЯ ВСТУПЛЕНИЯ В БРАК

-ЗА ПРАВДУ ТЕРПИ И УНИЖЕНИЕ

-ПОЗНАВАЙ САМОГО СЕБЯ

-РОДИТЕЛЕЙ УВАЖАЙ

-ЗАКОНУ ПОВИНУЙСЯ

-БОГОВ ПОЧИТАЙ

-СУДИ, УЗНАВ ДЕЛО

-ДОМАШНИЙ ОЧАГ ЧТИ

-УПРАВЛЯЙ САМИМ СОБОЮ

-ПРЕДУСМОТРИТЕЛЬНОСТЬ ЧТИ

-КЛЯТВЫ В ДЕЛО НЕ УПОТРЕБЛЯЙ

-ПРИРОДНЫЕ ДАРОВАНИЯ УПРАЖНЯЙ

-ДЕЙСТВУЙ ТАК, ЧТОБЫ ПОТОМ НЕ РАСКАИВАТЬСЯ

-В ИЗДЕРЖКАХ НА ДОБРЫЕ ПРЕДПРИЯТИЯ БУДЬ ПЕРВЫМ