Дещо несподівана та дуже приємна й важлива подія.
По - перше, явна демонстрація української суб'єктнрсті. Ісламська Республіка припустилась помилки кинувши виклик Києву. Отже, Київ обрав шлях заміни режиму на більш вигідний українцям. Ми не реагуємо на навколишній світ як примітивна одноклітинна форма життя, ми впливаємо на нього у власних інтересах.
По - друге, грамотна ставка саме на монархічну іранську опозицію. Це має суто прагматичний вимір, адже про - шахська опозиція відчутно сильніше за ліву. Але також важливо зі світоглядної та стратегічної точки зору.
Насправді міжнародні ліві та ліволіберальні кола симпатизують іранським лівим, колишнім партнерам ісламістів по революції 1979 року, які потім щє й відзначились війною проти Ірана на боці Саддама Хусейна (монархісти тоді відмовились від збройної боротьби, адже це була загроза для Ірану як такого). Антирейтинг ліваків є колосальним і більшість іранців їх ніколи не прийме. Але вони гарно вписуються в "хотілки прогресивної громадськості"
Дуже важливо, що Україна зробила ставку саме на національні іранські сили, а не підписалась на черговий лівацький цирк.
І третє, можливо найголовніше. Хоча нинішня монархічна опозиція позиціонує себе як прозахідна та демократична, сама логіка її боротьби та потенційної реставрації Шахіншахської державності виведе її на національний та суб'єктний шлях.
Отже, ми маємо шанс не просто на "не ворожий про західний режим", а на новий Іран конкретно зорієнтований на союз з Києвом, а не з абстрактною "світовою демократичною спільнотою".
Саме на цьому наполягали класики української геополітики.

Іван Росоха
ОтветитьУдалитьЦя зустріч значно глибша, ніж просто протокольний жест. Це сигнал, що Україна мислить не лише категоріями сьогоднішнього фронту, а й завтрашньої архітектури регіону.
Іран уже давно є частиною війни проти нас — через дрони, технології, військову кооперацію з москвою. Відповідь має бути не тільки оборонною. Коли Київ починає працювати з альтернативними політичними силами в Тегерані, це означає, що ми виходимо на рівень довгострокової гри.
Ставка на національно орієнтовану опозицію виглядає прагматично. В Ірані сильний запит на державність без теократичного радикалізму, але й без зовнішнього диктату. Якщо колись там почнеться реальна трансформація, партнерство з Україною може стати для них частиною нової безпекової логіки.
І тут важливо інше: ми не просто “підтримуємо демократію в цілому”. Ми формуємо зв’язки з тими, хто потенційно бачить себе суб’єктом, а не чийсь сателіт. Це відповідає нашому власному шляху — боротьбі за самостійність у складному оточенні.
Україна вчиться грати в геополітику не реактивно, а стратегічно. Якщо ми хочемо послабити осі “москва–Тегеран”, потрібно працювати не тільки по наслідках, а й по причинах.
І в цьому сенсі ідея Ірану як “помосту” — це не романтика, а географія і холодний розрахунок. Хто впливає на південний фланг Євразії — той впливає і на Чорне море. А отже — і на нас.
Це довга гра. Але такі кроки показують, що Україна готова в ній брати участь