Євген Баран: Галицький будитель Іван Гушалевич (1823-1903)

Мир вам браття, всім приносим.
Мир - то наших отців знак,
Мира з неба всі днесь просим,
Чи багатий, чи бідак.

Разом руки си подаймо
І, як браття, ся любім,
Одні другим помагаймо,
К спільній меті поспішім!

Що ж нам нині на заваді?
Все вже зникло, тепер час!
Далі й в мирі, далі й в ладі
В ім'я Боже, лише враз!

Мир вам, мир вам, руські діти, 
І гаразд вашим хатам!
Разом сили сполучіте,
Добре, добре буде нам!

(Іван Гушалевич, 1848).

Чому Іван Франко в 1903 році, у великій статті, що була написана після смерти Івана Гушалевича (1823-1903), назвав цей вірш безідейним і реакційним, відомо лише Франкові. Бо в травні 1848 (7 травня, називає дату Франко), коли було написано сего вірша під час революційної весни народів, - галицькі русини взагалі не знали з чого починати, і що робити. І Головна Руська Рада, створена тоді, Гушалевич увійшов у її склад, лише намацувала кроки по відшуканню шляхів національної ідентичности.

Музику написав Теодор Леонтович (1812-1886), народжений на Любачівщині, а помер і похований у Новосілці Язлівецькій (Бучаччина). Головна Руська Рада визнала цю пісню революційним гімном Галичини.

Що цікаво, Паушівка, де 4 грудня народився Іван Гушалевич, до 1856 року значилася як село Язловецького повіту (після 1856 - вже Чортківського), а мої Барани прийшли в Паушівку з Язловець (згадував мій тато, що йому про це казав його тато, а мій дідусь Василь).

Батьки Гушалевича померли від тифу 1835, і він виховувався у родичів у Базарі, а відтак закінчив Бучацьку гімназію; Львівську духовну семінарію; богословський та філософський факультети Львівського університету. 

Ні в Базарі, ні у Паушівці прізвище Гушалевич не збереглося, але є Гошуляки (моя прабаба Ірина Баран, з дому Гошуляк, донька Юрія). Чи були вони родичами, зараз сказати трудно, але так чи інак, походять з одного кореня, і якісь родинні перегуки швидше усього були.

Так, Гушалевич став жертвою "москвофільської" політики царської Московії, яка створила і оплачувала політичні настрої галичан з 1819 року. І це свідоме світоглядне москвофільство спалило його талант, про що говорить і Франко.

Але нині, коли Іванові Гушалевичу виповнюється 200 літ,  варто говорити про чин просвітництва, а Гушалевич, яко священик у 50-60 роках на Калущині, а відтак посол до Галицького сейму від Калуша і Войнилова, і посол до австрійського парляменту - Райхсрату -  від Калуша, Войнилова і Болехова, зробив багато для просвіти галичан і популяризації руської мови. Не кажучи, що в його доробку є поема "Добош", і переклад  й дослідження "Слова о полку Ігоревім"...

Найлегше оцінити минуле з погляду сучасного, і найтяжче прожити теперішнє, не відаючи про майбутнє.

Бо, попри язичіє, яке спалило майже весь талант Гушалевича, - про що знову ж таки писав Франко, називаючи в ряді цих покручених язичієм талантів, окрім Гушалевича, Головацького, Наумовича, Петрушевича, - прориваються у його творчости ноти народного, того справжнього, що дозволяє сьогодні вписувати Гушалевича у покоління галицьких будителів:

Розлийтеся скорій любимі звуки,
Пусть вас услишить рідна сторона;
Як в час побачень і як в час розлуки
Заплаче і утішиться вона.

Для неї довольно стільки лиш поруки,
Що іще єй незавмерла струна,
Що всі єї терпіння і всі муки
Розлетяться з ударами перста.

Скорій надією ви отозвітесь!
Ми слишим ваші чуднії акорди
І сили повні і життєвої борьби.
Звучіть! - воскресінням пронесітесь!

Вздригнулися вікові могили.
Народні звуки то ви їх пробудили?

(Іван Гушалевич. Галицькі відголоси. Львів. 1880. Вірш "Народні звуки" з циклу "Родинні сонети").

Микола Бандрівський: Сардинія і... Галичина

На світлині ви бачите молоду жінку у традиційному, для середземноморського острова Сардинія, національному вбранні. Розкішна сукня, прегарні сережки й такі ж вишукані нагрудні прикраси - все видає у їх власниці досконалий смак і слідування традиціям.

Ну, і звісно, отой спокійний, сповнений самоповаги, її погляд та характерні риси обличчя. Окрім того, смуглявість, темна пігментація її волосся і - підкреслено європеоїдне лице - безпомилково видають у ній мешканку Центрального Середземномор'я (райони Апеннінського півострова та ін.).

... Проводячи розкопки у різних куточках Галичини і багато спілкуючись, я не раз відзначав, про себе, певну особливість антропологічних рис галичанок, які, як я тоді припускав, назагал тяжіють до півдня Європи. І в манері спілкування, і в їх (галичанок) ментальності, часами ніби вловлюється отой незримий і закорінений у дуже далеких епохах, генетичний зв’язок з тогочасними цивілізаціями півдня Європи.

Так от, до чого я веду: в останні роки на заході України чим раз більше віднаходять речей (зброя, прикраси, ритуальні предмети та ін), які безсумнівно були виготовлені у тих віддалених районах Центрального Середземномор'я. Звісно, потрапити на наші землі всі ці речі могли в різний спосіб: внаслідок торгово-вимінних контактів, як імпорт або ж як військова здобич (трофей). Але!..

Є таке поняття як картографування знахідок. Так от: якщо взяти, для прикладу, бронзові етруські церемоніальні шоломи (див. фото), то вони (ці шоломи) утворюють на заході України компактне гніздо, де в різних місцях їх знайдено чотири екземпляри. Причому, в інших районах України, такі етруські шоломи відсутні (нагадаю, що датуються вони близько 2700 років тому). Немає таких етруських шоломів і на суміжних територіях Угорщини, Чехії, Словаччини, Польщі, Румунії, Німеччини, Австрії та ін. Цікаво, правда ж?

Особливий інтерес, у цьому плані, становить бронзова статуетка із околиць села Лужани Кіцманського району Чернівецької області, яка зображає воїна у повний зріст зі щитом і мечем у руках та у захисному шоломі з маленькими ріжками (див. рисунок). Ця статуетка з Лужан має найближчі аналогії серед зразків металопластики культури нурагів на острові Сардинія і пов’язується першовідкривачем - Миколою Ільківим, з народом шардана, який, як припускають дослідники, походив з Балканського півострова. Іншими словами, у галицькій археології ранньозалізної доби вимальовується доволі цікава проблема, вирішення якої може мати певну причетність до питань походження сьогоднішніх галичан.

... На такі-от, несподівані асоціації наштовхнуло фото цієї імпозантної сардинійки, про яку йшла мова на початку допису. Ану ж, вже в недалекому майбутньому, ми матимемо змогу провести порівняльні ДНК-аналізи між тим населенням, яке замешкувало сьогоднішню Галичину близько 2700 років тому, і тим населенням, яке в той час заселяло Центральне Середземномор'я. От, цікаво, які результати (схожості ?, спорідненості ?), ми отримаємо у підсумку? 

Звісно, за минулі тисячоліття терени Галичини перетнуло десятки народів і етносів. І, цим, наші підкарпатські землі, нічим не відрізняються від інших культурно-етнічних лакун Стародавньої Європи. Народи якийсь час проживали, потім, під впливом воєн, епідемій чи інших лих вимирали або ж відходили на інші землі, звідки, за якихось пару століть знову вертали на раніше обжиті рідні землі, де за той час вже встигли оселитися носії інших культур. І так тривало повсемісно. 

А, от, чи у всій тій міжетнічній колотнечі залишалися острівки відносно автохтонного населення, яке не було зачеплено тими міграційними хвилями (свого часу, Лариса Крушельницька назвала такі утворення "ізолятами"), ще треба з'ясувати...

Микола Бандрівський: Галицька Русь і Золота Орда

Давня Галичина була під владою монголів майже півтора століття. І, це для нас не приниження, оскільки могутня імперія монголів підкорила, на той час, увесь Китай, країни Середньої Азії та встигла поставити на коліна частину європейських держав. Як то все відбувалося на підкарпатських землях..?

Про хана Батия і ті спустошення, які привнесли його армії на терени руських князівств, знають усі. Здавалось-би, про що тут може бути мова: ті дикі ординці для нас вороги і все тут... Саме таке розуміння послідовно пропагувала радянська, а сьогодні, російська історіографія та численні прихильники саме такого бачення перебігу подій, у сьогоднішній Україні. Але, дійсність виявляється, куди цікавішою..!

Почну із простого. Якщо ви гадаєте, що орда Батия (правильніше, Бату-хана) пройшла "вогнем і мечем" по всій Галичині, як і по деяких інших руських князівствах, то тут ви помиляєтеся.  Жодного (!) міста у Галичині, монгольські війська не знищили. Наприклад, у стольному Галичі (на території теперішньої Івано-Франківської області) досі не знайдено жодних слідів монгольського штурму і руйнувань, які б могли відноситися до того часу (1241 року). І, це попри майже півтора століття інтенсивних археологічних розкопок в самому Галичі та на його околицях. Те саме можемо сказати й щодо усіх інших підкарпатських твердинь: жодного монгольського наконечника стріли і слідів пожарищ там досі не виявлено.

Навіть, під час розкопок усім вам відомої наскельної фортеці Тустань у Сколівських Бескидах, попри два десятиліття пошуків не знайдено жодних ознак штурму, який би можна було приписати монгольським військам (хоча через сусідні сучасні міста Синевидсько і Сколе, того 1241 року пройшло понад 60 тисяч батиєвих вершників у напрямку до Верецького перевалу, а звідтам - на горішнє Потисся і на історичний Альфельд, тобто на Середньодунайську низовину). На урицьких скелях, на яких була збудована Тустань, також не знайдено жодного вістря монгольської стріли, хоча різнотипних центральноєвропейських наконечників стріл до луків і арбалетів, там знайдено буквально кілограми (можу це стверджувати, оскільки я особисто брав участь у розкопках Тустані впродовж кількох польових сезонів спочатку під керівництвом Лариси Крушельницької, а згодом під орудою Михайла Рожка). 

Отож, чим пояснити таку разючу невідповідність між тим, що нам десятиліттями пропагують про "Батиєву навалу на Галичину" і очевидним станом речей?

Олег Карелін: Перше Прапорове свято в Україні (Галичина, Опілля, с. Гаї під Львовом, травень 1914р.): до 100-річчя заснування

«Гей, там на горі Січ іде.

Гей, малиновий стяг несе»

   Напередодні І Світової війни політична ситуація в Галичині вкрай загострилася. Галицька патріотична молодь, вишколена в громадсько-політичних, дитячо-юнацьких, спортивно-руханкових, парамілітарних організаціях прагнула, зі зброєю в руках, здобувати незалежність України. Націонал-патріотичні організації «Січ» і «Сокіл» в Галичині налічували близько 900 осередків, які називались «гніздами», і охоплювали понад 100 тис. галичан. По містах це були «спортивно-руханкові» товариства, а по селах -  «спортивно-пожарні ». «Соколи» засновані в 1894 р. архітектором, громадським діячем Василем Нагірним, і «Січі» - адвокатом, визначним галицьким політиком з Покуття Кирилом  Трильовським в 1900 р. Традиція заснування спортивно-руханкових товариств «Сокіл», які відігравали значну роль у національному відродженні слов’янських народів, зокрема чеського, прийшла в Галичину з Європи в ХІХ ст. Перший «Сокіл» у Празі в 1862 р. організував чех Мирослав Тірш. Галицькі ж засновники сільських пожарно-руханкових товариств «Січ» звертались за порадами щодо устрою осередків до відомого українського історика Івана Крип’якевича. Український історик-науковець порадив брати за назву і основу майбутніх товариств козацький устрій Запорозької Січі з Великої України.

Архітектор Василь Нагірний – організатор товариств «Сокіл» в 1894р.(фото)

Адвокат Кирило Трильовський – організатор товариств «Січ» в 1900р. (фото)

Товариства «Січ» і «Сокіл» в Галичині

(карта, село Гаї, виділено)

   Пожарно-руханкове товариство «Січ» в Гаях, село під Львовом, яке здавна славилось національно-патріотичним духом, виникло ймовірно в 1906р. Його засновниками були жителі Гаїв Іван Дмитрик, Петро Бучко, Іван Романишин, Олекса Вовк, Іван Бочій,, Стах Бойко,Гринь Тютько,Гаврило Прус, Михайло Загірний, Микола Щербатий, Василь Горін. На жаль, оригіналів документів про заснування « Січі в Гаях» не віднайдено. Але в галицький періодиці і літературних виданнях діаспори за кордоном є достатньо достовірних пісемних згадок про цю подію. У шістдесяті роки минулого сторіччя мій галицький дід Іван Юркович Романишин, січовик з Гаїв, мені розповідав про ці буремні часи. 

Окупаційна польська влада періодично «розв’язувала», тобто розпускала патріотичні організації українців Галичини.

Олег Карелін: Тризуб і Лев на монетах великого князя Володимира Ольгердовича

Монета Київського князівства за часів великого князя Володимира Ольгердовича (1362-1390). Напису нема, монета стилізована під арабську, зате Тризуб і "Спинаючий' Руський лев.

Олег Карелін: Печатка українського короля Юрія І з українським гербом "Погоня" з "спинаючим" Руським левом на щиті

Печатка (датується ХІV ст.) українського короля Юрія І з українським гербом "Погоня" з "спинаючим" Руським левом на щиті збереглась у п'яти воскових екземплярах, що прикріплені до грамот Андрія Юрійовича (з 1316 року) та Юрія II Тройденовича (з 1325, 1327, 1334, 1335 років). 

Діаметр печатки з чітким рельєфом близько 90 міліметрів. На її лицевому боці зображено самого короля на троні із написом коло країв «s……. domini Georgi regis Rusie» («п[ечать]) господаря Георгія, короля Русі»)[2]. 

На зворотному боці зображено вершника в обладунку з щитом і прапором, якого оточує напис: «s……. domini Georgi ducis Ladimirie» («п[ечать]) господаря Георгія, князя Володимирського»). Голова вершника покрита гострокутним шоломом. У правій руці, він тримає спис, на верхній частині древка якого прикріплено трикутний прапор. Щит, який тримає вершник, трикутний із зображенням "спинаючого" лева. Передні ноги лева опираються на верхній лівий кут щита. Кінь у збруї іде кроком по кам'янистій поверхні на якій розташовані стилізовані рослини. Навколо вершника небо усіяне зорями.

Олег Карелін: Два леви львівського герба

 "Чвалаючий, крокуючий" німецький леопард на печатці німецької громади у Лембергу (німецька назва Львова) від 1359 р., коли у Львові урядував німець Штехер, призначений польським королем Казимиром війтом у Львові. 

"Чвалаючий, крокуючий" німецький леопард відомий в європейський геральдиці як леопард Вальдемара, герб баварських герцогів.

Столичне королівське місто, засноване русько-українськими королями в 1256 р., завжди мало правильний міський герб - "спинаючий" Руський Лев. Існують десятки зображень правильного міського герба Львова до 1359.  Наприклад, на щиті українського короля Юрія І від 1301 р.

1380—1434 — карбували у Львові срібні грошики, на яких зображувався герб Галичини та Львова — лев у крапковому колі та навколо герба містилася легенда: «лат. moneta Russie» (Період карбування півгрошів: 1337—1403 рр.). За часів короля Яґайла карбувалися грошики із надписом: лат. moneta lembergensis. На реверсі монет в оточенні 4 дуг зображався ініціал короля та легенда: лат. ...R. Ungarie. 

Герб друкаря Івана Федоровича з правильним міським гербом Львова

Микола Бандрівський: Отці-домінікани на Галичині

Чому на Галицькій Русі нашими князями була заблокована діяльність отців-домініканців?

Всі ми знаємо, що отці-домініканці вже через сімнадцять років після заснування свого ордену (12 грудня 1216 року), рушили на Русь. Наприклад, у 1233 році в Києві отці-домініканці вже мали свій монастир, а у Львові, за повідомленням одного з хроністів ордену, ченець-домініканець Яцек Одровонж у 1234 році керував будівництвом, тут, окремого храму.

Звичайно ж, без запрошення чи спеціального дозволу князя і за погодженням з Римом, ніхто б не дозволив отцям-домініканцям навіть переступити межу Галицької держави, чи, Русі, в цілому. Значить, мусіла бути першопричина або ж проблема, причому - поважна і мабуть доволі пекуча, якщо для її вирішення вирішили запросити саме отців-домініканців (їх інша, офіційна назва: брати-проповідники).

"А при чому тут цей жебручий орден братів-проповідників і Галицька Русь?" - спитаєте ви. 

Почати слід з того, що затверджуючи Статут ордену-домініканців, папа Григорій ІІІ спеціально доручив їм боротися з єретичними вченнями і всім тим, що називаємо сатанинськими проявами. Саме із членів цього ордену Ватикан, в усі наступні століття, призначав Головних інквізиторів (на той момент брати-проповідники вже заповзялися викорінювати антикатолицьку єресь альбігойців на півдні Франції). Одним словом - там, де з"являлися домініканці, невдовзі з"являлися й інквізиторські суди.

Висилаючи отців-домініканці у спеціальну місію на Русь, папа Григорій IX, одночасно, доручив їм з’ясувати можливості утворення римо-католицького єпископату на руських землях. Для цього ще в Римі папа затвердив кількох «єпископів без постійної кафедри». Однак, не всюди на Русі, домініканцям були раді. Так, один з хроністів ордену свідчив, що у середині XIII століття в Києві було вбито 92 домініканських ченці, у Галичі — 27, у Житомирі — 4, у Коломиї — 4, у Теребовлі — 8, Новогрудку — 6, Любартові — 7, а в околицях Жовкви біля Львова, був повішений пріор з усім конвентом...

А, отут, власне, й виникає питання: що ж такого робили чи говорили на Русі ці, вбрані у білі плащі, отці-домініканці, якщо їх присутність викликала такий, немислимий за масштабами, спротив?

Відповідь може бути лише одна: домініканці в Галичині лише сумлінно виконували свою справу, якої вони навчилися у своїх західноєвропейських колегіумах і університетах, а саме: відстежувати і викорінювати "сатанинські прояви".

Наші ж галицькі князі, почавши будувати з початку ХІІ століття  білокам"яні величні і гарно оздоблені храми (причому - десятками), разом з тим зіткнулися зі сильною поганською ортодоксією: галицькі язичники й надалі приносили у своїх капищах людські жертвоприношення, а у своїх загумінкових святилищах жерці відмовляли людей від Христового вчення. Своїх же університетів, Галицька держава в той час, не мала і як побороти те мракобісся, яке дозволяло спалювати людей живцем, не знала...

А, якраз, саме на той момент, отці-домініканці на півдні Франції доводили на практиці ефективність своїх методик, зачистивши "під нуль" єресь катарів у Лангедоку... Отож, вибір - хто б це мав, щось подібне робити, на Русі, був невеликий.

Олег Гуцуляк: Империя Грааля (династии Анжу) / Empire of the Grail (dynasty of Anjou)

В 1370 г. на польский престол взошел венгерский король Лайош (Людвик) V Анжуйский под именем короля Людовика І как сын Елизаветы Владиславны, сестры последнего представителя династии Пястов Казимира III Владиславича. Его отцом был Карл-Роберт из неаполитанской ветви Анжуйской династии: сын короля Венгрии Карла и его жены Клеменции Габсбургской, дочери германского короля Рудольфа І.

Сделав столицей своего государства бывшую столицу Атиллы город Буду, он присоединил к Венгрии Далмацию, Неаполь, разгромил Венецию и Болгарию и отсоединил от Польши Червонную Русь (Галицию и Владимерию), также присоединив её к Венгрии. Таким образом пределы соединённых владений Людовика I простирались от Балкан до Балтийского моря и от Чёрного моря до Адриатического. 

Людовик I издал ряд законоположений как о правах короны, так и о правах подданных; последним он оставил местное самоуправление; за дворянами обеспечил обладание поместьями; много сделал для крестьян, заменив работы на помещиков натуральной повинностью в количестве 1/9 крестьянского дохода с земли; заботился о благосостоянии городов, наделяя их привилегиями, дарил им леса и земли, окружал стенами и украшал зданиями. 

Людовик І Анжуйский (1370-1382) сначала принял титул «короля Галиции», но затем, в ходе войны с Любартом, изменил титул на «короля Галиции и Лодомерии». Венгерские короли сохранили этот титул и от них он перешел к австрийским императорам.  

В 1372-1379 и 1385-1387 гг. наместником Галичины был князь Владислав Пяст Опольский (1326-1401)  как вассал Людовика І. Он был правнуком белзского князя Всеволода Мстиславича и своим титулом «Господарь русской земли, вечный дидыч и самодержец» и чеканкой собственной монеты подчеркивал суверенитет Галичины. Он активно занялся экономическим развитием вверенных ему регионов. Особое внимание князь уделял городу Львову, к которому в период управления Владислава был подчинена бывшая столица Галич. На фоне в целом удачной экономической деятельности в качестве наместника его политическая позиция вызвала недовольство галицких бояр: Владислав слишком активно поддерживал католическую церковь на Руси.

Богдан Червак: Українці відзначають 78 річницю створення дивізії «Галичина»

Дивізію «Галичина» слід сприймати як одну із ланок національно-визвольного руху, до складу якого також входили ОУН, УПА, інші збройні формування, які ставили за мету здобуття незалежності України. 

Дивізію «Галичина» слід однозначно трактувати як військове формування, що вело бойові дії проти окупантів. 

І те, що Дивізія воювала під чужими прапорами, лише підкреслює трагедію недержавного народу, який змушений саме в такий спосіб боротися за визволення Батьківщини. Це підтверджується й тим, що на Нюрнберзькому суді, який розглядав злочини фашизму, Дивізія не звинувачувалася в скоєнні злочинів, а тому аморально робити це сьогодні. Аморально й тому, що більшість ветеранів-дивізійників були репресовані радянською владою саме за те, що «хотіли самостійної України».

Деяким сучасним «патріотам», які сором’язливо закривають очі на проблему Дивізії, нагадаю, що у 1985 році в Канаді працювала так звана Комісія судді Жюль Дешена, завданням якої було проаналізувати усі закиди в адресу Дивізії і дивізійників. Ретельно перевіривши численні звинувачення, Комісія прийшла до кількох висновків: а) Дивізію «Галичина» не слід засуджувати як групу; б) обвинувачення у воєнних злочинах членів Дивізії «Галичина» ніколи не були доведені; в) немає підстав позбавляти членів Дивізії «Галичина» громадянства, або депортувати їх, оскільки уряд Канади був свідомий відносно усіх фактів, коли давав дозвіл на їх в’їзд до країни.

Звіт Комісії Дешена розставив усі крапки над «і» у справі Дивізії «Галичина», зокрема що стосується звинувачень у начебто скоєних військових злочинах. І якщо нині ще виникають якісь рецидиви, то їх інспіраторів треба ставити на місце, а не ухилятися від звинувачень чи  робити вигляд, що це не стосується України і українців.

Діяльність дивізії «Галичина» - невід’ємна сторінка нашого минулого, відповідальність за яке несе сучасне покоління українців. Наша відповідальність полягає у необхідності не лише гідно вшанувати пам'ять людей, які зі зброєю в руках боролися на незалежність України, а й захистити цю пам'ять від наруги.

Микола Бандрівський: Львів став столицею Руського королівства з 1270 року

Львів став столицею Руського королівства з 1270 року. 

В іспаномовному географічному трактаті 1300-1306 років "Книзі знань..." згадано Львівське королівство (Regno de Leon) "... в якому є п"ять великих міст. Перше називається Львів, друге - Київ, інше - Володимир, інше - Пінськ, інше - Сівер". 

Слід пам"ятати, що Київ належав князю Льву Даниловичу вже у 1290 році. 

Свого часу Михайло Грушевський, ще не маючи вище процитованої "Книги знань...", припускав, що влада галицько-волинського князя могла поширюватися на Київ і Сівер приблизно наприкінці ХІІІ - на початку XIV століть (ПСРЛ, 1963, с.375; Паславський, 2010, с.17 та ін.). 

Про те, що Львів - ще до часу першої письмової згадки про місто - був вже значним міським центром, свідчить Тверський літопис, в якому під 1241 роком записано, що під час походу хана Батия "на угри" його перестрів угорський король Бела біля "Солоной рекы", на якій стоять "грады велиньские: Изборско, Львов Великий, Велинь". 

У 1387 р. Львів, як і частина західноукраїнських земель, був вперше окупований польськими військами. Проте Ватикан, який всіляко сприяв політиці польських королів, ще до 1412 р. не вважав за можливе визнавати законність включення Львова до Польщі. Навіть до 1434 р. у Львові й решті західноукраїнських земель у судах і адміністрації вживалося старовинне Руське право. Того ж року відбулось його переведення на латинську юрисдикцію, що було пов’язано з ліквідацією поляками у 1434 р. автономії Руського Королівства і створення ними т.зв. Руського воєводства. 

І лише з цього часу, з 1437 р., коли, за свідченням львівського бургомістра і літописця Варфоломія Зиморовича, на горі, що височіє за містом, почали мурувати церкву Св. Юрія, саме відтоді ця гора й стала називатися Святоюрською.

Микола Бандрівський: Поховання короля Данила слід шукати у ... Львові?

Почувши питання про місце останнього спочинку одного з найвидатніших давньоукраїнських володарів - короля Данила Галицького, чи не кожен впевнено відповість: "Ну, звичайно ж, його поховано у Холмі! Де ж йому ще бути... Та й літописи однозначно називають Холм як місце останнього упокоєння короля Данила".  

Так, справді, у 1264 році, по смерті Данила Галицького, гріб з його тлінними останками, був захоронений у церкві Успіння Пресвятої Богородиці у Холмі, що зараз на території Польщі. Все це так, але..! Мало хто ставив питання: а що ж було далі з тими останками західноукраїнського короля і чи є шанс сьогодні їх відшукати?

Почати хотів би з двох речей: 

по-перше, з якихось причин абсолютна більшість наукових і науково-пізнавальних праць або зовсім не торкаються питання історичної долі гробу чи саркофагу з останками короля Данила, або ж, розглядають це питання виключно у рамках "Холмської концепції" вперто ігноруючи усі інші варіанти;

по-друге, кілька літ тому в Холмі завершила свою роботу міжнародна археологічна експедиція, яка фінансувалася з благодійного фонду Петра Порошенка і одним із завдань якої й були, власне, пошуки гробу короля Данила. Як знаємо, те поховання не знайшли, хоча, за результатами розкопок, довідалися чимало цікавого про будівельну техніку, в якій мурували тогочасні православні церкви.

А тепер - основне. При розгляді даного питання дослідники чомусь майже не беруть до уваги цікаву цитату з «Хроніки…» Варфоломія Зиморовича про перенесення у 1282 році до Львова (тоді вже стольного граду) князем Львом тлінних останків свого батька короля Данила Романовича, якого за його мудрість називали тоді «другим по Соломоні». Причому Святоюрська хроніка («Книга діянь…»), на яку нещодавно звернув увагу Юрій Диба, уточнює, що тлінні останки короля Данила перенесли тоді саме до львівської церкви св. Георгія.

Варфоломій Зиморович так описує процесію цього перевезення: «… По двох роках Лев, бажаючи перепросити тіні своїх предків, що часом його турбували, з королівськими та воєнними почестями переніс останки батька свого Данила, які 15 років покоїлися у Галичі, до Львова. Для більшої пишності того обряду запрошено було священослужителів з усієї Русі, бояр,  воєвод, також князьки союзних татар прибули з власним почтом. Скоро заяснів день жалібний; йшли спочатку жалібні загони з прапорцями та схиленою донизу зброєю, а між ними сурмачі хрипкими звуками наражали вуха; за ними йшло кілька пар коней, накритих вишиваними покривалами, тут же несли штандарти та зброю, здобуту в неприятеля. Далі довгою чередою виступали монахи в клобуках і руські церковники, вбрані в ряси, співаючи хором поховальні піснопіння; були також і плакальниці, найняті для пробудження смутку та розпачу... Перед самими ношами найшляхетніші несли дві митри – князівську та королівську, перша - від народу, а друга - хитрістю взята від пролегата найвищого пастиря. Поховальний катафалк, подібний до тріумфальної арки, був повністю закритий знаменами перемог та неприятельськими трофеями. Після закінчення жалібної служби, відправленої за руським звичаєм, було влаштовано поминальний обід, чи тризну…» .

Цікавим є роз’яснення Варфоломія Зиморовича про те, що до часу перенесення (1282 р.) тлінні останки князя Данила 15 років знаходились у Галичі. До того часу, вони (останки), згідно з Літописом Руським, знаходилися у «превиликой церкви» Успіння Пресвятої Богородиці в Холмі. З цього можна припустити, що вони (тлінні останки князя Данила) перебували в цьому храмі Холма впродовж дуже незначного відрізку часу - приблизно лише перші три роки: з 1264-1267, після чого були вивезені до Галича, де і знаходилися до моменту їх урочистого перевезення до Львова. 

Отже, якщо факт перевезення останків князя Данила до Львова мав місце (а підстав сумніватися у цьому на даний момент нібито немає), то все ж виникає питання – куди саме у Львові були перенесені ті княжі останки? 

Микола Бандрівський: Заснування Львова у ХІІ ст. могло бути суто русько-візантійським проектом

Що ми знаємо про "доЛевовий" період в історії Львова або чому нам слід відкинути дату - 1256 рік, як першу згадку про  місто.

В останнє десятиліття відновилася дискусія про найдавніший період в історії Львова. Проте, ця дискусія, як і в довоєнний та радянський часи, відбувається виключно в руслі: хто з двох князів - Данило Романович чи його син Лев Данилович, були засновниками нашого міста. Вважаємо таку постановку питання некоректною, оскільки тут вже заздалегідь звужені часові рамки і наперед задані персоналії. Мабуть, через це, а також через певну абсолютизацію львівськими істориками писемних джерел, археологи провідних наукових установ в цій дискусії участі не беруть.

   Вивчення матеріалів на вищеозначену тему, як сьогодні видається, кожного неупередженого дослідника приводить до висновку, що не все так просто, як це нам нещодавно представив професор Леонтій Войтович «відводячи» так званому заснуванню Львова час «не раніше 1245 і не пізніше 1256 р.». Зараз чим раз більшає матеріалів які заперечують цю тезу і змушують звернутися до істориків давніх часів, які першими зауважили більш давнє походження Львова, ніж це нам пропонують сьогодні вважати. 

Приміром, на мою думку, зараз є усі підстави повернутися (з певними уточненнями) до призабутої гіпотези Дениса Зубрицького який вважав, що місто під назвою Львів існувало вже задовго до династії Романовичів, тому воно «…не могло бути засноване ані князем Львом, ані його батьком – королем Данилом». Назва міста, на думку Дениса Зубрицького, походить «…не від князя Льва, а від лева – царя звірів». 

 Своїми міркуваннями, у цьому напрямку, Денис Зубрицький мимоволі  підняв з небуття  маловідому донедавна фахівцям фразу вченого голландця середини ХVII ст. Андреаса Целлярія про те, що «…сумнівно, чи був цей Лев засновником міста, яке існувало ще до нього, як про це можна судити на підставі багатьох даних. Про Льва можна хіба сказати, що він це місто відновив, відбудував та зробив більше укріпленим».  

   Які, з відомих на сьогодні, писемних джерел підтверджують таке раннє – ще «доЛевове» походження Львова?

Микола Бандрівський: "Поганське капище на скелях" у Підкамені біля Бродів на Львівщині

Про «поганське капище на скелях», яке у ХІІІ столітті застали ченці-домініканці у Підкамені біля Бродів на Львівщині

 Багато галичан і гостей нашого краю вже побували (або ж, планують побувати) біля незрівнянного, за красою і величчю, скельного останця в Підкамені. Для археологів, ця місцина особливо цікава, адже на самому чубку тої скелі, яка має вигляд, порізаної щілинами, платформи, досі збереглись п’ять поховальних ніш, а довкола них - близько двох сотень пазів, врубок, підтісок в місцях прилягання до скелі, дерев'яних конструкцій від перекриття над нішами (див. світлини Романа Любуна і Олександра Дідика). 

Першим, хто дослідив і запропонував власне бачення використання згаданої скелі в Підкамені, був львів'янин Михайло Рожко, який у 1981 році висловив припущення, що на вершині останця в Підкамені «…видно численні сліди дотику дерев'яних конструкцій зі скелею. Кілька ям, викутих у камені для захоронень, наводять на думку про культове призначення об'єкту».

Дивує, що сьогоднішні краєзнавці, не розібравшись у тому, що насправді писав Михайло Рожко про Підкамінь, вигадують, що, ніби то, на вершині підкамінського останця, за давнини, стояла «оборонна церква», а інші пишуть, що там був «наскельний храм-фортеця» (!). І ця недостовірна та блудлива інформація про Підкамінь, нині заполонила численні інтернет-сторінки і друковані видання. (Нічого, крім шкоди, такі вигадки не приносять, оскільки спроби свідомо ввести у науковий обіг неправдиві відомості, є банальним обманом, який не має нічого спільного ні з науковою порядністю, ні з правдивим патріотизмом).

То що ж собою, все таки, представляє останець в Підкамені? Яку пам'ятку (чи пам'ятки) він зберіг до наших днів?

Андрій Шкіль: До річниці Листопадового Зриву

102 роки тому, загартовані у боях Першої Світової, українські військовики змінили владу у Королівстві Галичини і Володимирії. За кількадесят годин, ними було перебрано контроль над усіма ключовими об‘єктами Королівства і було проголошено Західньо-Українську Народню Республіку, зі столицею у Львові. Їх не зупинили страх і неспоможність тодішніх українських політиків. Хто ж таких зупинить? Куля - так, страх - ні. До відважних - світ належить. 

Героям Слава!

Під час Листопадого Зриву, наших полягло небагато, значно більше загинуло у боях за втримання незалежності.

Не втримали.

Але 1-го листопада однозначно перемогли!

І Листопадовий Чин - увійшов назавжди окремим мужні і переможним рядком у енциклопедію української душі

Ярослав Галущак: Українсько-польські стосунки у публікаціях на сторінках наукової періодики Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника

У статті висвітлюються доробок вчених, праці яких охоплюють період останніх сто років українсько-польських відносин на західноукраїнських землях, і були опубліковані на сторінках наукових періодичних видань Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника.

Ключові слова: українсько-польські відносини, західноукраїнські землі, наукові періодичні видання університету.

Для України Польща завжди була і буде географічним та історичним західним сусідом. З великою протяжністю (535 км) лінії спільного кордону. З тисячолітньою історією спільних відносин: кривавих війн, тимчасових союзів, етнічних конфліктів, територіальних претензій, дипломатичних угод. Але, слід пам’ ятати, що Республіка Польща від 1999 року є країною-членом НАТО – найпотужнішого воєнно-політичного союзу (альянсу) світу, а  від 2004 року – країною-членом ЄС  -  потужного економіко-політичного союзу Європи і світу, і, що 535 км польсько-українського кордону є зовнішнім кордоном ЄС і НАТО.
За часи незалежності Україна наполегливо заявляє про готовність до вступу в дані політичні союзи і робить для цього рішучі політичні та економічні кроки.
Польща була першою країною, яка визнала нашу незалежність 1991 року і встановила з Україною дипломатичні відносини. Республіка Польща від 1997року є нашим стратегічним партнером, який допомагає Україні інтегруватися в дані політичні союзи. Україну з Польщею з’єднують економічні угоди. Через Польщу пролягають економічні транзитні шляхи України в Європу. Окрім того, слід згадати про наших численних у Польщі та транзитом через Польщу заробітчан.
Також, слід пам’ятати  про нашого географічного та історичного східного сусіда Росію, з якою у нас величезна протяжність (1295 км сушею і морем) лінії спільного кордону, значна частина якого (410 км), у зв’язку з агресією, не контролюється. Росія (Московське царство, Російська імперія, Радянський Союз, Російська Федерація)  протягом всієї багато столітньої історії відносин провадить проти України політику війн, експансії, етноциду, знедержавлення.
І. На сьогоднішній день, уже шостий рік, у нас із цим сусідом точиться неоголошена війна із численними втратами людей і територій та економічним надривом.
Вказані вище географічний, історичний, політичний та економічний фактори спонукають Україну «рухатися на Захід», в сторону євроатлантичної демократії, а Польщу, якщо не хоче мати сусідом Росію, всіляко сприяти й допомагати Україні в цьому русі.
2. Дослідження українсько-польських відносин, враховуючи вказані фактори, в історичній площині та ретроспективі є надзвичайно актуальними на сьогоднішній день. У політичній, науко вій, культурній спільноті виникла потреба у виробленні єдиної українсько-польської історичної думки на історичні події та явища, їх якісного аналізу та подачі, без однобокості, тенденційності, перекручень.
У поданій статті досліджуються українсько-польські відносини на географічно обмеженій території – західноукраїнські землі (ЗУЗ) або «Східні креси» (для поляків), оскільки на цих землях відбувалися найбільш активні взаємини, етнічні процеси та історичні події. Саме про ці землі точаться наукові та псевдонаукові дискусії, «підігрівається» і провадиться політична «спекуляція».

Олег Гуцуляк: Про початки Галича

1. Кавари / халісії

Візантійський імператор та історик Констянтин Багрянородний розповів у своєму творі "Про управління імперією" про громадянську війну (між 800 і 809 рр.) в Хазарському каганаті, що на той час контролював все Поволжя, Північний Кавказ та Лівобережжя Дніпра. Вона була викликана відстороненням від реальної влади верховних каганів з священного роду Ашинів і переходом її до каган-беків (династії Обадії), що супроводжувалося запровадженням равіністичного іудаїзму в якості державної релігії.

Ця громадянська війна закінчилася втечею на захід, у причорноморські Печенізькі степи прихильників кагана. Це були в основному т.зв. тюркомовні "чорні хазари"-шаманісти, хазари-християни (переважно кримські) та хорезмійці-зороастрійці,  що в 712 р. були прийняті хазарськими каганами після придушення повстання Хорезму арабами. Ці хазари отримали ім'я "кавари", або "кабари" (κάβαροι, covares, kavarok), утворювали три роди (клани), об'єднані під началом одного князя.  Є свідчення, що в часі підданства Києва Хазарському каганату у ньому поряд із торгівельною факторією іудеїв перебувала залога із хорезмійців, які поклонялися своєму божеству сонця Хорсу (осетин. xorz «добро», «благо», «хороший»).

Каварів прийняв до себе в якості восьмого племені союз семи угорських племен ("турки", як їх називає Констянтин Багрянородний), що відкочували тоді з Леведії (Північно-Східне Приазов'я) в Етелькуз (межиріччя Бугу і Дністра) і вождь яких був одружений на донці хазарського кагана. В 881 р. "Зальцбурзькі анали" згадують угорців разом з каварами як учасників облоги ними Кульберга в околицях Відня. Констянтином Багрянородним зазначалося, що кавари були найхоробрішими і завжди йшли в бій перед угорцями.  У 895 р. угорці і кавари як союзники Візантії та герцогста Карінтія розромили Великоморовську державу Святоплука і вийшли на територію Паннонії (теперішньої Угорщини), але потім зазнали поразки від об'єднаних сил болгар і печенігів.

Можливо, до цього союзу каварів / кабарів належали й деякі черкесомовні племена касогів, які, однак, не рушили з угорцами на захід, а залишилися на Північному Кавказі і зберегли як самоназву ім'я союзу племен як кабарда. 

В.В. Бартольд і С. П. Толстов вважають, що слово "кавар" - це західнохазарська вимова етноніму "хвар", "ховар" - самоназви іраномовних хорезмійців-вогнепоклонників ("хабр", "гебр"), яка у вимові сарматського племені алан (їхні прямі спадкоємці - осетини) набула вигляду "хвал", "ховал", "хал" (перехід l < r за рухунок наступного за r голосного i у назві Xvarizm "Хорезм"). В цій вимові у формі "халісії" (Χαλίσιοι, Khalisioi, Khwalis, Kaliz, Kalasz, Kalaš) зафіксовані писемними джерелами в ХІ ст. на тереторії Угорщини як особливий народ. Вихідцем з аристократії халісіїв був угорський король Самуїл Аба (1041-1044 рр.). Його родовід угорські хроніст Симеон Кезаї ХІІІ ст. виводить від хорезмійців (de gente Corosmina, de Corosminis orta), а саме від хорезмійської принцеси, дружини володаря гуннів Атілли (Хаби) та їх синів Еда та Едумера (V ст.).  На думку дослідників, така трансформація етноніму відбулася тоді, коли до каварів приєдналися запрошені в Угорщину князем Таксоні (946-972 рр.) їхні хазарські родичі, яких арабські автори Істахрі та Ібн Хаукаль знають як західних хазар - "халісів" (al-kh-i.s) або "куласів".

Про халісіїв, з одного боку, повідомляється візантійським істориком Іоанном Кіннамом (ХІІ ст.), що "… вони одного сповідання з персами (і хорезмійцями)", тобто вогнепоклонники, а з другої - що вони "… управлялися законами Мойсеєвими, та й то не зовсім зрозумілими" (як відомо, т. зв. синкретичний іудаїзм був поширений саме серед хорезмійців та до-равіністичних хазар).

Ірина Різун: «Сакральне мистецтво» Олекси Новаківського

У вівторок, 14 березня 2017 року, о 16:00 в залах Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької (Львів, вулиця Листопадового Чину, 7) відбудеться відкриття виставки творів Олекси Новаківського (до 145-річчя від дня народження) під назвою «Сакральне мистецтво».  Експозицію виставки складуть живописні та графічні роботи зі збірки Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького і приватних колекцій.

На експозиції виставки представлено живописні полотна й графічні композиції Олекси Новаківського (1872–1935) на релігійну тематику. Над сакральними сюжетами митець працював упродовж усього життя, але найбільше розвинув їх під час зрілої, символіко-експресивної, фази творчості. Цим творам притаманне загострене суб’єктивне світобачення, виражене через гіпертрофоване авторське «Я», а їхні ідеї висловлено за допомогою синтезу кольорів і ліній. Напругу переживань та емоцій митець передає через форму й знаки, перетворюючи конкретний художній образ на багатозначний символ — головний складовий елемент сакрального мистецтва.

Олекса Харлампійович Новаківський

Релігійна тематика у творах О. Новаківського майстерно переплітається із символічними сюжетами життя й часом залишається ніби на другому плані, що зовсім не применшує її значення, а, навпаки, вказує на значущість цього фундаментального чинника.

Олекса Новаківський. Начерк до однойменної поеми Т.Шевченка «Марія», 1914 р. Дошка, олія.

Особливе значення для формування творчих засад О. Новаківського мало давньоукраїнське та європейське сакральне мистецтво. Його перше знайомство з бароковим релігійним мистецтвом відбулося в храмі Успіння Пресвятої Богородиці в рідному селі Ободівка на Поділлі. Пізніше він разом із художником П. Клименком працював над іконостасом у селі Кубанка поблизу Одеси. А під час навчання в Краківській академії мистецтв пізнав низку творів західноєвропейського мистецтва — від картин доби Відродження до робіт визначних майстрів кінця XIX — початку XX ст. Передусім ідеться про твори, які оглянув у Маріацькому костелі, каплиці Чесного Хреста на Вавелі, музеї князів Чорторийських. Це загальноєвропейське надбання розширило його мистецький кругозір, ознайомило з різноманітними проблемами й сформувало уявлення про розвиток малярської традиції у Європі. Та все ж найвагоміший вплив на О. Новаківського мало знайомство з митрополитом Андреєм Шептицьким і духовно-культурною спадщиною Львова. Це стало поштовхом для розвитку творчого потенціалу митця та поглибило його зацікавлення можливостями сучасної творчої інтерпретації давньоукраїнської іконописної традиції.

Олекса Новаківський. Серце Ісуса. Кінець 1920 – початок 1930-х рр. Картон, олія.

У доробку О. Новаківського на сакральну тематику можна виділити такі основні типи творів: це власне ікони («Серце Ісуса», «Благовіщення», «Воскресіння», «Мати Милосердя»); алегоричні полотна з християнськими символами («Втрачені надії. Визволення», «Пробудження»); картини, у яких використана композиція, характерна для іконопису («Князь Ярослав Осмомисл», «Мистецтво»); зображення сакральних споруд — від ранніх невеликих етюдів-пейзажів («Костел в с. Могила», «Процесія в с. Водники», «Юр з городом») до символічних краєвидів («Церква Св. Юра у Львові при заході сонця», «Юр експресивний»); портрети з біблійною символікою та церковними спорудами на тлі («Портрет Олександра Барвінського», «Митрополит у чернечих ризах»).

Олег Однороженко: Печатки руських королів

Серед європейських архівів є один, який має особливе значення для вивчення історії середньовічної України-Руси - Таємний державний архів Пруської культурної спадщини в Берліні (Geheimes Staatsarchiv Preußischer Kulturbesitz).

Саме тут зберігаються оригінальні акти Руського королівства. І не лище вони. Цей архів постав за часів Тевтонського Ордену та містить величезні матеріали з історії України та цілої Центрально-Східної Європи.

Останніми тижднями вдалося опрацювати значну кількість пергаментних і паперових документів архіву.

Передусім, звичайно, ті, що мають відтиски печаток. Сьогодні публікую фото королівської печатки Юрія І Львовича (1301-1308), яку вживали його син Андрій та внук Юрій ІІ. Печатка двобічна - на першій стороні король Юрій на троні, на другій його ж постатть на коні та в рицарському обладунку:

Диана Макиева: Ложь кремлевской пропаганды о Западной Украине

Побывала в Западной Украине. Много слышала об этом регионе раньше из российских новостей. В реалии все (как всегда) совершенно иначе. Улыбчивые и добрые люди. Говорила с ними на русском языке (с ярко выраженным российским говором). Никто за это меня не убивал. Все общались приветливо.

🌺Очень красивая инфраструктура. Милые, сказочные домики (в противовес российской нищей глубинке, где кроме полуразваленных деревянных хибар ничего нет). Насыщенная гуцульская культура, потрясающие пейзажи (горы, нетронутые леса, кристальные водопады).

🌺Надеюсь, украинское правительство будет развивать туризм в эти сказочные места. Закарпатье имеет все шансы стать весьма популярным местом и среди иностранцев.