«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
Про хана Батия і ті спустошення, які привнесли його армії на терени руських князівств, знають усі. Здавалось-би, про що тут може бути мова: ті дикі ординці для нас вороги і все тут... Саме таке розуміння послідовно пропагувала радянська, а сьогодні, російська історіографія та численні прихильники саме такого бачення перебігу подій, у сьогоднішній Україні. Але, дійсність виявляється, куди цікавішою..!
Почну із простого. Якщо ви гадаєте, що орда Батия (правильніше, Бату-хана) пройшла "вогнем і мечем" по всій Галичині, як і по деяких інших руських князівствах, то тут ви помиляєтеся. Жодного (!) міста у Галичині, монгольські війська не знищили. Наприклад, у стольному Галичі (на території теперішньої Івано-Франківської області) досі не знайдено жодних слідів монгольського штурму і руйнувань, які б могли відноситися до того часу (1241 року). І, це попри майже півтора століття інтенсивних археологічних розкопок в самому Галичі та на його околицях. Те саме можемо сказати й щодо усіх інших підкарпатських твердинь: жодного монгольського наконечника стріли і слідів пожарищ там досі не виявлено.
Навіть, під час розкопок усім вам відомої наскельної фортеці Тустань у Сколівських Бескидах, попри два десятиліття пошуків не знайдено жодних ознак штурму, який би можна було приписати монгольським військам (хоча через сусідні сучасні міста Синевидсько і Сколе, того 1241 року пройшло понад 60 тисяч батиєвих вершників у напрямку до Верецького перевалу, а звідтам - на горішнє Потисся і на історичний Альфельд, тобто на Середньодунайську низовину). На урицьких скелях, на яких була збудована Тустань, також не знайдено жодного вістря монгольської стріли, хоча різнотипних центральноєвропейських наконечників стріл до луків і арбалетів, там знайдено буквально кілограми (можу це стверджувати, оскільки я особисто брав участь у розкопках Тустані впродовж кількох польових сезонів спочатку під керівництвом Лариси Крушельницької, а згодом під орудою Михайла Рожка).
Отож, чим пояснити таку разючу невідповідність між тим, що нам десятиліттями пропагують про "Батиєву навалу на Галичину" і очевидним станом речей?
Не дивуйтеся, але у цьому питанні уся справа у двох, до банальності простих, речах: 1-у тогочасній міжнародній політиці та релігії; 2-у непересічних, за своїми талантами, історичних особистостях як із руського боку (князі Данило і його син Лев) так і із золотоординського (Бату-хан, улусбек Мауца, зрештою, славний Ногай).
Особливо цікаві події почали розгортатися вже після батиєвої навали. Наприклад, згідно із згадкою у дипломі угорського короля Бели IV, який був виданий королівському сервієнтові Міклошу від 22 квітня 1244 року довідуємося, що взимку 1243-1244 років наш князь Данило прибув у ставку монгольського зверхника Мауці і склав, перед ним, васальну присягу на вірність Імперії монголів.
Наступного 1245 року, 26 жовтня, князь Данило Романович поїхав до Золотої Орди у намірі отримати аудієнцію у хана і вже наприкінці листопада того ж року перебував неподалік золотоординської столиці Сараю.
Згідно із поширеними, але - упередженими, поглядами, які все ще мають місце в історичній науці, прибувши у ставку до Бату-хана (Батия), наш князь Данило ніби-то зазнав великого приниження. Але, як довели нещодавні дослідження львівського професора Леонтія Войтовича, усі ті ритуали, через які пройшов там князь Данило, були загальноприйнятими для усіх титулованих володарів із підлеглих, монголам, країн, що прибували у ставку для отримання аудієнції у монгольських правителів.
Судіть самі: згідно із писемними повідомленнями того часу, спершу князь Данило пройшов разом із привезеними, ним, дарами через два очищувальних вогні (монголи поклонялися богу Тенгрі), потім, ставши на обидва коліна вклонився на південь зображенню Чингіз-хана, після чого тричі схилив коліно перед шатром самого Бату-хана, а під час аудієнції наш князь увесь час стояв на колінах (Войтович Л., с.74 див.: покликання внизу, під цим дописом).
У результаті виконання цього ритуалу, яким завершувалося офіційне і прилюдне визнання монгольської зверхності, князь Данило не лише отримав (із рук золотоординського зверхника) землі Галичини і Волині та дозвіл на них князювати, але й - і це надзвичайно важливо - князь Данило цим ритуалом був включений, як пише професор Леонтій Войтович, у систему найвищої монгольської ієрархії.
Наприклад, він (князь Данило) одразу ж після цієї аудієнції отримав запрошення на святкування монгольського Нового Року, що припадав на кінець січня - початок лютого 1246 року. Більше того, князь Данило нарівні (!) із найдостойнішими Чингізидами пив чорний кумис, який згідно із тогочасними писемними джерелами був напоєм, який готувався виключно для вищої знаті імперії.
... Це, що ви вище перечитали - лише невеликий шкіц, який викладений у вкрай популярній формі із тієї незбагненно цікавої і, практично ще майже неопрацьованої українськими дослідниками, проблеми про те, що ж насправді являла собою Галицька Русь від 1240 року і майже до кінця XIV століття: союзну, із монголами, державу чи завойовану і адміністративно підпорядковану територію...
Комментариев нет:
Отправить комментарий