Петро Масляк: Чому росіяни живуть по долині Дону, а українці на межиріччі?

 Однією з цікавих таємниць української нації є її просто таки містична прив'язка у світі до наявних на нашій планеті масивів чорноземних грунтів. Існує якийсь таємничий зв'язок нашої нації з цим типом земельних ресурсів. Здається якась нездоланна сила прив'язала українців до цих родючих грунтів, примусила їх переселятися з України саме туди, де вони були. Мабуть причина криється в історії нашої нації. Українці єдина нація нашої планети, яка виникла і тисячоліттями жила на чорноземних грунтах правобережної частини України. Ще трипільці 7,5 тисяч років тому обробляли чорноземи і засівали їх зерновими культурами. Археологи донині знаходять в їх поселеннях відповідний сільськогосподарський реманент і зерно в керамічному посуді та в залишках їхніх будинків.

Цікавими є факти особливостей розселення українців і росіян на Дону. Саме вони відкривають завісу, яка прикривала таємниці розселення українців у світі. Справа в тому, що на нижньому Дону споконвіку українці і росіяни займали абсолютно різні ландшафтні ніші. На це лише нещодавно звернули увагу дослідники. Так, поселення росіян розміщувалися виключно біля річки на бідних алювіальних піщаних грунтах. Натомість українці селилися на межиріччях, підвищених ділянка, вкритих родючим потужним чорноземом. Здавалося б тут чергова загадка. Чому росіяни обирали очевидно гірші ділянки землі, які приносили значно менший урожай? Не тому, звичайно, що їх українці витісняли з кращих земель. З початком заселення нижнього Дону землі тут вистачало всім. В чому ж тоді тут справа?

Ця загадка виявилася дуже простою. Звичайно, лише тим дослідникам, які знали характерні особливості і відмінні риси двох націй. Справа в тому, що росіяни при обробці землі користувалися конем і сохою. Остання є доволі примітивним засобом оранки. Українці ж обробляли землю плугом, який тягли два могутніх воли. Таким чином, російська соха і кінь могли підняти лише легкі піщані грунти, які і були характерні для Росії. Тому росіяни і поселялися на піщаних річкових відкладах, які в науці називаються алювіальними. Вони просто не могли підняти чорноземну цілину. Натомість українці споконвіку орали чорнозем і знали як це робиться завжди. Все це і визначило характер розселення двох народів на Дону.

Українці з давніх-давен користувалися плугом. За переказами золотий плуг впав скіфам з неба. Він був посланий богами для того, щоб наші далекі пращури зуміли підняти степову і лісостепову цілину. Обробити ці важкі для оранки землі міг лише плуг і два могутні воли. Саме їх застосування і дозволило українцям стати головною хліборобською нацією світу. Це добре розуміли уряди тих країн світу, де починалося масове освоєння цілинних земель (Росії, США, Канади, Аргентини, Бразилії). Хто такі американці? Звичайно, що ковбої, тобто пастухи худоби, а не землероби. Хто такі аргентинці? Гаучо, тобто теж пастухи. Вони пасли корів і бичків, але не вміли обробляти чорноземи, бо в Англії і Іспанії, звідки вони припливли до Америки, чорноземів не було. Не було їх і в Росії. Тому російський уряд спеціально переселяв українців на чорноземні цілинні землі Поволжя, Сибіру і Далекого Сходу. І нині про це яскраво свідчать назви районних центрів навколо, наприклад, Омська, головної житниці Сибіру — Полтавка, Чернігівка, Київка.

Таким чином. українці нагодували світ. Продовжують вони його годувати і нині. Лише ставши незалежною державою Україна вперше в своїй історії зібрала врожай 56,5 млн. тонн зерна. Це один із найбільших врожаїв у світі. При тому, що площа нашої держави в багато разів менша за площу Росії, США чи Канади. Якщо Україна підніме врожайність зернових до хоча б до середнього по Європі, ми станемо головною житницею планети.

Андрій Іллєнко: Чи варто Україні заперечувати та ігнорувати свою темну сторону? Ні. Але і не варто ставити її на постамент. Її треба проговорити і рухатися вперед, у майбутнє

Перша науковоподібна історія «государства россійского» була написана у Києві у кінці 17 століття настоятелем Києво-Печерської Лаври Інокентієм Гізелем і називалась «Синопсис Київський». Там було написано і про «триєди ний русскій народ» і про передачу історичної та державної легітимності від Києва до Москви після монголської навали. Всі пізніші московські історики брали за основу те, що написав киянин Гізель.

Перший ідеолог і по суті співтворець Російської імперії — українець Феофан Прокопович, який в тому числі заклав основи виправдання деспотичної імперської влади через висмикнуті аргументи з європейської філософії та богословʼя, які тодішнім московитами були невідомі, бо в той час Київ стояв на три голови вище за Москву в інтелектуальному сенсі, не кажучи вже про залученість до західної інтелектуальної традиції. 

Гоголь написав не лише чудові (хоч однаково як українські, так і малоросійські, все залежить лише від трактовки) оповідання та повісті з «українського циклу» російською мовою (що принципово), але і заклав основи російської літературної мови та літератури загалом, в тому числі використавши українську культуру як паливо для культури імперської. 

Список цей довгий, у ньому є люди різного таланту масштабу, але принциповим є одне — значна кількість українських інтелектуалів різних епох спокусились імперією, в різних формах та за різних обставин — від загрози фізичного знищення і банального матеріального інтересу, до цілком свідомого вибору імперії як шляху, який вони бачили оптимальним вибором для всіх українців як таких. 

На щастя, такими були не всі — і тому сьогодні є Україна. 

Це все я кажу до того, щоб ми розуміли цю свою власну темну сторону — у нас вона є. Без України дійсно було би ніякої російської імперії — не тільки як території, але і без українців, які цю імперію будували собі та своїм нащадкам на голову. 

Це гіганський невроз, значно складніший за прості відносини колонії з метрополією, бо не кожна майбутня колонія була інтелектуальним донором майбутньої метрополії. 

І цей монстр дуже добре розуміє це. Він вміє не лише вбивати і трощити, він вміє спокушати. Інколи у дуже неочікуваний спосіб. Наприклад, грати на нашому бажанні сьогодні записати в український пантеон людей, які свідомо і системно працювали на цього монстра в минулому. Розмінувати хоч вузеньку тропу в нашій лінії оборони, хай навіть зігравши на нашій гордині. 

Чи варто заперечувати та ігнорувати свою темну сторону? Ні. Але і не варто ставити її на постамент. Її треба проговорити і рухатися вперед, у майбутнє. І очевидно, що заради цього майбутнього від чогось доведеться відмовитися. Інакше ми знову підемо по колу. А цього дуже не хотілося б.

Президент України Володимир Зеленський підписав указ «Про історично населені українцями території російської федерації»

 Президент України Володимир Зеленський заявив, що сьогодні, 22 січня 2024 року, підписав указ «Про історично населені українцями території російської федерації».

Про це він сказав у привітанні з Днем Соборності.

«... Ми маємо сьогодні робити кроки не лише для зміцнення соборності України й нашого народу, а й дії задля соборності прав і свобод, правди про українців, правди про нас і правди про нашу історію. Заради цієї мети сьогодні мною підписано указ "Про історично населені українцями території рф"», — відзначив президент.

За його словами, це означає «повернення правди про історичне минуле заради українського майбутнього».

Також Президент Володимир Зеленський повідомив, що 22 січня внесе до парламенту проєкт закону щодо запровадження в Україні множинного громадянства.

Пряма мова Зеленського: "... Сьогодні я вношу у Верховну Раду України ключовий законопроєкт, який дасть змогу ухвалити комплексні зміни до законодавства та запровадити інститут множинного громадянства. І дасть змогу мати наше громадянство всім етнічним українцям та їхнім нащадкам із різних країн світу. Звісно, окрім громадян країни-агресора".

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №17/2024

Про історично населені українцями території Російської Федерації

Зважаючи на те, що Росія впродовж століть систематично вчиняла і продовжує вчиняти дії, спрямовані на знищення національної ідентичності, пригноблення українців, порушення їхніх прав і свобод, у тому числі на історично населених ними землях на Кубані, Стародубщині, Північній та Східній Слобожанщині в межах сучасних Краснодарського краю, Білгородської, Брянської, Воронезької, Курської, Ростовської областей Російської Федерації,

наголошуючи на необхідності дотримання Російською Федерацією міжнародних зобов’язань щодо забезпечення українцям, що проживають на її територіях, у тому числі історично населених етнічними українцями, прав на отримання освіти українською мовою та її вільне використання, громадянських, соціальних, культурних та релігійних прав, доступу до україномовних засобів масової інформації, права на мирне зібрання,

керуючись положеннями Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, Декларації про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин,

відповідно до статті 12, пункту 3 частини першої статті 106 Конституції України постановляю:

1. Кабінету Міністрів України розробити із залученням міжнародних експертів, представників Світового конгресу українців, вчених, громадськості та внести на розгляд Ради національної безпеки і оборони України план дій щодо збереження національної ідентичності українців в Російській Федерації, у тому числі на історично населених ними землях (на Кубані, Стародубщині, Північній та Східній Слобожанщині в межах сучасних Краснодарського краю, Білгородської, Брянської, Воронезької, Курської, Ростовської областей Російської Федерації), передбачивши, зокрема:

опрацювання питання стосовно збору та вивчення фактів і свідчень про злочини, вчинені проти українців, що проживають (проживали) на територіях Росії, історично населених етнічними українцями, про політику примусової русифікації, політичні репресії та депортації щодо українців, відновлення та збереження історичної пам’яті, у тому числі щодо утворення центру із зазначених питань;

активізацію роботи з протидії дезінформації та пропаганді Російської Федерації щодо історії та сьогодення українців в Росії та всіх поневолених нею народів із залученням вітчизняних та зарубіжних вчених, експертів, представників української громадськості за кордоном та організацій закордонних українців до підготовки та проведення заходів, спрямованих на розвінчування російських міфів про Україну;

розвиток взаємодії між українцями та поневоленими Росією народами;

забезпечення спільно з Національною академією наук України підготовки й поширення в Україні та світі матеріалів про понад тисячолітню історію українського державотворення, історичні зв’язки земель, населених етнічними українцями, з українськими національними державними утвореннями у різні історичні періоди;

висвітлення у навчальних програмах і підручниках для закладів освіти правдивої історії етнічних українців на історично населених ними землях у межах Російської Федерації.

2. Міністерству закордонних справ України забезпечити врахування положень цього Указу під час розробки комплексної стратегії взаємодії України з українською всесвітньою спільнотою.

3. Цей Указ набирає чинності з дня його опублікування.

Президент України В.ЗЕЛЕНСЬКИЙ

22 січня 2024 року

Олександр Висоцький: «Як так сталося, що народ «кріпаків» зайняв найбільшу та найродючішу територію в Європі?»

До нас тільки зараз, як до жирафа, почало доходити, хто ми є. 

Ні, підказки і натяки демонстративно були розкладені повсюдно, але ж ми такі скромні, такі толерантні, такі поступливі, такі меншовартісні і віктимні, що аж сліпі.

А чи ставили ми собі питання: «Як так сталося, що народ «кріпаків» зайняв найбільшу та найродючішу територію в Європі?» Україна розміром приблизно, як Британія, Румунія і Польша разом узяті.

Яким чином «сільська» мова, «малоросійськоє нарєчіє, которого нє сущєствуєт» має сукупно до мільйона слів??? 

Перші українські слова (мед і страва) були записані Пріском Панійським у таборі гунського володаря Аттіли на території сучасної України в 448 р. н.е.

Як в «маленькую культуру» вмістилися 200 000 народних пісень, велика національна кухня, орнаменти, обрядовість, архітектура, колосальний живопис, перші в Східній Європі академії і книгодрук, стародавні літописи і кобзарство, гумор, театр Корифеїв і «Березіль», музика Веделя і Березовського, Сковорода і Вернадський? Такої «маленької» культури вистачило б на десять народів.

Як вийшло, що предки «молодої держави, якій всього лише 30 років», брали столицю Візантії Константинополь ще в 907 році, знищили Хозарський каганат 968 році, спалили османський флот у 1615 році, палили передмістя Москви 1618 року? 

І це лише верхівка верхівки айсбергу.

Мене особисто НЕ дивує фантастична сила українців, продемонстрована в останній рік. Українці були такими завжди. Нам про це кричать історія і пам’ять поколінь. Просто ця пам’ять до нас повертається надто повільно.

Ми, як гидке каченя, що виявилося лебедем і полетіло з курятника меншовартості. 

І нам треба терміново навчитися ЛЮБИТИ і ПОВАЖАТИ себе, як це роблять нормальні незакомплексовані народи. Бо ми не кури, а лебеді, і батьки наші лебеді, і прапрадідіди були вільними та прекрасними! 

Вони високо літали і в курниках не жили. 

Це треба знати і пишатися!

У будь-якій незрозумілій ситуації пишайся Україною!

Це обгрунтовано. 

Я перевіряв. 

Олег Гуцуляк: Кто такие русины

Нет никакого отдельного народа "русины".

Есть об этом академическое решение Института украинского языка Национальной Академии наук Украины. См., например, экспертный доклад в Верховном Суде Украины его директора (в видео о "русскоязычном населении" на минуте 32.29 - http://www.youtube.com/watch?v=PK-R9lPVCY4&t=147s).

Под термином "русины" понимались просто украинцы, которые состоят из этнографическо-диалектных групп (гуцулов, бойков, лемков, буковинцев, волынян, закарпатцев, покутян, ополян, подолян, полещуков (правобережных и левобережных), надднепрян (тоже правобережных и левобережных), слобожан, причерноморцев).

Термин "русины" введен официально польской (rusyn) и австро-венгерской (ruthenischen, ruten) окупационными администрациями (с 14 века и до 1939/1945 гг.) для определения подданых, принадлежащих к Греко-Славяно-Русьской православной церкви и платящих налог по "русьскому праву" (осенью, с урожая).

Тех, кто платил подати по "волошскому праву" (весной, по приплоду скота), т. е. больше были животноводами (овцы и крупный скот), определялись как "волошины" (вариант: "волощуки", "волохи"), хотя одновременно считались и "русинами", так как принадлежали к Греко-Славяно-Руськой православной церкви.

Группа украинских переселенцев в 19 веке из Закарпатья в Сербию (живут в Воеводине, входившей ранее в Австро-Венгрию) частью определяют себя еще как "русины-украинцы" из-за традиции в память об именовании их в период Австро-Венгрии. Аналогичным образом "шифруются" и некоторые закарпатские украинцы в Венгрии и Словакии.

Галичане - термин политический, охватывает подданых бывшего (до 1918 г.)  Королевства Галиции и Лодомерии Австро-Венгерской империи (украинцев, поляков, евреев, немцев, караимов). После 1918 г. Западная Галичина (с центром в г. Краков) отошла к Польше, как Южная Малопольша, Восточная Галичина (с центром в г. Львов) - к Украине, как часть Западной Украины (вместе с Волынью, Закарпатьем, Буковиной и Опольем).

Александр Волынский: Русские, украинцы и евреи: к проблеме отношений Народа и Государства

Когда  русские  начинают  говорить  о  том, что  надо  что-то  менять  в  России  они  чаще  всего  имеют  в  виду  власть, только  некоторые  понимают, что  что-то  не  так  с  народом. 

Что  не  так  с  русским  народом?

Давайте  посмотрим  чем  отличаются  русские, украинцы  и  евреи  в  своем  отношении  к  государству. Все  три  этноса  в  основном  проживали  в  одной  империи  и  жили  своими общинами. Реформы  не  только  отменили  крепостное   право, но  и  разрушили  еврейский  кагал, русскую  крестьянскую  общину  и  украинскую  сельскую  громаду.  Если  русские  продолжали  управляться  местным  дворянством, не особо  допускавшим  всяких  разночинцев  к  рычагам  власти, то  украинцы  и  евреи  сами  создавали  свою национальную  элиту. Русская политическая  элита  была  расколота  на  аристократию  и  демократию,  в  то  время как  украинские  и  еврейские  элиты  были  чисто  демократическими.

Хотя  Революция  уничтожила  сословное  общество, Сталин  воссоздал  Империю  в  форме  предельно  централизованной азиатской  монархии.  Формально  в  партии  существовала  демократия, но  после  разгрома  всех  оппозиций  и  изгнания  евреев, КПСС  и  номенклатурная  бюрократия  воспроизвели  новое  дворянство. Однако, как  и  старое  дворянство, новое  не  справилось  со  сложностями  управления  огромной  страной,  в  которой  народ  был  лишен  всех  прав  на  само-организацию. СССР  развалился.

Украина  отличается  от  России  тем, что  украинец  может  спокойно  прожить  без  вмешательства  государства, поскольку  украинская  земля  плодородна, климат  мягок, Европа  рядом. 

В  России, где  главным  источником  силы  и  богатства  служат  недра, народ  очень  сильно  зависит  от  государственной  системы  распределения. 

Евреи  постоянно  находятся  в  активном  поиске  источника  дохода  во  всех  возможных  областях, что  всегда  воспринималось, как  украинцами, так  и  русскими  отрицательно, поскольку  любая  активность  чужака  выглядит  либо  конкуренцией, либо  паразитизмом.

Маркс  был  прав  в  том, что  капитализм  сохраняет  еврея,  ибо  деятельность  буржуазии  повторяет  жизненно-экономическую  стратегию  евреев. Но  еврейская  стратегия  не  ограничивается  экономической  активностью. Евреи  привыкли  жить  в  соответствии  со  строгими  предписаниями  Торы, евреи  привыкли  жить  в  самоуправляющейся  общине, евреи  выбирали  раввинов. В коммунистическом  обществе  евреи  были  бы  обречены  на  ассимиляцию, но  в  СССР  антисемитизм  стал  государственным. Почему? Потому, что  Сталин  построил  не  коммунизм, а  "социализм  в  отдельной  стране", что  соответствует  национал-социализму. При  национал-социализме  еврейская  стратегия  выживания  вступает  в  противоречие  как  с  интересами  местной  элиты, для  которой  евреи  конкуренты  в  борьбе  за  власть, так  и  с  интересами народа, для  которого  евреи  продолжают  оставаться  чужаками-паразитами.

Сионисты  давно  осознали  невозможность  проживания  евреев  в  национальных  государствах  в  качестве  равноправного  этноса. Однако,  Израиль  слишком  маленькая  и  опасная  для  жизни  страна  и  большинство  евреев  диаспоры  прекрасно  себя  чувствуют  в буржуазных  разно-этнических мегаполисах. Интересно, что  даже  в  Израиле  евреи  продолжают  жить  общинами  и  не  любят  государство, которым  управляют  потомки  первых  сионистов, в  основном  ашкеназы  из  Польши, Литвы  и  Венгрии. 

Полная  зависимость   государства  от  народа позволяет  евреям  контролировать  правительство  Израиля. 

Полная  независимость  государства  от  народа  позволяет  правительству  России  делать  с  народом  все,  что  угодно.

Так  что  не  так  с  русским  народом? Ему  не  повезло  жить  в  слишком  большом  и  богатом  государстве, поэтому  русский человек  озабочен  не  тем  как  заработать, а  тем  как  чего-нибудь  украсть. При  этом  главными  ворами  и  причиной  всех  бед  называются  всякие  чужаки, прежде  всего - евреи. Поэтому  любой  русской  власти  надо  всячески  показывать  наличие чужаков  и   евреев, чтобы  было  на  кого  свалить  все  грехи.

Смею  утверждать, что  русский  народ  всегда  будет  воспроизводить  стратегию  улучшения  государства, а  не  стратегию  само-организации  и  жесткого  контроля  над  государством,  ибо  народ  нужен  России  только  в  качестве  пушечного  мяса, а  Россия  народу  как  источник  бесконечного  ресурса  для  воровства. Продолжаться  это  может  очень  долго,  ибо  пушечного  мяса  и  ресурса  в  России  очень  много. 

А  всем  российским  евреям, которые  поддерживают  войну,  скажу – не  надо  думать, что  Россия  даст  им  только  ресурс, она  спокойно  может  их  "пустить  на мясо".

Андрій Байцар: Назва «українці»

В 1590 році доктор богослов’я Йосиф Верещинський написав твір «Droga Pewna», в якому вперше ввів до політичного словника таке словосполучення як «Український народ» саме в етнічному значені.

Назва «українці» вперше відстежується наприкінці XVI ст. в документах, присвячених козацькому повстанню Наливайка.

У книзі 1908 р. ("Джерела до історії України-Руси" [Т.8: І.Крипякевич. Матеріали до історії української козаччини] (1908). С. 92.), І. Крип'якевич і М. Грушевський, викладають документи, листи і т. ін., а також лист польського гетьмана Станіслава Жолкевського до короля Сигізмунда III Вази, від 10 червня 1596 р., в якому С. Жолкевський називає українцями (ukraincy) своїх солдатів (жовнірів-шляхту, солдат польських коронних, походженням з України), які брали участь у придушенні козацького повстання Григорія Лободи та Северина Наливайка.

На початку XVII ст. гетьман Станіслав Жолкевський називає "Українцями" в значенні етнічному вже виключно український народ. Він в листі до короля з 12-го червня 1614 р. пише: "gdyby się wojsko od Ukrainy odwiedło, niepośliby Ukraińcy daleko..." (Nr. 36. стр. 226.) В іншому листі з 23 квітня 1615 р. каже, що «z Ukrainy zawiódł do siebie kilkaset Ukraińców» (стр. 406.). 

1651 р. Гравюра фламандського картографа, гравера, художника Вільгельма Гондіуса: «Bohdan Chmielnicki Exercitus Zaporovieñ. Præfectus, Belli Servilis Autor Rebelliumq. Cosaccorum et Plebis Ukrayneñ Dux» (Богдан Хмельницький. Війська Запорізького Головнокомандувач, Війни Хлопської Зачинатель, Повсталого Козацтва і Народу Українського Князь).

Вживання у дипломатичній кореспонденції польських королів вислову «Народ Український» січень 1675 рік та вживання назви «Україна» в означенні окремого краю, (країни) грудень 1671. Листи королів Яна III Собеський та Михайла Вишневецького до кошового отамана Івана Сірка.

8 січня 1675 року польський король Яна III Собеський написав листа до кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка, що був посланий через Якова Чечельницького. Однак лист був перехоплений козаками лівобережного гетьмана Самойловича і відправлений до Батурина. У цьому листі польський король мало не благає Сірка виступити у похід проти ворогів, які саме воювали проти поляків Цитата «за церкву Божу та віру православну» задля «українського народу». Джерело: Бібліотека Чарторийських у Кракові. – № 173. – С. 9.

Під ворогами поляки розуміли у першу чергу татар та турків з якими вони тоді воювали. Останній вислів для нас найбільш цікавим, бо засвідчує, що в 1670-х роках почав ширше поширюватися новий етнонім  «українці», що з плином часу змінив собою старий етнонім «русини». Більше про це в науковій роботі Евгена Наконечного «Украдене ім’я. Чому Русини стали Українцями?» 1997. https://www.facebook.com/.../1068.../posts/2431218607013726/

Також значний інтерес представляє лист короля Михайла Вишневецького до Івана Сірка від 23 грудня 1671 року в якому король дякує отаманові за успішний похід проти Білгородської орди і бажає успіхів у подальшій боротьбі проти цитата: «ворогів Святого Хреста, щоб вони не взяли гору над християнами і щоб Україна, золотий край процвітала у надійному мирі». І висловлює надію, що Сірко й далі добиватиметься «віддалення поганих від України». Подано за працею Мицик Ю. З дипломатичної кореспонденції гетьмана Михайла Ханенка… – С. 78. Юрій Мицик «Іван Сірко» 2020. – С. 72

Слід додати, що вислів «український народ» у 1670 році також вживався в листування наказного полковника Якова Лизогуба. Ми можемо вести мову про те, що канцелярії польських королів в 70-х роках 17 ст. почала вживати в офіційному діловодстві термін «Україна» в якості означення окрема країна, рідна земля українського народу. Ця інформація, вщент руйнує різні брехливі вигадки російських дослідників про штучне виникнення української мови та українського народу у 19 століття, а то і 1908 році, як своєрідний проєкт австро-угорського генштабу.

1772 р. Цитата «Краль КарлЪ не смотря на разоренїе Батурина, думалЪ непремѣнно, что Украинскїй народЪ а потомъ и Татары пристанутЪ кЪ нему» (з ниги Захарія Орфеліна «Житие и славные дела государя императора Петра Великого, Ч. I, 1772 - С. 361).

Олег Карелін: Перше Прапорове свято в Україні (Галичина, Опілля, с. Гаї під Львовом, травень 1914р.): до 100-річчя заснування

«Гей, там на горі Січ іде.

Гей, малиновий стяг несе»

   Напередодні І Світової війни політична ситуація в Галичині вкрай загострилася. Галицька патріотична молодь, вишколена в громадсько-політичних, дитячо-юнацьких, спортивно-руханкових, парамілітарних організаціях прагнула, зі зброєю в руках, здобувати незалежність України. Націонал-патріотичні організації «Січ» і «Сокіл» в Галичині налічували близько 900 осередків, які називались «гніздами», і охоплювали понад 100 тис. галичан. По містах це були «спортивно-руханкові» товариства, а по селах -  «спортивно-пожарні ». «Соколи» засновані в 1894 р. архітектором, громадським діячем Василем Нагірним, і «Січі» - адвокатом, визначним галицьким політиком з Покуття Кирилом  Трильовським в 1900 р. Традиція заснування спортивно-руханкових товариств «Сокіл», які відігравали значну роль у національному відродженні слов’янських народів, зокрема чеського, прийшла в Галичину з Європи в ХІХ ст. Перший «Сокіл» у Празі в 1862 р. організував чех Мирослав Тірш. Галицькі ж засновники сільських пожарно-руханкових товариств «Січ» звертались за порадами щодо устрою осередків до відомого українського історика Івана Крип’якевича. Український історик-науковець порадив брати за назву і основу майбутніх товариств козацький устрій Запорозької Січі з Великої України.

Архітектор Василь Нагірний – організатор товариств «Сокіл» в 1894р.(фото)

Адвокат Кирило Трильовський – організатор товариств «Січ» в 1900р. (фото)

Товариства «Січ» і «Сокіл» в Галичині

(карта, село Гаї, виділено)

   Пожарно-руханкове товариство «Січ» в Гаях, село під Львовом, яке здавна славилось національно-патріотичним духом, виникло ймовірно в 1906р. Його засновниками були жителі Гаїв Іван Дмитрик, Петро Бучко, Іван Романишин, Олекса Вовк, Іван Бочій,, Стах Бойко,Гринь Тютько,Гаврило Прус, Михайло Загірний, Микола Щербатий, Василь Горін. На жаль, оригіналів документів про заснування « Січі в Гаях» не віднайдено. Але в галицький періодиці і літературних виданнях діаспори за кордоном є достатньо достовірних пісемних згадок про цю подію. У шістдесяті роки минулого сторіччя мій галицький дід Іван Юркович Романишин, січовик з Гаїв, мені розповідав про ці буремні часи. 

Окупаційна польська влада періодично «розв’язувала», тобто розпускала патріотичні організації українців Галичини.

Володимир Єшкілєв: Свято нетерпимості

Веймарську республіку, якій не пощастило бути політичною прокладкою між Другим і Третім німецькими Рейхами, називали “республікою без республіканців”. Є підозра, і доволі обґрунтована, що теперішню Україну в працях майбутніх істориків називатимуть “демократією без демократів”.

Ліберальна демократія, як відомо, стоїть на трьох китах. По-перше, на плюралізмі, який передбачає, що є кілька або ж безліч незалежних та незводимих один до одного видів буття, підстав дії, форм знання, стилів поведінки тощо. По-друге, на вільній, публічній та компетентній дискусії – наріжному способі подолання розбіжностей та досягнення громадської згоди. По-третє, на незалежних експертних і судових інституціях, авторитет яких визнаний більшістю представників громади.

Якщо ці три кити відплили (або й не припливали), системної демократії немає. Замість неї під назвою “демократія” виникає що завгодно, будь-які форми делегованого буття. Вони можуть здалеку здаватися демократією, можуть презентувати якісь елементи, фестивалі та декорації демократії, але вони не здатні працювати, як цілісна демократична система.

Можна, звичайно, домовитися про тимчасове дотримання певних декоративних норм та правил. Проте такі домовленості потребують постійного “ручного” регулювання. І що далі, то більше таке щоденне регулювання буде розбалансовувати систему, розхитувати політичну декорацію та зміцнювати цинізм. Це нагадує проблеми з неліцензійною комп’ютерною програмою – спочатку все працює, але це ненадовго.

Історія України останніх 30 років – це, серед усього іншого, історія симулякра демократії, якому, щоб і далі жити, знадобилося принаймні три позасистемні “перезавантаження”: парламентський переворот січня 2000 р. (про який мало хто згадує), Майдан 2004-го та Майдан 2013-2014 рр. Якби не ці три кризи, ми б уже жили – радше існували – за іншого політичного режиму. Для якого, ймовірно, демократія була б абстрактним поняттям.

Нині ми знову крок за кроком, подія за подією наближаємося до необхідності нового, уже четвертого “перезавантаження”. “Піратська програма” глючить. Сім років ручного керування призвели до критичного накопичення системних помилок, великих та дрібних багів. Ми вже на порозі тієї знайомої ситуації, яку я називаю “святом нетерпимості”.

Хтось може сказати, що нетерпимість у суспільстві сама собою не є надійним маркером майбутнього історичного спазму. Міг би посперечатися. “Свято нетерпимості” передувало всім трьом вищезгаданим кризам вітчизняного симулякра-довгожителя. За браком місця не вдаватимуся в подробиці. Зацікавлені можуть подивитися публічні дискусії тих часів, проаналізувати медійні війни або ж розпитати очевидців.

Нетерпимість у нашій країні є майже постійним явищем. Були щасливі роки (відразу після тих-таки “перезавантажень”), коли її напруга трохи спадала. Але ненадовго. Бо для тих, хто не звик до терпимості і звик до нетерпимості, вона – як наркотик. А оскільки патологія давня, то й поготів. Сучасна Україна успадкувала “нетерпимість за замовчуванням” від дискурсів минулого: народницького, що живився ненавистю до вищих станів, а також радянського з його іманентною ворожістю до всього інакшого.

Нетерпимість десятиліттями, якщо не століттями, намертво блокувала відкриті дискусії, заганяючи українців у резервації інформаційних спекуляцій, пропагандистських кампаній, шизоїдних пліток, сектантських “мнений” та провінційного оцінювання.

Николай Гоголь - украинец! / Микола Гоголь - українець!

Олександр Морозов

Гоголь - російський чи український письменник? Перебуваючи на відпочинку у Карлсбаді у 1840 році, він зробив запис у готельній реєстраційній книзі: "Nicolas de Gogol, Ukrainien. etabli a Moscou" - "Микола Гоголь, українець, що живе у Москві". Все! Крапка!

Додам: запис опублікований у книзі: "Almanach de Carlsbad, ou mélanges médicaux, scientifiques et littéraires...", що вийшла друком у 1846 році. А для тих, хто вважає, що це - "#вивсьоврьоотіііі!!!!!!" - посиланнячко та скріншотікі! https://archive.org/.../Almana21/Almana21/page/n1/mode/2up

Оксана Забужко

Про те, яку роль цей запис із Карлсбадського журналу відвідувачів за 1845 р. відіграв в історії літератури (саме йому завдячуємо як псевдонімом Драгоманова "Українець", так і вспадкованим "фамільним" псевдонімом його славетної небоги!), я писала в

Notre Dame d`Ukraine, - а скан документа поширюю тому, що перед Різдвом, зрозуміло, "чорти грають")), і слідом за "русским борщом" ширять уже інший рашапропаґандистський мем - про "русское Рождество" (!) - тобто, по факту, українське, але марковане "русским", оскільки, бачся, "про нього писав Гоголь" (копірайту не ставлю, бо цей арґумент я в різних версіях чула від рос. аґентури з різних трибун, раз навіть на міжнародній конференції від одного українського історика, якого довелось там-таки прилюдно "віддеконструювати"...). Логіка тут проста, як у всякого "розводу лохів": ставка на те, що більшість західних читачів-"неславістів" про те, що Гоголь українець, і то не тільки етнічно, а й культурно, ніколи не чули, в усіх довідниках він значиться як Russe/Russian, а значить, і все, що "від нього", теж автоматично сприймається як "Russe/Russian" - і запорізькі козаки, і могилянські студіозуси, і печерські ченці, і полтавські хуторяни з їхнім Святвечором, - поки ніхто не вхопить за руку і не вкаже різницю.

Тому це важливо - при кожній оказії "хапати за руку" і впоминатись за своє. Зокрема й тицяти носом, що - ніт, панове, не Russe, a Ukrainien, ось і власноручний запис у гостьовій книзі, а ви як думали?.. 

На те й поширюю: в закладочки. ))

Юрій Макаров. Має залишитися тільки один. Лекція про мову

Друга лекція спецпроєкту "Творення України: сильні особистості та складні рішення" – про мову. Журналіст Юрій Макаров розкриває проблематику співіснування української та російської мови та пропонує шляхи її вирішення. Від історичного досвіду інших країн до буремного сьогодення, коли треба приймати складні рішення заради майбутнього країни.

Тарас Чухліб: Якого ми роду та хто нас породив як українців

Досить часто запитують мене студенти: - Тарасе Васильовичу, а скажіть, от якщо нас народила мама за допомогою тата, то хто ж тоді народив нас як українців?

 Зазвичай відповідаю дуже просто: 

- Шановні мої допитливі жабенята, нас як українців народили пеньківці (Пеньківська археологічна культура існувала протягом 400 - 900-х років) разом з празькими корчаками (Празько-Корчацька культура існувала у 600 - 800-тих роках), а пеньківців і празьких корчаків, можливо, народили києвці (Київська культура: 200 - 500-ті роки) разом з черняхівцями (Черняхівська культура: 100 - 500-ті роки), а києвців з черняхівцями народили вже зарубинці (Зарубинецька культура існувала у 200 роках до нашої ери - 200 роках н.е.), а зарубинців народили у великих муках археологи разом з істориками... Отже, ми з вами є зарубинецько-черняхівсько-київсько-празько-корчацько-пеньківського роду!

Таблиця: Баран В. Д., Баран Я. В. Історичні витоки українського народу. — Київ, 2006.

Тарас Чухліб: Книжка про Україну (1907 р.)

 У 1907 році в імперському Петербурзі побачила світ чудова книга під назвою "УКРАЇНА", де висвітлювалася історія, етнографія й маловідома іконографія "страны Украина" та українського народу...

Тарас Чухліб: Прапор українських козаків Оттоманського полку

 Прапор українських козаків Оттоманського полку. 1877 - 1878 років.

Публікується вперше!

Це - колишні запорожці і задунайці з Добруджі.. У 1877-1878 роках вони воювали проти Російської імперії у складі козацького полку турецького султана...

ВІДНАЙДЕНА ПІСНЯ УКРАЇНСЬКИХ КОЗАКІВ. ЯКІ ВОЮВАЛИ У 1853-1856 РОКАХ ЗА ТУРКІВ ПРОТИ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ.

Прощай мила Україно,
Прощай вся моя родино.
Бо вже прийшов такий час
Покидати треба вас (2 рази)

Піди хлопче, виглянь з хати,
Кажи коні посідлати,
Тільки швидко не дрімай
Подай шаблю і нагай (2).

В чистім полі будемо грати,
І кров нашу проливати;
Не жаль згинуть в Божий час,
За свободу і за вас (2).

Ми в П’ятницю м'ясо їли,
Часто поклонів небили,
Да пролити кров за вас,
То Спаситель зучив нас (2).

Не перина і не страх,
Колись братом був нам Лях,
Ще і тепер разом з ним
Ждем що скаже рідний Крим (2)

1853 рік. Туреччина.

Артур Мьоллер ван ден Брук про "молоду" українську націю

«У самій Росії, серед великих слов'янських народів, у яких руськість надалі індивідуалізується, українці, як найобдарованіші та динамічніші, мають найбільше шансів діяти як молода нація: вони наділені об’єднавчою силою, яку колись мав Київ і яка нині повертається у Гоголівський край. Католицькі литовці, з іншого боку, а тим більше православні білоруси, лишалися у темному й занедбаному стані, з якого проступають лише паростки національної самосвідомості. Але вони теж, як і всі ці молоді народи, поступово піднімуться до потенціалу молодих національностей, так чи інакше візьмуть участь в історичному житті і, кожен на своєму місці, набудуть свого політичного значення. Це займе багато часу: але це станеться тим швидше і надійніше, якщо Німеччина зможе зробити те, про що Росія не хотіла думати і чому панславізм завжди протидіяв: якщо вона їм допоможе».

– Артур Мьоллер ван ден Брук «Право молодих народів» (1919)

“In Rußland selbst, unter den großen Slawennationen, in denen das Rußentum sich nunmehr individualisiert, besitzen die Ukrainer als die begabstesen und beweglichsten am ehesten die Aussicht, als junge Nation zu wirken: besitzen die sammelnde Kraft, die Kiew schon einmal besaß und die nun zur Landschaft Gogols zurückkehrt. Die katholischen Litauer dagegen, und mehr noch die orthodoxen Weißrussen blieben in einem dumpfen und vernachlässigten Dasein zurück, aus dem sich erst Anfänge einer nationalen Bewußtwerdung heraushoben. Aber auch sie, wie alle dieser jungen Völker, werden allmählich zu den Möglichkeiten jungen Volkstums emporsteigen, werden irgendwie am geschichtlichen Leben teilnehmen und, ein jedes an seiner Stelle, zu ihrer politischen Bedeutung gelangen. Es wird erst in langen Zeitläufen geschehen: aber es wird um so schneller und sicherer geschehen, wenn Deutschland tun kann, woran Rußland nicht denken wollte, und wogegen der Panslawismus immer handelte: wenn es ihnen hilft.” 

– Arthur Moeller van den Bruck “Das Recht der jungen Völker” (1919)

Омелян Прицак: "Украинцы - это древние тюрки, говорящие на славянском языке"

"Украинцы - это древние тюрки, говорящие на славянском языке", - утверждал украинский историк-востоковед, профессор Гарвардского университета, основатель и первый директор Гарвардского института украинистики Омельян Прицак (1919-2006).

В Украине происходил процесс этногенеза, когда остатки славянских племен перемешиваются с многочисленными тюркскими уже полуоседлыми племенами — аварами, савирами, печенегами, половцами, торками, берендеями, черными клобуками, кимаками. Позже в этот плавильный котел добавляются татары, ногаи, а также северокавказские черкесы.

Самоназванием половцев было "куманы",  производное от тюркского "куу" – "лебедь" + "ман" – аффикс принадлежности, т.е. «племя лебедя», значит сия птица была их тотемом. 

***
Професор Київського національного університету імені Т.Шевченка Костянтин Тищенко пише:

"... За розрахунком Омеляна Пріцака, на момент прийняття ісламу печенігів було до трьох мільйонів осіб… Що ж до слов’ян, яких було всього кілька десятків тисяч, то вони не прийняли іслам, оскільки вже були знайомі з різними течіями християнства – задовго до князя Володимира. Кордон печенігів проходив по річці Стугні (Васильків), далі – по Трубежу, Остру, Сейму. Тобто, печеніги контролювали 90% земель теперішньої України. З книги візантійського імператора Костянтина Багрянородного ми знаємо й назву цієї країни – Пачинакія.

Десь у цих краях мала бути й столиця Країни Печенігів, до якої святий Бруно (європейський місіонер часів князя Володимира) дістався від Стугни пішки за три дні (це описано в його власному листі 1008 року, давні копії якого збереглися). Правляча верхівка печенігів звалася «кангар». У такому разі типова тюркська топонімічна модель назви поселення з прикметниковим суфіксом -ли мала б бути "Кангарли" (кангарське), а з суфіксом місцевості «лик» – "Кангарлик" ("місце кангарів"). На притоці Росави Росавці справді є прямий і єдиний кандидат на звання столиці Пачинакії – це місто Кагарлик...  Більше того, в Ірані у степу біля озера Урмія існує аул Кангарлу, а за 4 км від нього – аул Йоушанлу, в назві якого ви упізнаєте слово євшан з нашого літопису (запис під 1201 року)! Крім українців, більше ніхто зі слов`ян цього слова не має, зате в усіх тюрків воно означає "полин"... 

Це вам приклад дії методу топонімічного контексту: сусідні назви тематично й духовно підтримують одна одну...

Знаменно, що з вісьмох племен печенігів одне звалося Хубашін-дюла "закуті" (з іранського «куб-ідан» – «кувати»; порівняйте: Кубачі – славетний аул ковалів і зброярів у Дагестані), а інше – Куарціцур (з монгольського «хорчі» – «латник»). Не виключено, що останнє слово того ж кореня, що й відома назва острова Хортиця (з аналогами, зверніть увагу, у степах під Оренбургом, Омськом і на Алтаї)...

Украинцев в рабство увели больше, чем черных из Африки!

Протягом багатьох віків українців забирали до полону то турки, то татари, то поляки, то росіяни, то шведи, то ще хтось.

За 15 - 17 століття з українських земель, згідно з підрахунками вчених, було виведено близько 2, 5 мільйонів (!) полоняників, що перевищує кількість вивезених з Африки рабів до Америки.

Ілюстрації з європейських видань 1530 - 1532 років. Ось так... Вчіть всесвітню історію, панове, і не забувайте знати свою!

---------------

В течение многих веков украинский забирали в плен турки, то татары, то поляки, то русские, то шведы, то еще кто-то.

За 15 - 17 века из украинских земель, согласно подсчетам ученых, было выведено около 2, 5 миллион (!) пленников, что превышает количество вывезенных из Африки рабов в Америку.

Иллюстрации из европейских изданий 1530 - 1532 годов. Вот так ... Учите всемирную историю, господа, и не забывайте знать свою!

---------------

For many centuries, Ukrainians were taken captive by Turks, Tatars, Poles, Russians, Swedes, someone else.

According to scientists' estimates, about 2, 5 million (!) captives were removed from the Ukrainian lands in the 15th - 17th centuries, which exceeds the number of slaves taken from Africa to America.

Illustrations from European editions of 1530 - 1532 years. Here it is ... Learn World History, gentlemen, and don't forget to know yours!

То чому ж українці бідні

Кажуть у народі: "Чому бідний? - Бо дурний! - Чому дурний? - Бо бідний!".

Не все так просто. "Мати" - це значить "бути".

Як це не сумно, але чим заможніша людина, тим суб'єктнішою вона є. Незалежнішою у побуті й висловлюваннях.

А чим бідніша, тим більше вона є об'єктом. Залежним від держави, оточення, начальства, зверхників, впливових суспільних і етнічних груп. Людині, що бідна, - не до духовності. У цьому, до речі, проблема тих українців, які потрапляли в індустріальні міста. Тим, хто був змушений виживати, було не до задоволення своїх національних потреб. Наші окупанти це розуміли й тому принципово не давали людям стати на ноги, зайняти керівні чи прибуткові посади, забагатіти, отримати окреме житло.

Справа не в травмах. 70% населення - це переважно етнічні українці й переважно освічені, але вони не вписалися у нове життя. І не тому, що були "дурні", як із них глузували вчорашні партапаратчики. А тому, що нове життя викроїли не під них. У ньому став господарем той, кого вони за радянських часів зневажали: спекулянт, гендляр, фарцовщик, несун, дешевий урка. І все - неукраїнці, неукраїнці, неукраїнці.

Тому й ситуація в культурі така.

Ті, кому українська культура рідна й близька, працюють за копійки. Багато книг купиш за зарплатню доцента (за умови, що в тебе нема родини і ти живеш з батьками)?

А тим, хто багатий, культура взагалі непотрібна, і українська тим більше. Бо самі вони етнічними українцями не є. На кого взоруються, з кого беруть приклад, кого наслідують, кому уподібнюються? На крутих, відомих, багатих, успішних. А вони у нас хто і якою мовою говорять? Наші кримінальні політики й такі ж громадські активісти, дебілуваті спортсмени й тупенькі шоумени? Всі вони - ті, на кого хочуть бути схожим, хто знайшов себе у цьому житті і "зробив" усіх, - є принципово антиінтелектуальними. Нікого з них не можна уявити з книгою.

Не дивно, що зараз домінує виразний феномен антиінтелектуальності. Навіть націоналістичні діячі, типу Яроша чи Діоби-Коханівського (навіть якщо відкласти вбік їхнє етнічне походження), є виразно антиінтелектуальними. У націоналістичному середовищі тепер читати книги - бути "ботаном". А інтелектуали зумисно зведені до маргінального, низькооплачуваного, не шанованого ЗМІ існування. На них рівнятися не будуть.

Володимир Єшкілєв: Про мандри за обрії

Причина не лише в тому, що люди в замкнутих суспільно-політичних системах відрізані від інформації ззовні та не мають можливості для порівняння. Не менш травмуючою є «вузькість горизонтів», неможливість покласти собі мету, яка б виходила за межі звичного.

Напевне, в самій людській природі закладено бажання йти за обрій. Або ж, принаймні, знати, що шлях за обрій відкритий. Людина може ніколи й не залишати свого теплого «малого світу». Але вона мусить знати, що живе не у великій скрині й не у країні-тюрмі. Що там, за обрієм, є простори з неназваними горами. Що є неходжені стежки та незатоптані місця. Людина мусить мріяти. Відкриті обрії є запорукою того, що мрії не є порожнечею.

З цієї точки зору можна позаздрити людям епохи великих географічних відкриттів. На планеті тоді ще були «білі плями». Тепер хіба що на Марс. Але марсіанські кораблі будують лише в Америці. В наших краях людям не до Марса.

В Україні й досі популярна приказка «бідні, бо дурні, дурні, бо бідні». Зрозуміло, що в ній, як і всякому колі безвиході, криється обман. Розум за гроші не купиш. За гроші можна купити лише диплом. Розум є наслідком мандрів за обрії. Й не лише у фізичному плані.

Відповідно, дурість не від бідності. А від звички не виходити за межі. Від звички не мріяти про далеке. Дурість починається з відсутності зацікавлення. З відштовхування від себе всього незвичного та заобрійного. З маркування незвичного як «чужого». З самоізоляції, виправданої як нібито пошана до самобутності (великих предків, могил, ґрунтів, історії і т. п.).

Тільки десь починають цілеспрямовано насад­жувати ту «пошану» як буряк на полі (зміцнювати «скрєпи», впроваджувати «духовність»), як падає накривка здоровенної скрині і дурень стає актуальнішим за розумника.

Власне тому й впали ті режими, що культивували самоізоляцію. В їхньому душному просторі «невстигаючі розумом» отримували перевагу. Тому що для шанування великих предків та вклякання на могилах розуму не треба. А ще: у тісній скрині виживають не мрійники, не творці, а ті, котрі мають гостріші зуби. Проходить час і в замкнутих суспільствах залишаються лише гострозубі та невстигаючі розумом. Відтак приходять розумніші чужі (справж­ні чужі) й починають панувати.

Дякувати Богові, ми живемо у відкритому суспільстві. Але невстигаючим розумом це не подобається. Невстигаючі розумом хочуть закрити скриню. Невстигаючих розумом багато не лише на вулицях, але й у владі. Нині їх там стало менше, проте ще багато. Достатньо для того, щоби посадити всіх нас до зачиненої скрині. Тим більше, що поряд вже стоїть кілька великих закритих чемоданів.

Не забуваймо про це.

Софія Дніпровська: Еталонний українець

Уже почалося: не той українець, що у вишиванці, а той, що...

Це давно обкатана енелпешна стратегія штучно звуженого вибору.

Еталонний українець - україномовний, з діда-прадіда, не цурається вишиванок і шароварів і народних пісень. Відмінний фахівець і патріот.

Решта - типу україномовний жлоб/анархіст/москвофіл, або русскоговорящій укрАінєц - це відхилення від норми.

І сперечатися з приводу того, яке відхилення краще - значить займатися маніпуляціями.

А хто вважає, що українець з діда-прадіда, який спілкується державною мовою і не цурається вишиванок-шароварів і народних пісень, не може бути відмінним фахівцем, патріотом і державником - той крипторасист, який вважає українців неповноцінними.

Колективну свідомість нації беруть у лещата.  З одного боку - дегуманізація національних лідерів (бджоляр, пасічник, манна каша, кондітєр). З другого - дегуманізація народу (малароси, вишивата, самі, все самі, святий наріт, тощо). Таким чином розривається зв'язок між масами і елітами, сіється взаємна ненависть, презирство і відчуження.

І на місце запльованого національного лідера ловко пропихується якась криворожа моніка нєважнокакойнациональності. А з народу викреслюються "неправильні українці" і підміняються "хорошими" неукраїнцями, які більші патріоти, ніж деякі "вишивані товаріщі".