Омелян Прицак: "Украинцы - это древние тюрки, говорящие на славянском языке"

"Украинцы - это древние тюрки, говорящие на славянском языке", - утверждал украинский историк-востоковед, профессор Гарвардского университета, основатель и первый директор Гарвардского института украинистики Омельян Прицак (1919-2006).

В Украине происходил процесс этногенеза, когда остатки славянских племен перемешиваются с многочисленными тюркскими уже полуоседлыми племенами — аварами, савирами, печенегами, половцами, торками, берендеями, черными клобуками, кимаками. Позже в этот плавильный котел добавляются татары, ногаи, а также северокавказские черкесы.

Самоназванием половцев было "куманы",  производное от тюркского "куу" – "лебедь" + "ман" – аффикс принадлежности, т.е. «племя лебедя», значит сия птица была их тотемом. 

***
Професор Київського національного університету імені Т.Шевченка Костянтин Тищенко пише:

"... За розрахунком Омеляна Пріцака, на момент прийняття ісламу печенігів було до трьох мільйонів осіб… Що ж до слов’ян, яких було всього кілька десятків тисяч, то вони не прийняли іслам, оскільки вже були знайомі з різними течіями християнства – задовго до князя Володимира. Кордон печенігів проходив по річці Стугні (Васильків), далі – по Трубежу, Остру, Сейму. Тобто, печеніги контролювали 90% земель теперішньої України. З книги візантійського імператора Костянтина Багрянородного ми знаємо й назву цієї країни – Пачинакія.

Десь у цих краях мала бути й столиця Країни Печенігів, до якої святий Бруно (європейський місіонер часів князя Володимира) дістався від Стугни пішки за три дні (це описано в його власному листі 1008 року, давні копії якого збереглися). Правляча верхівка печенігів звалася «кангар». У такому разі типова тюркська топонімічна модель назви поселення з прикметниковим суфіксом -ли мала б бути "Кангарли" (кангарське), а з суфіксом місцевості «лик» – "Кангарлик" ("місце кангарів"). На притоці Росави Росавці справді є прямий і єдиний кандидат на звання столиці Пачинакії – це місто Кагарлик...  Більше того, в Ірані у степу біля озера Урмія існує аул Кангарлу, а за 4 км від нього – аул Йоушанлу, в назві якого ви упізнаєте слово євшан з нашого літопису (запис під 1201 року)! Крім українців, більше ніхто зі слов`ян цього слова не має, зате в усіх тюрків воно означає "полин"... 

Це вам приклад дії методу топонімічного контексту: сусідні назви тематично й духовно підтримують одна одну...

Знаменно, що з вісьмох племен печенігів одне звалося Хубашін-дюла "закуті" (з іранського «куб-ідан» – «кувати»; порівняйте: Кубачі – славетний аул ковалів і зброярів у Дагестані), а інше – Куарціцур (з монгольського «хорчі» – «латник»). Не виключено, що останнє слово того ж кореня, що й відома назва острова Хортиця (з аналогами, зверніть увагу, у степах під Оренбургом, Омськом і на Алтаї)...

Войовничий халіф у Русайфі носив ім’я Гішам. Іншого – також дуже войовничого халіфа звали Гарун. Вже сказано про «слід» Гішама в назвах Гайсин, Гішин, Гайшин. Ім`я Гаруна також увіковічене в назвах сіл Горуни (тепер Гороне) на Львівщині, два Гориньгради на річці Горинь, Гореничі, Горенка, Горінчеве. Є ця основа й серед прізвищ українців (Гарун). А за 4 км від Гориньграда, уявіть собі, є село Бармаки! Це сусідство стало доленосним для цілого етапу студій, адже візирами Гаруна були люди з клану Бармакидів…З фольклору халіфа Гаруна аль-Рашида знають під ім`ям Змія Горинича. З ним етнічна пам`ять пов’язує (насправді значно давніші за віком) Змійові вали оборонного призначення, залишки яких знаходимо по всій Центральній Україні...

Орда фізично знищила за збройний опір половецьких чоловіків – наддніпрянських носіїв ісламу різної етнічної належності – й продала їхні сім’ї в рабство (читайте книжки Плетньової про половців). Цікаво, що, за даними істориків, купували їх купці з Сирії та Єгипту. Їхня подальша доля – це історія єгипетських мамлюків, колишніх наддніпрянських половців. Як це не парадоксально, але якби не татаро-монгольська навала, над Дніпром цілком могло б закріпитися мусульманство. Монголи добре усвідомлювали, звідки живиться непокора переможених: це видно з того, що вони заспокоїлися, лише коли зруйнували Багдад і стратили останнього халіфа у 1258 році (це було через 18 років по взятті Києва)" (источник).

покутянин Михайло Б. (з Городенки)

Галицьке Покуття - це якраз ландшафтно-культурне закінчення саме Євразійського Степу, по ньому топталися всі кочовики, що впиралися в Карпати. Тому в 5-12 ст. вони не були заселені, бо через низьку гористість поселенців зносили всі, хто проходив через їх перевали в Угорський степ (Панонію). Тільки пізніше, коли в горах почали добувати сіль ("ропу"), руські князі зводили тут загороди (Городенки, Гододища, Городниці і т.п.), а охороняли їх християнізовані торки-берендеї і т.п. Саме антропологічні спостереження над регіоном (центральна Івано-Франківщина та південна Тернопільщина) дають до 40% населення тюркського типу.