І так було протягом усього класичного періоду. Революції Нового часу похитнули цей принцип «делегованої репутації», утім, попри все, станова система у суспільному оцінюванні особи дожила аж до світанку Модерну. Себто до початку ХХ століття.
Й лише за Модерної доби особисті якості, харизма та кар’єрні досягнення стали козирями у грі репутацій. Та й то не усюди. В архаїчних анклавах Східної Європи, де глибиняки й далі бурмотять свої мантри про походження та родові переваги, й досі підходять до особи далеко не з мірилом кар’єрних здобутків.
Тут, звісно, виринає допитливий читач і хитро запитує: «А Галичина – це ж архаїчний східноєвропейський анклав? Чи ні?»
І автор мимрить щось про «перехідні часи, які затягнулися», про те, що Модерн довго йшов, йшов, але поки дійшов, то вже став усеїдним неперебірливим Постмодерном, про те, що «не вся Галичина» і «треба ж розібратися».
А, насправді, розбиратися довго не варто, бо за кожним рогом в нас знайдеться творець чужих реноме, що пильно вдивляється у форму черепа, довжину носа та відтінок шкіри. А коли чує прізвища, то відразу складає ближнім і дальнім родоводи від волохатих мешканців неоліту й аж до найближчих предків, що, бач, за Брежнєва і Черненка не туди носили відро зі сміттям, бо й самі народилися не там де треба.
Тому й виникає потреба в іміджмейкерах. Гостра потреба у швидких хлопцях, що раніше за тебе прочитали ті п’ять інструкцій, де пояснюють як обійти глибиняк городами та лісом. Як правильно надутися і полетіти до вищих сфер. Як бути своїм серед своїх, лисим серед голомозих і правдиво хвостатим серед рептилоїдів.
Як, зрештою, бути метамодерним. Не – фу-фу! – модерним, не постмодерним, або й – ні-ні-ні, нізащо! – архаїчним дурбеликом, що й далі мимрить про «духовність» й не відрізняє дискурсу від цвинтарика.
Імідж – наше все. Не реноме, не репутація, не CV у прозорій течці, а ІМІДЖ. Він і лише він.
Іміджева сфера чи не першою відчула «розриви називання» та «розриви розуміння», притаманні Метамодерну. З одного боку, кочова настанова цього дискурсу нібито не передбачає якоїсь специфічної уваги до репутацій, котрі – а куди дітися? – також стають «кочовими» й десь-якось «фінально-необов’язковими».
Скажімо, на біографічному базисі з специфічним ароматом можна побудувати імідж борця з рутиною. Або ж борця з корупцією. Або ж просто борця, що також непогано для сурових воєнних часів. Збулося напівзабуте пророцтво чорноокої поліської відьми: «Чим далі в ліс, тим товщі партизани».
А, з іншого боку, Метамодерн, як усі ми побачили, ознаменувався низкою переоцінок іміджів. Файли Епштейна та репутаційні присмерки «юних орлів» демонструють, що новий дискурс не дуже й то зважає на товщину партизанів, якщо йдеться про потреби популістів і політичну доцільність. Ми є свідками створення цілої галузі, адепти якої йдуть шляхом промислового знецінення публічних репутацій. Глибинний народ ненавидить успішних людей й радо вітає кожне таке знецінення.
Це наслідок того, що у свіжому світі метамодерної Пітьми умовні цінності (інших немає) концентруються навколо тієї майже невловимої миті, коли здійснюються найпотаємніші вологі бажання глибиняк. Звідси випливає наріжна парадигма «метамодерної присутності»: невловиму мить дарують невловимі люди.
А репутації, навпаки, якраз і пов’язані з тим, що усім відомо, що виставлено на вітрину (на стрічку, на афішу, на візитку). Репутації є етикетковими, фронтальними. Репутація – така собі концентрована біографія.
А теперішня Епоха Розривів, доба дрібненьких, сірих і мстивих гівнюків, що діють нишком й нападають з-за рогу. Вона, ця епоха, принципово не сприймає таких«концентратів». Вона хоче уривків, до яких кожний невдаха зможе дописувати свої смисли та сподівання. Вона хоче мозаїчності, з якою можна гратися в пазли. Тому її перше гасло: «Будуйте іміджі, зливайте репутації!»
Проте, набагато важливішим є друге гасло: «Будуйте таємниці, зливайте іміджі!».
Вже нині, на наших очах, з’являється метамодерна субкультура анонімності, субкультура «таємниці розмитого імені» як стрижньової «кочової» практики ХХІ ст. Субкультура, блискучо описана Робертом Ґелбрейтом у «Чорнильно-чорному серці».
Одночасно, безупинно (хоча й неочевидно) втрачають свою вартість іміджі фронтального типу. Тоскні й нудні, одноманітні й штучні, зроблені для обміну і делегування, для розміну, хайпу і хейту, репутації-етикетки вже невдовзі не збуджуватимуть цікавості ані референтних кіл громади, ані, тим більше, обивателів.
А укоханими ідолами майбутнього глибиняцького натовпу стануть не оцінені, зважені та іменовані, а ті Безликі, кого за жодних обставин не вдається оцінити, зважити чи назвати. Ті, котрі блискавично зникають за краєм галявини, забираючи з неї усе, що на ній росте і бігає. Тобто, забираючи з собою усі наші ілюзії і сподівання щодо цієї умоглядної (й, зрозуміло, неіснуючої) «галявини». Залишаючи нам лише загальний принцип умоглядної «галявини», як можливої порожнечі у можливому лісі.
Бо є ще одне гасло Епохи Розривів: «Якщо ти назвав якесь місце «своїм», то воно вже є місцем твоєї іміджевої поразки». І це гасло зовсім не таке сумне, як може здатися на перший погляд.
