Основою їхньої сили була народна розвідка. Як писав історик Володимир Грабовецький, опришки мали свої очі в кожному селі, на кожному току та в кожній корчмі. Селяни, пастухи та навіть дрібна шляхта ставали добровільними інформаторами. Олекса Довбуш, легендарний ватажок і стратег, створив систему, за якої він знав про рух каральних загонів смоляків (найманці-охоронці та солдати, чия назва пішла від змащених смолою капелюхів та кіс) ще до того, як вони встигали залишити стіни своїх замків. Його розвідниками були не лише чоловіки, а й жінки-господині, які передавали сигнали через вивішений на подвір'ї одяг чи особливий колір диму над хатою.
Військове мистецтво опришків вражало надзвичайними вміннями. Вони володіли технікою нічного ока — здатністю ідеально орієнтуватися в повній темряві лісу, використовуючи лише звуки та запахи. Опришки могли проходити десятки кілометрів по скелях, не залишаючи жодного сліду, завдяки спеціальному взуттю та знанню таємних звіриних стежок. Відомо, що вони вміли імітувати крики птахів і диких звірів настільки досконало, що це ставало зашифрованою мовою для передачі наказів під час бою. Ще одним унікальним вмінням була техніка кам’яного завмирання — здатність годинами стояти нерухомо серед скель, зливаючись із ландшафтом, що дозволяло пропускати ворожі патрулі буквально за кілька кроків від себе.
Географія їхньої діяльності охоплювала все Прикарпаття, Буковину та Закарпаття. Найбільш зухвалими були їхні розвідувально-диверсійні рейди глибоко на рівнину. У 1744 році Довбуш здійснив блискавичний вихід на Богородчани, де розвідка допомогла йому за лічені хвилини захопити замок, який вважався неприступним. Не менш відомим був рейд на Дрогобич та околиці Солотвина, де опришки діяли як привиди: з'являлися, знищували логістику ворога і зникали в горах ще до того, як прибувала підмога з великих гарнізонів.
