Ярослав Гнатюк: Український кордоцентризм

 Український кордоцентризм (від лат. cordis – серце; дослівно – українське вчення про цілісність людини) – концептуалізація тенденції української філософської думки, за якою основою існування і розвитку цілісної людини як єдності духу, душі й тіла є дух, духовне народження та вдосконалення. 

Уявлення про цілісну людину екстрапольоване в український кордоцентризм із християнської антропології, за вченням якої людина складена із тіла, душі й духу, який поєднує тіло й душу в єдину цілісну людську істоту, створюючи особистість. Саме дух, який називають серцем, відіграє провідну роль у розвитку особистості в людині. 

Український кордоцентризм як концепт створений на основі поняття «філософія серця» і терміна «кордоцентризм». Творцем поняття «філософія серця» є Д. Чижевський, винахідником терміна «кордоцентризм» – О. Кульчицький, автором концепту «український кордоцентризм» – Я. Гнатюк. 

Український кордоцентризм можна типологізувати за головними філософсько-світоглядними орієнтаціями. Звідси – три типи українського кордоцентризму: креативний, акціональний та інтроспективний. 

Креативний кордоцентризм є філософсько-світоглядною орієнтацією на трансцендентне, метаемпіричну реальність, а два інших типи – на трансцендентальне, емпіричну реальність: акціональний кордоцентризм – на соціальну реальність, інтроспективний кордоцентризм – на людську реальність. 

Креативний кордоцентризм має різновиди – філософсько-теософський кордоцентризм, у якому виражена ідея створення істинної людини, що бере участь в істинному бутті та керується у всіх своїх справах духом, та філософський кордоцентризм, де йдеться про творчу силу як основу людського духу. 

Акціональний кордоцентризм, у свою чергу, також має різновиди. Це – афективно-волюнтаристичний кордоцентризм, заснований на принципі циркуляції любові й вольових зусиллях у соціальній піраміді, й афективний кордоцентризм, підставою якого є ідея емоційно-почуттєвого вчинку. 

Насамкінець, різновидам інтроспективного кордоцентризму є волюнтаристичний кордоцентризм, у якому виявляє себе воля до єднання з природою, як власною, так і Божественною, та волюнтаристично-емотивний кордоцентризм, у якому проявляється напружене емоційно-вольове прагнення до правди і свободи. 

Фундатори українського кордоцентризму Г. Сковорода, М. Гоголь, П. Юркевич, Т. Шевченко і П. Куліш обґрунтовували його як ідею першості духу в цілісній людині-особистості. Згодом ця іде була заново відкрита Ч. С. Пірсом – основоположником американського прагматизму. Пізніше вона ще раз була повторена у метафізиці глибокого серця російського філософа Б. Вишеславцева. З цієї перспективи українська філософія, виходячи із схожості її ідей із американською та російською філософіями, є оригінальною і самобутньою, та такою, що має світове значення. 

Феномен українського кордоцентризму досліджували дві конкуруючі між собою школи філософської україністики: психологічна і культурологічна. Фундаторами психологічної школи філософської україністики вважаються І. Мірчук, О. Кульчицький, Д. Бучинський, В. Янів, С. Ярмусь, А. Бичко, І. Бичко. До фундаторів культурологічної школи філософської україністики зараховують В. Олексюка, Є. Калюжного, Т. Закидальського, В. Горського, С. Вільчинську, І. Потаєву, Я. Гнатюка. 

Психологічна школа філософської україністики розглядає український кордоцентризм як унікальне вища світової історії і пояснює його унікальність лише однією обставиною, а саме тим, що він є виразом українського національного менталітету. За її інтерпретацією, український кордоцентризм – це вчення про людину як розколоту ірраціональну істоту, в якій одна частина – емоційно-почуттєва сфера переважає і панує над іншою – розсудково-розумовою сферою. Така неадекватна інтерпретація є найбільш спопуляризованою в української спільноті й український кордоцентризм некоректно ототожнюють саме із нею. 

Культурологічна школа філософської україністики відкидає необґрунтовані припущення та нерозроблену методологію психологічної школи й аналізує український кордоцентризм як явище української культури, що спричинене не однією обставиною – українським національним менталітетом, а багатьма іншими соціокультурними чинниками. За її інтерпретацією, український кордоцентризм – це вчення про цілісну людину-особистість і першість духу перед душею і тілом у людській реальності. Така інтерпретація менш популярна  українській спільноті, але найбільш адекватна, оскільки якнайкраще відповідає біблійному вченню про серце і святоотцівській традиції. 

==Бібліографія==

• Гнатюк Я. С. Український кордоцентризм в конфлікті міфологій і інтерпретацій / Я. С. Гнатюк. – Івано-Франківськ: Симфонія форте, 2010. – 184 с.

• Гнатюк Я. С. Реконструкція кордоцентричної парадигми в українській класичній філософії: постановка проблеми і термінологічні пояснення / Я. С. Гнатюк // Збірник наукових праць: філософія, соціологія, психологія. – Івано-Франківськ: Плай ПНУ, 2000. – Вип. 4. – Ч. 1. – С. 207-215.

• Гнатюк Я. С. Українська кордоцентрична філософія в допарадигматичній перспективі / Я. С. Гнатюк // Збірник наукових праць: філософія, соціологія, психологія. – Івано-Франківськ: Плай ПНУ, 2001. – Вип. 6. – Ч. 1. – С. 140-151.

• Гнатюк Я. С. Філософсько-теософський кордоцентризм Григорія Сковороди / Я. С. Гнатюк // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. – 2001. – Вип. ІІ. – С. 21-28.

• Гнатюк Я. Філософсько-теософський кордоцентризм у текстах Григорія Сковороди: історико-типологічний вимір / Я. С. Гнатюк // Людина і політика. – 2001. – №3(15). – С. 114-121.

• Гнатюк Я. С. Особливості філософського кордоцентризму Памфіла Юркевича / Я. С. Гнатюк // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. – 2002. – Вип. ІІІ. – С. 68-76.

• Гнатюк Я. С. Український кордоцентризм у поліцентричній перспективі / Я. С. Гнатюк // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. – 2003. – Вип. V. – С. 40-48.

• Гнатюк Я. Український кордоцентризм як національна філософія / Я. Гнатюк // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. 2007. Вип. 18. – С. 39-45.

• Гнатюк Я. С. Філософія українського кордоцентризму / Я. С. Гнатюк // Прикарпатський вісник НТШ. Думка. – 2008. – №3 (3). – С. 21-28.

• Гнатюк Я. Український кордоцентризм, його міфічний та метафілософський виміри / Я. Гнатюк // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. – 2009. – Вип. ХІІ. – С. 10-18.

Ярослав Гнатюк: Національна ідея в концептуальному просторі України

У статті описується сутність і структура української національної ідеї. Досліджується наявний негативний дискурс філософії української національної ідеї. Обґрунтовується позитивна програма побудови майбутньої філософії української національної ідеї.

  Ключові слова: українська національна ідея, філософія української національної ідеї, негативний дискурс філософії української національної ідеї, позитивна програма побудови майбутньої філософії української національної ідеї. 

  У сучасному світі філософія має статус мистецтва створення концептів і концептуального простору. Концептом вважається точка смислу в концептуальному просторі. Сам ж концептуальний простір постає мережею серій точок смислів та їхніх комбінацій. З такої перспективи, ключовим концептом української філософії є українська національна ідея, а її провідним напрямом – філософія української національної ідеї. Українську національну ідею можна розуміти як напрям розвитку української людини культурними засобами української нації. Вона постає єдністю онтологічного, гносеологічного та ідеологічного аспектів. В онтологічному аспекті українська національна ідея є ідеєю історичного буття української нації та її призначення. У гносеологічному й водночас ідеологічному аспектах українська національна ідея постає національним ідеалом історичного українства, який полягає у набутті культурою української нації світової значущості та міжнародного визнання.

  Підставою філософії української національної ідеї, яка ідеологічно репрезентує українську національну ідею, слугує українська національна філософія свободи. Національна філософія свободи в Україні є традицією негативної свободи. Сутність цієї філософії описує концепт «свобода від». Він конкретизується через такі негативні конструкти, як «втеча від світу» у Г. Сковороди, «втеча в утопію» у М. Гоголя, «втеча в індивідуальність» у П. Юркевича, «втеча у міф» у Т. Шевченка, «втеча на хутори від цивілізації» у П. Куліша, «втеча у праця» у І. Франка, «втеча в історію» у М. Грушевського, «втеча у шляхетність» у В. Липинського, «втеча в українство» у М. Міхновського, «втеча у дух традиції» у Д. Донцова, «втеча до психологічної Європи» у М. Хвильового. 

  Національна філософія свободи в Україні, слугуючи підставою для розбудови і розвитку філософії української національної ідеї, накладає свої специфічні риси на саму українську національну ідею та її численні дефініції. Звідси такі негативні формулювання української національної ідеї, як «бездержавність української нації», «непідвладна українська нація», «українська незалежна держава», «двоподіл України», «Україна-Русь», «Русь-Україна», «культурний розкол України», «цивілізаційний розлам в Україні», «Геть від Москви!», «Україна – не Росія», «Україна як анти-Росія» тощо. 

        Заради об’єктивності й справедливості й справедливості слід зазначити, що існують й позитивні формулювання української національної ідеї, виражені у концепті «свобода для». Однак прикладів позитивних формулювань української національної ідеї, її позитивного філософського дискурсу значно менше. Це вирази на зразок «Україна для українців», «Українська Україна», «Україна – це Європа», «Крим – це Україна». 

Отже, у структурі української національної ідеї співвідношення негативного і позитивного на користь негативного. Такий дисбаланс спричинений українською національною філософією негативної свободи. Тому у концептуалізаціях української національної ідеї свобода від чогось як негативна свобода переважає над свободою для чогось як позитивною свободою, дискурс деструкції як негативний дискурс має першість перед дискурсом конструювання як позитивним дискурсом. Внаслідок цього постає потреба в українській національній філософії позитивної свободи, позитивному дискурсі філософії української національної ідеї. Його можна започаткувати на підставі позитивної програми побудови філософії української національної ідеї, фундаментальними принципами якої мають бути зв’язаність, цілісність і справедливість. 

  Першим позитивним фундаментальним принципом майбутньої філософії української національної ідеї має бути принцип зв’язаності. Його можна сформулювати у вигляді концепту «розламаної цілісності». За цим принципом, Україна у релігійному, культурному, цивілізаційному і лінгвістичному аспектах є механічно розламаною. Механічні розлами, які постають суспільними відповідями на історичні виклики, відображають регіональну специфіку України. Водночас Україна в економічному, соціальному, політичному і правовому аспектах є органічно цілісною. Механічна розламаність й органічна цілісність характеризують різні рівні зв’язаності – механічну та органічну солідарність. 

Вітаємо нашого автора!

20 лютого 2020 р. в залі Івано-Франківської обласної універсальної наукової бібліотеки відбулося Пленарне засідання та урочиста академія, присвячені 20-річчю  заснування Івано-Франківського осередку Наукового Товариства ім. Шевченка (НТШ).

Присутній на заході Голова НТШ в Україні, академік НАН України Роман Кушнір відзначив  активних діячів осередку НТШ.

Зокрема, Подякою за вагомий особистий внесок у розвиток Товариства відзначений голова Філософської комісії Івано-Франківського осередку НТШ, кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії, соціології та релігієзнавства Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Ярослав Степанович ГНАТЮК.

Становлення і розвиток громадянського суспільства: вплив ментальності і менталітету (круглий стіл; м. Івано-Франківськ; 29 січня 2020 року)

Ініціаторами  круглого столу стали громадські організації “Справа громад”, в офісі якої відбувся захід, і “Український шлях”, а учасниками – активісти політичних партій та інших громадських організацій, які запросили науковців Івано-Франківщини як експертів. Були вислухані з увагою змістовні і цікаві виступи членів Філософської комісії Івано-Франківського осередку Наукового Товариства імені Шевченка: Ярослава Гнатюка (кандидата філософських наук, доцента кафедри філософії, соціології та релігієзнавства Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника), Ярослава Мельника (кандидата філологічних наук, професор кафедри загального та германського мовознавства Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника) і Олега Гуцуляка (кандидата філософських наук, доцента кафедри філософії, соціології та релігієзнавства Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника).

Відкриваючи роботу круглого столу, лідер Івано-Франківського осередку Всеукраїнської ГО “Справа громад” Наталія Перцович оголосила про його мету: “Ми повинні вчитися визначати методи підтримки процесу становлення і розвитку громадянського суспільства та виробляти імунітет проти можливих проблем, що неминуче виникатимуть. Це має важливе практичне значення у всіх сферах життя: виховання , освіта, законотворчість, а головне – в таких дискусіях активні громадяни матимуть можливість ставати учасниками формування суспільних і економічних відносин нового типу. Без знань тут не обійтися. Тому ми запросили науковців. Сподіваємось, що і влада не буде байдужою до подібних заходів”.

Учасники круглого столу, усвідомлюючи, що поняття пропонованої теми дискусії мають багато цікавих трактувань, вирішили опиратися на напрацювання запрошених науковців, що спрямувало  непросту розмову у конструктивне русло навколо складових ментальності і менталітету. Вони формувалися віками і проявляються сьогодні способом мислення, сукупністю етнопсихологічних рис нації та особи, усвідомленим і неусвідомленим сприйняттям картини світу та цінностей, що їх обираємо, та багатьма іншими важливими ознаками. Ці поняття змінюються, розвиваються і суттєво впливають на суспільні відносини.   

Але чи може людина сьогодні впливати на цей процес? Які методи впливу? Що це дасть людям? Без глибинного розуміння того, ким є сьогодні сучасний українець, відповіді можуть бути й помилковими. Тому тема ментальності та менталітету повинна постійно бути в полі зору як громадянського суспільства, так і влади. 

Ярослав Гнатюк: Кліоетика для української спільноти

Сьогодні різні форми суспільної свідомості української спільноти позначені протистоянням і конфліктністю. У культурній свідомості наявний конфлікт між православною і католицько-протестантською цивілізацією, у релігійній свідомості – між православ’ям і греко-католицизмом, московським і київським православ’ям, в мовній свідомості – між українізацією і русифікацією, в історичній свідомості – між актуальним минулим і сучасною інтерпретацією, у політичній свідомості – між євразійською орієнтацією і євроатлантичною інтеграцією, в утопічній свідомості – між комунізмом і націоналізмом та націоналізмом і лібералізмом. Водночас в українській спільноті сьогодні присутнє розуміння і усвідомлення того, що доба панування утопії, утопічної свідомості, утопічного мислення, або ідеології, ідеологічного мислення в українській історії безповоротно пройшла. Настала доба культури. Ідеологію, ідеологічне мислення, а також кореляційні з ними утопію і утопічне мислення, в сучасному українському суспільстві поступово має заступити культура і культурологічне мислення. Такою повинна бути стратегічна відповідь українського суспільства на виклики сучасної доби.
  Підстави для побудови наведених висновків дає сама донедавна пануюча в українському суспільстві та його академічних спільнотах марксистська філософія історії, яка ототожнює культуру з ідеологією. Сьогодні лише потрібно зробити обернення цієї тези та замінити ідеологічне мислення культурологічним, стару ідеологію – новою культурою. Це обернення слід здійснити у марксистському стилі. Воно має бути подібне на обернення діалектичного методу Г. Гегеля, здійснене К. Марксом. Лише наслідуючи марксистський стиль, можна звільнитися із полону марксистських ілюзій. Вихід у цьому випадку схожий на..вхід.
  Нова культура для України насамперед постає єдністю історичної, політичної і правової культури. У цій єдності історична культура є культурою ставлення до минулого, політична культура – культурою політичного діалогу, а правова культура – культурою розв’язання соціальних конфліктів із позиції верховенства права. Інструменти розвитку політичної і правової культури уже існують. Це політична і юридична етика. Інструмент для розвитку історичної культури поки що не створений, але його необхідно створити. Цим інструментом має стати кліоетика.
  Кліоетику (від грецьких слів Кліо – Муза історіописання та етика – вчення про мораль) можна охарактеризувати як вчення про моральне ставлення до колишнього досвіду сучасного суспільства та моральну відповідальність за оцінки і цінності минулого. Саме вона здатна звільнити спільноту від комплексу вини і психотравм, отриманих у минулому, забезпечити примирення і консолідацію суспільства.

Ярослав Гнатюк: «Дух капіталізму» і «привид комунізму» на сцені української історії

Екстраполюються результати осмислення раціоналізації західного суспільства традиційного типу із предметної галузі західноєвропейської філософії і соціології у проблемне поле філософської україністики. Моделюється структура історичної дії, елементами якої є етика праці, спосіб виробництва і форма власності, шляхом інтерпретації соціокультурної формації як релігійно мотивованої економічної практики для вивчення і розуміння українського суспільства та його історії. 
Ключові слова: соціокультурна формація, модель структури історичної дії, православний феодалізм, католицький феодалізм, східноправославний феодалізм, західноправославний феодалізм, протестантський капіталізм, квазіправославний комунізм, правослваний квазікапіталізм. 

Опрацювання досвіду осмислення історичного переходу західної цивілізації від аграрного феодалізму до індустріального капіталізму в західноєвропейській філософській і соціологічній класиці та застосування його результатів, враховуючи те, що трансформаційні переходи від аграрного феодалізму до індустріального капіталізму і від радянського комунізму до глобального капіталізму певною мірою подібні між собою, для розуміння сучасного українського суспільства уявляється важливим і перспективним завданням філософської україністики соціогуманітарного спрямування. Цей історичний перехід, який супроводжувався зростанням раціональності усіх сфер західноєвропейського суспільного життя, десакралізацією природи і піднесенням західного світу, зазвичай називають раціоналізацією. Спричинені раціоналізацією західного суспільства традиційного типу, його культури і виробництва соціальні зміни та їх наслідки привернули увагу і викликали зацікавлення практично усіх західноєвропейських філософів та соціологів. Західне суспільство перехідного чи трансформаційного типу перебувало у полі зору  Г.Гегеля, К.Маркса, О.Конта, Е.Дюркгейма, М.Вебера, Ф.Тьоніса та багатьох інших дослідників.

Ярослав Гнатюк: Людська реальність як цілісність в українській філософській традиції

У суспільному бутті сучасної України спостерігається протистояння західних і східних регіонів. Воно має історичний характер і постає у вигляді низки зіткнень між католицько-протестантською і православною цивілізаціями, протестантським капіталізмом і православним феодалізмом, Європою і Євразією, Україною і Малоросією, галичанством і малоросійством, свідомою українською і простою радянською людиною. Звідси уявлення про дві України, або дві культури і  цивілізації   в Україні. А в суспільній свідомості сучасної України відбувається світоглядна й ідеологічна війна між матеріалізмом та ідеалізмом, комунізмом і націоналізмом, радянізмом і європеїзмом. Саме тому суспільне буття і суспільна свідомість сучасної України надзвичайно поляризовані.
  За таких обставин не тільки Україна повинна бути для українців, але й, навпаки, українці повинні бути для України. Між Україною як системною цілісністю і українцями як цілісними істотами чи людьми-особистостями має існувати метафізична відповідність, духовна симпатія і душевна спорідненість. Масштаб України як цілісного утворення і масштаб особистості українців, особливо масштаб мислення їхніх лідерів, мають значною мірою відповідати один одному, максимально повно збігатися між собою. Тільки Україна як ціле і українська людина-особистість як цілісність можуть забезпечити буття один одного. Таким чином, ідея самотворення і саморозвитку української людини-особистості як ідеологічний проект сучасної України повинна стати сучасною українською національною ідеєю, а принциповий антропонаціоцентризм засадою її філософії.

Ярослав Гнатюк: Українська філософія на шляхах концептуалізації

Серед обстоюваних сьогодні шляхів концептуалізації української філософії найважливішими вважаються періодизація історії української філософії, реконструкція українських філософських ідей і конструювання українських філософських понять. Саме вони визначають специфіку української  концептуальної філософії.
  Визначальним елементом концептуалізації української філософії виступає періодизація її історії. Конкуруючі школи філософської україністики зазвичай пропонують альтернативні періодизації історії української філософії. Так, психологічна школа філософської україністики, на підставі повноти вияву етноментальних характеристик у філософській рефлексії, виокремлює такі періоди розвитку української філософії: докласичну добу (Х – XVII ст.), класичну добу (XVIII – сер. ХІХ ст.) і некласичну або новітню добу (сер. ХІХ –ХХ ст.). На відміну від неї, культурологічна школа філософської україністики, на підставі історичної динаміки типів культури, вирізняє у розвитку української філософії дещо інші періоди: греко-слов’янську філософську культуру (ХІ – XV ст.), філософську культуру бароко (XVI – XVIII ст.) і філософську культуру романтизму (ХІХ – поч. ХХ ст.). Нарешті, педагогічна школа філософської україністики, на підставі типологічних ознак навчального закладу, де викладається філософія, розрізняє наступні періоди розвитку української філософії: доакадемічну добу (ХІ – ХVI ст.),  академічну добу (ХVI – ХVIІІ ст.) та університетську добу (ХІХ ст. – по теперішній час). Ця періодизація, на наш погляд,   є  найбільш придатною  для застосування.
  Іншими елементами концептуалізації української філософії, окрім її періодизації, виступають реконструкція і конструювання українських філософських концептів. Частина концептів української філософії створена методом реконструкції. Це, зокрема, такі поняття як «філософія серця», «кордоцентризм» і «український кордоцентризм». А деякі українські філософські концепти побудовані методом конструювання. Прикладами таких концептів є поняття «конкордизм», «кодоцентричний персоналізм» тощо.

Ярослав Гнатюк: Світовий дух і концептуальний персонаж: два суб’єкти історії філософії як філософської логіки

У статті аналізуються джерела активності та розвитку історії філософії. Головна увага звертається на Світовий дух – суб’єкт історії філософії як логіки поняття та концептуальний персонаж – суб’єкт історії філософії як логіки смислу. Обґрунтовується діалектичний зв'язок між Світовим духом як абсолютним чи універсальним суб’єктом та концептуальним персонажем як індивідуальним суб’єктом. 
  Ключові слова: історія філософії, філософська логіка, принцип єдності історичного і логічного, Світовий дух, поняття, концептуальний персонаж, концепт. 

  Ефективні суспільства, такі як Велика Британія і США, Велика Британія – лідер світового розвитку в ХІХ ст., про що зазначається у передмові до першого тому «Капіталу» К. Маркса, та США – лідер світового розвитку в ХХ ст. і на початку ХХІ ст., про що йдеться у «Великій шахівниці» З. Бжезінського, розвивають логіку наукового пізнання і методологію науки, філософію мови, свідомості та логіки, формують методологічну свідомість академічних спільнот. Неефективні ж суспільства, аутсайдери світового розвитку, більшу увагу приділяють не логіці, а історії, причому не методології чи теорії історії, а емпіричним історичним дослідженням. Саме цим, значною мірою, й пояснюється їхнє відставання в темпах розвитку, в тому числі й у науково-технічній сфері. Шлях же до суперефективних суспільств полягає насамперед у врахуванні як історичного, так і логічного, у поєднанні історичного і логічного в одному систематичному принципі – принципі єдності історичного і логічного, який постає дороговказом на цьому складному і тернистому шляху.
  Зазвичай при метафізичному підході історичне і логічне розрізняють та протиставляють або як процесуальне і структурне, у відомій опозиції історичний процес – логічна структура, або як горизонтальне і вертикальне, у поширеній опозиції історичний час – логічне випливання, де в рамках історичного часу хронологічна послідовність представлена горизонтальною лінією, а в рамках логічного випливання структура міркування – вертикальною лінією. Відповідно до цього уявлення дедукція – це вертикальний рух вниз, а індукція – вертикальний рух вгору. Однак при діалектичному підході історичне і логічне не протиставляються, а співвідносяться та поєднуються. Таке поєднання здійснюється у контексті парадигм філософської логіки.

Ярослав Гнатюк: Трансформація українського дискурсу від теології до націології

У статті аналізується еволюція українського дискурсу. Фокусується увага на теологічному і націологічному етапах його розвитку, українському кордоцентризмі та українському націоналізмі як їхніх концептуальних репрезентаціях. 
Ключові слова: український дискурс, теологія, націологія, сакральна релігія, світська релігія, український кордоцентризм, український націоналізм. 

  У трансформації українського дискурсу чітко фіксуються та абстрагуються два етапи його еволюції – теологічний і націологічний, які, відповідно, репрезентовані українським кордоцентризмом та українським націоналізмом. Перший з них акцентує увагу на українській людині та її серці, другий – на українській національній спільноті та її волі. Звідси очевидно, що український кордоцентризм і український націоналізм пов’язані між собою та доповнюють один одного.
  Світоглядною базою теології є сакральна релігія, а націології – світська релігія. Сакральна релігія – це історичний тип світогляду, який пропонує метафізично обґрунтовану фізичну концепцію реальності, пояснює її походження і передбачає майбутнє, та культова і релігійна практика, що відтворює ієрархічний порядок фізичної реальності. Сакральною релігією можна вважати анімізм, тотемізм, конфуціанство, індуїзм, буддизм, юдаїзм, християнство та іслам, культ предків і ритуал як зв'язок людини з Небом.
  Світська релігія, на відміну від сакральної, – це історичний тип світогляду, який вибудовується навколо історичного, економічного, соціологічного чи психологічного обґрунтування наукової концепції соціальної реальності, пояснює її походження і ретельно описує етапи розвитку аж до стану досконалості, та культова і ритуальна практика, що відтворює ієрархічний порядок соціальної реальності. Світською релігією можна вважати просвітницьку релігію Розуму і Вищої істоти, позитивістську релігію Науки і Прогресу, марксистську релігію Революції, фрейдівську релігію Самосвідомості, громадянську релігію Нації і Держави, ліберальну релігію Ринку і Демократії, культ особи Вождя, культ могил полеглих Героїв тощо.

Ярослав Гнатюк: Українська філософська традиція: еволюція від кордоцентризму до конкордизму

У статті аналізується специфіка української філософської традиції, спрямованість її еволюційного розвитку від релігійної містики до соціальної утопії. Філософія людини українського кордоцентризму та етика щастя філософії конкордизму розглядаються у цьому контексті як її головні етапи розвитку. Аргументується точка зору, за якою провідними тенденціями в українській філософській традиції є проблема людини, тема серця і щастя. Акцентується увага на її самобутніх ідеях – першості людської духовної реальності перед множиною інших реальностей людського та погодженні їх в ієрархії людських реальностей.

Ключові слова: українська філософська традиція, релігійна містика, соціальна утопія, кордоцентризм, український кордоцентризм, конкордизм.

Українська філософська традиція як цивілізаційна цінність національної культури і національна ідентичність філософського дискурсу концептуалізується у таких напрямах філософської гуманістики і прикладної етики української спільноти як філософія українського кордоцентризму і філософія конкордизму. Ці дві теоретичні самопрезентації української філософської традиції засвідчують і її реальність, і її дискретний характер. Осмислюючи специфіку української філософської традиції, необхідно насамперед провести розрізнення між кордоцентризмом та українським кордоцентризмом, оскільки вони не є, як прийнято вважати, одним й тим самим унікальним епіфеноменом української емоційності, а являють собою конкуруючі концепції української метафілософії [1, с. 216; 2, с. 97; 3, с. 13].
Метафілософська інтерпретація символічної семантики класичної доби української філософії, запропонована психологічною школою філософської україністики ( І. Мірчук, Д. Бучинський, О. Кульчицький, С. Ярмусь, І. Бичко, В. Петрушенко, К. Кислюк), яка описується поняттям кордоцентризм і похідними від нього кордологізм та кордіалізм, виходячи з методологічних стратегій і дослідницьких програм історії ментальності, психології несвідомого та української етнопсихології, розколює душу людської істоти на дві протилежні частини: несвідому і свідому або ірраціональну й раціональну, надаючи при цьому перевагу лише одній із них – ірраціональній, що беззастережно панує над раціональною. Звідси уявлення про кордоцентризм як один із різновидів філософії ірраціоналізму, людське серце як ірраціонально-індивідуальний початок, чуттєву інтуїцію, субстрат почуттів, спроможність виражати емоції, емоційно-почуттєву сферу чи емоційно-вольовий чинник та переконання у першості в людині серця перед головою, почуттів перед інтелектом, емоційного переживання навколишнього світу перед його раціональним пізнанням, душевного виміру людського буття перед іншими вимірами людського як головний принцип кордоцентризму.

Ярослав Гнатюк: Теорія цивілізацій та утопічна українська політика

У контексті цивілізаційного і формаційного підходів до аналізу українського історичного процесу досліджуються теорія цивілізацій та теорія формацій. Акцентується увага на неадекватності цивілізаційного підходу до аналізу українського історичного процесу та деструктивних висновках теорії цивілізацій щодо української культури як підставах утопічної української політики. Аргументуються переваги неоформаційного підходу до аналізу українського історичного процесу та його ефективність для реальної української політики.

 Ключові слова:теорія цивілізацій, теорія формацій, утопічна українська політика, реальна українська політика, неофрмаційний аналіз українського     історичного        процесу.

         Філософія постійно перебуває у ситуації протистояння: в опозиції до філософії або метафізики знаходяться діалектика як антиметафізика і феноменологія як антиметафізичний проект, позитивізм як антифілософська науково-світоглядна парадигма і постмодернізм як деконструкція філософського дискурсу Модерну. Те ж саме стосується й філософії історії. У її проблемному полі наявне протистояння альтернативних теорій: теорії цивілізацій         і        теорії  формацій.

Ярослав Гнатюк: «Український джміль» як цивілізаційний парадокс та опис траєкторії його аномального польоту

Відомий факт, що відповідно до законів аеродинаміки джміль не мав би літати, однак він літає. Це парадокс джмеля. Так само відповідно до інтерпретативних моделей цивіліології як теорії цивілізацій Україна не мала би існувати, однак вона існує. Це парадокс «українського джмеля» [1, c. 9].

Його характер можна описати у такий спосіб: Україна – окраїна цивілізацій – західної та православної. Саме тому українське суспільство розламане між ними. Кожен з його уламків ідентифікує себе із певною регіональною цивілізацією: Західна Україна із західною цивілізацією та її центром – Західною Європою, Східна Україна із православною цивілізацією та Росією як її центром. Але ідентифікація з центром – Західною Європою чи Росією послаблюється ідентифікацією із переферією – Західною або Східною Україною, її побутом і традиціями. Така подвійна і різновекторна ідентифікація й спричинена нею опозиція між цивілізаційною інтеграцією і регіональним сепаратизмом з одного боку та територіальним патріотизмом і національно-державною консолідацією з іншого забезпечує відносоно стабільне існування України. Ця стабільність підсилюється енергетикою обох цивілізацій – західної і православної. Власне вона й утримує в політичній єдності й територіальній цілісності Україну як самоорагнізовану систему. Нею певною мірою пояснюється парадоксальний характер «українського джмеля».

Про головне в деталях. Про зміни, які відбуваються в сучасному суспільстві

Гості студії ОТБ «Галичина» - Ярослав Гнатюк, кандидат філософських наук (ПНУ), і Володимир Сабадуха, кандидат філософських наук (ІФНТУНГ)

Ярослав Гнатюк: Функції дискурсу відкритого суспільства

У статті аналізується пропозиційна та опозиційна предикація у взаємозв’язку із функціями політичного дискурсу. Зазначається, що для політичного дискурсу сучасного суспільства притаманна першість маніпулятивної функції перед когнітивною. Підкреслюється, що у відкритому суспільстві як бажаній формі соціальної організації когнітивна функція має мати першість перед маніпулятивною. 
Ключові слова: пропозиційна предикація, опозиційна предикація, когнітивна функція, маніпулятивна функція, сучасне суспільство, відкрите суспільство.

Функції дискурсу відкритого суспільства щільно пов’язані з логікою дискурсу. Сама ж логіка дискурсу є збірною назвою для логіки Аристотеля, логіки Г. Гегеля і логіки Г. Фреге, що наслідують протилежні стилі, проводячи процедуру предикації.
У логіці Аристотеля предикація здійснюється шляхом наслідування граматичного стилю. При побудові предикативного судження логічний суб’єкт в логіці Аристотеля виступає граматичним підметом, логічний предикат – граматичним присудком. А в метафізиці Аристотеля предикативне судження набуває статусу метафізичного твердження. У його структурі логічний суб’єкт виражає індивідуальну субстанцію, логічний предикат – універсальну акциденцію. Таких акциденцій у списку категорій Аристотеля налічується дев’ять: кількість, якість, відношення, місце, час, стан, володіння, дія, страждання. На факт наслідування граматичного стилю вказував і сам Аристотель. «Те, що не мовиться про підмет, – писав він, – я називаю самим по собі; те ж, що мовиться про підмет, – привнесеним, [або випадковим]» [1, c. 618]. Силогістика Аристотеля у цьому випадку постає основою його метафізичної логіки.
У силогістиці Аристотеля предикативне судження складене з двох частин – граматичного підмета як логічного суб’єкта і граматичного присудка як логічного предиката. Така граматична структура предикативного судження є результатом поділу списку категорій Аристотеля як граматичної системи на дві частини – субстанцію як онтологічний суб’єкт і акциденції як онтологічні предикати. З цієї перспективи, навпаки, метафізична логіка Аристотеля постає основою його силогістики. Таким чином, Аристотелеві ряди термінів: «субстанція – акциденція», «підмет – присудок», «суб’єкт – предикат» є рівнозначними і взаємозамінюваними. Оцінюючи факт наслідування граматичного стилю силогістикою Аристотеля, Е. Гусерль зазначав, що «від Аристотеля вважається встановленим, що основною схемою судження є копулятивне судження, яке можна звести до основної форми “S є р”. Будь-яке судження іншого складу, наприклад форма вербального речення, відповідно до цього, може бути без зміни сенсу перетворене на копулятивне. Наприклад, судження “Людина йде” є логічно рівноцінним із судженням “Людина є такою, що йде”» [2, c. 4].