Ключові слова: український дискурс, теологія, націологія, сакральна релігія, світська релігія, український кордоцентризм, український націоналізм.
У трансформації українського дискурсу чітко фіксуються та абстрагуються два етапи його еволюції – теологічний і націологічний, які, відповідно, репрезентовані українським кордоцентризмом та українським націоналізмом. Перший з них акцентує увагу на українській людині та її серці, другий – на українській національній спільноті та її волі. Звідси очевидно, що український кордоцентризм і український націоналізм пов’язані між собою та доповнюють один одного.
Світоглядною базою теології є сакральна релігія, а націології – світська релігія. Сакральна релігія – це історичний тип світогляду, який пропонує метафізично обґрунтовану фізичну концепцію реальності, пояснює її походження і передбачає майбутнє, та культова і релігійна практика, що відтворює ієрархічний порядок фізичної реальності. Сакральною релігією можна вважати анімізм, тотемізм, конфуціанство, індуїзм, буддизм, юдаїзм, християнство та іслам, культ предків і ритуал як зв'язок людини з Небом.
Світська релігія, на відміну від сакральної, – це історичний тип світогляду, який вибудовується навколо історичного, економічного, соціологічного чи психологічного обґрунтування наукової концепції соціальної реальності, пояснює її походження і ретельно описує етапи розвитку аж до стану досконалості, та культова і ритуальна практика, що відтворює ієрархічний порядок соціальної реальності. Світською релігією можна вважати просвітницьку релігію Розуму і Вищої істоти, позитивістську релігію Науки і Прогресу, марксистську релігію Революції, фрейдівську релігію Самосвідомості, громадянську релігію Нації і Держави, ліберальну релігію Ринку і Демократії, культ особи Вождя, культ могил полеглих Героїв тощо.
Християнство як сакральна релігія і його теоретичний вираз – християнська теологія спричинили появу в українській спільноті певного комплексу ідей, який у результаті філософської рефлексії над ним отримав назву українського кордоцентризму. Український кордоцентризм можна визначити як національну філософію української спільноти, яка в образах, символах і абстракціях виражає усвідомлення цілісності людини-особистості у її безперервному зв’язку із трансцендентним Богом та розуміння того, що трансцендентного Бога можна адекватно осягнути лише у німотності, відмові від слів та визначень, через внутрішнє вживання у безмежні глибини людської душі, які символізують місце, де людина зустрічається із Богом.
Український кордоцентризм склався у класичну добу української філософії та отримав розвиток у її новітній період. Він є відповіддю українських інтелектуальних лідерів на ключову проблему християнської філософії – проблему взаємовідношення серця і розуму. Тому важливим для його розуміння є терміни «серце» і «розум» та їхні значення, а також визначення взаємовідношень між ними.
У текстах Біблії слово «серце» зустрічається на кожному кроці. Лише у Старому Завіті, який займає 4/5 усього тексту Біблії, воно згадується 851 раз. Біблійна антропологія і психологія тлумачать людське серце як духовну сутність, метафору духовного життя, як символ з духовним навантаженням. Вони розглядають його з різних точок зору, пунктів огляду, в різних аспектах, ракурсах та перспективах:
1) як розум (Єр. 5,21, Ів. 12,40, Рим.1,21); 2) душу (Пс. 84,3, Єв. 13,9) та її вияви – мислення (Мт. 9,4, Лк. 1,51), волю (Дії. 11,23, 1 Кор. 7,37), почуття (Іс. 65,24, Пс. 38,4, Прип. 25,20); 3) як основу і сутність людської душі, відкриту тільки Богові (Пс. 44,22); 4) місце зустрічі Бога і людини (Пс. 42,8, Єр. 29,13); 5) Царство Боже (Лк. 17,21); 6) центр у всіх сенсах (Йона 2,4, Мт. 12,40); 7) джерело добра і зла (Мк. 7,21, Лк. 6,45); 8) моральний закон (Єр. 31,33); 9) совість (Рим. 2,15); 10) віру (Рим. 10,10); 11) внутрішню людину (Рим. 7,22-23, 2 Кор. 4,16); 12) заховану людину серця (1 Петр. 3,4).
Протилежним до серця, за вченням християнської філософії, є розум. Розум у сучасній філософії визначається як здатність людського духу, спрямована на сенс, на розкриття онтологічних і цивілізаційних цінностей, а також на ціле, яке є носієм сенсу, на універсальний зв'язок речей, явищ і процесів та на доцільну діяльність усередині цього зв’язку.
Уперше поняття розуму зустрічається в античній філософії. Там його зміст значною мірою має онтологічне і меншою мірою гносеологічне навантаження. В онтологічному аспекті, під виглядом Логосу (Геракліт), Нусу (Анаксагор), мислення мислення або форми усіх форм (Аристотель), розум постає як рушійна сила усієї дійсності. А в гносеологічному аспекті розум виступає як здатність споглядати ідеї (Платон).
Середньовічна філософія продовжила античну традицію, наповнивши її християнським змістом. У середньовічній християнській філософії розум є засобом спасіння людської душі (онтологічний аспект) і здатністю споглядати ідеї, у тому числі й ідею Бога (гносеологічний аспект).
Поняття розуму стає головним у філософії Нового часу. У німецькій філософії Нового часу онтологічний і гносеологічний аспекти тлумачення розуму виокремлюються та абсолютизуються. За І. Кантом, розум є вища здатність пізнання, яка дає апріорні принципи, охоплює творчу фантазію, моральне волевиявлення і релігійне почуття. А для Г. Гегеля розум виступає онтологічним принципом світобудови: що дійсне, те і розумне, що розумне, те і дійсне.
У вченні І. Канта вперше чітко розрізняються розсудок і розум. Розсудок він вважав початковим рівнем мислення, що спрямоване на певну мету, зміст якого полягає у здатності людського духу формулювати твердження та оперувати ними у межах деякої незмінної, наперед заданої і механічно засвоєної шляхом запам’ятовування абстрактної схеми. Відповідно розум для нього є вищим рівнем мислення, що спрямоване на деякий сенс і ціле, як його основу, зміст якого полягає у здатності людського духу виводити із вихідних тверджень нові поняття та оперувати ними у межах певної системної цілісності, зіставляючи та узгоджуючи їх між собою.
На розсудкові, стверджував І. Кант, базується наукове пізнання, на розумі – раціональна філософія, точніше, традиційна метафізика. Розвиваючи ідеї І. Канта, Г. Гегель також вважав математику і природознавство переважно розсудковим знанням. Але до нього він зараховував і традиційну метафізику. Тому традиційна метафізика як сфера розсудку протиставляється в енциклопедичній системі філософії Г. Гегеля спекулятивній діалектиці як сфері розуму [1, с. 704; 2, с. 430].
У християнських культурах і цивілізаціях наявні чотири окремі й відносно самостійні версії розв’язання проблеми взаємовідношення феноменів та концептів «серце» і «розум». Серед цих версій можна виокремити позицію тотожності, позицію дистинкції, позицію синергійності та позицію пріоритетності.
Позиція тотожності викладена в Біблії та творах Оріґена. Біблійні тексти інколи називають серце розумом (Єр. 5,21, Ів. 12,40, Рим. 1,21). Саме тому Оріґен, враховуючи цей факт, вважав, що серце – це лише інша назва для розуму. «Взагалі, у всіх Писаннях Старого й Нового Завіту, – зазначав він, звертаючись до свого уявного співбесідника чи читача, – ти знайдеш багато місця у яких серце згадується замість розуму, тобто замість пізнавальної сили» [3, c. 54].
Позиція дистинкції неявно виражена в Біблії, а в явному вигляді сформульована Б. Паскалем та Л. Фейєрбахом. У Біблії серце виступає у ролі не тільки мислення (Мт. 9,4, Лк. 1,51), воно розуміється й як почуття (Іс. 65, 24, Пс. 38,4, Прип. 25,20), воля (Дії 11,23, 1 Кор. 7,37), віра (Рим. 10,10) тощо. Беручи до уваги такі й подібні до них тлумачення, Б. Паскаль висунув тезу, в якій розрізняючи і протиставляючи «логіку серця» і «логіку розуму», стверджував, що «серце має свою основу, якої розум не знає» [4, с. 117]. Розвиваючи аналогічну тезу через протиставлення суб’єктивного і об’єктивного, індивідуального і всезагального, приватного і родового, Л. Фейєрбах наголошував, що «серце є носієм приватних, індивідуальних спонукань, розсудок – спонукань всезагальних», оскільки вважав, що «серце людини виявляється тільки в любові» [5, с. 66; 89].
Позицію синергійності обстоювали візантійське містичне і російське монаше богослов’я. Вона чітко виражена у протоісихастській та ісихастській традиції особистої молитви і безперервного містичного споглядання, яку ретельно наслідували афонські й російські ченці та прочани. Фундатори протоісихастської традиції – Євгарій Понтійський, Макарій Єгипетський, Ісаак Сірин, Максим Сповідник, Іван Ліствичник й Симеон Новий Богослов та ісихастської традиції – Григорій Синаїт і Григорій Палама, а також церковного інституту російських ченців – Ніл Сорський, Тихон Задонський, Серафим Саровський, Феофан Затворник й Ігнатій Брянчанінов теоретично розробляли і практично застосовували кардіогносію як метод читання в серці та психофізичний метод особистої молитви. Ці методи вони використовували послідовно. Спочатку кардіогносію як метод читання в серці, для його очищення та збереження шляхом постійного й неослабного контролю розуму над серцем, яке здатне породжувати пристрасті, образи і думки, що послаблюють увагу людини й відволікають її від містичного споглядання пре ображеного Бога. Потім психофізичний метод особистої молитви, інакше кажучи, безперервної молитви, молитви серця чи молитви Ісусової, з метою закликання Ісуса Христа, Святої Трійці у своє очищене серце, аби разом із ними боротися зі злом, поборювати ворога роду людського.
Опис кардіогносії як методу читання в серці міститься у пораді Ісаака Сірина, даній ним для ченців-початківців та мирян: «Увійшовши у виноградник серця свого, працюй в ньому, знищуй в душі твоїй пристрасті, старайся не знати зла людського» [6, с. 262]. А застосування психофізичного методу особистої молитви найкраще описано у Григорія Синаїта: «Зранку, сидячи на лаві висотою в ¾ фута (25 см. – Я. Г.), змусь розум з місця начальствування [або із голови] зійти в серце й утримай його в ньому. Похилившись же головою, ніби від утоми, а в грудях, плечах й шиї [від напруження] відчуваючи чуттєвий біль, подумки або душевно виголошуй безперервно: «Господи Ісусе Христе, змилуйся наді мною» […]. Повторюючи без перерви, постійно закликання Господа Ісуса, ти швидко попалиш й відтісниш помисли, невидимо побиваючи їх Божественним іменем» [7, с. 95-96].
Нарешті, позиція пріоритетності виражена в українському кордоцентризмі як національній філософії, а також в американському прагматизмі та російській релігійній метафізиці. Фундатори українського кордоцентризму як національної філософії Г. Сковорода, М. Гоголь, П. Юркевич й П. Куліш одиними із перших в історії християнської філософії створили самобутню й оригінальну українську національну філософську ідею – ідею першості серця перед розумом. Засновник українського кордоцентризму як національної філософії Г. Сковорода сформулював цю ідею у такому вигляді: «Голова всього в людині – людське серце», оскільки «без зерна горіх є ніщо, а людина без серця» [8, с. 244; 9, с. 363]. Інші речники філософії українського кордоцентризму й однодумці Г. Сковороди – М. Гоголь, П. Юркевич та П. Куліш – запропонували власні формулюваня цієї української національної філософської ідеї. М. Гоголь, ведучи мову про роль серця і розуму у людському житті, зазначав, що «розум не є вища в нас здатність, його посада не більше як поліцейська: він може тільки привести в проядок й розставити по місцях усе те, що в нас вже є» [10, c. 87]. На його думку, розум повністю залежить від серця. «Він йде вперед, коли йдуть вперед усі моральні сили в людині, й стоїть без руху й навіть йде назад, коли не підносяться моральні сили» [10, c. 267]. П. Юркевич, розглядаючи співвідношення сфери серця і сфери розуму у психічному житті людини стверджував, що «серце є основа душевного життя. Розум – тільки світло, яке цю основу освітлює». Він є «вершина, а не корінь душевного життя» [11, c. 95]. П. Куліш, підкреслюючи значення серця у людській діяльності, наголошував, що «найперша річ – серце щирей й якийсь голос із душевної глибини, котрий велить чоловікові йти вгору, а розум – слуга того голосу» [12, с. 112].
Український кордоцентризм як національна філософія був започаткований і розроблений в класичну добу української філософії, але на цьому його історія не завершилась. У новітній період української філсоофії центральна теза філософії українського кордоцентризму про першість серця перед розумом була розвинута І. Франком. Він доповнив її світоглядним акцентом на зв’язку серця української людини із суспільним ідеалом української національної спільноти. «Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, – писав І. Франко, – мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього, інакше він не буде існувати» [13, с. 18].
Український принцип переваги серця над розумом був заново відкритий чи перевідкритий Ч. С. Пірсом – одним із фундаторів американського прагматизму. Він, апелюючи до досвіду людства і здорового глузду, сформулював таку життєву аксіому: «Серце більше за голову та у сфері найбільш піднесених наших турбот тільки воно одне й присутнє» [14, с. 266]. З цієї аксіоми Ч. С. Пірс дедуктивно вивів правильний метод дії: «У ставленні до найголовніших життєвих турбот людина мудра йде за своїм серцем й не довіряє своїй голові. Такий метод повинен взяти на озброєння кожний, яким би могутнім інтелектом він не володів» [14, с. 265].
Пізніше українська національна філософська ідея про першість серця перед розумом була ще раз повторена у російській релігійній метафізиці, продубльована у такому її напрямі як метафізика глибокого серця Б. Вишеславцева. У цій метафізиці Біблія, біблійна антропологія і психологія тлумачились засобами аналітичної психології К. Юнга, а людське серце при цьому ототожнювалось із самістю – архетипом цілісності, колективного несвідомого. Базуючись на такому ототожненні, Б. Вишеславцев стверджував, що «розум і свідомість не є вищими в людині: ірраціональна й надсвідома самість є вищою» [15, с. 285].
Окреслена концептуальна перспектива дає підставу наголошувати на пріоритеті українських інтелектуальних лідерів у розробці проблеми першості серця перед розумом та вважати філософію українського кордоцентризму, з огляду на те, що ідеї американської і російської національних філософій схожі та співзвучні з українською національною філософською ідеєю, самобутньою й оригінальною, та такою, що має світове, планетарне чи глобальне значення.
Український націоналізм генетично пов'язаний із українським кордоцентризмом. Спільним між ними є те, що вони обидва кладуть в основу світогляду людське серце. Але якщо український кордоцентризм робить акцент на креативному, акціональному чи інтроспективному аспектах людського серця, то український націоналізм акцентує на волюнтаристичному аспекті людського серця.
У креативному кродоцентризмі виражена ідея духовного народження істинної людини (Г. Сковорода) та концепція творчої сили людського серця, що, зокрема, і спричиняє народження дійсної або справжньої людини (П. Юркевич). Акціональний кордоцентризм обстоює принцип циркуляції любові у соціальній піраміді, де любов трактується як основа суспільного життя (М. Гоголь) та ідею емоційно-почуттєвого джерела морального вчинку (П. Юркевич). Інтроспективний кордоцентризм постає або як воля до єднання із природою людської і Божественної особистості (Г. Сковорода), або як напружене емоційно-вольове прагнення до правди та свободи (Т. Шевченко і П. Куліш).
Вольовий український націоналізм, на противагу українському кордоцентризму та його аспектам, є світоглядом української людини ірраціональної волі або волюнтаристичної людини, світоглядом, що «має силу віри» [16, с. 13]. В українському націоналізмі волюнтаристична людина заступає креативну, акціональну та інтроспективну людини українського кордоцентризму. Багатоаспектна людина, ідеал якої запропонував український кордоцентризм, перетворилася в українському націоналізмі, що, звичайно, було зумовлено відповідними політичними реаліями, в одноаспектну людину. Але, незважаючи на це, в українському націоналізмі був збережений головний принцип українського кордоцентризму – принцип першості серця перед розумом. При цьому він був підсилений філософією волюнтаризму і філософією життя, які давали змогу через призму своїх концептів краще зрозуміти і усвідомити його. Вольовий український націоналізм повторював услід за філософією українського кордоцентризму та філософією німецького волюнтаризму, що «воля перша сила душі, а розум тільки її прислужник» [17, с. 29]. Він, в особі його ідеолога Д. Донцова, закликав «зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії» [16, с. 244]. Фактично, він закликав нарощувати активну силу, волю української нації до історії, до історичного буття та існування. Українська нація, за вченням вольового українського націоналізму, повинна здійснити прорив у світову історію, стати на історичній арені нацією з історією, історичною нацією чи нацією-державою. Саме у цьому сенс української національної ідеї як волі до світової історії, речником якої вважаєтсья український націоналізм.
Як бачимо, прагнення українського народу стати нацією, бажання мати власну незалежну національну державу та віра у здійснення цих національних ідеалів як світська релігія провідної верстви українського народу, українська націологія як теоретичне обгрунтування цієї націоналістичної віри чи світогляду обумовили виникнення вольового українського націоналізму. З його виникненням завершився перший або теологічний етап в еволюції українського дискурсу, дискурс-аналізу української проблеми і розпочався другий або націологічний його етап. Український кордоцентризм трансформувався і модифікувався та у новому соціальному контексті постав як український націоналізм.
1. Философський словарь. – К.: А.С.К., 2006. – 1056 с.
2. Булатов М. О. Філософський словник / М. О. Булатов. – К.: Стилос, 2009. – 575 с.
3. Ориген. О началах / Ориген. – Новосибирск: Наука, 1993. – 384 с.
4. Паскаль Б. Думки про релігію / Б. Паскаль. – Львів: Місіонер, 1995. – 172 с.
5. Фейербах Л. Избранные философские произведения / Л. Фейербах. – М.: Изд-во Полит. л-ры, 1955. – Т. 2. – 943 с.
6. Преподобный Исаак Сирин. Слова подвижнические / Исаак Сирин. – М.: Правило веры, 1998. – 435 с.
7. Преподобный Григорий Синаит. Творения / Григорий Синаит. – М.: Изд-во Новоспасского монастыря, 1999. – 160 с.
8. Сковорода Г. Пізнай в собі людину / Г. Сковорода. – Львів: Світ, 1995. – 528 с.
9. Сковорода Г. С. Твори / Г. С. Сковорода. – К.: Обереги, 1994. – Т. 2. – 480 с.
10. Гоголь Н. В. Выбранные места из переписки с друзьями / Н. В. Гоголь. – М.: Сов. Россия, 1990. – 432 с.
11. Юркевич П. Д. Вибране / П. Д. Юркевич. – К.: Абрис, 1993. – 416 с.
12. Вибрані листи Пантелеймона Куліша українською мовою писані / П. Куліш. – Нью-Йорк; Торонто: Українська вільна академія наук у США, 1984. – 326 с.
13. Франко І. Поза межами можливого. Що таке поступ? Одвертий лист до гал[ицької] української молодежі / І. Франко. – К.: Вид-во Українська прес-група, 2012. – 80 с.
14. Пирс Ч. С. Принципы философии / Ч. С. Пирс. – СПб.: Санкт-Петербургское филос. общество, 2001. – Т. 2. – 320 с.
15. Вышеславцев Б. П. Этика преображенного Эроса; Вечное в русской философии / Б. П. Вышеславцев. – М.: Республика, 1994. – 368 с.
16. Донцов Д. Націоналізм / Д. Донцов. – Лондон: Українська видавнича спілка; Торонто: Ліга визволення України, 1966. – 363 с.
17. Шлемкевич М. Загублена українська людина / М. Шлемкевич. – К.: Фенікс, 1992. – 168 с.
Transformation of Ukrainian discours from theology to natiology
The evolution of Ukrainian discours is analised at the article. The attention is focused on the theological and the naciological stagers of its development, on Ukrainial
Ukrainian cordocentrism and Ukrainan nationalism as their conceptual representations.
Keywords: Ukrainian discours, theology, natiology, sacred religion, secular religion, Ukrainian cordocentrism, Ukrainian nationalism.
Комментариев нет:
Отправить комментарий