Томас Фрідман: Ласкаво просимо до нашої Нової Ери. Як ми її назвемо? / Thomas L. Friedman: Welcome to Our New Era. What Do We Call It?

 Цікава стаття Томаса Фрідмана в The New York Times "Ласкаво просимо до нашої Нової Ери. Як ми її назвемо?" 

Епоху, в якій ми живемо Томас Фрідман назвав поліценом - неологізмом, що походить від грецького слова «полі», що означає «багато», і стосується ери, в якій зростаюча швидкість соціальних, економічних та технологічних трансформацій посилила складність для кожного з нас у визначенні нашого соціального, економічного та культурного статусу. Поліцен - це не ера єдності, а ера фрагментації. Ми всі пов’язані, але дедалі більш атомізовані. Постійне порівняння з інакшістю, штучні конфронтації ідентичностей, прискорення соціальних і технологічних змін ускладнюють найпростіше питання: «хто я і де моє місце»? Цифрова могутність парадоксально робить людину вразливою. Ідентичність стає не соціальною, а екзистенційною проблемою. Це загострює пошук дому - не лише фізичного, а культурного й смислового і вимагає уточнення особистої, національної та цивілізаційної ідентичності. А питання культури, цінностей, наративів і спільної пам’яті стають питаннями стійкості.

Отже, головне питання XXI століття звучить просто і водночас тривожно: «що для нас означає наш дім - і на чому ми готові його будувати?»

(c) Сергій Чаплигін

Читати Thomas L. Friedman. Welcome to Our New Era. What Do We Call It? українською 👇

Thomas L. Friedman is the foreign affairs Opinion columnist. He joined the paper The New York Times in 1981, after which he served as the Beirut bureau chief in 1982, Jerusalem bureau chief in 1984, in Washington as the diplomatic correspondent in 1989 and later the White House correspondent and economic correspondent. Mr. Friedman was awarded the 1983 Pulitzer Prize for international reporting (from Lebanon) and the 1988 Pulitzer Prize for international reporting (from Israel). He also won the 2002 Pulitzer Prize for commentary.

Протягом останніх кількох років я мусив ставити собі питання, якого ніколи раніше в житті не ставив: як нам назвати епоху, в якій ми живемо сьогодні?

Я народився в епоху «холодної війни», і більша частина моєї кар’єри колумніста припала на «післяхолодний період». Остання епоха — десятиліття з 1989 року, що характеризувалися однополярним домінуванням Америки — завершилася у 2020-х роках хаотичним виведенням американських військ з Афганістану, після чого відбулося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, яке підірвало європейську архітектуру безпеки часів холодної війни та постхолодної війни, а потім Китай став справжнім рівноправним економічним та військовим суперником США.

Моя перша думка полягала в тому, що ми повинні назвати цю нову епоху «після-післяхолодної війни», але це не мало сенсу. Ні, ми досягли моменту, який є набагато більшим, ніж наслідки переважно біполярного суперництва наддержав, що виникло в середині-кінці 1940-х років. Це народження чогось нового та надзвичайно складного, до чого ми всі повинні адаптуватися, і швидко — але як це назвати?

Сергій Чаплигін: Генеалогія Політичного

 Від форми життя до техніки управління.

Сучасна політика мислить себе як універсальну, раціональну й остаточну. 

Саме тому вона втратила пам’ять про власну умовність. Демократія подається як позаісторичний горизонт, свобода — як індивідуальна автономія, рівність — як антропологічна даність. 

Тому хотілося звернутися до походження самого Політичного, -  тих шарів смислу, які передують сучасним поняттям і які сьогодні майже повністю зникли з поля зору.

І саме «генеалогічний» підхід дозволяє побачити, що всі уявлення, якими оперує сучасна політика, є пізніми конструкціями, результатами конкретних історичних зламів, а не самозрозумілими істинами. 

Разом з тим генеалогія не шукає «витоків» у наївному сенсі й не вірить у лінійний прогрес. Вона ставить незручні запитання: як певні політичні форми виникли, за яких умов вони набули легітимності, і — головне — що було витіснене або знищене, аби ці форми стали можливими.

Звернення до давньої Греції не має на меті ані ідеалізацію Античності, ані ностальгію за минулим. Греція тут виступає  орієнтиром, яка дозволяє виявити радикальну інакшість первинного політичного досвіду. 

Адже грецька політика була не універсальною, а конкретною; не егалітарною, а диференційованою; не індивідуалістською, а спільнотною. Саме тому вона відкриває можливість критично поглянути на сучасну ліберальну ортодоксію не ззовні, а з глибини самої європейської традиції.

Для початку хотілося би показати, що політика колись була не механізмом управління, а формою життя; не технікою, а долею; не процедурою, а способом бути разом у світі. 

Сергій Чаплигін: Фрідріх Ратцель: "Географія — це доля"

Фрідріх Ратцель (Friedrich Ratzel) є ключовою фігурою у становленні політичної географії та геополітики. 

Саме його ідеї стали революційним кроком у розумінні взаємозв'язку між природним середовищем і людським суспільством. 

Стисло основні аспекти його ідей:

1. Концепція "життєвого простору" (Lebensraum)

Ратцель запровадив термін "життєвий простір" , який пізніше став центральною концепцією в геополітиці. Це не просто кількісний простір, а якісний - простір, що формується через взаємодію людини з навколишнім середовищем.

Ратцель підкреслював, що простір має такий самий фундаментальний сенс, як і час у історії. Простір не лише фон для подій, а активний учасник формування культур, народів і політичних систем.

Ідея "життєвого простору" допомогла пояснити, чому різні народи розвиваються по-різному залежно від географічного середовища. 

Наприклад:

Суворий клімат Півночі формує героїчну культуру боротьби з природою.

Степи та пустелі сприяють кочовому способу життя.

Річкові долини та луки створюють умови для сільського господарства.

Ця концепція стала основою для подальших досліджень у геополітиці, зокрема в роботах Макса Вебера, Галфорда Макіндера та Карла Гаусгофера.

2. Антропогеографія: людина як географічний феномен

Ратцель започаткував нову дисципліну — антропогеографію , яка вивчає людину як частину географічного середовища.

Він доводив, що будь-яке людське суспільство не може існувати без врахування географічних факторів. Кожен народ формується під впливом свого середовища, і це відбивається на його культурі, економіці та політиці.

Оскільки політика є одним із найважливіших проявів людської діяльності, антропогеографія природно перетворилася на політичну географію, яка вивчає вплив географічних факторів на держави, кордони та міжнародні відносини.

3. Географія як активний чинник історії

Ратцель радикально змінив погляд на роль географії в історичному процесі. До нього переважала думка, що історія визначається лише часом і соціальними факторами.

Ратцель стверджував, що географічне середовище не лише обмежує, але й напрямляє розвиток народів. Це створює "природну долю" кожного народу.

Наприклад:

Життя в горах заважає централізації влади, сприяючи формуванню малих автономних громад.

Портові міста стають центрами торгівлі та космополітизму, що впливає на їхню політику та культуру.

Цей підхід дозволив зрозуміти, чому деякі народи досягають успіху в певних умовах, а інші — ні.

4. Вплив на класиків геополітики

Ідеї Ратцеля стали основою для подальших досліджень у геополітиці. Вони були розвинені такими мислителями, як:

Галфорд Макіндер: Запропонував концепцію "серцевини землі" (Heartland), яка пояснює стратегічну важливість географічного положення для глобальної влади.

Альфред Меген: Досліджував роль морів і океанів у формуванні морської могутності держав.

Карл Гаусгофер: Розвинув ідеї Ратцеля у контексті необхідності економічної самодостатності (автаркія) та культурної експансії.

Ці теорії і сьогодні продовжують впливати на сучасну геополітику, зокрема у питаннях енергетичної безпеки, контролю над кордонами та стратегічних ресурсів.

5. Актуальність ідей Ратцеля сьогодні

Незважаючи на те, що ідеї Ратцеля були сформульовані понад сто років тому, вони залишаються актуальними:

У сучасному світі все більше уваги приділяється взаємодії людини з природою. Ідея "життєвого простору" допомагає зрозуміти, як географічні умови впливають на стале розвиток.

Сучасні конфлікти часто пов'язані з контролем над стратегічними територіями (віна в Україні, Близький Схід). Теорія Ратцеля допомагає аналізувати ці ситуації.

Розуміння того, як географія формує культуру та політику, важливе для дослідження культурних конфліктів та глобалізації.

Фрідріх Ратцель як батько-засновник геополітики, показав, що географія - це не лише тло, а активний чинник історії . 

Його ідеї про "життєвий простір" та антропогеографію залишаються фундаментальними для розуміння взаємозв'язку між природою, суспільством і політикою.

Він науково обґрунтував закон, який можна сформулювати так: "Географія — це доля" . 

Це твердження залишається актуальною основою для аналізу агресії московії в форматі геополітичних процесів.

Далі буде. А саме:

Україна та Балто-Чорноморська геоконфліктна зона як арена зіткнення двох цивілізаційних та геополітичних проектів: євразійського (московія) і євроатлантичного (Європа). 

Сергій Чаплигін: Ми приречені мислити великими просторами...

Завжди цікавила ландшафтна складова. Адже вона беззаперечно впливає на суспільні моделі, форму та швидкість історичного розвитку.

Та позначається  на формуванні історичних областей, які мають не тільки різну природу рельєфу та клімату  чи транспортно-комунікаційні особливості, а ще соціокультурні, соціопсихологічні, конфесійні різниці та, відповідно,  власну енергетику розвитку.

Недарма Лео Фробеніус вважав, що у будь-якої культури є "paideuma" - душа. Бо культури народжуються в природних умовах, - тому кожна з них має свій безпосередній зв'язок з тими географічними регіонами, де вони зародилися, як одночасний та унікальний історичний факт.

Ці різні відношення до простору і закладаються народами в їх ціннісних установках, що і визначають їх подальшу політичну історію.

Інтерфейс України – це стик великих геополітичних просторів - Європи та Євразії.  Це так звана конфліктна Балтійсько-Чорноморська Система. 

Симптоматично, що історія Київської Русі з геополітичної точки зору являла собою діалектику поєднання Лісу (слов'янського, осілого культурного кола) та Степу (туранського, кочового культурного кола).

Київська Русь, яка будувалася з Лісу, по-справжньому великою  стала після того, як змогла встановити контроль над Степом. До цього Ліс знаходився під контролем Степу – під егідою Хозарського каганату. І першим це зробив  Святослав. Тому саме з нього починається історія Київської Русі - коли з маленького локального князівства було створено потужну імперію, змінено баланс сил та накреслені обрії нашої подальшої історичної експансії.  Сьогодення цьому підтвердження. Київська Русь має перемогти Хазарію.

Як сказав, про походи Святослава, академік Б. Рибаков:  «... вони нагадують собою єдиний шабельний удар, який прокреслив на мапі Європи широке півколо від Середнього Поволжя до Каспію і далі по Північному Кавказу і Причорномор'ю до балканських земель Візантії».

Тому-то ми приречені мислити великими просторами...

Сергій Чаплигін: Про традицію та консерватизм

Ще Макс Вебер наголошував, що "традиція є безумовною цінністю, яка не опосередкована раціонально".

Але спробуємо дати основні розуміння традиції: 

1. сам процес передачі з покоління в покоління тих чи інших цінностей даної спільності; 

2. конкретні форми мислення, політичні та правові інститути, етичні та естетичні погляди, звички, які сприймаються як ціннісні;

3. ставлення даного покоління до цінностей, що передаються.

Тобто під традицією необхідно розуміти не просто старе й усталене, але саме ті звички, звичаї, цінності, які, формуючись, накопичувалися століттями, передаючись з покоління в покоління та є значущими для цього суспільства донині.

Але коли ситуація змінюється, коли в суспільстві починають відбуватися руйнівні трансформації, що загрожують усьому звичному способу життя, то як зазначає Карл Мангейм, "прагнення підірвати існуючий порядок ніби ззовні впливає на консервативну свідомість, змушуючи її осмислити свою історичну роль..." .

Тобто відбувається рефлексія консервативного світогляду, перетворення його у ідеологічну систему та напрям суспільно-політичної думки.

Тому під під консерватизмом розуміється складний механізм, за допомогою якого людська цивілізація закріплює та ставить собі на службу всі досягнення суспільства. 

Недарма Герд-Клаус Кальтенбруннер визначає консерватизм як "позачасову дійсну систему універсальних цінностей ", що стоїть на одному рівні з такими загальнолюдськими категоріями, як традиція, релігія, етика, культура.

Більше того, сама цивілізація (під якою ми розуміємо стійкий у своїх типологічних рисах і архетипах духовний, соціокультурний, господарський та етнічний комплекс, який постійно розвивається), є реальним втіленням консервативних принципів, бо вона фіксує та зберігає певну систему соціальних, політичних та духовних відносин, "рятуючи" суспільство від "війни всіх проти всіх". 

У цих цілях у цивілізаціях і  формуються "обмеження" у вигляді системи права, держави, релігії. 

А консерватизм і є саме тією духовно-психологічною основою цих "обмежувачів", головними елементом будь-якої держави, із втратою якої державність занепадає.

Адже саме консервативна складова цивілізації дозволяє не тільки зберігати вже існуючі інститути, а й розвиватися в рамках існуючих у даному суспільстві релігійно-морального світогляду, системи цінностей, форм державних та правових відносин.

Сергій Чаплигін: Соціокультурні аспекти історичної пам'яті...

Цікаво про концепцію історичної пам'яті у французького філософа та соціолога Моріса Альбвакса (Maurice Halbwachs 1877-1945 рр.) - учня філософа-інтуїтивіста Анрі Бергсона та засновника французької соціологічної школи, одного з  представників позитивізму Еміля Дюркгейма. 

Саме він ввів у науковий обіг поняття «колективна пам'ять», а також висунув та обґрунтував тезу про колективну пам'ять як засіб самоідентифікації різних спільнот людей.

На жаль, в існуючій вітчизняній науці практично не розкрита тема зв'язку образу минулого з проектами майбутнього.

Стисло щодо його концепції.

Альбвакс  виходить з того, що індивіду доступні два види пам'яті – індивідуальна та колективна.

Пам'ять як відображення людською свідомістю того, що було в минулому досвіді, шляхом запам'ятовування, відтворення та впізнавання, перетворюється на соціокультурне явище, коли  фокусує увагу на колективному чи нормативному аспектах пам'яті.

Тому він запропонував спогади спільної  історії розглядати як суспільний феномен, необхідний в соціальній практиці для виживання суспільства. Саме колективна пам'ять є, на його думку, запорукою ідентичності суспільства. 

Пам'ять не є сумою спогадів окремих людей, а певним колективним витвором, який розвивається під впливом сім'ї, релігії та соціальної групи через мовні структури, повсякденні життєві практики та громадські інститути.

Відповідно зміст пам'яті (що потрібно пам'ятати, а що ні) визначається завданнями сьогодення, які стоять перед етносом, народом, нацією...

Тобто історична пам'ять – це не просто одне з джерел інформації про минуле, а й засіб самоідентифікації індивіда чи будь-якої соціальної групи. Так само як без індивідуальної пам'яті немає особистості, так і без колективної (історичної пам'яті) немає нації.

Що дає історична пам'ять на формування національної ідентичності? 

По-перше, знання витоків тієї чи іншої нації чи держави. 

По-друге, формування образу  «Іншого» (самоідентифікація вимагає протиставлення своєї нації сусіднім).

По-третє, відбуваються пошуки міфів та символів, здатних згуртувати націю, поєднуючи різні міфи у загальну тканину національного наративу, тим самим закладаючи основу тієї чи іншої концепції національної ідентичності.

Таким чином образ минулого стає проявленням сьогоднішніх цінностей.

Зрозуміло, що минуле неможливо змінити, але його образ піддається переробці, контури якого задаються потребами сьогодення.  

Це можна проілюструвати аналогіями з індивідуальною пам'яттю - аби зробити навіть якусь найпростішу дію «тут і зараз», ми маємо актуалізувати більший чи менший шар власної пам'яті.

Крім того історична пам'ять має ще одну функцію – це трансляція історичного досвіду іншим поколінням.

І її зміст залежить не тільки від завдань сьогодення, а й проектів майбутнього.

Сергій Чаплигін: Що таке сучасна олігархія

Ось міркую - у нас дуже багато говорять і пишуть про олігархію. Цей термін давно вже перетворився на такий собі політичний штамп.

Однак, що стосується теоретико-методологічного обґрунтування поняття «олігархія», розкриття її соціально-економічного змісту, як одного з різновидів тіньової економіки, то воно практично перебуває на нульовій позначці.

Сучасну олігархію не можна зрівнювати ані з олігархією Античного світу, яка була легітимною в очах тодішнього суспільства, як аристократична еліта, яка тримала в своїх руках і владу, і власність (подібний статус олігархії відповідав морально-етичним нормам античного суспільства), ані з фінансовою олігархією XIX-XX стт., яка стала результатом відносно тривалого історичного процесу концентрації і централізації капіталу, що призвело до формування фінансового капіталу.

Системоутворюючим фактором сучасної олігархії є корупція - зрощування функцій приватного бізнесу та державного управління.  Сутність сучасної олігархії визначається не масштаб капіталу, а результат злиття корумпованого чиновництва з приватним бізнесом. 

В цьому контексті олігархами слід вважати конкретних осіб, які створили бізнес або прийшли до влади на основі тіньової змови між владою і бізнесом (це злиття відбувається не лише на державному рівні, а й на місцевому).

Олігархії притаманна нечесні та недобросовісні форми конкуренції, яка не гидується такими брудними методами, як рейдерство, тіньова змова щодо монопольних високих цін, аж до вбивств конкурентів.

Це все завдає не лише найбільшої матеріальної, але й морально-етичної шкоди українському суспільству.

Високі прибутки олігархії не є критерієм, що характеризує ефективність їх менеджменту, - злиття з владою дає можливість олігархічному бізнесу використовувати отримані корупційним шляхом привілеї і не докладати зусиль до підвищення ефективності системи управління (підвищення конкурентоспроможності господарюючих суб'єктів за рахунок поліпшення якості продукції, інноваційного характеру виробництва, формування привабливого іміджу підприємства і т. п.). 

Сучасна олігархія в основному спирається на сировинний сектор і на експортну орієнтацію сировинних продуктів, що ставить під загрозу реалізацію стратегічних цілей розвитку країни, орієнтованих на впровадження інноваційних технологій в національну економіку;.

Іншими словами, для олігархії характерний неефективний менеджмент. 

А це проявляється в прагненні олігархічних структур на отримання миттєвого прибутку будь-якою ціною і засобами, а не на досягнення конкурентних переваг, що обумовлює їх невисокий рівень корпоративного управління, недооцінку розробки стратегічного менеджменту, відсутність інвестицій в новітні технології, безвідповідальну соціальну політику, збереження практики кумівства, земляцтва та ін.

Але основною причиною гіпертрофованих масштабів олігархії в Україні завжди була слабкість влади.

Сергій Чаплигін: Про корабель Тесея, соціальний конструкт та державність...

Пам'ятаєте про Тесея – героя давньогрецьких міфів?Про нього ми знаємо від Плутарха, який, власне, і описав епізод, що дав назву одному цікавому парадоксу.

Цар Криту, Мінос, за смерть його сина Андрогея наклав на Афіни данину: кожні 9 років йому мусили віддавати 7 юнаків і 7 дівчат на поживу чудовиську Мінотавру - людині з головою бика. 

Тесей, зжалившись над невинними людьми, призначеними в жертву та вирішив покласти край жорстокому звичаю. Він сам викликався бути жертвою, але за умови, що якщо він здолає Мінотавра голіруч, то афіняни більше не платитимуть данину людьми. Вирушивши на кораблі з Афін на Кріт серед юнаків та дівчат, приречених на загибель, він переміг потвору, й за допомогою нитки Аріадни вибрався із лабіринтів Мінотавра та повернувся на батьківщину разом із врятованими товаришами. 

Плутарх пише, що вдячні афіняни зберігали його корабель аж до часів Деметрія Фалерського, прибираючи старі дошки та балки в міру того, як вони занепадали, і ставлячи на їхнє місце інші, нові.

І тут серед філософів виник спір, - "а чи це той самий корабель, чи вже інший, новий? А якщо спорудити зі старих дощок інший корабуль, який з них буде справжнім?"

Це створило "парадокс корабля Тесея", який звучить так: "Якщо всі складові частини вихідного об'єкта були замінені, чи залишається він тим самим об'єктом?".

Пам'ятаєте річку Геракліта?  "В одну річку не можна увійти двічі". Адже вода вже витекла, і формально це вже інша річка. Але ми  завжди називаємо її одним ім'ям, але чи та сама це річка, враховуючи, що "безперервно одна маса води прибуває, інша убуває". 

Арістотель тут з Гераклітом  не погоджується - "навіть якщо змінилася "матерія", незмінною залишається "форма", тобто сутність  річки. І  в своїй "Політиці" він запитує нас, - чи залишається тією ж держава з урахуванням того, що його громадяни "одні постійно вмирають, інші народжуються". Виходить, що держава залишається тією ж самою державою, навіть коли в ній сотню разів змінилися всі мешканці і навіть усі базові параметри, якщо люди погоджуються такою її рахувати.

В сучасній теорії пізнання є категорія, яку нам впроваджують - "соціальний конструкт Бергера-Лукмана" як виявлення способів, за допомогою яких індивіди і групи людей беруть участь у створенні соціальної реальності. Під цю категорію підпадає все те, що відбувається між людьми і що не можна помацати  – закони, держави, міжнародні організації, гроші (як платіжний інструмент). Тобто природа соціальних конструктів інтерсуб'єктивна. Іншими словами, соціальні конструкти існують тільки тому, що люди про це домовилися, і лише доти, доки люди в них вірять. 

Сергій Чаплигін: Римькі боги Конс і Лібер як архетипи консерватзму та лібералізму

Термін «консерватизм» вперше використав учень Ж. де Местра та Ф. де Бональда - Франсуа Рене де Шатобріан в 1821 році.

В своєму журналі «Conservateur» він підсумував погляди своїх вчителів та визначив цим терміном ту традицію, яка сьогодні має називу «класичний консерватизм».

Але філософський підсумок консерватизму походить значно раніше - ще від Е. Берка. Згадаємо - ще Берк дав оцінку непродуманим реформам та нововведенням в своїй книзі «Роздуми щодо революції у Франції».

Таким чином сам термін «консерватизм» виник пізніше появи консервативної  ідеології та філософії.

Сам термін «консерватизм» означає не тільки «збереження».

В індоєвропейських мовах ще - «надійність», «ефективність», «стійкість» (порівняйте «закон» «споконвічно» та ін).

А ось тут цікаво.

В Стародавньому Римі був такий бог Конс (Consus), який відповідав за вирощений та збережений на наступний посів урожай. Тобто він був відповідальний за відтворення та постійне народження у вигляді незмінного відновлюючогося процесу успіху - творчості благ та цінностей на конкретному ґрунті (культурі).

А ще був бог Лібер (Liber), який відповідав за тимчасову та миттєву насолоду зі зібраного урожаю. Це стосувалося аграрного циклу та зовнішнього світу та його ушляхетнення.

Але бог Конс відповідав ще й за ушляхетнення внутрішнього світу людини, нагадуючи їй про тяжку працю на ниві самовдосконалення. А це, як ми знаємо, тяжкий процес - адже шляхетність вимагає постійних зусиль, які пов’язані з творчістю та підтримкою деяких цінностей, які зростають на конкретному ґрунті (культурі). Тому Конс відповідав ще й за розуміння, і саме звернення до нього робило людину розуміючою та усвідомленою (conscius). Звідси також походить здатність рахуватися з розумінням та думками іншої людини, як цінністю, що проявляється в згоді та однодумсті (consesus)

Відповідно будь-яке явище у римлян розглядалося з точки зору руху в бік Вічності (consecrato), що гарантувало успіх, на відміну від profanatio  - непросвітлений та не посвячений стан повного нерозуміння, який веде не лише до неуспіху, а й загибелі.

Істина, для римлян, полягала в знанні мір та меж продуктивного, єдності минулого, сьогодення та майбутнього, - в наслідках та взаємодії...

В історико-культурній та політичній дійсності саме через бога Конса,для будь-якого римлянина,  проявлялася будь-яка традиція успіху, який хотілося мати і в майбутньому

Так що історія дає нам іноваційні уроки - зміни та розвиток ефективні, поки пам’ятають про свій зв’язок та приналежність до тієї постійності, яка їх підтримує...

Сергій Чаплигін: Соціокультурні аспекти історичної пам'яті

Цікаво про історичну пам'ять у французького філософа та соціолога Моріса Альбвакса (Maurice Halbwachs, 1877-1945 рр.) - учня філософа-інтуїтивіста Анрі Бергсона та засновника французької соціологічної школи, одного з  представників позитивізму Еміля Дюркгейма. 

Саме він ввів у науковий обіг поняття «колективна пам'ять», а також висунув та обґрунтував тезу про колективну пам'ять як засіб самоідентифікації різних спільнот людей.

На жаль, в існуючій вітчизняній науці практично не розкрита тема зв'язку образу минулого з проектами майбутнього.

Стисло щодо його концепції.

Альбвакс  виходить з того, що індивіду доступні два види пам'яті – індивідуальна та колективна.

Пам'ять, як відображення людською свідомістю того, що було в минулому досвіді, шляхом запам'ятовування, відтворення та впізнавання, перетворюється на соціокультурне явище, коли  фокусує увагу на колективному чи нормативному аспектах пам'яті.

Тому він запропонував "спогади спільної  історії" розглядати, як суспільний феномен, необхідний в соціальній практиці для виживання суспільства. Саме колективна пам'ять є, на його думку, запорукою ідентичності суспільства. 

Пам'ять не є сумою спогадів окремих людей, а певним колективним витвором, який розвивається під впливом сім'ї, релігії та соціальної групи через мовні структури, повсякденні життєві практики та громадські інститути.

Відповідно зміст пам'яті (що потрібно пам'ятати, а що ні) визначається завданнями сьогодення, які стоять перед етносом, народом, нацією.

Тобто історична пам'ять – це не просто одне з джерел інформації про минуле, а й засіб самоідентифікації індивіда чи будь-якої соціальної групи. Так само як без індивідуальної пам'яті немає особистості, так і без колективної (історичної пам'яті) немає нації.

Що дає історична пам'ять на формування національної ідентичності? 

По-перше, знання витоків тієї чи іншої нації чи держави. 

По-друге, формування образу  «Іншого» (самоідентифікація вимагає протиставлення своєї нації сусіднім). 

По-третє, відбуваються пошуки міфів та символів, здатних згуртувати націю, поєднуючи різні міфи у загальну тканину національного наративу, тим самим закладаючи основу тієї чи іншої концепції національної ідентичності.

Таким чином, образ минулого стає проявленням сьогоднішніх цінностей.

Зрозуміло, що минуле неможливо змінити, але його образ піддається переробці, контури якого задаються потребами сьогодення.  

Це можна проілюструвати аналогіями з індивідуальною пам'яттю - аби зробити навіть якусь найпростішу дію «тут і зараз», ми маємо актуалізувати більший чи менший шар власної пам'яті.

Крім того, історична пам'ять має ще одну функцію – це трансляція історичного досвіду іншим поколінням.

І її зміст залежить не тільки від завдань сьогодення, а й від проектів майбутнього.

Сергій Чаплигін: Концепція "Глобальної Британії"

Щодо  "Global Britain in a Competitive Age" - концепції зовнішньої та військової політики Великобританії, яка за словами є найзначнішим переглядом зовнішньополітичної та оборонної стратегії з часів «Холодної війни».

Після референдуму 2016 року уряд Великої Британії почав використовувати термін «Глобальна Британія», як назва стратегії, яка буде основою зовнішньої політики після «Брекзіту».

Великобританія має дотримуватися  традиції глобального поведінки  і не сприймати себе на міжнародному рівні лише європейським гравцем. Адже до XX століття  Британська імперія розташовувалася на території п'яти континентів. Внутрішні кордони країни мали набагато менше значення для британців, ніж кордони імперії, а це зміцнювало у свідомості нації силу та великі можливості щодо власного месіанства, розвитку торгівлі, соціального патерналізму, а також захисту територій в домініонах, протекторатах та колоніях імперії. Поступово усвідомлення могутності імперії і глобальне мислення нації стали невід'ємною частиною національної самосвідомості, і до цих пір ці поняття в значній мірі визначають менталітет британців.

Тому, згідно цієї концепці Велика Британія має лишиться «глобальною» і після виходу з ЄС (як це було протягом останніх чотирьох століть) дотримуватися своїх національних інтересів, як всередині країни, так і за її межами. 

Нагадаю. Політику Великої Британії формують еліти, які складаються з правлячої аристократії, представників офіцерської касти, банкірських домів, дипломатичного корпусу та ін., з їх концепцією імперської спадщини у структурі національної ідентичності - Global Britain, що означає претензію на роль одного з світових лідерів після звільнення країни  від «тягаря брюссельських правил».

Напрямки.

США - топ пріоритет. Рівноправні відносини з п'ятіркою Ради Безпеки ООН. Залишитися  ключовим гравцем на Середньому Сході та поставити новий акцент на Індо-Тихоокеанський регіон, як центр світового зростання. 

Співдружність Націй є величезною перевагою, тому що дозволяє Британії взаємодіяти з широкою мережею країн по всьому світу зі схожою історією, правовою спадщиною та інститутами.

Для вирішення подібних питань Великобританія має повернути технологічне лідерство та забезпечити країну новими інструментами впливу на хід світових подій. Точками зростання повинні стати штучний інтелект, квантові обчислення, космос, кібернетика, біотехнології…

Для реалізації цих цілей Британія готує збільшення витрат на національну оборону відразу на 24 млрд фунтів стерлінгів. Ще 4 млрд буде спрямовано на інноваційні технологічні проекти. 

За планами Лондона Британія повинна в найближчі чотири роки стати провідною військово-морською державою  (тільки число ядерних боєголовок, які використовуються на британських атомних підводних човнах має збільшитися до 260) і серйозно оновити сухопутні сили. 

Відповідно на Близькому Сході, в східній частині Середземного моря і в Чорноморському регіоні Британія створює власну систему альянсів і партнерських відносин.

Все дуже просто -  в найближчі десять років знову стати Global Britain.

Щодо України.  

Московитська агресія щодо України вималювала нову геополітичну ситуацію, в якій остання вимушена шукати союзників в протистояння московитському експансіонізму. Це співпадає з метою Великої Британії, яку цікавить створення геополітичного бар'єру між московією і Європою, як важеля тиску. У Лондоні розуміють, що важелі тиску, створені в Скандинавії, країнах Балтії, Туреччині та на Кавказі, не йдуть в жодне порівняння з тим геополітичним тиском, який може бути створено в Україні. Відповідно в силу об'єктивних і суб'єктивних обставин і складається політичний та військово-технічний союз Україна-Британія.

N. B. Бажаючі можуть ознайомитися з стратегічним оглядом безпеки, оборони, розвитку  та зовнішньої політики «Глобальна Великобританія в конкурентну епоху». Документ має 114 сторінок - наймасштабніший  з часів холодної війни. 

У Редьярда  Кіплінга є пригодницький роман для юнаків «Кім», де за сюжетом, Кімбол О'Хара - хлопчик-сирота європейського походження, який виріс серед азіатів, випадково виявляється втягнутим у геополітичне суперництво між Британською та московитськими імперіями за панування в Південній і Центральній Азії  в XIX - початку XX століть - «Велику гру». Завдяки Кіплінгу ця гарна і емоційно заряджена метафора увійшла в широкий оборот.

Але «Велика гра» це не тільки метафора, а й історична реальність. У неї є глибоке коріння в традиційній для Центральної Азії  геополітичної багатовекторності. Історично в Центральній Азії не склалося єдиної, жорсткої, усталеної  структури. Тут  складним чином переплелося безліч різноманітних, нестабільних і перемішаних між собою структурних утворень. Недарма Збігнев Бжезінський в своїй «Великій шахівниці» називає Кавказько-Центрально-Азійський геополітичний регіон «Євразійськими Бакланами». Саме це дозволяло (та й дозволяє)  великим зовнішнім гравцям, за допомогою цілеспрямованої політики, викликати до життя ті чи інші соціально-історичні та культурно-ідентифікаційні нашарування реальності. Адже класичні геополітичні теорії, починаючи з часів Гарольда Маккіндера, пов'язують боротьбу за Центральну Азію з боротьбою за світове панування в цілому. Посткласичні ж, в свою чергу, пропонують декілька геополітичних напрямків за якими може «рухатися» Центральна Азія. 

Як метафора, так і реальність «Великої гри», чи «Великої гри-2» в ХХІ столітті наразі залишається актуальною й для України.

Бо як слушно зауважив Кіплінг: «Тільки коли всі помруть - скінчиться Велика гра!».

Сергій Чаплигін: Душі геополітики та їхні якості

Лео Фробеніус вважав, що у будь-якої культури є "paideuma" - душа.

Бо культури народжуються в природних умовах, - тому кожна з них має свій безпосередній зв'язок з тими географічними регіонами, де вони зародилися, як одночасний та унікальний історичний факт.

Він також розрізняв два "якісних" культурних відношеннь до простору - "телуричне" (лат. "tellus", "земля") та "хтоничне" (грецьк. "ctonoz", "ґрунт").

Де "телуризм" є "чоловічим" прагненням до зросту від землі, а"хтонизм" - "жіночим" бажанням заритися в глибину землі.

Ці різні відношення до простору і закладаються народами в їх ціннісних установках, що і визначають їх подальшу політичну історію.

Тут варто згадати також політичну географію Фрідріха Ратцеля з його визначенням Lebensraum ("живого простору"), який має свій Raumsinn ("сенс") в соціально-політичному бутті народів.

Якщо дослідити ще ландшафт та клімат, які теж впливають на суспільні моделі, форму та швидкість історичного розвитку, то чому в Україні досі не постала солідна геополітична школа?

Адже ми маємо відвічне протистояння Лісу (слов'янського, осілого культурного кола) та Степу (туранського, кочового культурного кола), які не накладаються один на одного, а породжують конфліктну вісь Схід-Захід.

Недарма  Семюел Гантінґтон автор праці «Зіткнення цивілізацій і перебудова світового порядку» (The Clash of Civilizations and the Remaking of World Order) зазначає, що в ХХІ столітті світ кардинально змінився: розмежування і зіткнення між країнами, континентами, націями тепер вґідбуваються не через ідеологічні відмінності (як було в період Cold War), а на ґрунті культурних та ціннісних розбіжностей.

Варто почитати стенограму його виступу в Києві на круглому столі в Національному інституті стратегічних досліджень, в рамках спільної освітньої програми Ради національної безпеки і оборони України та Гарвардського університету (США) – «Національна безпека України», на тему «Новий світовий порядок у XXI столітті: тенденції та европейський вимір».

А також Юрія Липу - "Призначення України", де він пропонував звернути увагу на іншу вісь - "Північ" (норманське, морське культурне коло) та "Південь" (еллінсько-візантійське, суходільне культурне коло).

Сергій Чаплигін: Феномен дводумства

У романі Джорджа Орвелла «1984» одним з ключових понять є «дводумство» («doublethink»). 

Під ним розуміється такий стан свідомості людини, при якому вона одночасно приймає два взаємно суперечливі переконання як правильні, що часто суперечать логіці, її власним спогадам і просто відчуттю реальності. 

Дводумство виховується в людях партією «АНГСОЦ» і є стандартом мислення та свідомості як серед членів «внутрішньої» партії (вища партійна еліта), так і серед членів «зовнішньої партії» (рядових членів).

Цей стандарт не поширюється на більшу частину суспільства – так званих «пролів», що становлять приблизно 85 % населення Океанії. «Проли» повинні перебувати в напівтваринному стані та взагалі ні про що не замислюватись за винятком того, як забезпечити задоволення своїх мінімальних життєвих потреб. «Яких поглядів дотримуються маси та яких не дотримуються – байдуже. Їм можна надати інтелектуальну свободу, оскільки інтелекту вони не мають».

Головний герой роману Вінстон Сміт, член зовнішньої партії та співробітник Міністерства любові, отримує можливість познайомитися із забороненою в Океанії книгою Ґолдштайна «Теорія та практика олігархічного колективізму».

У ній розкриваються подробиці того, що таке дводумство:

«... Дводумство означає здатність одночасно дотримуватись двох переконань, що суперечать одне одному. Партійний інтелігент знає, в який бік змінювати свої спогади; отже, усвідомлює, що шахраює з дійсністю, а проте за допомогою дводумства він запевняє себе, що дійсність залишилася недоторканною. Цей процес має бути свідомим, інакше його не здійсниш акуратно, але має бути і несвідомим, інакше виникне відчуття брехні, а значить, і провини. Дводумство — душа АНГСОЦу, оскільки партія користується навмисним обманом, твердо тримаючи курс до своєї мети, а це вимагає повної чесності. Говорити явну брехню і одночасно в неї вірити, забути будь-який факт, що став незручним і витягти його із забуття, ледь він знову знадобився, заперечувати існування об'єктивної дійсності і враховувати дійсність, яку заперечуєш, — все це абсолютно необхідно. Навіть користуючись словом «дводумство», необхідно вдаватися до двозначності. Бо, користуючись цим словом, ти визнаєш, що шахраюєш з дійсністю; ще один акт дводумства — і ти стер це з пам'яті; і так до нескінченності, причому брехня весь час на крок попереду істини. У кінцевому рахунку саме завдяки двозначності партії вдалося (і хто знає, ще тисячі років може вдаватися) зупинити хід історії» (Частина друга, IX: книга Ґолдштайна «Теорія і практика олігархічного колективізму», розділ 1).

Як видно з наведеного уривка, дводумність вимагає від людини чималих зусиль для того, щоб вона могла легко і швидко переналаштовувати свою свідомість на змінні установки партії і не відчувати при цьому внутрішнього дискомфорту. 

Тобто, у що людина ще вчора вірила (вірніше – навчилася і звикла вірити), сьогодні треба повністю забути і почати вірити в нове, навіть якщо це нове на 180 градусів відрізняється від старого. Те, що, наприклад, вчора вважалося білим, слід вважати чорним. При цьому людина повинна не вдавати, а щиро сприймати це як чорне. 

У романі ця здатність переналаштовуватись виражається словом «біло-чорний»: 

«... Ключове слово тут — біло-чорний. Як і багато слів новомови, воно володіє двома протилежними значеннями. У застосуванні до опонента воно означає звичку безсоромно стверджувати, що чорне — це біле всупереч очевидним фактам. У застосуванні до члена партії — благонамірну готовність назвати чорне білим, якщо того вимагає партійна дисципліна. Але не тільки назвати, а й вірити, що чорне — це біле; більше того: знати, що чорне — це біле, і забути, що колись ти думав інакше. Для цього потрібна безперервна переробка минулого, яку дозволяє здійснювати система мислення, яка по суті охоплює всі інші і іменована на новоязі двомисленням» (Частина друга, IX: книга Ґолдштайна «Теорія і практика олігархічного колективізму», розділ 1).

Отже, важливою підмогою у формуванні здібності партійців володіти дводумством є новомова. 

Для того щоб дводумство остаточно увійшло в життя громадян, треба послідовно розвивати їх здібності.

На першому етапі вони називатимуть біле чорним і навпаки тому, що цього вимагає партія. 

І невиконання цієї установки загрожує людині різними неприємностями. Аж до приміщення у катівні Міністерства любові.

Сергій Чаплигін: Сьогоднішні «цивилізовані» люди просто на іншому рівні повторюють архетипи поведінки та ціннісні системи «дикунів»

«Стародавнє суспільство або дослідження ліній людського прогресу від дикості через варварство до цивілізації» - книга американського антрополога, етнографа та соціолога Льюїса Генрі Моргана (1818-1881 рр.).

В ній Морган визначає «цивілізацію» як стадію в яку вступає людство після стадії «варварства», яке,  у свою чергу,  змінює собою стадію «дикості». 

За Морганом «дикість» характеризує племена, що займаються збиранням та примітивними видами полювання.

«Варварство» - племена зайняті найпростішими видами сільського господарства та скотарства – без чіткого поділу праці та розвитку соціально-політичних інститутів. 

А «цивілізація» вже знаменує собою стадію появи письма, соціально-політичних інститутів, міст, ремесел, технологічних удосконалень, розшарування суспільства на класи, появу розвинених релігійних систем.

Навіть найшвидший огляд значення термінів «дикість-варварство-цивілізація» показує, що в ньому ми маємо справу з концептами епохи Просвітництва (прогресизму та історицизму) в їх некритичній стадії.

Адже віра у поступальний розвиток історії («теорія прогресу») та  односпрямований характер  універсального шляху людства за загальною логікою розвитку від дикості до цивілізації була характерною рисою ХІХ століття.

До речі таке тлумачення цивілізації цілком прийняли марксисти, вписавши її у свою теорію зміни економічних формацій.  Робота Моргана «Стародавнє суспільство» була покладена в основу одної з базових марксистських праць — книги Ф. Енгельса «Походження родини, приватної власності та держави».

Але вже в ХХ столітті ці аксіоми історичного оптимізму, універсалізму та історицизму постали під сумнівом - виявляється, що на працю розуму якраз найбільш суттєво впливає несвідоме (міфи, архетипи, етнотравми та ін.). 

І хоча зовні здається, що шлях людини прямо веде від полону несвідомого до царства розуму (і це і є прогрес та зміст історії), насправді з'ясовується, що несвідоме  виявляється набагато сильнішим і як і раніше багато в чому визначає роботу розуму. 

За К. Юнґом, свідомість людей є змінною ("сучасною"), а позасвідоме завжди залишається незміним та самототожнім ("архетипом"). 

Відповідно зміна раціональності, соціальних моделей чи культурних кліше зачипає лише поверховий рівень людської думки, в той час як глибинні архетипи ж завжди залишаються незмінними.

Тому об'єктивна реальність архетипів є незрівнянно більш сталою, ніж структури людської свідомості і ключ до свідомості завжди лежить в сфері позасвідомого, а не навпаки.

Отже, сьогодні ми говоримо про «цивілізацію», яка приходить не замість і після «дикості» та «варварства», а продовжує разом з ними  співіснувати.

В такому розумінні «цивілізація» не знімає «дикість» і «варварство», долаючи їх, а й сама будується саме на «диких» та «варварських» засадах, які просто переходять у область несвідомого.  

Але вони від цього не лише нікуди не зникають, але, навпаки, набувають над людством необмежену владу – оскільки вважаються «подоланими» і «неіснуючими». 

Відповідно претензії на подолання колишніх фаз - омана, а насправді сьогоднішні «цивилізовані» люди просто на іншому рівні повторюють архетипи поведінки та ціннісні системи «дикунів». 

Цим і пояснюється та разюча різниця між претензіями людського розуму на гармонійне, мирне і освічене існування під покровом прогресу і розвитку та історичною практикою життя народів і суспільств, повної воєн, насильства, жорстокості, геноциду цілих рас та народів,  розгулу збочень та психічних розладів, що постійно посилюються.

І сьогоднішній час не просто не виняток, а вершина загострення.

Сергій Чаплигін: Етапи історії незалежності України: з 1991 року було встановлено не незалежність держави українського народу (нації), а незалежність колоніальної адміністрації від метрополії

Щороку, на День Незалежності, пригадуються події минулих років:

24 серпня 1991 року Україна була проголошена незалежною державою. 

Однак незалежність здобула не Українська Нація, а колоніальна адмiнiстрацiя. 

Проголошення незалежності стало актом перемоги колоніальної адміністрації над силами національно-визвольної революції.

Колоніальна адміністрація не побажала встановлювати державу Україна правонаступницею визвольних змагань українського народу. Правове поле вона створила через копіювання правотворчості Московії (СССР) та через запозичання окремих норм західних країн. Жодної адаптації законів до звичаєвого права українського народу не було зроблено. Було знехтувано моральним законом та традиціями українського народу як засадами правової системи. 

Відповідно була створена відсторонена від реального суспільства держава.

Але попри внутрішню суперечливість Акту Проголошення Незалежності, подія 24 серпня 1991 року була безумовно позитивним кроком на шляху національного унезалежнення українського народу. 

Референдум 1 грудня 1991 року встановив державну незалежність України i обрав Президента, якого уповноважив захищати суверенітет держави.

Але колоніальна адмiнiстрацiя, проголошуючи незалежність України, не мала наміру підпорядковуватись волі українського народу. Народ для неї залишився лише фактором легітимації її влади.

Як видно з подальшої історії відмова влади від ядерного статусу держави, мораторію на атомну енергетику, знищення звичайної зброї, що здійснювалася на вимогу США i НАТО, втручання в кадрову та в економічну політику з боку урядів США, Євросоюзу та Московії, нафтогазовий диктат Московії, інвестиційний диктат МВФ, нарешті московсько-українська війна та iншi факти квазісуверенностi влади, то сумніву немає, що національно-визвольна революція не завершилась і досі.

Але повернемося до подій, що передували 24 серпня 1991 року. 

На останньому етапі історії Радянського Союзу його розвалювала декілька груп сил: нацiоналiстичнi рухи та націонал-демократична опозиція в поневолених націях, Єльцинський уряд московщини та антиімперська часитна московитської демократії, а також партійно-державна бюрократія союзних республік.

Найпотужнішою серед поневолених націй була Українська. 

В українському середовищі було два бачення щодо боротьби за незалежність України: революційна та еволюційна.

Революційну лінію представляли націоналісти, еволюційну – націонал-демократи.

Революційна лінія, представлена націоналістами, виходила з наступного:

Даніель Фріберг: Метаполітика правих

Метаполітика – це війна за соціальні перетворення на рівні світогляду, мислення та культури. За будь-якою парламентською боротьбою стоїть боротьба метаполітична, вона передує їй, легітимізує і підтримує її. Метаполітика, в ідеалі, зводить парламентаризм до формального закріплення результату.

 Пропонуємо переклад Сергія Чаплигіна з книги Daniel Friberg “The Real Right Returns”. 

Щоб знайти підхід до вирішення фундаментальних проблем, з якими зіткнулася Європа, недостатньо озиратися назад, або реагувати на зовнішні прояви тих глибоко укорінених причин вимирання європейської культури і народів. Ми повинні ясно визначити контекст і причини тієї ситуації, в якій опинилися, аналізувати їх, і потім діяти – в політичному і культурному планах, в залежності від наших висновків. 

Що нам потрібно, так це метаполітичну думку і дію. Метаполітичний аналіз пов’язаний не тільки з очевидною, поверхневою політичною активністю, він вивчає, те що контролює і впливає на розвиток суспільства в цілому протягом тривалих періодів, що є пов’язаним з глибинними цінностями і свідомістю пересічних громадян. 

Метаполітика розглядає культуру, економіку, історію, а також зовнішню і внутрішню політику, а не просто державу, партії і нації. Щоб отримати можливість змінити суспільство конструктивно і міцно, ми повинні розуміти його як єдине ціле, як організм. 

В останні десятиліття, більшість організацій, що діють в інтересах європейських народів, обрали ті стратегії, які були ефективні історично, але які більше не є актуальними, – бо сучасність все змінила. Наслідування політичним і революційним перемогам минулого приречене на провал. По простому, був, є і буде лише один Цезар, один Наполеон, і не більше! 

Ми повинні зрозуміти з історії не лише як отримати владу і вплив, але також що взагалі таке влада, в чому вона полягає і як формується. 

Сергій Чаплигін: Що взагалі є історією людства, як такою?

А що взагалі є історією людства, як такою? 

Неминучий прогрес до свободи та просвіти? Чи історія боротьби класів або пригноблених меншин за звільнення? І в чому взагалі полягає сенс протистоянні прогресистів  традиціоналістам?

Адже всі ці ідеї (переходу від «традиційного суспільства» до «сучасного») є наслідком уявного тріумфу епохи Просвітництва, яка являє собою сукупність досліджень, які спробували  пояснити зрушення, пережиті суспільством з кінця XVIII ст. до другої половини XIX ст., а потім і далі в  ХХ столітті.

Де головними складовими є:

- ідея про звільнення свідомості від «міфу»;

- філософський емпіризм;

- індуктивна логіка як основний метод;

- ідея про «людину» як онтологічну одиницю;

- ідея про «невід'ємні права» людини замість християнської етики;

- ідея про суспільний договір;

- ідея про народний суверенітет.

Хоча сам термін «прогресу» говорить лише про часовий період, а не про внутрішній стан, цей міф продовжує, тим не менш, жити в колективному несвідомому. Його живучість забезпечується, не в останню чергу, фактом індустріалізації західноєвропейських суспільств в зазначений хронологічний період, який співпав з періодом торжества політичного лібералізму і виявився з ним тісно пов'язаний.

Так може все-таки правий Макс Вебер, який говорить, що сучасному суспільству властивий ряд культурних констант: «розчаклування світу» та «раціоналізація» свідомості людини?

Але чи дійсно втілення цих ідей в життя  і є частиною розвитку?

Сергій Чаплигін: Фрідріх Ратцель - автор "Катехизису для імперіалістів"

Фрідріх Ратцель (1844 - 1904) -  професор Лейпцизького університету, соціолог та етнолог, основоположник антропогеографії  та  політичної географії, засновник геополітики як науки,  

Його геополітичні дослідження не втратили своєї актуальності досі, і, найчастіше, як і раніше, є відправною точкою в аналізі та моделюванні геополітичних процесів.

Ратцель вважається "батьком-засновником" геополітики, хоча сам він використав термін "політична географія". Його головна праця має називу "Політична географія" (1897). (Термін "геополітика" ввів у своїх працях шведський соціолог і політолог Юхан Рудольф Челлен (1864 - 1922), який перебував під великим впливом праць Ратцеля).

Світогляд Фрідріха Ратцеля як вченого формувався під впливом еволюціонізму та дарвінізму, в ідеології він був пангерманським націоналістом.

У своїй ключовій роботі "Політична географія" Ратцель стоїть на позиціях "органіцизму" - методологічного принципу, відповідно до якого ті чи інші соціальні феномени розглядаються за аналогією до явищ живої природи, а специфіка суспільних процесів та відносин роз'яснюснюється згідно закономірностей природних явищ. Для Ратцеля держава є живим організмом, укоріненим на ґрунті. Ратцель стверджує і доводить, що ґрунт є основною та незмінною даністю, навколо якої обертаються інтереси народів. Таким чином, історія народу зумовлена територією, на якій він проживає, та ґрунтом, який він вирощує.(Під словом "ґрунт"  Ратцель має на увазі навколишнє середовище в найширшому значенні цього слова, починаючи з повітря, світла і небесного склепіння і закінчуючи землею, що обробляється та камінням, який вінчає один з найкрасивіших його храмів. Таким чином, будь-яке вивчення будь-якого народу ми повинні починати з ґрунту, на якому він живе і діє і який нерідко служить батьківщиною вже великої кількості поколінь).

Держава є відображенням:

Сергій Чаплигін: Пролегомени до етнології

«Етнос» - грецьке слово, «eθνος» (ethnos). Означає «народ» поряд з іншими грецькими синонімами, такими як genoς (генос), fulh ( «фюле»), dήμος («демос») і laoς («лаос»). 

Але всі ці слова - «етнос», «генос», «фюле», «демос» і «лаос» - мають різні смислові нюанси.

«Етнос» - це одна з назв народу, що поступово стала науковим терміном. Грецьке «eθνος» близьке до слова «eθος» ( «етос»), від якого утворено поняття «етика». «Етос» означає «вдача», «поведінка», «мораль». А етика – є смисловим синонімом моралі. 

Адже архаїчний давньогрецький корінь «eθ-» (eth-), від якого утворені обидва слова «етнос» і «етос», означав «населену місцевість», «місцевість, в якій знаходиться село чи поселення». 

Але не місто, так як місто - це poliς, («поліс»), похідним від якого є  - «політика».

Таким чином, у нас є просторове уявлення про населення сільської місцевості (eθ), є поняття «вдачі», «моралі» та «звичаю» (eθος), і є визначення «народу» (eθνος). І все це об'єднується в понятті «етнос». 

Тому "етнос" - це органічне суспільство, яке є на певній території та відрізняється загальною мораллю.

Сергій Чаплигін: Людина, яка придумала «ґендер»

Джон Вільям Мані (1921-2006 рр.)- американський психолог і сексолог, дослідник біології статі та сексуальної ідентичності людини. Саме він запозичив з англійської граматики та ввів у вжиток такі терміни, як «ґендерна ідентичність», «ґендерна роль», «сексуальна орієнтація», «парафілія» та ін.

З 1950-х років працював в Університеті Джонса Гопкінса в Балтиморі на посадах професора педіатрії та медичної психології.  Саме там у нього з'явилася теорія про те, що вроджена стать не має впливу на те, як людина ідентифікує себе, а набагато більше значення має «ґендер» людини – те, як її виховують та які вона отримує «установки» від суспільства та ін.

На підставі цих поглядів він почав пропагував коригувальні операції для пацієнтів із патологіями сексуального розвитку. В 1966 році на прийом до нього  потрапив однорічний малюк на ім'я Брюс Реймер, який внаслідок нещасного випадку отримав серйозну травму статевого члена і практично втратив цей орган.Обстеживши малюка, Мані вирішив «переробити» хлопчика на дівчинку.«Цінність» експерименту полягала в тому, що у Брюса був брат -близнюк Брайан. Тобто можна було одночасно спостерігати за «ґендерною соціалізацією» двох братів - одного як дівчинки, іншого як хлопчика. Брюсу в 1,5-річному віці зробили операцію (кастрували), перейменували на «Бренду» та посадили на жіночі гормони. Батькам було суворо заборонено розповідати дітям, що «Бренда» народилася хлопчиком. Щороку дітей відправляли до доктора Мані на огляд та обстеження, де він фіксував результати свого експерименту, писав наукові статті та підручники, отримував нагороди та залучав величезні гранти на подальші дослідження. У 1970-х Мані прозвітував перед світовим науковим співтовариством у тому, що експеримент пройшов успішно та його «ґендерну» теорію повністю доведено. Один брат, як і обіцяно, виріс конвенційною дівчинкою, а інший – хлопчиком. 

Тобто, стать (біологія) - це ніщо, а ґендер (виховання) – все. 

Але про цей експеримент та, що з ним сталося насправді, в 1990-х роках розповів вже дорослий Девід Реймер. Чому Девід, а не «Бренда»? Як виявилося «Бренда» не вписалася в теорію доктора Мані. Незважаючи на те, що її виховували як дівчинку, напихали гормонами і суворо зберігали таємницю її народження, «Бренда» відчувала себе не у своїй «шкірі» - дівчата не приймали її в свої компанії, вона весь час билася з братом, хотіла бути хлопчиком і була дуже самотньою дитиною. Коли в «Бренди» почався пубертат, її страждання стали такими нестерпними, що вона почала думати і говорити про самогубство. Тоді мати, вбита почуттям провини, розповіла «Бренді», що він народився хлопчиком. «Бренда» знову змінив свою стать - зробив операцію, пройшов гормонотерапію і вибрав собі нове ім'я – Девід. У 20 років він зробив першу спробу самогубства. Але знайшов в собі  сили жити далі і навіть одружився з жінкою з трьома дітьми, яких він усиновив. У 30 років дізнавшись, що його випадок використовується доктором Мані для підтвердження своїх божевільних «ґендерних» теорій, він публічно розповів правду про цей експеримент і своє зруйноване життя. У 2000 році Джон Колапінто написав книгу "As Nature Made Him: The Boy Who Was Raised As a Girl", в якій розповів усі подробиці історії Брюса-«Бренди»-Девіда Реймера.

У 2002 і 2004 роках обидва брати Реймери покінчили життя самогубством. Спочатку Брайан (36 років), а потім Девід (38 років). 

P.S. Під час дебатів щодо педофілії доктор Мані стверджував, що педофілія пов'язані з любов'ю, а не з сексом. Як з'ясувалося пізніше, до медичних оглядів лікаря входив показ дітям порнографії та імітації статевого акту. Такі дії доктор Мані пояснював тим, що дитячі сексуальні ігри є дуже важливими для формування здорової «ґендерної ідентичності» людини.