Сучасна політика мислить себе як універсальну, раціональну й остаточну.
Саме тому вона втратила пам’ять про власну умовність. Демократія подається як позаісторичний горизонт, свобода — як індивідуальна автономія, рівність — як антропологічна даність.
Тому хотілося звернутися до походження самого Політичного, - тих шарів смислу, які передують сучасним поняттям і які сьогодні майже повністю зникли з поля зору.
І саме «генеалогічний» підхід дозволяє побачити, що всі уявлення, якими оперує сучасна політика, є пізніми конструкціями, результатами конкретних історичних зламів, а не самозрозумілими істинами.
Разом з тим генеалогія не шукає «витоків» у наївному сенсі й не вірить у лінійний прогрес. Вона ставить незручні запитання: як певні політичні форми виникли, за яких умов вони набули легітимності, і — головне — що було витіснене або знищене, аби ці форми стали можливими.
Звернення до давньої Греції не має на меті ані ідеалізацію Античності, ані ностальгію за минулим. Греція тут виступає орієнтиром, яка дозволяє виявити радикальну інакшість первинного політичного досвіду.
Адже грецька політика була не універсальною, а конкретною; не егалітарною, а диференційованою; не індивідуалістською, а спільнотною. Саме тому вона відкриває можливість критично поглянути на сучасну ліберальну ортодоксію не ззовні, а з глибини самої європейської традиції.
Для початку хотілося би показати, що політика колись була не механізмом управління, а формою життя; не технікою, а долею; не процедурою, а способом бути разом у світі.
І, можливо, саме через це повернення до забутого досвіду стає можливим не відтворення минулого, а мислення майбутнього інакше.
Тому для початку.
Перше. У центрі грецького політичного досвіду стоїть поліс — не держава в сучасному сенсі, а форма спільного існування, органічна спільнота, де політичне, етичне, культурне і сакральне не були розділені.
Поліс не був контрактом між автономними індивідами. Він передував їм. Людина ставала людиною не завдяки правам, а завдяки приналежності.
Арістотелівське визначення людини як zōon politikon означає те, що людина реалізує себе лише в межах політичної спільноти. Позаполісна людина — або бог, або тварина, яка поза межами спільноти втрачає людську міру.
Політика тут була продовженням культури, а не її заміною. Саме тому поліс на відміну від модерної держави (абстрактної, централізованої, бюрократичної) був органічним і тримався чеснотах та почутті належності.
Друге. Одне з найбільших непорозумінь сучасності — проєкція наших уявлень про свободу і рівність на Античний світ.
Для греків свобода (eleutheria) не означала автономію індивіда. Вона означала приналежність до роду, до полісу, до спадщини. Вільним був не той, хто звільнився від зв’язків, а той, хто мав глибокі зв’язки.
Так само і рівність (isonomia). Вона не була природною і не поширювалася на всіх. Рівність існувала між тими, хто належав до демосу. Вона була інструментом органічної спільноти полісу, засновані на спільному походженні, ієрархії та культурній ідентичності.
Раби, іноземці, випадкові мешканці — всі вони перебували поза політикою, не через «несправедливість», а через саму логіку полісу як замкненої спільноти.
Саме ця обмеженість і була умовою інтенсивності політичного життя.
Третє. Демос формувався за міфічним і правовим принципом, за яким громадяни (politeia) є нащадками корінних жителів полісу - автохтонів (походження з землі полісу).
Саме це забезпечувало стабільність полісу, запобігаючи "розмиванню" ідентичності через імміграцію.
Політична рівність (isonomy — рівність перед законами, isotimy — рівний доступ до посад, isotelia — рівність у податках, isegory — свобода слова) випливає з цієї спільної ідентичності, а не з природної рівності всіх людей як такої.
Рівне право всіх громадян брати участь у зборах не означало, що вони за природою рівні, а те, що вони з спільної спадщини отримують спільну здатність здійснювати право голосу, яке є суто привілеєм громадян.
Рівність в цьому розумінні не є метою, а відповідним засобом для мистецтва політики.
Тому грецький демос — є класичною моделю "диференціалізму" (права на відмінність), де рівність існує всередині конкретної спільноти, а не як загальний принцип, що розповсюджується на варварів та руйнує культурні межі з ними.
Четверте. Грецька політика народжується не лише з раціонального розрахунку, а з синтезу logos і mythos.
Платон, Арістотель, Геродот — усі вони мислять у горизонті міфу.
Платон використовує міф для ідеальної держави, Арістотель — для етики, Геродот — для культурної релятивності.
Міф не був вигадкою, а способом вписати політику в космічний і моральний порядок.
Сучасна політика, навпаки, пишається своєю «де-міфологізацією». Але разом із міфом вона втратила і сенс. Залишилася лише процедура, спектакль, менеджмент інтересів.
З генеалогічної перспективи сучасна ліберальна демократія постає не як вершина історичного розвитку, а як його спрощення.
Вона не поглибила політичне — вона його редукувала.
Там, де колись була спільнота, з’явився індивід; де була приналежність — право; де культура визначала форму життя — постала процедура. Політика перетворилася на техніку узгодження приватних інтересів.
Свобода в цій логіці дедалі більше означає розірваність, а не зв’язок. Вона звільняє індивіда від приналежності, але залишає його сам-на-сам із власною вразливістю. Рівність більше не організовує спільне життя — вона його вирівнює. Солідарність поступається контракту, пожертва — розрахунку, спільна доля — приватному вибору.
Саме тому сучасні суспільства, попри зовнішню стабільність, стають дедалі менш стійкими зсередини. Вони втрачають здатність до самопожертви, до тривалості, до захисту того, що не можна виміряти правом або процедурою.
Політичне виживає, але як оболонка — без коріння, без пам’яті, без форми життя, яка могла б його наповнити.
«Античний тоталітаризм» — це анахронізм. Тоталітаризм XX століття прагнув контролювати кожну думку, кожен рух, кожну приватну сферу. Поліс же контролював лише публічну сферу, і то через участь, а не через примус.
«Замкнута банка» дала неймовірну інтенсивність культурного і політичного життя: філософію, трагедію, демократію, громадянську чесноту.
Рим переміг, але засвоїв грецьку культуру; Македонія Александра поширила еллінізм до Індії. Закритість не задушила — вона вибухнула назовні.
Ідея, що певна спільнота потребує певної культурної та ідентичної однорідності, щоб вона функціонувати як політична одиниця, сьогодні звучить як «права» ідея. Але це не вина Арістотеля чи греків. Просто сучасна ліберальна демократія намагається ігнорувати цю потребу.
А якщо взяти інтенсивність полісу (масштаб, участь, ідентичність) і поєднати її з можливостями XXI століття? А цифровому міфу запропонувати новий міф, який би знову давав сенс спільному життю?
Комментариев нет:
Отправить комментарий