Сергій Грабовський: Україна наша премодерна, або Ноктюрн для постсовка

Парадокс ситуації полягає в тому, що постсовєцький світ (теоретично – Другий світ у процесі переходу від Модерну до Постмодерну) насправді значною мірою є премодерним. А якщо позначити цю ситуацію більш науково, то йдеться про відсутність суцільних міжлюдських комунікацій, інфраструктури і громадських “розпросторених”, некланових спільнот. Не кажучи вже про так званий “екстенсивний” спосіб ведення сільського господарства, коли його зростання навіть за умов величезних капіталовкладень совєцької доби забезпечувалося рухом “ушир” (найбільший відсоток розораних ґрунтів у Европі), а не “угору” й “углиб”. А це ж не просто “длубання у ґрунті”, а, як має бути добре зрозумілим після Гайдеґґера, ще й онтологічна передумова всіх ментальних побудов. Схожим чином й промислове зростання (знов-таки, і практично, і у людських головах) забезпечувалося побудовою нових виробничих потужностей та залученням нової робочої сили, а не потоком технологічних новацій та інтенсифікацією виробництва. Власне, совєцька економіка (і слідом за нею українська) радше б мала бути схарактеризована як “промисловий феодалізм”, ніж “індустріалізм” – бодай у розумінні А. Сен-Сімона.

Премодерним є і ставлення до часу і його переживання. “Наш час заміряється – подіями, як у середньовічному соціумі (що й не диво, скоро сама історія є дискретно-подієва: сума порізнених моментів чину на тлі тяглої статистики чужої волі)… і недарма хронологічна прив’язка зазвичай дається у нас, навіть у розмові, не “такого-то дня такого-то місяця такого-то року”, чим звичайно відкривається европейський роман 19-го століття (19-го – не 20-го!, а, як у древніх ірландських сагах – “се сталось, коли Конхобар, разом зі своїми найшляхетнішими воями, сидів в Елайн-Маху” (“Народини Кухуліна”): “за Гетьманщини”, “за царя”, “за Австрії”, “за Польщі”, “за німців” [1]...

Відтак, у силу сказаного, і стрибок-ривок (чи еволюційний перехід) до нової культури, нового суспільства, нової людини (детальніше про неї трохи згодом) для постсовєцької частини Другого світу видається вкрай проблематичним. Принаймні, допоки не будуть вповні вирішені ті проблеми, які є типологічними для “реального”, “системного” (за умовности цих термінів) Модерну.