Научные исследования об императоре Андронике І Комнине

Митрофанов, А. Ю. Император Андроник Комнин в поэзии Вольфрама фон Эшенбаха. Очерки по истории Ренессанса XII века : монография. — СПб. : Изд-во СПбДА, 2022. — 276 с. — ISBN 978-5-906627-99-5.

Книга А.Ю. Митрофанова "Император Андроник Комнин в поэзии Вольфрама фон Эшенбаха. Очерки по истории Ренессанса XII века" - это научное исследование, посвященное влиянию фигуры византийского императора Андроника I Комнина и его эпохи на творчество немецкого средневекового поэта Вольфрама фон Эшенбаха, автора "Парцифаля", раскрывающее исторические реалии и литературные аллюзии в его произведениях, связывая их с интеллектуальным контекстом XII века. 

Основные аспекты исследования:

Андроник Комнин как историческая личность: Книга анализирует личность и правление императора Андроника I Комнина (1183-1185), его амбиции, реформы и падение, которые оставили яркий след в византийской истории.

Влияние на Вольфрама фон Эшенбаха: Исследуются поэтические тексты Вольфрама, в частности, его крупные романы (например, «Парцифаль» и «Титурель»), где прослеживаются параллели, отсылки и заимствования, связанные с Византией и Андроником.

Образ легендарного рыцаря Фейрефица (сводного брата Парцифаля) у Вольфрама фон Эшенбаха был вдохновлен реальной биографией и «восточными похождениями» Андроника I Комнина.

"Ренессанс XII века": Работа рассматривает интеллектуальное и культурное оживление XII века, показывая, как западноевропейские авторы, такие как Вольфрам, воспринимали и интерпретировали события и образы из Византийской империи.

Связь литературы и истории: Книга изучает, как исторические события и личности трансформировались в средневековой литературе, и как поэзия отражала или искажала реальность. 

Эта работа представляет собой важный вклад в изучение средневековой литературы и истории Византии, освещая малоизвестные связи между Востоком и Западом в эпоху Крестовых походов. 

Каждан, А. П. Император Андроник Комнин в поэзии Вольфрама фон Эшенбаха // Каждан А. П. Очерки по истории Византии и южных славян. — СПб.: Алетейя, 2002. — С. 132–141. — (Серия «Византийская библиотека. Исследования»).

В творчестве Вольфрама фон Эшенбаха, выдающегося немецкого поэта начала XIII века, византийский император Андроник I Комнин (правил 1183–1185) не упоминается напрямую под своим историческим именем. Однако исследователи медиевистики находят его черты в образах восточных правителей в его главных эпических произведениях.

Контекст и литературные параллели

1. Образ в романе «Парцифаль»

В «Парцифале» влияние византийской политики конца XII века прослеживается через описание роскоши и интриг восточных дворов. Исследователи (например, в трудах П. Керна) отмечают, что Вольфрам был хорошо осведомлен о событиях в Константинополе через рыцарей-крестоносцев.

Тирания и падение: Трагическая судьба Андроника Комнина — его приход к власти на волне народного гнева и последующая жестокая казнь — служила для рыцарской поэзии того времени примером переменчивости фортуны (Fortuna).

Связь с Анжуйской династией: Вольфрам акцентирует внимание на связях между западными рыцарями и Востоком, что исторически соотносится с пребыванием Андроника в изгнании при дворах ближневосточных правителей.

2. «Виллехальм» и восточный колорит

В неоконченной поэме «Виллехальм» Вольфрам описывает противостояние христианского и мусульманского миров. Здесь влияние личности Андроника проявляется в описании «греческого» коварства и сложности дипломатических отношений.

Византийские императоры у Вольфрама часто предстают как носители древней, но «уставшей» легитимности, что соответствует историческому закату династии Комнинов, завершившемуся катастрофой 1204 года.

Исторические очерки: почему это важно для Вольфрама?

Личный опыт современников: Вольфрам творил вскоре после Четвертого крестового похода. Рассказы о падении Константинополя и воспоминания о жестоком правлении Андроника были живы в памяти немецкой знати.

Эстетика «Греции»: Для Вольфрама Византия (часто называемая просто «Грецией») была источником драгоценных тканей, технологий и магических знаний. Андроник Комнин, будучи фигурой почти легендарной по своей дерзости и физической силе, идеально вписывался в архетип «сильного, но грешного» правителя, который Вольфрам исследовал через своих персонажей.

Рекомендуемые ресурсы для изучения

Для более глубокого анализа исторического контекста и литературных связей можно обратиться к следующим материалам:

Ознакомиться с академическим анализом византийских влияний на немецкий эпос можно в электронной библиотеке Middle High German.

Исторический очерк о правлении Андроника Комнина доступен в архивах Византийского временника.

Тексты Вольфрама фон Эшенбаха на языке оригинала и в переводах представлены в проекте Bibliotheca Augustana.

Андроник Комнин у Вольфрама — это не столько исторический портрет, сколько символ столкновения блестящей цивилизации с хаосом личных амбиций, что является центральной темой немецкого куртуазного эпоса.

Україна як стійкий екзархат Візантійської традиції (ULTIMA PROVINCIA - PRIMA HEREDITAS)

 УКРАЇНА ЯК СТІЙКИЙ ЕКЗАРХАТ ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ТРАДИЦІЇ (ULTIMA PROVINCIA - PRIMA HEREDITAS)

«Україна - це не пост-радянський простір. Це пост-візантійський простір. Ми є правонаступниками Імперії Ромеїв на берегах Дніпра та в підніжжі Карпат, зберігаючи її політичну гнучкість, духовну висоту та стратегічну глибину».

1. Політична спадковість: Від Галича до сучасної Республіки

Поки інші території, що входили до складу Імперії, пережили повний розрив із візантійським правом або потрапили під вплив деспотичних азійських моделей, Україна (зокрема через Галицько-Волинську державу) зберегла візантійську модель «Симфонії» — балансу між владою, законом та громадою.

Аргумент: Ми не просто «територія», ми — політична провінція, яка переросла в самостійний центр, зберігши код візантійського республіканізму та міського права (що пізніше трансформувалося в Магдебурзьке право з візантійським корінням соборності).

2. Церковний аспект: Канонічна неперервність

Україна — єдина територія Мезоєвразії, яка зберегла прямий, неперервний генетичний зв’язок із Матір’ю-Церквою Костянтинополя.

Аргумент: Отримання Томосу про автокефалію — це не створення чогось нового, а відновлення статусу України як центральної «Київської митрополії» Вселенського Патріархату. Ми є єдиним простором, де візантійська літургійна та канонічна традиція розвивається органічно, а не як штучна імперська декорація.

3. Правова тяглість: Руська Правда як «Номоканон»

Візантійське право (Еклога, Прохірон) не зникло, воно розчинилося в нашому звичаєвому праві та козацьких конституціях.

Аргумент: Україна залишається провінцією Візантії в сенсі юридичного мислення. Наша повага до прав особистості та водночас до інституційного порядку — це спадок, принесений до Галича разом із кодексами, які виконував Андронік Комнін.

4. Наративна стійкість: Опір «Третьому Риму»

Саме статус «останньої провінції справжньої Візантії» робить Україну головним ворогом московського проекту «Третього Риму».

Аргумент: Московія намагалася вкрасти візантійські символи (герб, титули), але Україна зберегла візантійську сутність (свободу, складність, зв’язок із грецьким джерелом). Київ є «Константинополем (Царгородом) Півночі», який не дає фальсифікувати історію Мезоєвразії.

5. Геополітична місія: Реставрація Ойкумени

Як остання жива провінція, Україна має місію знову об’єднати чорноморсько-карпатський простір у нову систему безпеки та співпраці.

Аргумент: Наша війна за суб’єктність — це візантійська «Реконкіста». Ми повертаємо ці землі в лоно європейської, середземноморської цивілізації, де розум і закон домінують над тиранією.

6. Україна як Репозиторій Візантійського Логосу

Україна сьогодні виступає не просто правонаступницею, а єдиним живим Репозиторієм візантійського політичного, юридичного та духовного «коду» (Логосу) у Мезоєвразійському просторі. У той час як інші колишні провінції Імперії зазнали повної асиміляції або цивілізаційного розриву, Україна зберегла візантійську матрицю як дієву операційну систему свого державотворення.

6.1. Збереження «Вихідного Коду» (Original Source Code)

На відміну від проектів-симулякрів (зокрема московського «Третього Риму»), які запозичили лише зовнішню візантійську атрибутику, Україна зберегла внутрішню суть: симфонію влади та громади, примат закону над волею правителя та республіканську складність політичного життя.

Теза: Україна є сховищем (репозиторієм) справжньої візантійської дипломатії та стратегічної гнучкості, що дозволяла Костянтинополю виживати в умовах постійного оточення.

6.2. Канонічна та Юридична Легітимність

Через прямий зв’язок із Вселенським Патріархатом та рецепцію римського права, закладену ще Андроніком I та Ярославом Осмомислом, Україна залишається єдиною зоною, де візантійська правова традиція розвивається органічно.

Теза: Ми не реставруємо Візантію — ми її продовжуємо. Україна є законним «Вічним Екзархатом», що утримує правове поле Мезоєвразії в межах цивілізованого світу (Oikoumene).

6.3. Стратегічний Актив для Майбутнього

Роль України як Репозиторію означає, що саме тут зберігаються ключі до врегулювання конфліктів у Чорноморсько-Балтійському регіоні. Візантійський Логос пропонує інструменти «м’якої сили», релігійної дипломатії та багаторівневих союзів, які є набагато ефективнішими за грубу силу.

Теза: Україна розгортає візантійські стратегічні алгоритми для створення нової архітектури безпеки, де інтелект та системний аналіз стають головною зброєю.

Висновок: «Визнання України Репозиторієм Візантійського Логосу повертає нам цивілізаційну суб’єктність. Ми не шукаємо свого місця в Європі — ми повертаємо Європі її східний фундамент, очищений від імперських спотворень».

7. Візантійський Ісихазм як операційна система Українського Духу

7.1. Григорій Сковорода: Софійний ісихазм

Григорій Сковорода переклав візантійську практику nepsis (тверезості розуму) на мову мандрівного філософа.

Зв'язок: Його «пізнай себе» та «культура серця» — це пряма рецепція вчення Григорія Палами про нетварне світло, що сяє всередині людини. Сковорода довів, що внутрішня свобода (ісихія) є міцнішою за будь-яку зовнішню імперську ієрархію.

7.2. Розстріляне Відродження: Ісихазм дії

На перший погляд, модерністи 1920-х були атеїстами, але їхній «психологічний та вітальний романтизм» (Хвильовий) є формою ісихазму в дії.

Зв'язок: Пошук «загірної комуни» або «блакитної ефірності» — це метафізична туга за тим самим Фаворським світлом. Вони шукали внутрішню вертикаль у хаосі революції. Це ісихазм, що вийшов на барикади, намагаючись одухотворити матерію.

7.3. Шістдесятники: Ісихазм як опір (Тиха молитва)

Для Василя Стуса, Івана Світличного та Ліни Костенко ісихазм став формою екзистенційного виживання в умовах тоталітаризму.

Зв'язок: «Стоїцизм серця». Здатність зберігати внутрішню цілісність (спокій) у камері чи в ізоляції. Вірші Стуса — це сучасні псалми, де «самособоюнаповнення» є технікою ісихастського самопізнання перед обличчям смерті.

7.4. Пост-модерністи: Метафізична іронія та пошук центру

У світі, де «все є текстом», сучасні українські інтелектуали (від авторів «Бу-Ба-Бу» до сучасної метафізичної поезії) використовують ісихастські паузи для пошуку справжнього серед симулякрів.

Зв'язок: Коли світ перетворюється на шум, «візантійська тиша» стає найрадикальнішим актом протесту. Пост-модерний ісихазм — це вміння знайти «порожнечу, що світиться» всередині деконструйованої реальності.

«Український ісихазм — це не втеча від світу, а метод накопичення внутрішньої сили для його трансформації. Це здатність українця зберігати "тишу всередині бурі"».

8. Трансляція Ромейського спадку через Оттоманську імперію та Кримське Ханство

Ми стверджуємо, що вплив Стамбула (Константинополя) та Бахчисарая на Україну був не лише військовим, а насамперед цивілізаційним, оскільки обидві держави були органічними спадкоємцями візантійських державних та правових традицій.

8.1. Оттоманська Порта як «Візантія після Візантії»

Османська імперія не знищила візантійські структури, а «загорнула» їх у нову ісламську оболонку. Мехмед II Фатіх офіційно прийняв титул Qayser-i Rûm (Цезар Риму).

Спадкоємність: Візантійська податкова система, дипломатичний етикет, міське управління та навіть архітектура (Айя-Софія як матриця для мечетей) транслювалися в Україну через оттоманську присутність.

Вплив на Україну: Для українського козацтва та шляхти Порта була зрозумілим ієрархічним партнером. Це була школа «високої політики», де українські еліти вчилися глобальній грі між великими імперіями.

8.2. Кримське Ханство: Степова Візантія

Гіреї вважали себе прямими спадкоємцями не лише Чингізидів, а й володарів Криму — колишньої візантійської провінції.

Спадкоємність: Бахчисарай зберіг візантійську культуру садів, водопостачання, вишукану придворну поезію та правові нюанси взаємодії з християнськими громадами (система мілетів).

Вплив на Україну: Кримське Ханство було для України головним провідником середземноморської культури. Військово-політичні союзи (наприклад, Хмельницького з Іслам-Гіреєм) — це не просто тактика, а взаємодія двох частин єдиного поствізантійського простору, що протистояли зазіханням Півночі.

8.3. Синтез у «Українському бароко»

Стиль життя української еліти XVII–XVIII століть був би неможливим без оттоманського та кримського впливу: від одягу (жупани, шаблі) до архітектурних орнаментів та стратегічного мислення.

Теза: Україна вбирала візантійську спадщину з двох рук: безпосередньо через церкву та право, і опосередковано — через «османський фільтр», який додав нашій культурі розкоші, яскравості та степової динаміки.

9. Синтез Логосу та Стихії: Візантійська рецепція праукраїнської культури

Усталений міф про жорстоке заперечення візантійським християнством давньої слов’янської культури не витримує історичної та метафізичної критики. Насправді прихід візантійського Логосу на українські землі став не актом руйнування, а актом преображення.

9.1. Одухотворення стихії

Давня віра предків була глибоко пов’язана з силами природи, ритмами землі та родовою пам’яттю. Візантійське християнство не відкинуло ці природні енергії, а наповнило їх вищим духовним змістом. Стародавнє відчуття священності космосу (сонця, води, хліба) отримало своє логічне завершення в ідеї Творця та Фаворського світла.

9.2. Естетичне збагачення

Візантія принесла на береги Дніпра найвищу естетику тогочасного світу — архітектурну симетрію, мистецтво мозаїки та складний богослужбовий спів. Ця форма не пригнітила місцеву уяву, а стала для неї «оправою», перетворивши стихійну народну творчість на високе мистецтво. Українське бароко, що розквітне пізніше, є прямим нащадком цього шлюбу між візантійською канонічністю та слов’янською вітальністю.

9.3. Софійність як спільна мова

Концепція Софії (Премудрості Божої) стала ідеальним мостом між двома світами. Вона об’єднала прадавню пошану до Землі-Матері з візантійським інтелектуалізмом. Це дозволило українцям зберегти свій автентичний характер, отримавши при цьому доступ до універсальної цивілізації Ромейського світу.

Висновок: Візантія не стерла ідентичність предків українців — вона надала їй структури та вічності. Християнство стало «свідомістю», яка органічно поєдналася з «підсвідомим» язичницьким корінням, створивши унікальний тип української духовності: глибоко природний і водночас високо інтелектуальний.

10. Бонапартизм, Візантія та Галицьке посередництво

Геополітичний ізоморфізм: Бонапартистська Франція та Візантія представляють дві форми Універсальної Імперії. Наполеон прагнув відродити Римську ідею на Заході, тоді як Візантія (Ромейська імперія) була її живим носієм на Сході. Україна, через Королівство Обох Галіцій, стала точкою перетину цих двох імперських векторів.

Галичина як «Архів легітимності»: Королівство Обох Галіцій Французької Імперії (Królestwo Obydwóch Galicjów, у червні - грудні 1809 р. так називалося Королівство Галичини та Володимирії) зберігало титулатуру та правові рудименти, що виходили від Ярослава Осмомисла та Данила Галицького. Оскільки ці правителі були інтегровані у візантійську систему (династично та ієрархічно), Галичина виступала для Наполеона як законний спадкоємець «східного легітимізму».

Постать Андроніка Комніна як «Золотий ланцюг»: Перебування майбутнього імператора Візантії Андроніка I при дворі в Галичі створило прецедент Візантійсько-Галицького союзу. Для бонапартистської стратегії, яка шукала союзників проти Російської імперії, цей історичний прецедент робив Галичину ключовим елементом «антимосковського валу», що спирався на справжню візантійську традицію.

Кодекс Наполеона vs Канонічне право: У Галичині відбулася унікальна зустріч модерного французького права (через австрійські реформи та вплив наполеонівських воєн) із візантійським за духом церковним та цивільним правом Русі. Це створило специфічну галицьку політичну культуру — синтез західної раціональності та східної глибини.

Проект «Наполеоніда» та Чорноморська ойкумена: Наполеонівські плани щодо створення буферних держав в Україні (зокрема в Причорномор’ї) фактично відтворювали мапу візантійських фем. Галичина в цій системі розглядалася як інтелектуальний хаб, що мав забезпечити кадрами та ідеями нову державність на руїнах «Третього Риму».

Методологічний висновок: Зв’язок «Париж – Галич – Константинополь» є доказом того, що Україна завжди була частиною Великої Європейської Республіки, де візантійська спадщина не суперечила Європейському Модерну, а була його міцним фундаментом.

Візантійська стратегія як еволюція Мезоєвразійства

1. Від стихійного простору до свідомої системи

Мезоєвразія у своїй первинній формі — це простір транзиту, кочових рухів та локальних етносів. Візантійська стратегія взяла цей «сирий матеріал» і наклала на нього сітку римського права та християнської етики.

Теза: Візантія перетворила Мезоєвразію з об’єкта географії на суб’єкт геополітики. Це перехід від «буття в просторі» до «управління простором».

2. Концепція «Ойкумени» як мезоєвразійська єдність

Мезоєвразія історично страждала від роздробленості. Візантійська стратегія запропонувала універсальну ідею Oikoumene — цивілізованого світу під єдиним інтелектуальним та духовним куполом.

Теза: Візантія — це перша спроба створити «спільний ринок смислів» для народів Мезоєвразії, де Галич, Київ, Новгород, Чернігів, Костянтинополь, Трапезунд та Херсонес розмовляли однією політичною мовою.

3. Наративна тяглість: Від міфу до Державного Логосу

Якщо ранні мезоєвразійські утворення трималися на родових міфах, то Візантія запровадила стратегічний наратив Спадкоємності. Вона проголосила себе «Вічним Римом», що дозволило їй інтегрувати навіть найбільш ворожі народи через механізми васалітету та титулатури (згадаймо статус «архонтів» для слов’янських вождів).

Теза: Візантійська стратегія — це інструментарій, який дозволяє різним етносам Мезоєвразії знайти своє місце в ієрархії цивілізації, не втрачаючи ідентичності.

4. Візантія як «Мезо-буфер»: Стратегія інтелектуальної оборони

Географічно Мезоєвразія є зоною постійного тиску Сходу на Захід. Візантія винайшла стратегію «активного захисту через складність»: використання дипломатії, династійних шлюбів та релігійного впливу замість нескінченних воєн.

Теза: Візантійська стратегія є наступним етапом мезоєвразійського виживання — це перехід від оборони кордонів до оборони смислів.

5. Галич як «Західна Візантія» (The Halych Bridge)

Перебування Андроніка I Комніна у Галичі є фізичним доказом цієї тяглості. Галич Ярослава Осмомисла став точкою, де мезоєвразійська енергія Прикарпаття з’єдналася з візантійською системною матрицею.

Теза: Ми розглядаємо Галицьку Русь як західну проекцію Візантійської стратегії, де європейська динаміка поєдналася з імперською глибиною аналізу.

Методологічне резюме для Інституту:

Ми не просто вивчаємо Візантію. Ми досліджуємо, як Мезоєвразійська платформа (наш регіон) отримала свою «операційну систему» від Костянтинополя. Сьогодні наш Інститут має оновити цю «прошивку», створюючи нові стратегічні наративи для XXI століття.

«Візантійська стратегія — це Мезоєвразія, що усвідомила себе як Розум».

«Нова Візантійська Парадигма: Від стереотипів до стратегії»

Відмова від стереотипів на користь стратегічної глибини:

Поняття «візантійщина» (Byzantinism, Byzantinisme, Byzantinismus) у негативному сенсі (як синонім підступності, бюрократичного хаосу та лицемірства) — це насамперед продукт західноєвропейського Просвітництва та радянської історіографії, які намагалися применшити роль Східної Римської імперії.

Ми, як інституція, що досліджує наративні системи, офіційно заявляємо про необхідність деконструкції негативного міфу про «візантійщину». Те, що протягом століть подавалося як державна вада, у XXI столітті стає найвищою перевагою.

1. Візантійщина — це Мистецтво Системної Складності (Complexity Management)

Негативне трактування називає візантійські процедури «заплутаними». Ми ж кажемо: це висока системна складність. 

Наш аргумент: Візантія вижила понад 1000 років у ворожому оточенні не завдяки грубій силі, а завдяки витонченому адмініструванню. «Візантійщина» — це здатність керувати системами, де забагато невідомих. Це прообраз сучасного системного аналізу та кібернетики.

У сучасному світі прості рішення ведуть до катастроф. Негативний стереотип про «заплутаність» візантійського двору — це лише нерозуміння того, як працює багаторівневе управління.

Наше бачення: Ми реабілітуємо «візантійщину» як метод менеджменту великих даних та складних етносоціальних систем. Це здатність бачити взаємозв’язок між економікою, вірою, символом та армією.

2. Дипломатичний Пріоритет (Noetic Warfare)

Критики називали візантійців «підступними» за те, що вони воліли купувати мир, а не проливати кров.

Наш аргумент: Для Візантії війна була поразкою інтелекту. «Візантійщина» — це пріоритет м’якої сили (soft power), переговорів і створення наративів над безглуздим кровопролиттям. Це найвищий прояв стратегічного гуманізму.

Наше бачення: Ми називаємо це інтелектуальною економією. Виграти війну до її початку, переконати ворога стати союзником, змінити наратив супротивника — це і є справжня «візантійщина». Це перемога інтелекту над грубою силою.

3. Інституційна Тяглість (Deep State Tradition)

Візантію звинувачують у «надмірній бюрократії». Проте саме цей «бюрократизм» дозволив державі проіснувати 1123 роки — рекорд, який не побив жоден сучасний проект.

Наш аргумент: Поки Європа занурювалася в темні віки та феодальну роздробленість, «візантійщина» зберігала римське право, державні інститути, пошту, податкову систему та освіту. Це була єдина держава, де закон був вищим за волю окремого барона. Для нас це символ інституційної стабільності.

Наше бачення: Ми розглядаємо «візантійщину» як технологію створення стійких інститутів, які не залежать від настрою натовпу чи капризів окремих осіб. Це тріумф закону та процедури над хаосом.

4. Гнучкість Наративу (Interpretive Leadership)

Звинувачення у «лицемірстві» та  «пишності, що засліплює», виникають через нездатність критиків зрозуміти візантійську гнучкість.

Наш аргумент: Візантія першою зрозуміла роль державного наративу. Кожна церемонія, кожна ікона була частиною єдиної інформаційної системи, яка тримала вкупі величезну різнорідну імперію. «Візантійщина» — це майстерне володіння символічним капіталом.

Наше бачення: Це здатність оперувати кількома змістами одночасно, зберігаючи стабільність системи. Це мистецтво «стратегічної багатозначності», критично необхідне в епоху гібридних загроз.

***

"Візантійський підхід" (системний, глибокий, аналітичний) — це єдиний спосіб зберегти суб'єктність. Бути "візантійцем" сьогодні — означає бачити структуру там, де інші бачать хаос.

***

Практичне застосування в Інституті:

Ми впроваджуємо «Візантійський стандарт аналізу», що базується на трьох принципах:

Поліфонія: Аналіз події з позицій усіх гравців одночасно.

Символізм: Розуміння того, що ідея (наратив) важить більше, ніж матеріальний ресурс.

Економіка сили: Використання мінімального зусилля для отримання максимального системного результату.

Висновок: «Візантійщина» — це не минуле, це операційна система майбутнього. Це вища математика державного управління, яку ми повертаємо на Прикарпатський ґрунт, де її колись плекали Ярослав Осмомисл та Андронік Комнін. Андронік намагався очистити систему від корупції саме через «візантійську» майстерність управління. Його перебування в Галичі принесло на наші землі не «підступність», а технологію державотворення.

***

Ново-Візантійська школа (The Neo-Byzantine School) - тріумф розуму, системи та стратегічної глибини: 

"Mens Rege, Ordo Serve, Futurum Crea" (Розумом владарюй, Порядок бережи, Майбутнє створюй),

"Complexity Deciphered, Strategy Refined" (Складність розшифрована, стратегія вдосконалена), 

"L'intelligence du système, la force de la tradition" (Інтелект системи, сила традиції), 

"Systemische Tiefe, Strategische Klarheit" (Системна глибина, стратегічна ясність).

Проект "Відновлення «Бібліотеки Ярослава»: Цифровий та методологічний Логос"

Проект "Відновлення «Бібліотеки Ярослава»: Цифровий та методологічний Логос"

Інститут стратегічного аналізу проголошує своєю місією метафоричне та технологічне відновлення Бібліотеки Ярослава Мудрого. Ми розглядаємо цей втрачений скарб не як фізичний об’єкт, а як цілісну систему знань, що поєднувала античну мудрість, візантійську стратегію та руську державну волю.

1. Від фізичного сувою до цифрового Репозиторію

Якщо в XI столітті Бібліотека була місцем збору рукописів, то сьогодні вона має стати Semantic Web (семантичною мережею) Мезоєвразії.

Дія Інституту: Створення цифрової бази стратегічних наративів, де кожна подія аналізується через призму історичної тяглості. Це «жива бібліотека», яка самооновлюється і дає відповіді на виклики сучасності, використовуючи алгоритми візантійської дипломатії.

2. Методологічна реставрація: Школа перекладачів

Ярослав Мудрий створив школу перекладачів, щоб «перекласти» світові смисли на мову своєї держави.

Дія Інституту: Ми стаємо «новими перекладачами». Наше завдання — адаптувати складні геополітичні процеси Заходу та Сходу для українського стратегічного контексту. Ми «перекладаємо» виклики безпеки у мову конкретних державних рішень.

3. Пошук «Втраченого Знання» (Strategic Foresight)

Втрата бібліотеки символізує розрив спадкоємності. Інститут заповнює цю лакуну, відновлюючи тяглість від Київської Русі до сучасної України.

Дія Інституту: Використання методів OSINT та системного аналізу як інструментів «археології майбутнього». Ми знаходимо закономірності в історії (наприклад, циклічність степових загроз або чорноморської торгівлі) і використовуємо їх для прогнозування.

4. Бібліотека як Інтелектуальний Капіталій

Ми перетворюємо концепт бібліотеки з «архіву» на «генератор». Це місце, де знання перетворюється на силу (Scientia potentia est).

Дія Інституту: Формування нового покоління аналітиків («хранителів»), які володіють ісихастською витримкою та візантійською системністю мислення.

«Ми не шукаємо фізичне сховище під Софією Київською. Ми будуємо Cloud-Byzantium — інтелектуальну хмару, де знання Ярослава Мудрого інтегровані в сучасні системи підтримки прийняття рішень. Наш Інститут — це і є відновлена Бібліотека, де кожна аналітична записка є новим рядком у літописі нашої суб’єктності».

Елена Кравченко: Младшая сестра грузинской царицы Тамар - Русудан Багратион, царица Византийской империи

Младшая сестра грузинской царицы Тамар  - Русудан Багратион, царица Византийской империи.

Родившаяся после 1160 года, Русудани вышла замуж в 1180 году за Мануэля Комнина,  который был византийским императором с 1183 по 1185 год. 

У Мануэля и Русудан было двое сыновей - Алекс и Давид. Эти два греко-грузинских брата основали Трапезундскую империю с помощью своей тети, царицы Тамар.

Когда Мануил Комненон ослеп и умер, из-за опасности Русудан бежала из Константинополя с сыновьями и укрылась на родине - в Грузии.

Тамар в апреле 1204 года послала свою армию , чтобы помочь Алексиосу и Давиду взять под свой контроль город Трабзон. 

Затем они завоевали дополнительные территории и создали новое государство – Трапезундскую империю.

Микола Бандрівський: Галицька Русь як топархія Візантійської імперії і королівство Латинської імперії

Спочатку кілька слів про нещодавнє знайдення у княжому Галичі частини середньовічної печатки, аналіз якої й став причиною появи цього допису.

Почну з того, що два тижні тому Олександр Алфьоров на своїй сторінці у ФБ опублікував фрагмент печатки, який був знайдений близько півтора роки тому у селі Крилом поблизу Галича на Івано-Франківщині (те, що цей уламок печатки походить саме з Крилоса, я теж можу підтвердити, оскільки перевіряв цю інформацію).

Печатка, як печатка - скажете ви. Що у ній може бути цікавого, адже таких сьогодні немало віднаходять по різних усюдах. Воно то так, але:

По-перше: печатка ця - латиномовна, а їх, на теренах колишньої Галицької Русі, виявлено одиниці. Судячи з реконструйованого Олександром Алфьоровим (за майже ідентичними печатками - див. світлину) напису, цей новознайдений крилоський екземпляр належав канцелярії магістра лицарського ордену Госпітальєрів, Ґарену де Монтеґю, який очолював це чернече згромадження з 1207 по 1228 роки (сам же документ, до якого була підвішена  ця печатка, був надісланий до княжого Галича, на думку згаданого публікатора, у межах, приблизно, 1207-1217 роках);

По-друге: ця новознайдена, у Крилосі, печатка є не просто свідченням дипломатичних (чи, якихось інших) стосунків між княжим Галичем і хрестоносцями, а віддзеркалює щось значно істотніше і важливіше. Що я маю на увазі? Якщо спрощено, то - наступне:

Щонайпізніше від другої половини 12 століття, Галицька Русь (або ж, принаймні, основна її частина) не була самодостатнім і незалежним державним утворенням, як ми традиційно звикли собі уявляти, а представляла собою - щонайменше впродовж кількох десятиліть - автономну провінцію Візантійської імперії. До таких припущень спонукає низка тогочасних писемних джерел, зокрема твердження історика-хроніста Никити Хоніята (кін. ХІІ ст.) про те, що Галицьке князівство, на відміну від інших руських князівств, було візантійською «топархією», тобто автономною провінцією Візантійської імперії.  Більше того, Візантійський імператорський двір розглядав галицького князя як Hypospondos, що за візантійською вселенською термінологією  прирівнювалося до давнього гасла: «союзний Риму народ» - cocii populi Romani. Тому, не дивно, що переважна більшість тогочасних візантійських джерел стосуються в основному Галицької Русі, володар якої часто протиставлявся володарю Києва і розглядався як цілком самостійний.  

Найближча аналогія до щойновиявленої печатки у Крилосі біля Галича 

Але, не лише візантійські автори  називали Русь складовою частиною Візантійської імперії. Про це в унісон пишуть і тогочасні авторитетні і достовірні джерела на які до праці М. Войнара, а нещодавно і І. Паславського, мало зверталось уваги. Наприклад, німецький хроніст Адам Бременський пише, що Русь – це «перлина Константинопольського престолу і найкоштовніша окраса Греції».  Інший тогочасний німецький історик  Отто Фрайґенський  повідомляє, що коли 1142 р. на Русі було вбито  й пограбовано кількох німецьких  міщан-колоністів, то король Конрад ІІІ звернувся до візантійського імператора, щоби той покарав русинів як своїх підданих».  

На якийсь особливий статус Галицької Русі у ХІІ - поч. ХІІІ ст. вказує й той факт, що Романа Мстиславича майже всі тогочасні західноєвропейські хроністи називають королем (rex), а не просто князем (dux).  Зійшовши на престол, король/князь Роман Мстиславич одразу відновив союз з Візантією про що опосередковано свідчить факт перебування близько 1200 р. галицького посольства в Константинополі в складі Твердяти Остромирича, Недана, Домажира і Негвара.

Із падінням Константинополя 13 увітня 1204 року і цілковитого знищення учасниками 4-го Хрестового походу Візантійської імперії, на її руїнах повстала цілком нова держава - Латинська імперія (як її називали греки) або ж Романія (як її називали самі хрестоносці). Так от, створена хрестоносцями Латинська імперія успадкувала цсі ті королівства (напр. Фессалонікійське), князівства (напр. Ахайське), герцогства (напр. Афінське) та інші, донедавна підваладні Константинополю, державні утворення.

Взявши до уваги вищенаведене свідчення Никити Хоніята про Галицьке князівство як про візантійську топархію (тобто, автономну провінцію цієї імперії) та інші докази такого підпорядкування, можемо обеhежно припустити, що хрестоносці, завоювавши Візантію і витіснивши православного Патріарха до Нікеї у 1206 році успадкували (серед підлеглих Візантії, територій), також і Галицьке князівство. Тобто, з цього моменту його (Галицького князівства) територія могла розглядатися, принаймні якийсь час, як канонічна територія Латинської імперії хрестоносців, оскільки Константинопольський Патріархат, до якого належали галицькі церкви, вже був ліквідований.

Борис Хорев: О роли религий в крахе Ирана и Византии

В зороастризме есть один пунктик - он "знает", как относиться к крестьянам (т н главам семей), воинам, духовенству и даже писцам, но "не знает", что делать с купцами и ремесленниками (если будет время, посмотрите Суждения Духа Разума, он же Дадестан-и меног-и храд, 30 и 31 главы - они есть в Сети на русском языке). Как очень точно выразился американский историк иранского происхождения Touraj Daryaee, в описании купцов и ремесленников "чувствуется ощущение неловкости и непонимание". Во многом поэтому, они были приверженцами каких угодно религий, но не зороастризма.

Такое диссидентство особенно отразилось на духовной жизни в​ Месопотамии, которая была наиболее урбанизированным регионом Ирана. Ситуацию усугубили победоносные иранские шаханшахи, нагнавшие туда с III по VI век много пленных сирийцев, готов, и немного греков - носителей христианства, язычества и разных иудейских сектантских воззрений. Параллельно в регионе ощущалось традиционное влияние Индии (через опять же торговцев и моряков). Плюс роль играли и местные религиозные традиции, восходившие ещё к шумерам (сейчас мы точно знаем, что некоторые знания о шумерском языке в Месопотамии были ещё в первом веке нашей эры).

Всё это, как считают учёные, привело к возникновению и распространению манихейства и мандеизма (а также других религий и течений). А также к укреплению христианства в форме несторианства. Все эти учения очень быстро распространялись в зороастрийском Иране по торговым путям. Кто из них достиг наибольших успехов, я не знаю. Наверное, манихеийство. Зато несторианство было официально принято, а в Ктесифоне, Самарканде и Мерве существовали крупные христианские церкви. И главное - у несториан затем сложились хорошие отношенияс самим исламом. Когда пришли арабы, все незороастрийцы оказались ЗА, НЕ ПРОТИВ или НЕ ОЧЕНЬ ПРОТИВ арабов. У них были деньги и производство, а у зороастрийцев, готовых защищать родину, - многодесятилетний династический кризис с падением авторитета шаханшаха (два из которых были женщинами, что в условиях зороастрийского восприятия женщины недопустимо) и борьба поместной аристократии за привилегии. В результате Иран пал. Это слишком общая схема, чтобы быть без изъянов, но в целом я считаю её рабочей и многое объясняющей.

Интересно, что в Византии было что-то очень похожее. Только в этой стране монофизитским, иудейским и другим торговцам и ремесленникам противостояли ортодоксальные христианские представители тех же профессий. Но главное - их РАЗДЕЛЯЛА сложнопроходимая АНАТОЛИЯ.

Микола Бандрівський: Заснування Львова у ХІІ ст. могло бути суто русько-візантійським проектом

Що ми знаємо про "доЛевовий" період в історії Львова або чому нам слід відкинути дату - 1256 рік, як першу згадку про  місто.

В останнє десятиліття відновилася дискусія про найдавніший період в історії Львова. Проте, ця дискусія, як і в довоєнний та радянський часи, відбувається виключно в руслі: хто з двох князів - Данило Романович чи його син Лев Данилович, були засновниками нашого міста. Вважаємо таку постановку питання некоректною, оскільки тут вже заздалегідь звужені часові рамки і наперед задані персоналії. Мабуть, через це, а також через певну абсолютизацію львівськими істориками писемних джерел, археологи провідних наукових установ в цій дискусії участі не беруть.

   Вивчення матеріалів на вищеозначену тему, як сьогодні видається, кожного неупередженого дослідника приводить до висновку, що не все так просто, як це нам нещодавно представив професор Леонтій Войтович «відводячи» так званому заснуванню Львова час «не раніше 1245 і не пізніше 1256 р.». Зараз чим раз більшає матеріалів які заперечують цю тезу і змушують звернутися до істориків давніх часів, які першими зауважили більш давнє походження Львова, ніж це нам пропонують сьогодні вважати. 

Приміром, на мою думку, зараз є усі підстави повернутися (з певними уточненнями) до призабутої гіпотези Дениса Зубрицького який вважав, що місто під назвою Львів існувало вже задовго до династії Романовичів, тому воно «…не могло бути засноване ані князем Львом, ані його батьком – королем Данилом». Назва міста, на думку Дениса Зубрицького, походить «…не від князя Льва, а від лева – царя звірів». 

 Своїми міркуваннями, у цьому напрямку, Денис Зубрицький мимоволі  підняв з небуття  маловідому донедавна фахівцям фразу вченого голландця середини ХVII ст. Андреаса Целлярія про те, що «…сумнівно, чи був цей Лев засновником міста, яке існувало ще до нього, як про це можна судити на підставі багатьох даних. Про Льва можна хіба сказати, що він це місто відновив, відбудував та зробив більше укріпленим».  

   Які, з відомих на сьогодні, писемних джерел підтверджують таке раннє – ще «доЛевове» походження Львова?

Андрей Шуман: Турки как подлинные римляне

После похода Чингизхана и его детей на Запад, в Малую Азию стали массово селиться тюрки. Некоторые становились православными.

Тюрки были кочевыми. Значит утраивали набеги и разорения крестьян. Так появились территории, которые оставляли ромеи, как неблагополучные. На такой территории укрепился Осман I. 

Ромеи использовали тюрок в своих играх против славян, франков и венгров, хотели чтобы тюрки тех ослабили. Они их и ослабили, но усилились сами. 

К 1453 г. османы были уже сильным правовым государством, с очень сложной правовой системой, строящейся на римском праве, шариате, ясы (право монголов) и т.д. Такую сложную, но эффекивную систему права им сделали выдающиеся юристы того времени. Это было право, специально созданное для империи. Право ромеев не шло с ним ни в какое сравнение -- архаичное право с правами только православных и допускающее рабство.

К моменту падения Константинополя в 1453 и Трапезунда в 1461 именно Османская империя имела все черты Римской империи -- мультикультурализм, эффективное право для разных народов, локальное самоуправление. Константинополь и Трапезунд были деградирующими маленькими монархями. Интеллектуальная элита давно уже работала на османов.

Офицальное название Османской империи было Memalik-i Rum, Римская империя. Это было так и по форме, и по сути.

Асия Байжомартова: Мария Монгольская

Единственная сохранившаяся с византийских времён церковь Стамбула, которая никогда не служила мечетью и в которой всегда совершалась божественная литургия это церковь Марии Монгольской. Мария Монгольская - супруга хулагуида Абака-хана (1234—1282), второго ильхана (монгольского правителя Ближнего и Среднего Востока) и  дочь византийского императора Михаила VIII Палеолога.  

Первый ильхан, Хулагу, изъявил желание породниться с византийским царствующим домом, и посватался к ней но не дожил до этого и приехав в орду она вышла замуж за его наследника. Она была очень влиятельной правительницей и монголы называли ее «Деспина Хатун».

После того как в 1282 году её супруг, Абака-хан, скончался, Мария вернулась в Константинополь. Вместе с собой Мария привезла в Константинополь свою дочь от Абаки по имени Феодора Арахантлун. После возвращения в Константинополь Мария выкупила и расширила монастырь , построив в нём церковь.  Она была настоятельницей монастыря и ее монашеское имя было Мелания. В честь Марии церковь стала называться Монгольской. Турки называют церковь Kan kilisse (Кровавая церковь). . Церковь расположена в Тевки Кафер Мектеби Сок, в квартале Фенер.

Сохранилась мозаика, изображающая монахиню справа от Иисуса. Надпись сообщает, что это «Сестра Андроника Палеолога Госпожа монголов, монахиня Мелане»

Борис Хорев: Что осталось от славян в Греции

 Начиная где-то со 180 г до н.э​ ​ Древняя Греция впала в глубочайший демографический кризис. Полибий (204 до н.э. — 122 до н.э.): “Повсюду в Греции видны признаки настолько резкого падения рождаемости и сокращения численности населения, что многие города полностью обезлюдели, обширные угодья заброшены. Ни войны, ни эпидемии здесь не при чем. Причина очевидна: от скаредности ли или от неуверенности в будущем, но люди отказываются производить на свет потомство в нужном количестве. В лучшем случае в семье один-два ребенка. Так и распространяется этот недуг прежде, чем его симптомы станут очевидны. Лекарство от него – в нас самих. Все, что нужно сделать, – это изменить наши моральные устои”. 

Страбон (63 до н.э. – 21 н.э.) описывал современную ему Грецию как “полностью обезлюдевшую землю; давно начавшееся сокращение численности населения неумолимо продолжается; в Афинах не осталось людей — одни статуи”. Плутарх (ок. 45 – ок. 127 н.э.):​ “...во всей Греции не наскрести и трех тысяч гоплитов".

 Из них вытекает, что те эллины, которые построили Парфенон на Акрополе, имели во II веке до н э по одному ребёнку. От себя добавлю, что они продолжали вести много войн и, соответственно, часто умирали-убивали.​ Поэтому где-то к 100-ому году нашей эры их численность кратно или даже многократно сократилась. 

На греческом побережье их​ заместило​ эллинизированное население всего​ Средиземноморья, с акцентом на восточную его часть. Но как заместило...

Греция была​ всеримскоимперским​ университетом​ и​ главным​ очагом пиратства (оба феномена сходятся в фигуре Цезаря, который там учился и там же был взят в заложники). Алчущие греческой мудрости ехали туда учиться (выписывали или покупали риторов, философов, поэтов только те, которым это всё нужно было для плюсика) и, будучи богатыми и привыкшими к роскоши, покупали там недвижимость —​ кто-то городские дома, кто-то виллы —​ и, естественно, перевозили много рабов. Но в любом случае, это не могло компенсировать потерю прежнего населения. Не могли это сделать и пираты, потому что не жили на одном месте постоянно, плюс тяготели к островам.

Конечно же, там были и другие переселенцы. Например, перевалку, морскую торговлю и валютные операции контролировали семиты из Сирии и Африки. Вместе с семьями, родственниками и рабами их, конечно же, было много. Но и они не могли восполнить гуманитарные потери. Потому что порты слабозаселенной страны по определению не могут быть большими и многолюдными.

Как происходило перезаселение внутренних районов и было ли оно вообще, точно никто не знает. Но обратите внимание на то, что​ 4/5 территории современной Греции - горы, где населения не может быть много.​ Т.е. по сути эта часть Греции, пусть и большая, не очень важна для демографов. А важно только побережье с портами и пиратскими гнездами. И долины с виллами "студентов".

Потом началось великое переселение народов. И без того немноголюдная Греция была опустошена несколькими волнами германцев (знаю про две, но уверен их было больше). Германцы там не оставались, потому что были слишком большими для узких греческих долин (напомню, германцы искали пахотную землю), к тому же они уже познали богатое и широкое Придунавье и искали что-то в этом духе.

В 540-ые годы свирепствовала ЮСТИНИАНОВА ЧУМА. Тут комментаровать нечего.

А как раз после неё в Грецию пришли славяне, которые ПОСЕЛИЛИСЬ НА ПУСТУЮЩИХ СЕЛЬСКИХ ТЕРРИТОРИЯХ! В городах они не селились, потому что ничего городского еще​ не умели. Поэтому, да, они жили в Византии, но как бы ПАРАЛЛЕЛЬНО ей. Они не платили налоги, не чинили дороги и мосты и не обеспечивали прогон (Юстиниан II ставил себе в заслугу, что смог прорваться через славян в Салоники). И НИ С КЕМ НЕ СМЕШИВАЛИСЬ. Итак, в 5-6 вв н.э славяне заселили всю территорию современной Греции, полностью вытеснив — по мнению не всех историков! — эллинов из сельской местности. Греческий язык и византийские традиции сохранились только в Афинах, Салониках и некоторых особенно хорошо укрепленных крепостях и кастронах (что-то типа наших острогов). 

Дальше Византия начала процесс реэллинизации.

‎Рафаел Микаелян: Самуель - армянский царь Болгарии

История армянской колонии в Болгарии берет начало с V века. В период Византийского господства на территорию Болгарии переселились много армян. В IX веке усилиями византийской императрицы-армянки Теодоры Мамиконян христианство было провозглашено в Болгарии государственной религией.

В 997-1018 гг. Болгарией правила армянская царская династия Камитопули (арм. - Комсадзаг), происходящая от Никола (Никогайoс) и Рипсимии Армянской. Это была династия православных армян, оставившая заметный след в истории Болгарии. Сыновья основателя династии армянина Никола - Давид, Моисей, Аарон и Самуил - правили в разных частях государства, в состав которого входили территории нынешней Албании, Греции, Македонии и Турции.

Самуилу было суждено стал одним из известных болгарских царей. Oн со своим братом служил в византийской армии, в армянской воинской части. Приказом византийского императора их перевели во Фракию для борьбы с болгарами. Увидев жестокость по отношению к местным жителям, они восстали против императора и перешли на сторону болгар. С 971 года он фактически начал управлять Болгарией в качестве военачальника и соправителя царя Романа, второго сына царя Петра I. После смерти бежавшего из византийского плена в 977 году царя Романа в 997 году Самуи́л стал царём Болгарии. Стремясь сохранить независимость своего царства, вел непрерывные войны с Византийской империей. В первые годы своего правления Самуилу удалось нанести несколько крупных поражений византийцам и пресечь их атаки на свои земли.

В конце X века болгарские войска завоевали сербские земли (княжество Дукля) и провели ряд экспедиций против хорватов и венгров. Но с 1001 года Самуил былвынужден перейти к обороне своих земель от напора византийцев. После того как Византия вернула себе северо-восточные земли Болгарии, Самуил перенес столицу на территорию современной Македонии. Первоначально определенной столицы не было, но со временем в качестве столицы определился город Охрид.

Самуил умер от сердечного приступа 6 октября 1014 года, через два месяца после катастрофического поражения в битве при Клейдионе, и Болгария была полностью покорена византийцами четыре года спустя.

Во время правления Самуила Болгарское царство занимало большую часть Балканского полуострова, за исключением Фракии. Хотя правление Самуила ознаменовало падение Первого Болгарского царства, он считается в Болгарии и Македонии национальным героем.

Священна Ромейська імперія української нації / Sacrum Imperium Romanum Nationis Ucrainicae

Протиотрутою на московське псевдо-візантійство може стати тілки Нова (Відроджена) Візантія.

В найкращих з її надбань (лицарства, подвижництва, духовності, культури).

І кроки починаємо робити в цьому напрямку: вже відновили її канонічну територію.

Священна Ромейська імперія української нації, якщо хочете.

 Sacrum Imperium Romanum Nationis Ucrainicae.

Микола Бандрівський: Ранньосередньовічний Львів і астрологічні традиції Візантійського імператорського двору (до проблеми поширення чужорідних культових практик при дворі галицьких давньоруських владик)

У даній розвідці аналізується повний текст напису латинською, який був вміщений над входом до Галицької брами у ранньосередньовічному Львові. З огляду на згадки в цьому написі терміну «Гороскоп» та знаку зодіакального сузір’я Лева у контексті «встановлення/заснування» Львова, автор прийшов до висновку про ймовірність астрологічних і, можливо, культових практик в процесі освячення (?) Львова як міста. В статті також вперше ставиться питання про існування при дворах галицьких королів/князів ХІІ-ХІІІ ст. астрологів (астрологічних шкіл-?), які приїжджали сюди спершу в свитах (почту) вельможних візантійських урядовців під час заключення міждинастичних русько-візантійських шлюбів та в складі дипломатичних місій. Фінальна хвиля проникнення на Галицьку Русь астрологічних знань і самих астрологів з Візантії могла відбутися після взяття хрестоносцями Константинополя у 1204 році.

Ключові слова: Галицька Русь; Львів; ХІІ-ХІІІ ст., астрологія, Візантія

До останнього часу, здавалось би, не було матеріалів, щоби ставити питання на зразок «а чи була астрологія на Галицькій Русі і у Львові зокрема?» А, між тим, саме під таким оглядом слід розглядати, як припускаємо, не до кінця ще пояснений дослідниками напис, який в давні часи знаходився над входом до Галицької брами. Переважна більшість сьогоднішніх істориків подає у своїх працях лише першу частину цього напису, початок якого звучить так: «DUX LEO MIXI FUNDAMENTA IECIT POSTERI NOMEN DEDERE LEONTOPOLIS…» (в перекладі: «Князь Лев заклав мені фундаменти, нащадки назвали мене Львігородом…») не наводячи, з якихось причин, продовження цієї фрази: «…HOROSKOPUS PERTHENOPOLIM LEOMI PRAEPOSVIT» (що значить: «…Гороскоп з-під Лева підніс місто». В перекладі Олега Петрука закінчення цитованої фрази перекладено як «…гороскопом з-під Лева встановлено місто».

Виникає питання: для чого у цьому коротенькому тексті вжито термін «гороскоп», в той час, як мова у ньому йде, здавалось би, про далеку від астрономії річ – заснування міста? Як знаємо, під гороскопом розуміють астрономічно розраховану схему розташування планет на Небозводі в момент якихось визначальних подій (як от: народження дитини, укладання шлюбу, заснування міста і т. п.). Такі схеми-гороскопи складалися для астрономічного «передбачення» подальшої долі започаткованих в конкретний момент явищ, подій та ін.

Якщо ж у написі на Галицькій брамі йшлося про те, що «…Гороскоп з-під Лева підніс місто» то, по-перше, це означатиме, що мова йде про невеликий проміжок часу: від 11 серпня до 17 вересня, коли Сонце знаходиться в зодіакальному сузір’ї Лева. Отож, подія, про яку мовилося в латиномовному написі над входом до Галицької брами, відбулася, скоріш за все, у серпні, хоча, на думку О. Петрука, вона могла відбутися також наприкінці липня (якщо прив’язуватися до слова «гороскоп» і сучасної (?) розбивки року за астрологічними знаками зодіаку), або й у вересні, якщо розглядати астрономічний рух Сонця. По-друге, в закінченні напису «…гороскоп з-під Лева підніс місто» криється ще один – чи не найважливіший аспект порушеної проблеми, а саме: перша письмова згадка про Лева, яка не має стосунку до постаті однойменного князя, оскільки йдеться про зодіакальне сузір’я.

Микола Бандрівський: З проблематики «доЛевового» періоду в історії Львова (релігієзнавчий екскурс)

На підставі західноєвропейських і давньоруських писемних джерел автор висловлює припущення про ймовірність заснування Львова не пізніше ХІІ ст. Окрема увага приділена щойно опублікованому І.Мицьком документу про будівництво у Львові давньоруського кафедрального храму на кошти Великого київського князя Святополка ІІ Ізяславича, що у співставленні з повідомленням Тверського літопису (про «Львов великий» під 1241 р.) дають підстави відносити заснування Львова ще до «доЛевового» періоду.

Ключові слова: походження Львова; ХІІ ст.; давньоруський кафедральний собор; союз з Візантією.

В останнє десятиліття відновилася дискусія про найдавніший період в історії Львова. Проте, ця дискусія, як і в довоєнний та радянський часи, відбувається виключно в руслі: хто з двох князів - Данило Романович чи його син Лев Данилович, були засновниками нашого міста. Вважаємо таку постановку питання некоректною, оскільки тут вже заздалегідь звужені часові рамки і наперед задані персоналії. Мабуть, через це, а також через певну абсолютизацію львівськими істориками писемних джерел, археологи провідних наукових установ в цій дискусії участі не беруть.
Вивчення матеріалів на вищеозначену тему, як сьогодні видається, кожного неупередженого дослідника приводить до висновку, що не все так просто, як це нам нещодавно представив Л.Войтович «відводячи» т. зв. заснуванню Львова час «не раніше 1245 і не пізніше 1256 р.». Зараз чим раз більшає матеріалів, які заперечують цю тезу і змушують звернутися до істориків давніх часів, які першими зауважили більш давнє походження Львова, ніж це нам пропонують сьогодні вважати. Приміром, на нашу думку, зараз є усі підстави повернутися (з певними уточненнями) до призабутої гіпотези Д.Зубрицького який вважав, що місто під назвою Львів існувало вже задовго до династії Романовичів, тому воно «…не могло бути засноване ані князем Львом, ані його батьком – королем Данилом» Назва міста, на думку Д.Зубрицького, походить «…не від князя Льва, а від лева – царя звірів». Своїми міркуваннями у цьому напрямку Д.Зубрицький мимоволі підняв з небуття маловідому донедавна фахівцям фразу вченого голландця середини ХVII ст. Андреаса Целлярія про те, що «…сумнівно, чи був цей Лев засновником міста, яке існувало ще до нього, як про це можна судити на підставі багатьох даних. Про Льва можна хіба сказати, що він це місто відновив, відбудував та зробив більше укріпленим».
Які, з відомих на сьогодні, писемних джерел підтверджують таке раннє – ще «доЛевове» походження Львова?

Михаил Дубровский: Будущеее России: принцип цивилизационного треугольника

Как не стать Азиопой и найти свой путь в современном мире

Историческая судьба России формировалась под влиянием трех основных цивилизационных центров: Византийской Империи, Золотой Орды и Европы. В определенном смысле можно говорить, что Россия есть результат наложения трех проектов.

Каждый из них, в свою очередь, является проекцией одной из вершин базового треугольника противоречий. Эти проекты нашли свое выражение, как в политической географии нашей страны, так и в пространстве общественно-политических движений. Рассмотрим эти проекты в их исторической перспективе.

Исторический анализ. Европейский проект — развитие

Прежде всего, это Великий Новгород, а после его разгрома Москвой — Великое Княжество Литовское (ВКЛ). Интересно, что, когда Новгородским князем был Александр Невский (явно тяготевший к иной проектности), европейский проект был проявлен в Галицко-Волынском княжестве.

Позже центром европейского проекта становится Санкт-Петербург. Европейский проект представлен и в общественном движении — партия западников в русской интеллигенции XIX века. Из всего вышеизложенного можно сделать вывод, что европейский проект достаточно силен и играет важную роль в развитии российской государственности. При этом на протяжении всей истории этот проект постоянно репрессируется.

Основная интенция европейского проекта — уважение к отдельной личности, а также — просвещение, развитие науки, искусства, образования, а следовательно и промышленности.

Высшим проявлением этого проекта, по видимому, стоит считать достижения в освоении космоса и в ядерной индустрии.

В настоящее время этот проект представлен частью интеллигенции и западными направлениями христианства (католики и протестанты). Центр — Санкт-Петербург.

Византийский проект. Стабильность

Первоначальным центром, по всей видимости, можно считать Киев, поскольку крещение князя Владимира определила дальнейшее развитие Руси в Византийском фарватере. Затем центром становится Москва, что и выражается в концепции «Москва — Третий Рим». В общественном движении этот проект представлен славянофилами.

Основные позиции византийского проекта следующие: государство понимается как высшая ценность, стремление к имперскому типу государственного устройства и мессианское самосознание народа.

В настоящее время это — доминирующий проект в российском обществе, его поддерживают многие силы, прежде всего — РПЦ. Центр — Москва.

Ордынский (степной) проект. Спонтанность

Изначальный значимый для России центр данного проекта — это столица Золотой Орды Сарай. Можно однозначно говорить, что этот проект также ярко представлен в российской истории, что можно видеть хотя бы из того, что Россия занимает территорию, практический совпадающую с Великим монгольским улусом.

Однако после распада Орды и разгрома Казанского ханства, его невозможно локализовать его в определенном месте. В общественном движении он представлен казачеством, первопроходцами и евразийцами (Трубецкой, Гумилев и так далее).

Основная интенция — свобода, прежде всего — свобода передвижения. Стремление к открытию неизведанного, преодолению препятствий

В настоящее время также трудно выделить центр этого проекта и общественные силы, которые его олицетворяют. Возможно, это ислам и буддизм.

Анализ ситуации

На первый взгляд Россия имеет в своем основании идеальную картину — есть классический баланс, который может стать основанием для нормального развития страны и ее народа. Но на практике ситуация иная: история России в основном представляет собой чередование периодов тоталитаризма и смуты. Похоже, что в нашей истории произошел перекос, при котором один проект — Византийский, присвоил себе исключительное право определять путь России.

Конфедерация Обеих Сторон Византийского Меридиана

*КОНФЕДЕРАЦИЯ ОБЕИХ СТОРОН ВИЗАНТИЙСКОГО МЕРИДИАНА*
 (ΕΗΘ: Ελευθερία ή Θάνατος / Liberty or Death / Свобода или Смерть)

На всякие поползновения всевозможных «евразийских византистов» с их идеей «евразийского Третьего Рима» (что за странная судьба: всегда быть на третьих ролях – Третий Интернационал, Третий Рим!) мы, как истинные наследники великих королевств Европы и Азии и конфедераты Римской Империи,
— провозглашаем:

*ВОССОЗДАНИЕ КОНФЕДЕРАЦИИ ОБЕИХ СТОРОН ВИЗАНТИЙСКОГО МЕРИДИАНА*

Но мы ратуем не за Евразийскую Византию, коей была Москва, попавшая, в конце концов, под оккупацию и изнасилованние «первертами-извращенцами» (большевиками и их нынешними путинскими «наследниками»). Наша Византия — Индоевропейская, хранящая «… неизменный традиционный принцип: признание того, что в наших индоевропейских корнях кроется таинство, позволяющее вернуть Мiру его сакральный характер, путём соединения Материи и Духа, вновь ставших священными, через Мiровую Душу, которая манифестируется в расовых ценностях. Понять это — значит спасти самих себя и дать более достойное будущее индоевропейским народам» (Эдоардо Лонго).

История каждой Империи — это история Большого Города и кочевых орд. Город, добывая Божественный Форос сложных истин Сущего, теряет жизненную мощь, способность к героизму («пассионарность» Льва Гумилёва). Грозные боевые тропари византийских легионов вырождаются в «стылый хор теней». И вот — на руинах Города триумфирует орда. В лучшем случае у гибнущей империи есть наследник.

Русичи — дети отца-Степи и матери-Империи. «Тюркские нашествия и византийские книги создали Киевскую Русь. Так вот мы сформировались — между сиянием Софийской Оранты и медным отблеском половецкого казана» (Владимир Ешкилев). С этим сиянием и этим отблеском мы впечатаны в жизнь нынешнего Маргинального Эона, который отстоит от потерянного Золотого Века на четыре тысячелетия и между которыми — Имперское Время, ещё способное на создание Оснований, но уже сознающее свою вторичность. Но Колесо Дхармы неминуемо делает свой полный оборот и только нам суждено в этом Эоне готовить пришествие Великого Избавителя — Хельги Аватары!

Патриарх Варфоломей: Церковь Константинополя материнская для Украины

В рамках официального визита в Турцию президент Украины Петро Порошенко встретился с архиепископом Константинополя, вселенским патриархом Варфоломеем I. Об этом сообщает пресс-служба главы государства.

Встреча состоялась в Тронном зале Вселенского патриархата в Стамбуле. Президента сопровождала его дружина (супруга) Марина.

Петро Порошенко сообщил, что на встрече они с патриархом говорили «о Единой поместной православной церкви, к которой стремится и которую ждет украинский народ«.

Президент выразил благодарность патриарху Варфоломею за диалог о будущем Украины и за «огромную помощь, которую украинский народ получает от патриарха – постоянную заботу, постоянную молитву об Украине, о ее процветании, о мире на украинской земле, за постоянную помощь, которую Мать-Церковь предоставляет Украине«.

В свою очередь, на брифинге для журналистов по итогам встречи патриарх подчеркнул важность визита Петра Порошенко для взаимных отношений, выразил ему удовлетворение и благодарность, а также поддержку в установлении мира в Украине.

«Вы знаете, что церковь Константинополя является материнской Церковью украинской нации. Мы чувствуем духовную связь Константинопольской церкви и Украины», – сказал Варфоломей I.

Ранее  ПетроПорошенко неоднократно заявлял, что выступает за создание в Украине единой поместной церкви, и по его мнению, она поможет единению страны.

Вселенский Патриарх является формальным главой всех православных церквей мира, «старшим среди равных».