Toma Zigh - Сни про Візантію (дві версії)

@guttasolis69

@guttasolis69

Сни про Візантію

[Intro]

Ой-ой

Ой-ой-ой

[Verse 1]

Місто стояло на семи горбах

Я ношу його в своїх снах

Золото стін і синій туман

Я мала дівчинка і цілий храм

Мама казала не бійся дитино

Візантія в серці не вмерла вона

[Pre-Chorus]

Я чую дзвони крізь тисячу літ

Я чую дзвони

[Chorus]

Сни про Візантію сни про Візантію

Я не забуду ці сни

Сни про Візантію сни про Візантію

Мене ведуть вони

Ой-ой

Ой-ой-ой

[Verse 2]

Купол під небом тримає світ

Я запалю на вікні цей вогник

Дід мій молився тут уночі

Я продовжую його мотив

Руки тремтять та я стою рівно

Візантія в мені живе

[Pre-Chorus]

Я чую дзвони крізь тисячу літ

Я чую дзвони

[Chorus]

Сни про Візантію сни про Візантію

Я не забуду ці сни

Сни про Візантію сни про Візантію

Мене ведуть вони

[Bridge]

Я не сама

Я не сама

Крізь попіл і зими

Я не сама

Я не сама

Ми знову молоді

[Chorus]

Сни про Візантію сни про Візантію

Я не забуду ці сни

Сни про Візантію сни про Візантію

Мене ведуть вони

[Post-Chorus]

Ой-ой

Ой-ой-ой

Ой-ой

Ой-ой-ой

Острівець миру в охопленому страйками Парижі: архієрейська вечірня в соборі Нотр-Дам

Значима подія відбулася під час масових страйків у Парижі, і Каріна Андронікова (Багратіон) хвилювалася, чи зможе взагалі туди дістатися. Проте в неділю, 18 жовтня 2026 року, у свято святого Діонісія Ареопагіта, собор Паризької Богоматері (Нотр-Дам) прийняв понтифікальну вечірню Асамблеї православних єпископів Франції, і вона стала островом миру посеред неспокійного міста. Ця об'єднавча служба відбувається раз на рік і збирає під одним дахом духовенство, членів дипломатичного корпусу, політиків і міжнародних журналістів.

Каріна мала честь бути присутньою як співзасновниця асоціації «Візантійських Хорів» та як представниця свого чоловіка, Його Світлості Князя Олексія Андронікова. Під час служби вона отримала благословення для обох від митрополита Дімітріоса Вселенського (Візантійського) патріархату. Вона також мала змістовні розмови з гостями та прихильниками про значення візантійської духовної спадщини й відповідальність за її збереження та передачу далі.

Для Каріни ця подія також відобразила дух проєкту «Візантійські хори»: православні традиції та культури зустрічаються в одному місці, в молитві та в співі. У час глибоких поділів такі миті показують, що діалог цивілізацій і культур — не абстрактна ідея, а жива практика. Візантійський спів, що століттями формувався грецькими, арабськими, сирійськими, грузинськими, слов'янськими та румунськими голосами, зберігає пам'ять про цивілізацію, яка поєднувала Схід і Захід, а сьогодні об'єднує спільноти з багатьох країн і традицій в одному спільному просторі молитви та взаємної поваги. Асоціація вже багато чого досягла. 9 травня 2026 року вона провела свій установчий концерт у кафедральній базиліці Сен-Дені за участі 100 хористів з візантійських традицій Парижа, під почесним головуванням єпископа Гійє із Сен-Дені. Асоціація також є членом Музичної конфедерації Франції.

Як почесна покровителька Інституту стратегічних досліджень імені Андроніка Комніна Візантійської імперії, прямого предка княжого роду Андроніковів, і як ректорка Швейцарського Інституту Культурної Дипломатії, Каріна Андронікова (Багратіон) прагне підтримувати ініціативи, що зберігають цю духовну й культурну спадщину, сприяють діалогу між цивілізаціями та культурами й передають її всьому світові.

***

An Island of Peace in a Striking Paris: Pontifical Vespers at Notre-Dame

The event took place during massive strikes in Paris, and I was worried whether I would be able to get there at all. Yet on Sunday, 18 October 2026, on the feast of Saint Denys the Areopagite, Notre-Dame de Paris hosted the pontifical vespers of the Assembly of Orthodox Bishops of France, and it became an island of peace in the midst of a restless city. This unifying service takes place once a year and gathers clergy, members of the diplomatic corps, politicians and international journalists under one roof.

I was honoured to attend as a founding member of the Byzantine Choir and as a representative of my husband, HSH Prince Alexis Andronikof. During the service I received blessings from Metropolitan Dimitrios of the Ecumenical (Byzantine) Patriarchate for us both. I also had meaningful conversations with guests and supporters about the importance of the Byzantine spiritual legacy and the responsibility to preserve and pass it on.

For me, this event also reflected the spirit of the Byzantine Choirs project: Orthodox traditions and cultures meeting in one place, in prayer and in song. In a time of deep divisions, such moments show that civilizational and cross-cultural dialogue is not an abstract idea but a living practice. Byzantine chant, shaped over centuries by Greek, Arab, Syriac, Georgian, Slavic and Romanian voices, carries the memory of a civilization that connected East and West, and today it brings together communities from many countries and traditions in one shared space of prayer and mutual respect. 

The association has already achieved a great deal. On 9 May 2026, it held its founding concert at the Cathedral Basilica of Saint-Denis, with 100 choristers from the Byzantine traditions of Paris, under the honorary presidency of Bishop Guillet of Saint-Denis. The association is also a member of the Confédération musicale de France.

As Honorary Patron of the Institute of Strategic Studies named after Andronic Komnene of the Byzantine Empire, a direct ancestor of the Princely Andronikof Family, and as Rector of the Swiss Institute of Cultural Diplomacy, I am committed to supporting initiatives that preserve this spiritual and cultural heritage, foster dialogue between civilizations and cultures, and share it with the wider world.

Watch the video: https://youtu.be/lS6V6ESOaOI?si=aIEx3luKrPCrkgla

Андрій Сошніков: Становлення та еволюція Боспорської держави

Сучасний погляд на історію античного Причорномор’я вимагає рішучої відмови від застарілих романтичних шаблонів XIX ст. Глибинний аналіз геополітичних та економічних процесів у регіоні доводить, що за класичним еллінським фасадом ховалися жорсткі, прагматичні бізнес-моделі раннього капіталізму. Стародавня Таврида, гирла великих річок Скіфії та степові простори контролювалися не просто засновниками міст, а глобальними гравцями, які прораховували логістичні ризики та будували суверенні безпекові контури. Саме тому це не романтична сага про «грецьку колонізацію диких степів», а суворий, прагматичний і глибоко ешелонований процес створення офшорних митних терміналів та військово-політичних синдикатів.

Матеріальним відправним пунктом цієї системи став сакрально-митний фільтр на мисі Такіль — гігантський зольник хтонічного характеру площею близько 2 000 м², що функціонував на самому виході з протоки як обов’язкова станція для розвантаження, перепочинку та сплати перших сакральних мит моряками, які щойно подолали виснажливий шлях до Боспора. Цей простір від самого початку розгортався на перехресті інтересів трьох титанів: евакуйованого капіталу іонійського Мілета, агресивної протекторатної матриці Скіфського царства та стрімко висхідного військового холдингу Одріської держави у Фракії.

Стрижнем цього унікального простору стала Боспорська держава, яка розвинулася з колонії мілетців Пантікапей над протокою між Чорним та Азовським морями. Географічно вона розгорнулася на території півострова Крим (чи, як звучить його історична назва, Тавриди). Це був ідеальний ключ до панування над Чорним морем. Взагалі, півострови в геополітиці — це символ тенденції суходолу до панування над водними просторами. Таке ж значення має й потужна, жадібна долоня Тавриди з її розчепіреними пальцями: не раз в історії цими пальцями були міцно натягнуті керівні віжки до всіх найважливіших пунктів чорноморського узбережжя (Пантікапей, Херсонес). Як влучно вказує геополітик Ю. Липа, «Крим — це осередок торгівельних і політичних доріг Чорного моря. Врешті, Крим вирішує, чи Азовська система рік вливається до замкненого озера чи до затоки Чорного моря. Крим контролює тим самим і приазовські, і кубанські землі. Сильна влада на Кримі може діяти й глибше: спираючись на Дон, замкнути і волзьке гирло на Каспію, і просуватися на Каспій. Врешті, вздовж рік території Кубані влада на Кримі може просуватися на Кавказ аж до одного з найважливіших стратегічних пунктів Передньої Азії — Вірменського узгір'я».

Олег Баган: Консолідація країн Чорноморського макрорегіону6 Українська візія і тратегія

(із виступу на міжнародній конференції в Тбілісі, 05.10. 2026)

Українська держава і нація сформувалися як типово морські. Цьому було кілька причин. Передусім географічна причина: більшість українських рік течуть в Чорне море (Дніпро, Дністер, Донець, Південний Буг, Прут), а це ніби «схиляє» ментально українців до півдня, до Чорного моря. 

Друга причина – цивілізаційна: Україна в Х ст. прийняла з півдня, від Візантії християнство, вищу культуру, писемність. 

Усе це міцно скеровує український погляд в бік Чорного моря. 

Третя причина – історичні процеси. Протягом століть визначальною політикою українських князів, які правили в Київській Русі, українських козацьких еліт, які стали лідерами українського націогенезу, було вперте стремління опанувати південні степи і узбережжя Чорного моря. 

Четверта причина – соціяльний розвиток. У ХІХ ст. українці масово заселили причорноморські степи і перетворили їх на величезну житницю, колосальний аграрний простір, до якого згодом додалися розвинуті економічно причорноморські великі міста: Одеса, Херсон, Миколаїв, Маріуполь; в Причорномор’я сконцентрована велика індустрія – промислові потужності Придніпровського та Донецького регіонів. 

Ще один глобальний фактор української орієнтації на південь – це історична пам’ять про давньогрецькі колонії на чорноморському узбережжі від VII ст. до н. е.: Ольвію, Тирас, Херсонес, Пантикапей та ін. Присутність еллінів на Чорному морі не тільки пустила ментальні, культурні та духовні струмені в майбутній український простір, але вона через синтез із культурами та суспільствами скіфів та сарматів відбилася на процесах українського етногенезу. Доведено, що ті іраномовні кочівники, які після ІІ ст. н. е. залишилися в причорноморських степах і які несли в собі ментальні впливи еллінізму, вступили в широкі контакти із представниками т. зв. Черняхівської культури, тобто протослов’янами, які в той час почали рухатися із долини ріки Прип’ять в зону Прикарпаття і Подністров’я. Надалі їхня симбіозна суспільність між Дністром і Дніпром, ліпше відома з історичних джерел як Антська протодержава V–VII ст., як перше велике об’єднання слов’ян , відіграла вирішальну роль у формуванні українського етносу. Великий український поет і мислитель Євген Маланюк образно й концептуально називав Україну «Степовою Елладою» або «Скіфською Елладою». 

З утворенням першої української держави – Київської Русі в ІХ ст. –  для неї визначальним стали геополітичні зв’язки саме із великою південною державою – Візантією. Через ці зв’язки давнє українство реально вийшло у міжнародний світ. Існування постійних слов’янських (руських) поселень в Криму, існування Тьмутараканського князівства, постійні походи і зв’язки руських князів із кримським світом, під яким розуміємо грецькі (візантійські) поліси та володіння, готську «внутрішню» державу, генуезькі колонії тощо, усе це переконливо показує, що чорноморський напрямок української давньої політики був пріоритетним. 

Очевидно, більше інтуїтивно руські еліти розуміли, що стратегічний вихід до Чорного моря принесе багато переваг їхній державі, і тому навіть попри такі страшні загрози, як регулярні атаки агресивних кочівників (печенігів, торків, берендеїв, половців), вперто скеровували свою енергетику на південь. 

Принцеса Марія Монгольська, Деспіна Хатун

У 1265 році візантійська принцеса вирушила до Персії з однією метою: стати дружиною Хулагу-хана, правителя Ільханату та одного з найвпливовіших людей у ​​відомому світі.

Це була Марія Палеолог, незаконнонароджена дочка імператора Михайла VIII Палеолога. Шлюб був політичним розрахунком, замаскованим під дипломатію. Візантії потрібна була монгольська дружба. Дочка, навіть незаконнонароджена, була ціною. Вона здійснила подорож. Двір прийняв її.

Але Хулагу вже був мертвий. На час прибуття Марії до Персії чоловік, за якого вона перетнула світ, щоб вийти заміж, вже тижнями лежав під землею. Переговори не провалилися. Вони просто внесли корективи. Натомість її віддали Абака-хану, синові та наступнику Хулагу. Вона вийшла за нього заміж.

Майже два десятиліття Марія жила при монгольському імператорському дворі як дружина Абака-хана, відома там як Деспіна Хатун. Вона була християнкою в монгольській родині, візантійкою у світі Ільханідів, жінкою, чиє все життя було організовано чоловіками, які ніколи не питали її про вподобання.

Абака-хан помер в 1282 році. Коли її другий чоловік пішов і вона не мала жодної політичної ролі при монгольському дворі, Марія здійснила довгу подорож назад до Константинополя. Місто, яке вона покинула в молодості, все ще стояло. Імперія, яку її батько відвоював у латинських окупантів, була ледь-ледь цілою.

Вона не повернулася до придворного життя. Вона вступила до монастиря. Вона також побудувала, або відновила, церкву в Константинополі, присвячену Діві Марії. Вона стоїть і сьогодні, в районі, відомому як Фенер у сучасному Стамбулі. Церква Святої Марії Монгольської — єдина візантійська церква в Стамбулі, яка постійно перебуває в руках грецьких православних з моменту її побудови, ніколи не перетворюючись на мечеть. Це її відчутний слід у місті: будівля, яка пережила імперії, окупації та століття знищення. Те, що вона залишила після себе, – це церква, яка стоїть вже близько 700 років.

Сергій Клепко: Оттон I Великий (912–973) — одна з найважливіших постатей середньовічної Європи.

Оттон I Великий (912–973) — одна з найважливіших постатей середньовічної Європи. Саме він у 962 році коронувався імператором у Римі, заснувавши державу, яка згодом отримала назву Священна Римська імперія і проіснувала понад вісім століть (до 1806 року).

Його велич полягає не лише у відновленні імперського титулу Заходу після розпаду держави Карла Великого, а й у тому, що він принципово змінив політичну та культурну карту континенту.

За що люди XXI століття можуть бути йому вдячними:

 * Захист та стабілізація Центральної Європи: У 955 році в битві на річці Лех Оттон I розгромив кочові племена угорців (мадярів), які десятиліттями спустошували Європу. Ця перемога поклала край їхнім набігам, змусила угорців перейти до осілого способу життя та інтегруватися в європейську християнську цивілізацію.

 * Закладення фундаменту Оттонівського відродження: Оттон та його спадкоємці активно протегували освіту, книгописання, архітектуру та мистецтво. Це спричинило культурний підйом, завдяки якому збереглася значна частина античної та ранньосередньовічної спадщини.

 * Формування політичного каркаса Європи: Створення імперії зафіксувало зв'язок між німецькими та італійськими землями, створивши складну систему стримань і противаг між світською та церковною владою (т.зв. «Оттонівська система»), яка визначала європейську політику протягом усього Середньовіччя.

 * Дипломатичний міст між Сходом і Заходом: Шлюб його сина Оттона II з візантійською принцесою Феофано сприяв потужному обміну культурою, дипломатією та технологіями між Візантією та Західною Європою.

Його спадщина — це перехід від хаосу роздроблених племінних герцогств до структурованого європейського простору, де інституції та культура почали превалювати над грубою силою.

ps. На зображенні показано колекційну торгівельну картку шоколадної фабрики Stollwerck (серія «Великі правителі», нім. Stollwerck'sche Chocolade — Otto der Grosse), присвячену імператору Оттону I Великому та битві на річці Лех (955 рік).Про зображеного правителя.

Особа: Оттон I Великий (912–973) — король Східно-Франкського королівства та засновник Священної Римської імперії.

Події: Внизу картки зазначено «Schlacht auf d. Lechfeld» (Битва на Лехському полі), де війська Оттона I розбили угорців (мадярів), остаточно зупинивши їхні набіги на Західну Європу.

Видання: Подібні хромолітографічні картки видавалися компанією Stollwerck наприкінці XIX — на початку XX століття як колекційні вкладиші до шоколаду з просвітницькою метою. 

Александр Рычков: Славяне в Греции

В рамках разговора про славян на Балканах стоит упомянуть и те народы и племена, которые исчезли со страниц истории ещё в Средневековье. Точнее про те из них, которые прошли дальше всех на юг, заполонили Македонию, Аттику и даже Пелопоннес, став на столетия головной болью для Византии. 

Первые заметные "ручейки" славянского переселения потекли на Балканы ещё в VI веке, когда по имперским землям прогулялась Юстинианова чума, примерно уполовинив местное население. Поначалу, вероятно, в Константинополе даже радовались: вот новые подданные взамен погибших от морового поветрия, будет кому землю пахать и налоги платить.

Понятное дело, сами славяне никакому императору и тем более его чиновникам ни податей, ни дани платить не желали. Зато регулярно безобразничали, устраивая набеги и грабежи, пиратствовали на море если везло - захватывали города, а если не могли оные захватить, но получалось осадить - сами требовали выкуп.

В 582 году славяне разграбили Афины, спустя 3 года захватили Коринф и начали продвижение на Пелопоннес. Хорошо укреплённым ещё во времена античности городам на побережье, как правило, получалось устоять. А вот внутренние районы полуострова подверглись тотальной деэллинизации. По некоторым данным, славяне к IX веку доминировали на 2/3 Пелопоннеса.

Юрій Пилипенко: Глобально-економічна причина колапсу Київської Русі з кінця ХІ ст.

Те, що в школі описують як епічну драму: "в 1097 князі з'їхалися в Любеч, поцілували хрест, а потім знову почали мірятися амбіціями і розвалили країну", було наслідком глобальної зміни торговельних маршрутів. 

Світ навколо Русі змінився. 

Акції на світовому ринку просто знецінилися.

Ініціатором з'їзду був переяславський князь Володимир Мономах.

Візантію підкошували внутрішні громадянські війни, корупція та постійні удари (норманів з італійського півдня та турків-сельджуків з анатолійського сходу). 

Візантійський золотий солід (номісма), який століттями був доларом Середньовіччя, почав стрімко знецінюватися.

Константинополь більше не міг купувати руське хутро, віск і рабів у колишніх масштабах і за колишніми цінами. 

Кінцева точка шляху з варяг у греки збідніла.

Вирок шляху із варяг у греки підписали Перший (1096-1099) та наступні Хрестові походи.

Середземне море раніше було заблоковане арабськими піратами та мусульманськими флотами. ЄС не міг торгувати зі Сходом напряму. Шлях по Дніпру через Київ був унікальним, безпечним обхідним коридором між Балтикою, Візантією та Сходом.

Лицарі прорубали коридор до Єрусалима, італійські морські республіки (Венеція та Генуя) створили потужні флоти, Середземне море відкрилося.

Андрій Сошніков: Старий світ завжди гине у спробах повернути колишню велич через інтриги, а виграє той, хто вміє чекати й рахувати ресурси

«Битва за Рим» (1968) Роберта Сьодмака — це, друзі мої, не просто «кіно про сандалі та мечі», а епічна епітафія класичній державності. В основі стрічки лежить однойменний масштабний роман німецького історика та письменника Фелікса Дана. Перед нами — фінал грандіозної боротьби за володіння Європою, де старе римське коріння намагається вижити, нацьковуючи між собою двох варварських важковаговиків.

Головний герой, префект Цетег Кесарій — це геніальна літературна знахідка Фелікса Дана. Хоча сам персонаж вигаданий, він має глибокий історичний прототип. Цетег — це збірний образ згасаючої римської сенаторської аристократії VI століття, яка відчайдушно намагалася повернути колишні привілеї. Його ім'я прямо відсилає до давньоримського патриціанського роду Корнеліїв Цетегів, представники якого століттями уособлювали консервативний республіканський дух. 

Цетег — це верховний маніпулятор, який живе у світі, де Риму як сили вже немає, але залишилася колишня слава його імені. Він не веде легіони (їх немає), він веде інтригу. Його завдання — стравити візантійців та остготів, щоб на згарищі відродити «стару добру республіку». Цетег — це уособлення чистого розуму, позбавленого реальної сили, який намагається керувати чужими м'язами. Він — «Одіссей», який загрався в подвійних агентів і в результаті сам став жертвою власних підступів.

Цетег спробував стати розумом, який наймає чужі кулаки у готів та візантійців. Але найманий кулак завжди в підсумку б'є того, хто слабший. Без власного силового фундаменту будь-яка тіньова влада — це просто картковий будиночок в очікуванні протягу.

Цетег вірив: якщо він ідеально стравить ворогів, то вони взаємознищаться, і він зійде на престол. Але він забув, що війна — це хаос, який не підпорядковується чужим сценаріям. Поки він плів мереживо змов, Візантія просто прислала безжальну та дисципліновану армію Нарсеса з безлімітною скарбницею. Інтрига Цетега розбилася об грубу реальність: у Нарсеса були кораблі, провізія та дисципліна, а у Цетега — лише красиві промови та надія на чужу дурість.

Національний заповідник «Давній Галич»: Монета Олексія ІІІ Комнина

 Нумізматична колекція музею історії Галича поповнилася унікальним експонатом — візантійською монетою аспрон трахі, якій понад 800 років!

Ця незвична увігнута монета, яку ще називають «монетою-чашечкою», карбувалася у Візантійській імперії в ХІ–ХІV століттях із золота, срібла, бронзи або міді. Назва походить від грецьких слів: аспрон — «біла», трахі — «увігнута».

Представлений екземпляр належить імператору Олексію ІІІ Ангелу Комніну, який правив Візантією у 1195–1203 роках.

Монету викарбувано в Константинополі з біллону — низькопробного срібла.

На аверсі зображено Ісуса Христа з піднятою правицею та сувоєм у лівій руці. На реверсі — коронований Олексій ІІІ поруч зі святим Костянтином, які тримають лабарум — символ імператорської влади.

Історія цієї монети нерозривно пов’язана з драматичними подіями Візантії. Олексій ІІІ прийшов до влади, усунувши свого брата Ісаака ІІ Ангела, а вже у 1203 році, під натиском хрестоносців, залишив Константинополь разом із казною. Невдовзі столиця імперії зазнала одного з найтрагічніших пограбувань у своїй історії.

Сьогодні ця невелика монета є не лише цінним музейним експонатом, а й мовчазним свідком великих історичних подій, що відбувалися понад вісім століть тому.

https://www.facebook.com/halych1

Андрій Поцелуйко: Після Риму: чи повторює Захід історію Візантії та франків?

Кожне покоління намагається впізнати себе в історії великих імперій. Коли сучасний Захід переживає політичні кризи, суперечки між союзниками, втому від глобального лідерства та боротьбу за новий баланс сил, дедалі частіше згадують падіння Риму. У таких порівняннях Сполучені Штати інколи постають у ролі нової Візантії — центру, який вважає себе спадкоємцем старого порядку, тоді як Європа нагадує постримський Захід із його окремими державами, що дедалі більше проводять власну політику. Це не точна історична модель, а радше спосіб осмислити світ, у якому колишня єдність уже не здається непорушною.

Після падіння Західної Римської імперії саме Константинополь залишився носієм римської традиції. Візантійська імперія не сприймала себе новою державою — вона вважала себе самим Римом. Її імператори говорили мовою універсальної влади, дипломатії та цивілізаційної переваги. 

Водночас на заході Європи виникали нові королівства, серед яких особливе місце зайняли франки. Вони спочатку існували в тіні римської спадщини, але поступово почали претендувати на власне право бути центром Європи. Коли Карл Великий був коронований імператором у 800 році, це стало не лише політичним актом, а й символічним викликом Візантії. Відтоді між двома центрами сили розпочалася боротьба не стільки за тотальне знищення один одного, скільки за право визначати, хто є справжнім спадкоємцем римського світу.

Саме тут багато сучасних аналітиків бачать певну схожість із відносинами між США та Європою. Після Другої світової війни Америка стала ядром західного порядку: гарантом безпеки, центром фінансової системи, технологічним лідером і головною військовою силою. Європа ж, подібно до постримських королівств, розвивалася під цим захистом, поступово відновлюючи власну силу та автономність. Але з часом між союзниками почали зростати суперечності. Дискусії про оборонні витрати, стратегічну незалежність Європи, торгівельні війни, санкції, енергетику та ставлення до Китаю дедалі частіше демонструють, що Захід уже не є настільки монолітним, як у часи холодної війни.

Андрій Сошніков: Андронік Комнін: пригоди галантного інспектора в лісах Галичини

Для розуміння фігури Андроніка Комніна потрібно насамперед відмовитися від гімназійного уявлення про історію як про послідовність дат та битв. Історія — це завжди історія гри, історія жестів і, головне, історія породи. 

Андронік з’являється на сцені візантійського ХІІ ст. не як політик і навіть не як претендент на престол. Він з’являється як інопланетянин, як випадкова мутація високої античності, що застрягла в душних коридорах середньовічної бюрократії.

Уявіть собі людину, яка на голову вища за всіх оточуючих не лише фізично, а й метафізично. Андронік був атлетом, інтелектуалом і красенем у тому фатальному сенсі, який сьогодні вже неможливо відтворити — це була краса людини, яка знає, що вона є вінцем тисячолітньої селекції. 

Комніни взагалі були останньою спробою античного генотипу втриматися на плаву в морі етнічного хаосу. Це були «справжні греки» не за мовою, а за статусом володарів світу, з пластикою еллінських статуй та холодним розрахунком римських юристів. У світі, де Візантія вже почала перетворюватися на запилену антикварну крамницю, де кожен крок регламентований протоколом, а за кожною фіранкою ховається венеціанський лихвар, Андронік був занадто живим. Його нескінченні любовні авантюри, викрадення перших красунь імперії та втечі з-під варти — це не розпуста. Це форма соціального протесту аристократа проти нудьги апарату. Це поведінка лорда Байрона, закинутого в бухгалтерію земства.

Коли така людина опиняється в Галичі, у Ярослава Осмомисла, відбувається зіткнення двох різних типів порожнечі. З одного боку — перевантажена змістами, але позбавлена волі Візантія. З іншого — Русь, яка на той момент була величезною промзоною, де енергійні «директори лісопилок» намагалися грати в державність. Для місцевих князів Андронік став живим втіленням Константинополя з його безмежним цинізмом та глибоким розумінням механізмів влади. Поява Андроніка в Галичі — це приїзд нудьгуючого акціонера у віддалену філію, де замість гольфу доводиться полювати на турів.

Ranko Lemberger: Наполовину галичанин, який став візантійським імператором

 У травні 1182 року відбувся тріумфальний в'їзд у Константинополь Андроніка І Комніна. 

Його матір'ю була Ірина - донька перемишльського князя Володаря Ростиславича. 

Життя Андроніка, сповнене пригод та несподіванок, стало джерелом художніх творів та легенд, як і сама постать правителя, що вирізнялася красою та атлетичною статурою.

Певний час він провів у Галичі - у свого двоюрідного брата князя Ярослава Осмомисла. 

Ставши імператором, Андронік розмістив у храмі Сорока мучеників (поблизу свого палацу) картини, що зображували його життя як простого мисливця в горах Прикарпаття. 

Коротке правління Андроніка, мабуть, було вершиною міжнародного престижу Галицького князівства та свідченням його впливу на тогочасну світову політику.

Борис Явір: Розгром печенігів і освоєння галичанами пониззя Дністра та Дунаю

29 квітня 1091 візантійці та половці і галичани в складі об'єднаного війська під проводом Олексія І Комніна розгромили печенігів. Битва при Левуніоні була першою візантійською перемогою Комніновського відродження. 

Але чому галичани відправилися у такий далекий похід? Який їм з того був хосен?

Передісторія перемоги сягає кількох десятиліть. 26 серпня 1071 р. візантійську армію під орудою Романа IV Діогена перемогли турки-сельджуки у битві біля Манцикерту на сході Малої Азії. Поразка призвела до позбавлення імператора влади – і трон зайняв слабкий імператор Михайло VII, що відмовився виконувати договір, який був підписаний Романом IV. У відповідь турки 1073 року почали переселятися в Анатолію, не зустрічаючи спротиву. Панував хаос, оскільки ресурси імперії були вичерпані серіями катастрофічних громадянських війн. До 1080 р. імперія втратила більше половини своєї території.

Неможливо переоцінити значення цих подій, оскільки протягом менш ніж десятиліття було втрачено більше половини населення імперії разом із великою частиною зернових ресурсів. Битва біля Манцикерту завдала найбільший удар по імперії за 700 років її історії.

На тлі цих поразок і катастроф 4 квітня 1081 р. на трон зійшов Олексій Комнін, успішний молодий генерал, який бився проти турків із чотирнадцяти років. За словами Джона Норвіча, значення піднесення Олексія полягало в тому, що "... вперше за понад пів століття імперія перебувала в здатних руках". Олексій вирішив за будь-яку ціну відновити Візантійську імперію. 

Навесні 1087 р. до візантійського двору дійшли новини про величезне вторгнення з північно-західного Причорномор'я печенігів загальною кількістю 80 тисяч осіб. [10]

Приблизно в той же період внаслідок послаблення руської влади на Волині та в Галичині в останній третині 11-го століття почастішали зазіхання ляхів та угрів на Галицьку землю. 

Юрій Могильний: Сахнівський скарб

Сахнівський скарб було знайдено 1900 року на городищі «Дівич-гора» поблизу села Сахнівка на березі річки Рось (Черкаська область). Це один із найбагатших давньоруських скарбів: близько 500 грамів золотих зливків, численні золоті прикраси, елементи трьох князівських жіночих головних уборів, золоті барми (намисто поверх одягу) з емалевими зображеннями святих. Знахідка золотих монет візантійського імператора Мануїла I Комніна датує скарб приблизно 1140-ми роками.

Село Сахнівка має давню історію. У місцевих ярах знаходили кістки та бивні мамонтів (деякі експонати зберігаються в шкільному музеї). За переказами, жителі походять з Батурина. У 1792 році польський король Станіслав Август Понятовський надав Сахнівці статус містечка з магдебурзьким правом, гербом (два осетри навхрест — на згадку про давню назву «Осетрів» або «Осетров»). Пізніше назва еволюціонувала до «Сахнів міст», а потім — Сахнівка. Поблизу села розташовані гори Пастушка, Дівиця (Дівич-гора) та Крутий шпиль. За легендами, на Дівич-горі колись стояв дівочий монастир з церквою та келіями черниць. Тут знаходили хрестики, уламки дзвонів та церковне начиння. Французький художник Жан-Анрі Мюнц у 1780-х роках зобразив Сахнівські гори в своєму альбомі акварелей. У XIX столітті Сахнівка славилася тютюновою промисловістю — виробляли високоякісний «Сахнівський» тютюн (до 10 тис. пудів на рік у період наполеонівських війн). З 1840-х років тютюн витіснили бурякові плантації через розвиток цукрових заводів.

Найцінніша частина скарбу — Сахнівська золота діадема (XII ст.), виготовлена, ймовірно, в Києві в майстерні, де працювали руські та візантійські ювеліри. Вона є частиною парадного князівського вінця (швидше за все жіночого).

- Складається з 7 золотих килеподібних подвійних пластин («кіотців»).

- Загальна довжина з бічними трапецієподібними пластинами — близько 35 см.

- Оздоблена технікою перегородчастої емалі, перлами та золотими інкрустаціями.

Центральна пластина зображує **вознесіння Олександра Македонського** на колісниці, запряженій двома грифонами (сюжет з середньовічного роману «Александрія»). Олександр у короні та імператорському вбранні тримає два скіпетри. Інші пластини прикрашені емалевими розетками з хрестоподібними мотивами, рослинним орнаментом (крини — геральдичні лілії), кольорами: білий, синій, зелений, червоний, жовтий. Популярність Олександра Македонського в Київській Русі, Візантії та Європі X–XIII ст. пояснюється саме «Александрією» — символом величі правителя. Тому діадему вважають князівською реліквією.

Андрониковы: династическая память и судьбы в европейской истории

Алине де Са Карнейро Леао, главный редактор журнала Gotha.news

История династий — это не сухой список имен и дат. Это память, передаваемая из поколения в поколение, способная пережить распад империй, изменение границ и эпох. Семья Андроников принадлежит к числу тех, чья традиция объединяет византийское имперское наследие, грузинскую аристократию, русскую историю и европейскую культуру XX века.

Византийское имперское наследие

Традиция семьи Андроников прослеживает возможное происхождение рода до византийской имперской династии Комнинов и фигуры императора Андроника I Комнина. После его трагической смерти в 1185 году часть семьи покинула Константинополь и нашла убежище на Кавказе — в православной Грузии, в период ее расцвета.

Старшая ветвь, при поддержке своей ближайшей родственницы — царицы Тамары, — основала Трапезундскую империю. Младшая ветвь осталась в Грузии. Именно к этой родословной присоединилась фамилия Андроникашвили, или Андроников — «сыновья Андроника». После пресечения трапезундской линии первенство в династии Комнинов перешло к ветви Андроников.

Корабль на семейном гербе стал символом миграции и новых начинаний — знаком путешествия, спасения и преемственности. В геральдике это изображение интерпретируется как символ движения и исторической преемственности.

Согласно грузинской традиции, род происходит от императора Андроника Комнина, правившего в Константинополе с 1183 по 1185 год. Его матерью была грузинская княгиня Ката (Катай), дочь Давида Строителя. Во время правления своего кузена Мануэля (1143–1180) Андроник посетил родину своей матери — Грузию, где его с большими почестями принял другой кузен, Георгий III, который даровал ему «города, крепости и земли» в Кахети.

После смерти императора его дети — Мануэль, Иоанн, Алексей и Ирина — бежали в Грузию и нашли убежище при дворе своей троюродной сестры, царицы Тамары. В 1204 году Тамара отвоевала Трапезунд у Ангелов и посадила на императорский трон внука Андроника — Алексея, сына Мануэля. Остальные Комнины поселились в кахетийских владениях, дарованных Георгием III, а другой внук императора — Андроник, сын Алексея — стал основателем династии Андроникашвили.

Исследование Кирилла Туманова

В XX веке византийские корни кавказских династий стали предметом академических исследований. Историк и генеалог Кирилл Туманов (Туманишвили) посвятил этой теме основополагающий труд — «Руководство по генеалогии и хронологии истории христианского Кавказа (Армения, Грузия и Албания)», опубликованный в Риме в 1976 году.

Исследование проводилось в монархическом контексте и было опубликовано при поддержке окружения последнего короля Италии Умберто II. В работе рассматривались генеалогические линии кавказских аристократических домов, включая происхождение семьи Андроникашвили от рода Андроника I Комнина.

В некоторых монархических кругах выводы Туманова рассматриваются как подтверждение династической преемственности семьи Андроника с византийской имперской традицией. Таким образом, родословная семьи получила не только семейное признание, но и историко-научную основу.

XX век: Испытания и культура

Судьба семьи в XX веке отражает драму той эпохи. Одной из её видных фигур был князь Яссе Николаевич Андроников — русский офицер, воевавший в Первой мировой войне и награждённый Георгиевским крестом 4-й степени. Революция и Гражданская война стали для него поворотным моментом. Позже он работал в театре, но в годы репрессий стал жертвой трагических обстоятельств своего времени. Его биография стала символом поколения, оказавшегося между имперским прошлым и новой реальностью.

Імперія, що не зникла: візантійська традиція від Андроніка I Комніна до Андронікових XXI століття

Історія династій — це не лише низка правлінь і дат, а передусім пам’ять, що переходить із покоління в покоління, переживаючи падіння імперій і зміну епох. Рід Андронікових належить до тих рідкісних сімей, чия родова традиція пов’язує їх із візантійською імператорською династією Комнінів і насамперед з ім’ям Андроніка I Комніна.

Правління Андроніка I Комніна завершилося трагічно: у 1185 році в Константинополі спалахнув заколот, імператора було повалено й страчено. В умовах переслідувань представники його роду опинилися у смертельній небезпеці. Згідно з династичною традицією, частина сім’ї була змушена залишити Візантію, рятуючись від розправи. Їхній шлях пролягав на Кавказ — до православної Грузії, яка в той час переживала епоху розквіту. Там вигнанців прийняла велика цариця Тамара. Саме в грузинському середовищі закріпилася лінія, що згодом стала відома як Андронікашвілі — «діти Андроніка».

Сімейна історія знайшла відображення в родовому гербі. Одним із його ключових елементів є корабель — символ морського шляху з Візантії до Грузії. Цей знак нагадує про вимушений вихід із Константинополя та про новий початок на кавказькій землі. У геральдиці корабель означає шлях, спасіння й наступність. У поєднанні з князівською короною та християнською символікою герб стає візуальним літописом родини — розповіддю про збережену імператорську традицію.

У XX столітті візантійське коріння кавказьких династій отримало академічне осмислення. Історик і генеалог Кирило Туманов (Туманішвілі) присвятив цій темі фундаментальну працю Manuel de généalogie et de chronologie pour l’histoire de la Caucasie chrétienne (Arménie, Géorgie, Albanie), видану в Римі в 1976 році. У монархічній традиції видання пов’язують із підтримкою кола останнього короля Італії — Умберто II. У праці розглядалося походження Андронікашвілі від лінії Андроніка I Комніна, і в низці монархічних кіл визнається наступність роду Андронікових від візантійських імператорів династії Комнінів.

У XX столітті живим утіленням цієї наступності став Костянтин Андроніков. Народившись у 1916 році та опинившись після революції у Франції, він присвятив життя дипломатії, богослов’ю й науковій праці. Усвідомлюючи своє походження від Андроніка I Комніна, він використовував літературний псевдонім Андрій Комнен (André Comnène). Через переклади богословських праць і гуманітарну діяльність він продовжував візантійську традицію вже як культурну та інтелектуальну спадщину.

Особливу роль в історії родини відіграв рід де Куріс. Куріси походили із середовища понтійських греків — православних громад Причорномор’я, які після падіння Візантії та османського завоювання поступово розселялися уздовж узбережжя Чорного моря. У XVIII столітті представники грецьких родин, рятуючись від нестабільності Османської імперії, переселялися на територію Російської імперії. Частина понтійських і малоазійських греків опинилася на півдні України — у Новоросії, Одесі, Херсонській губернії. У цьому середовищі формувалися купецькі, військові й дворянські лінії, багато з яких вступали в родинні зв’язки з козацькою старшиною.

Саме так рід Курісів опинився пов’язаним з українською гетьманською традицією. У їхній родовідній історії підкреслюється зв’язок із гетьманським родом і козацькою елітою Гетьманщини, що відобразило поєднання грецького та українського православного аристократичного середовища. Таким чином, у родині Андронікових переплелися візантійська, грузинська, понтійська та українська гетьманська лінії — рідкісний приклад історичного синтезу.

Серед відомих сучасних носіїв прізвища Куріс згадується Габріель Атталь — французький державний діяч, який обіймав посаду прем’єр-міністра Франції. Його прізвище відображає грецьке походження роду Атталь, пов’язаного зі східносередземноморською та діаспорною традицією. У публіцистичних і родових інтерпретаціях іноді підкреслюється його належність до ширшого грецького історичного середовища, до якого відносять і Курісів.

Продовженням династичної лінії став шлюб князя Олексія Андронікова, онука князя Костянтина, з княгинею Кариною Багратіон, представницею князівського дому Багратіонів. У декреті, виданому з нагоди одруження, Його Царська Високість Князь Нугзар Петрович Багратіон-Грузинський зазначив, що Його Царській Високості відомо про визнання деякими монархічними колами наступності роду Андронікових від візантійських імператорів династії Комнінів. Водночас було наголошено, що ні князь Олексій, ні княгиня Карина не мають жодних династичних амбіцій; їхній союз розглядається як родинне поєднання ліній, а не як політичний проєкт.

Сьогодні Андронікови живуть у XXI столітті поза троном і державною владою. Однак через герб із кораблем, через наукову працю Туманова, через гуманітарну діяльність Костянтина Андронікова та через нові покоління продовжується імператорська візантійська традиція. Імперії відходять у минуле, але традиція — якщо вона справді жива — продовжує існувати в людях.

***

Каріна Андронікова: Спробувати заново відкрити наш власний внутрішній Константинополь — місце віри, мудрості та миру

Візантійська спадщина більша, ніж сама лише Греція. Протягом понад 1100 років (330–1453) Імперія пропонувала світові взірець співіснування різних народів, мов та вірувань. Вона простягалася від України та Херсонеса до Єгипту і навіть далі, об'єднуючи землі Європи, Азії та Африки. Її цивілізація була римською за ідентичністю, грецькою за мовою та універсальною за духом. 

У розколотому світі Візантія нагадує нам, що різноманітність не обов'язково означає розділення. У ці важкі часи ми повинні спробувати заново відкрити наш власний внутрішній Константинополь — місце віри, мудрості та миру.

The Byzantine legacy is greater than Greece alone. For more than 1,100 years (330–1453), the Empire offered the world a model of coexistence among different peoples, languages, and faiths. It stretched from Ukraine and Chersonesus to Egypt and even beyond, uniting lands across Europe, Asia, and Africa. Its civilization was Roman in identity, Greek in language, and universal in spirit. 

In a fractured world, Byzantium reminds us that diversity does not have to mean division. In these difficult times, we must try to rediscover our own inner Constantinople — a place of faith, wisdom, and peace.

L’héritage byzantin dépasse largement la Grèce seule. Pendant plus de 1 100 ans (330–1453), l’Empire a offert au monde un exemple de coexistence entre peuples, langues et religions. Il s’étendait de l’Ukraine et de Chersonèse jusqu’à l’Égypte, et même au-delà, reliant l’Europe, l’Asie et l’Afrique. Sa civilisation était romaine par identité, grecque par langue et universelle par esprit. 

Dans un monde fragmenté, Byzance nous rappelle que la diversité ne signifie pas division. En ces temps difficiles, nous devons chercher à retrouver notre Constantinople intérieure — un lieu de foi, de sagesse et de paix.

Великий розкол 1054 року

 Великий розкол 1054 року остаточно розділив християнство на дві основні гілки: Римсько-католицьку церкву на Заході та Східну православну церкву на Сході. 

Розкол, зосереджений навколо Риму та Константинополя, був спричинений тривалими розбіжностями щодо церковної влади, доктрини та політичної влади. 

Західна Європа здебільшого залишалася вірною Риму, тоді як значна частина Східної Європи та візантійської сфери наслідувала Константинополь. 

Цей розкол формував європейську історію протягом століть, впливаючи на союзи, культуру та навіть майбутні війни. 

Хоча 1054 рік є традиційною датою, напруженість наростала протягом поколінь. Розкол залишається одним із найважливіших поворотних моментів у релігійній та політичній історії.

 Іларіон на Київському митрополичому престолі був настановлений мощами св. Климента Римського собором руських єпископів за участі Ярослава (тобто, цілком канонічно), але без згоди Константинополя.

Насправді ж Поділ Пентархії на Захід і Схід відбувся ще у 431 році під час Ефеського собору, а в 451 році після Халкедонського собору відокремилася від офіційної Церкви Римської імперії східна (орієнтальна) лінія християнства, головні представники яких зараз - це Вірменська Апостольська та Коптська Церкви. Розкол 1054 року слід розглядати як розкол всередині західних християн - халкедонітів, як і наступні розколи часів Реформації, старообрядництво, і Мінську схизму московського Кирила з Онуфрієм.

Тодд Проновост: Двуглавый орёл, использовавшийся сельджуками Рума

 Двуглавый орёл был культовым символом Сельджукского султаната Рума (XI–XIV века), широко использовавшимся в Анатолии в качестве герба, королевской эмблемы и архитектурного мотива. Он символизировал власть, силу и господство над Востоком и Западом, часто появляясь на монетах, тканях и каменных рельефах в таких городах, как Конья и Диярбакыр.

Ключевые аспекты двуглавого сельджукского орла:

Символизм: Он представляет собой единство Востока и Запада, обозначая всеобщий суверенитет и защиту от зла. Его часто интерпретируют как «дух-хранитель».

Принятие и использование: Этот мотив стал стандартом для сельджуков, особенно при таких правителях, как Ала ад-Дин Кай Кубад I (правил в 1220–1237 годах), который использовал его на стенах цитадели Коньи.

Внешний вид: Он встречается на каменных рельефах XIII века, монетах (особенно Артукидов), плитках и держателях для Корана.

Происхождение: Хотя он похож на символы, используемые византийцами и более ранними цивилизациями, такими как хетты, сельджуки приняли его для утверждения своей имперской власти и контроля над центральными районами Анатолии.

Значение: Он считался официальной эмблемой или гербом Сельджукского государства, представляющим верховную власть султана.