Запорозька Січ була системою військової культури, логіка якої співпадала з давньоіндієвропейськими воїнськими практиками

 «Простота, вольність і карнавальна дурість»: паралелі між запорозькими звичаями та давньоіндієвропейськими воїнськими традиціями

Життя Запорозької Січі XVIII століття відзначалося особливою соціальною структурою, культурними уявленнями та колективними практиками, що на перший погляд виглядають хаотичними, анархічними і навіть безглуздими. Однак уважне вивчення історичних джерел демонструє, що ці практики були внутрішньо логічними, функціональними та спрямованими на збереження військової ефективності й автономії спільноти. Ці ж закономірності можна простежити у традиціях давніх індоєвропейських воїнів, описаних античними авторами, зокрема Геродотом, Плутархом, Полібієм та Лівієм.

1. «Простота» та усунення соціальної нерівності

Однією з ключових рис січовиків була «простота» — відмова від надмірної турботи про майно, презирство до писарської роботи та бюрократії, кепкування з офіційних наказів. Це явище не було випадковим: воно виконувало функцію уніфікації громади, запобігаючи соціальним конфліктам та концентрації влади у грамотних чи багатих особистостей.

Подібні практики можна знайти у описах давніх воїнських суспільств. Геродот згадує, що скіфи, які заселяли степи Північного Причорномор’я, практикували колективне володіння конями та зброєю, а індивідуальне багатство вважалося непрестижним. Подібно до запорожців, скіфи цінували не власність, а воєнну вправність, хоробрість та уміння виживати у небезпечному середовищі. Також Лівій описує ранніх римських патриціїв, де «справжня доблесть не вимірювалась багатством, а здобутою славою на полі бою».

Таким чином, і запорозькі «бурлаки», і давні воїни-індоєвропейці прагнули підкреслити рівність та колективну ідентичність через відмову від накопичення майна.

Андрій Богданович: Індоєвропейська пастуша цивілізація як спартанський архетип: сила понад розкіш*

У глибині тисячоліть, серед степів Понтійсько-Каспійського регіону, сформувалася особлива людська спільнота, яка згодом залишить глибокий слід у цивілізаційному розвитку Євразії. Ця рання індоєвропейська пастуша цивілізація не знала пишних палаців чи витонченої кераміки, не будувала зрошувальних систем і не вела облік урожаю. Натомість вона породила вершника, воїна, вождя — ідеального носія героїчного світогляду, для якого честь, слава і перемога значили більше, ніж комфорт, естетика чи навіть життя.

Цю цивілізацію можна умовно назвати **спартанською** — не в географічному, а в сутнісному сенсі. Як і легендарна Спарта, вона базувалася на принципах **аскези, дисципліни, воєнної організації і колективної ідентичності**. Її матеріальна культура була відносно бідною, але не через відсталість — радше через свідомий пріоритет мобільності, сили і простоти. У світі, де виживання залежало від швидкості, згуртованості й ударної потужності, надмірна розкіш лише обтяжувала.

У центрі індоєвропейської спільноти стояв **воїн-скотар**. Його багатством були не землі, а табуни коней, корів і овець. Його домівкою — степ і намет, його релігією — культ предків, богів-громовержців і духів війни. Його цінностями — честь, хоробрість, вірність племені. Це був світ, де війна була не трагедією, а нормою життя; де смерть у бою вважалась найвищою формою слави; де діти з малку вчилися не тільки пасти худобу, а й володіти списом.

Соціальна структура таких спільнот також мала свою внутрішню логіку. За теорією Жоржа Дюмезіля, індоєвропейське суспільство ділилося на три функціональні класи: **жерці (сакральна влада), воїни (сила), виробники (скотарі, ремісники)**. Така тріада не лише структурувала соціум, а й відбивалася у міфах — від індійських Вед до ісландських саг.

На відміну від осілих землеробських культур (як-от трипільців, дравідів чи мінойців), індоєвропейці не прагнули стабільності — вони прагнули **розширення простору**. Їхньою логікою керувала не циклічність природи, а вектор експансії. Саме тому в період 3000–1000 років до н.е. вони здійснили феноменальну хвилю міграцій — від берегів Атлантики до Індійського субконтиненту, залишаючи по собі мови, міфи й моделі соціального устрою.

На цьому тлі паралелі зі Спартою стають особливо промовистими. Спарта також відкидала розкіш в ім’я сили. Так само жила за кодексом воїнської честі. Так само будувала свою ідентичність навколо колективної дисципліни, самопожертви та контролю над індивідуальними бажаннями. Індоєвропейці не були спартанцями буквально, але **їхній дух, архетип, «психологічна структура» — цілком у цьому ключі.**

Це була цивілізація **не каменю — а міфу**, не міста — а коня, не храму — а табору. Вона не створила непорушних пам’яток, але породила **мови, героїчні епоси, кастові системи, воїнські традиції**, які живуть у нащадках і досі — в словах, законах, уявленнях про честь і гідність.

У певному сенсі, ранні індоєвропейці довели, що **не лише культура розкоші може бути великою. Велич можлива і в бідності — якщо вона організована, озброєна і сповнена ідеї**. Їхній спадок — це не тільки результат експансії, а й **маніфест сили як принципу творення історії.**

Албанская загадка: открытие древних корней через ДНК

Тайна происхождения албанцев веками пленяла историков, но новаторские исследования древней ДНК наконец-то приоткрывают завесу тайны! 

Исследователи изучили более 6000 геномов и сделали потрясающие открытия на таких раскопках, как Чинамак в Албании, где останки, датируемые 2663-2472 гг. до н. э., раскрывают захватывающую генетическую историю. Результаты показывают, что современные албанцы имеют замечательную генетическую преемственность со своими предками позднего бронзового и железного веков — около 70% их родословных связаны с ямной культурой из понтийско-каспийских степей. 

В железный век Албания была культурным перекрёстком, где «иллирийские» общины делились генетическими и культурными чертами по всему Балканскому региону. В отличие от соседних регионов, на которые сильно повлияли славянские миграции, Албания служила генетическим рефугиумом, сохраняя своё наследие предков в течение всего Средневековья. 

Албанский язык стал уникальной жемчужиной балканского лингвистического гобелена, корни которого уходят в V век. Это языковое развитие идеально соответствует генетическому повествованию, раскрытому в древней ДНК. 

От курганов бронзового века до средневековой геномной преемственности, свидетельства рисуют яркую картину албанского наследия – захватывающее путешествие во времени, связывающее древние народы с современной Албанией!

https://community.mytrueancestry.com/genetic-insights-into-albanian-ancestry-and-linguistic-origins/

Андрій Богданович: Чому індоєвропейська цивілізація досягла успіху?

Чому саме індоєвропейські цивілізації — з їхніми різноманітними культурами, мовами та державними формами — стали домінантною силою в історії людства? 

Від античної Греції й Риму до середньовічної Європи, від колоніальних імперій до технологічного Заходу, саме ця цивілізаційна лінія дала світові багато ключових ідей, систем управління й наукових проривів. То в чому її глибинна сила?

Одну з відповідей пропонує порівняльна соціологія та антропологія: секрет індоєвропейського успіху полягає в гармонійному узгодженні соціального устрою з природною, біопсихологічною структурою людини.

Французький дослідник Жорж Дюмезіль, а за ним і сучасні антропологи, запропонували модель «трипартиції» — тобто поділу суспільства на три головні функції:

1. Священно-управлінська (жерці, володарі, законодавці);

2. Воїнська (захисники, солдати, силові структури);

3. Господарсько-годувальна (землероби, ремісники, виробники).

Цей поділ, на думку дослідників, не був довільним. Він відображав глибші біопсихологічні імпульси людини: потребу в сенсі, безпеці та матеріальному забезпеченні. Тобто — дух, сила і тіло в соціальній формі. Успіх індоєвропейських цивілізацій полягав у тому, що ці функції були чітко окреслені, соціально організовані й перебували в динамічному балансі. Влада не зводилась лише до сили, економіка не диктувала культури, духовна сфера не пригнічувала практичного життя — кожна з трьох сфер мала своє місце.

Такий баланс дозволив розвиватися ефективним політичним системам, військовій організації, розумінню права, а також етичним нормам співжиття. Він же забезпечив відносну стабільність, зростання населення, накопичення знань та технологій. Важливо й те, що ці соціальні функції знаходили відображення в релігії, символіці, міфології — створюючи культурну єдність і глибоке відчуття порядку.

 Саме в індоєвропейській традиції вдалося чітко виділити й узгодити ключові функції суспільного життя. В інших культурах ці ролі залишались або менш диференційованими, або домінувала якась одна — наприклад, сакральна або господарська — що ускладнювало розвиток складних структур.

Якщо поглянути глибше, можна сказати, що індоєвропейська модель — це приклад того, як суспільство, налаштувавшись на природні імпульси людини, здатне створити гармонійну, стійку й творчу систему. І саме в цьому — її головний внесок у світову історію.

Сергей Цветков: Как сформировался славянский этнос | Честная история с Екатериной Хазовой

 Прем’єра була 1 вер. 2024 р.  

Славянские языки возникли из группы языков индоевропейской семьи, как и языки большинства народов Европы, полуострова Индостан и Ирана. Значит ли это, что все населяющие эти территории народы имеют общие генетические корни? Вместе с Сергеем Цветковым разбираемся, откуда в Европу пришли предки славян, каким был их образ жизни и когда они выделились в отдельный этнос.

00:00 Анонс  

01:20 Что такое индоевропейская семья языков?  

02:20 Когда начала развиваться славянская речь?  

03:25 Кто такие индоевропейцы?  

05:35 Кто ввел термин "санскрит"?  

06:27 Языковое древо  

09:15 Когда возникла индоевропейская семья языков?  

10:35 Откуда пришли индоевропейцы?  

14:07 Религия индоевропейцев  

15:34 Этногенез славян  

18:40 Языковая ассимиляция индоевропейцев  

25:15 Степное нашествие  

27:27 Символы богатства древности  

28:47 Оружие степных воинов и их нашествия  

33:45 Культура погребальных урн  

35:59 Расселение индоевропейцев  

36:42 Лужицкая культура  

38:39 Народы лужицкой культуры   

Юрій Таран: Молочна цивілізація

До чотирьох або п'яти років тіло дитини сповільнює вироблення лактази, ферменту, що дає змогу засвоювати лактозу. Починаючи з цього часу вживання молока спричинить у дитини шлункові кольки та діарею, яка потенційно може виявитися смертельною, оскільки за відсутності лактази лактоза починає розкладатися в кишківнику. Цей процес дає можливість жінкам виносити інших дітей. Ця схема була однаковою для всіх ссавців: вийшовши з дитячого віку, ми втрачали можливість засвоювати лактозу на все життя.

Близько 10 000 років до н.е., ситуація почала поступово змінюватися. Десь на території сучасної Туреччини з'явилася генетична мутація, яка назавжди закріпила ген вироблення лактази у "включеному" стані - з'явилися люди, здатні пити нематеринське молоко все життя. Щоб перетравлювати молоко тварин, необхідно було виробити терпимість до лактози, молочного цукру. Організм пристосувався до цього процесу за допомогою генетичних мутацій, які в дорослому віці запустили вироблення лактози, ферменту, що розщеплює молочний цукор. Але й досі трапляються люди, яким стає зле під час вживання продуктів із непереробленого молока.

Джерелом цієї мутації, найімовірніше, був чоловік, який передав ген своїм дітям. Носії мутації могли пити молоко протягом усього життя. Аналіз геному вказує на те, що протягом лише кількох тисяч років ця мутація поширилася всією Євразією аж до Великої Британії, Скандинавії, Середземного моря, Індії та всіх проміжних пунктів, зупинившись лише в Гімалаях. Незалежно від цієї тенденції інші мутації толерантності до лактози виникли в Африці та на Близькому Сході, проте не торкнулися обох Америк, Австралії та Далекого Сходу.

Усього за коротку мить з погляду еволюції 80% європейців отримали здатність пити молоко. У деяких народів ця частка впритул наближається до 100%, хоча у світових масштабах непереносимість лактози є нормою (дві третини дорослого населення не в змозі засвоювати молоко).

У Європі терпимість до лактози вперше відзначена на Балканах, у людей, які створювали індустрію лінійно-стрічкової кераміки. Це були перші люди індоєвропейської цивілізації, які прийшли разом зі своєю худобою і вже вміли вживати її молоко.

Андрій Сошніков: Правда про "миролюбних" трипільців

Трипільська культура – складова частина великого кола давньоземлеробських культур доби неоліту та мідного віку: Боян, Дудешть, Караново, Гумельниця, Хаманджія, Варна-Вінча. Дослідники об’єднують їх у такзвану „цивілізацію Старої Європи“, час існування якої на території приблизно від сходу сучасної Італії до Дніпра припадає на VI – IV тис. до н.е.

Трипільці - це одна з хвиль неолітичних землеробських племен, от тільки навіть не балкано-дунайських, а малоазійських. 

У нас склався міф про трипільських миролюбних хліборобів, що нікого не чіпляли, пахали собі землю на воликах та пасли своїх корівок та лепили й розписували чудові глечики, доки не потерпіли від індоєвропейських дикунів культури бойових сокир та шнурової кераміки. 

Але останні дослідження суттєво корегують дане уявлення. Ці неолітичні хлібороби влаштували "Бучі" всьому автохтонному населенню на зайнятих ними територіях аж до Атлантики та навіть Британських островів. Дніпро-донці тому жили в Дніпро-донецькому басейні, що втекли на Лівобережжя від геноциду трипільців. 

Трипільці у більшості не загинули від шнуровиків, а ще раніше, у зв'язку з похолоданням та неврожаями, спалили свої селища і повернулися туди, відки прийшли - у Подунав'я та на Балкани.

Дніпро-донці, які перебували ще на етапі культури мезоліту звикли пристосовувати до поганих умов, знову зайняли Правобережжя. А вже потім прийшли кочові індоєвропейці (носії культури шнуровиків і бойових сокир) й змішалися з дніпро-донцями, які були мисливцями, рибалками, збирачами.

Важное для понимания истории Европы исследование с анализом ДНК из костей сотни людей, живших на территории Дании со времен ледникового периода до бронзового века

 Вышло важное для понимания истории Европы исследование с анализом ДНК из костей сотни людей, живших на территории  Дании со времен ледникового периода до бронзового века.

Morten E. Allentoft, Martin Sikora, Anders Fischer & etc. 100 ancient genomes show repeated population turnovers in Neolithic Denmark // Nature. - 2024. - Volume 625.  - P. 329–337. - https://www.nature.com/articles/s41586-023-06862-3

Оказалось, эти сто геномов четко делятся на три группы, очень мало между собой связанные – то есть на этой территории (выводы распространяют и на Швецию) дважды практически полностью сменилось население. 

Первый раз это произошло 5900 лет назад, когда пришельцы-земледельцы с Ближнего Востока вытеснили охотников и рыболовов, много тысячелетий населявших Скандинавию. Это произошло очень быстро, - популяция охотников исчезла максимум за несколько поколений. Как обычно, точной причины мы не знаем, - может их вытеснили с этих земель, может перебили, а может дело в патогенах, принесенных пришельцами.

Но не таким уж долгим было торжество земледельцев. Вторая смена населения случилась через тысячу лет - около 4850 лет назад. В Скандинавию пришли представители Ямной культуры – скотоводы-степняки, происходящие с юга России и Украины, приручившие лошадь изобретатели колеса, на телегах и повозках, запряженных лошадьми, - и очень скоро земледельцев не стало (есть версия, что ямникам помогла привезенная ими чума, к которой сами они успели приспособиться). Генетический профиль переселенцев-ямников остается доминирующим в Дании и сегодня, а охотники и первые земледельцы оставили мало следов в геномах современных скандинавов.

Перед нами два похожих случая прихода чужаков с новыми технологиями – и оба раза произошла не постепенная и частичная смена населения, а очень быстрая и полная.  Ученым уже было известно, что эти две волны прихода мигрантов пережила  вся Европа. От ямников не только генетически, но и культурно происходит большинство современных европейцев, ведь ямники - те самые праиндоевропейцы, от языка которых происходят языки индоевропейской группы. 

Вероятно, в других частях Европы все происходило иначе, - данные исследования десятилетней давности, представленные на картинке (внимание! - это картинка к другому, старому исследованию), показали, что у других народов сохранилась большая доля генов первых земледельцев, а у некоторых - и первобытных охотников. Ждем новых исследований!

Разиб Хан: Они пасли, они ехали и разгромили

Сегодня 3,5 миллиарда людей говорят на индоевропейских языках, которые доминируют в Евразии от Испании до Индийского субконтинента. Это наследие скотоводов, кочевавших по понтийским степям к северу от Черного моря 5000 лет назад. Они были первоначальными индоевропейцами. Они стали пионерами кочевого образа жизни, оставив после себя тяжелый труд за плугом и неблагодарное добывание пищи в холодных сибирских лесах. Вместо этого они предпочли бродить по открытым лугам в поисках свежих пастбищ для своих стад овец, лошадей и крупного рогатого скота. Они были первыми, кто выпустил на волю молодых воинов, выросших как бродячие кочевники по миру, хищные стаи, марширующие по ширине континента за два столетия. Мы не знаем, как они себя называли. Мы не знаем имен тех, кто их возглавлял. Но их культурные инновации и сделанный ими выбор изменили наш мир и сделали нас теми, кем мы являемся сегодня. Эти безымянные люди не оставили ни памятников, ни оригинальных текстов. Вместо этого мы живем с их языком, их богами и их генами.

Пришли, взяли, наверняка зарезали, и явно родили. Но откуда нам знать их, не имея ни письменных слов, ни прочных стен?

Подобно черной дыре, они исказили даже отдаленное будущее каждой соседней страны, с которой они соприкоснулись. Итак, подобно астрофизикам, изучающим черную дыру, мы нащупываем путь к картине доисторических индоевропейских кочевников, но не напрямую, а через обширную дугу евразийской географии, которая вьется вокруг продуваемой всеми ветрами степи на западе, юге и востоке. Эти варвары-кочевники-индоевропейцы дали начало цивилизованным городским индоевропейским обществам, расположенным на таких далеких друг от друга территориях, как Италия, Анатолия, Иран и Индия. История, культура, мифология и языковое наследие большей части Евразии, особенно ее наиболее доминирующих империй, несут безошибочное, хотя и неохотное свидетельство жестоких столкновений с кочевыми народами степи. Нам нужно только проявить терпение и творческий подход, чтобы выявить эти общие нити, поле за взаимодополняющими областями. Нити, которые в конце концов связывают нас всех. Тысячелетия спустя мы все еще носим шрамы, которые захватчики оставили на наших предках, разделяем их вековые навязчивые идеи и путешествуем на их средствах передвижения.

Кочевники выбирали бои, которые, по их мнению, могли выиграть. Единственный способ выжить в условиях такой безжалостной силы завоевателей, как степные разбойники, заключался в том, чтобы подражать ей настолько полно и как можно быстрее. Нашим праматерям навязали степные гены. И в стремлении к выживанию общества, которые сопротивлялись и в конечном итоге процветали перед лицом хищничества кочевников, поглощали как можно больше превосходных степных инноваций, как инструментов, так и культурного багажа. Если вы не можете их победить, вы можете поступить хуже, чем выборочно присоединиться к ним. Средневековый рыцарь и маньчжурская конница — всего лишь искаженные отражения бродячих гуннов, нашедших своих предшественников в доисторических понтийских степях.

Юрій Шилов: Походження та сутність писанкарства (скорочено)

Публікація С. К. Кульжинським колекції українських писанок Лубенського музею Скаржинської О. М. у 1899 році вперше показала – Москві та й усій Російській імперії – цей величезний скарб народної культури [1]. Його велич та незбагненність, світ почав осягати від 60-х років ХХ століття – коли ЦРУ США, аналізуючи за допомогою ЕОМ символіку всіх часів і народів, з’ясувало: ніколи ніяка етнокультурна навіть не наблизилась до розмаїття символів на писанках України. Тепер тут витоки їхньої орнаментики простежують від трипільської а/к, керамічні моделі – від початку епохи бронзи, а рештки культових яєць – від Скіфії [2].

Проте переважає думка (навіть серед народних майстринь!), що звичай потрапив до Європи «напевно, від азійських чи семітських народів, у яких ще до народження Христа існував» – тоді як українські пращури-рахмани узнали про те вже у потойбіччі й святкують там свій Великдень, «коли припливуть до них шкаралупи з яєць, вжитих на печення паски» до Воскресіння Христова, бо «перші писанки писала Мати Божа. Як Ісус був маленький, то любив гратися писанками» [2, с. 12, 18-19, 30-31]. Такі церковно заангажовані уявлення протирічать науковим фактам, наведеним у даній статті.

Типологічно найпершими мали бути б т. з. каруковані яйця – на білу поверхню яких наносяться розводи різнокольорових фарбників на клею. Порівняння з орнаментикою, почасти й із формою фігурок Праматері-Птиці з кісток мамонтів Мізинської стоянки дозволяє припускати появу писанок у верхньому палеоліті. Припущення підтверджує зображення у «Гроті Собаки» Кам’яної Могили (КМ) Праяйця з ідеограмою IM+TІR всередині (мал. 1: 1). Петрогліфи грота датуються VI-IV тис. до н. е., але знак має місцеву традицію ‘Ішкура’-Мамонта. Разом з ним виник культ згаданого тут і БОГА-Творця Енліля. Інші ж персонажі й загальний сюжет ідеограмних, протошумерських написів грота – хліборобські [3].

Мізинський етап писанкарства, якщо він був, – міг мати подібні IM+TІR розписи, які нагадують письмо. Проте призначення їх різне, і за лексикою архіву КМ зводиться до писанок PI-sangu (‘Розум жерця’) та письма PI-šu-Nam (‘Розум руки/закону Долі’). Йдеться про два інструмента інтелектуальної праці жерців. Першим вони відображували архетипи загальнолюдської підсвідомості (якщо за К.-Г. Юнгом та ще й принагідно до сутності писанкарства), а другим фіксували свідоцтва конкретних подій – що й засвідчує простежений тут А.Г. Кифішиним літопис ХІІ-ІІІ тис. до н. е. Ігнорування цих обставин трипіллязнавцями посилило нерозуміння ними наявності та дуалізму таких (донині існуючих) систем знаків орнаментики й писемності, – тому дослідники трипільської а/к вважають домінування першої системи показником лише зародження, а то й відсутності другої [4-6]. Насправді ж маємо очевидне свідоцтво переважання в общинній цивілізації Аратта-«Трипілля» образно-інтуїтивного (підсвідомого) світосприйняття над логіко-аналітичним (раціональним) світорозумінням наступних, тоталітарних цивілізацій [7-9].

Разиб Хан (Razib Khan): Как генетика освещает возникновение евразийского степного скотоводства

До Рима, до Греции, даже до Шумера, пять тысячелетий назад, индоевропейцы сеяли свои гены и мемы по всей Евразии вширь и вкось. К 3300 году до нашей эры воинственные кочевники из понтийских степей к северу от Черного моря покинули свою родину и устремились на восток, к монгольским Алтайским горам. Пятьсот лет спустя их преемники двинулись в противоположном направлении, достигнув Дании и Северного моря, а также обогнув Балтийское море с севера на юг. На протяжении тысячелетий индоевропейцы захватывали новые владения под покровом невежественной тьмы; єто біло незаписанное и смутно припоминаемое время. Первое в Европе расшифрованное письмо, линейное письмо B, датируется 1400 годом до нашей эры в Греции. Но к тому времени, на пороге предыстории, индоевропейские языки уже давно распространились по всему северному побережью Средиземноморья, охватив Иберию и Итальянский полуостров на западе, и продвинулись далеко на юго-восток, вплоть до индийской Гангской равнины. 5000 миль по прямой. В то время как Древнее царство Египта строило массивные пирамиды и закладывало основы того, что значит быть цивилизованным для более поздних культур, примитивные и неграмотные кочевники прокладывали себе путь за пределы неприступных горных хребтов и упорно продвигались по труднопроходимым нагорьям, от Пиренеев до Памира. Благодаря исключительной численности этот неудержимый народ демографически наводнил древние земледельческие цивилизации Евразии повсюду, от Британии до Индии.

Загадка индоевропейцев отражает тот факт, что раннее распространение индоевропейских языков происходило в темноте, вдали от просветляющего света каких-либо записанных текстов. Не было никого, кто мог бы записать для потомков рассказы и имена, чтобы воплотить для нас эти пылкие моменты завоеваний. Спустя долгое время после взлета и падения цивилизаций подлинная история остается для нас живой, неизгладимо населенной яркими драматическими персонажами. Но, конечно, даже в отсутствие письменности фрагменты прошлых реалий сохраняются в настоящем. Последовательно общие черты принятых ими мифов, от индуистских писаний до греческой мифологии, говорят нам, что индоевропейские общества были патриархальными и в них доминировали могущественные люди, которые ловко направляли неустойчивость и насилие молодых воинов наружу, как против врагов, так и против союзников. И все же мы не можем назвать ни одного лирически изображенного героя эпохи завоеваний, даже таких, как полуисторический шумерский Гильгамеш или китайский герцог Чжоу. Мы также не можем упомянуть названия великих и эпических городов, поскольку ранние индоевропейцы их не строили. Их древние храмы представляли собой обширные открытые ландшафты самой степи, обитель бога неба, известного римлянам как Юпитер, грекам как Зевс Патер и индийским арийцам как Дьяуш Питри.

*Ártus, *dhētis, *yéwos - космический порядок индоевропейской мифопоэтики

 Вся индоевропейская мифопоэтика строится вокруг взаимосвязанных понятий космического порядка (*h₂ártus, позд.и.-е. *ártus), бытия и истины (*h₁sónts, позд.и.-е. *əsónts). По этой причине Ж. Одри даже характеризовал индоевропейскую мифологию как "религию истины". Однако архаическое понятие космического порядка для современного человека часто малопонятно. Следует, поэтому, объяснить его подробнее.

Космический порядок напрямую связан с порядком общественным. Французский индоевропеист Э. Бенвенист на основании анализа индоевропейских терминов, связанных с законом и правом пришёл к следующей концепции: у индоевропейцев «закон», «право» (*dhéh₁tis - от *dhéh- «устанавливать», закон как некие установленные, фиксированные нормы поведения - установленные не человеком, а богами) – это были особые нормы поведения, предписанные богами, которые должны воплощаться на земле, в мире людей как состояние «традиционности», «нормальности», «законности» (*yéws/yéwos - закон как «подчинение предписанным представлениям о нормальном», то есть некое реальное, а не идеальное состояние законности). Иными словами, человеческий, земной закон должен быть как бы воплощением или проявлением божественного, высшего закона.

(Ту же дихотомию, причём с сохранением одного их корней исследователь в классической римской оппозиции ius «человеческий закон» – fas «божественный закон».)

Тем не менее такая схема довольно гипотетична. В реальности все архаичные индоевропейские легальные термины так или иначе связаны со сферой обычаев и норм сакрального порядка. Надёжно, однако, мы можем утверждать тот факт, что право считалось индоевропейцами явлением не человеческой, а божественной природы – законы имеют вечный и божественный характер, и земные власти должны их всего лишь приводить к исполнению и гарантировать.

Понятие *ártus (от п.и.-е. h₂ár- "прилаживать", "устанавливать", ср. *dhéh₁tis - от *dhéh-) также связано с порядком и имеет обширные мифопоэтические коннотации: порядок (*ártus) и беззаконие, хаос (*n̥ártus) - две противоборствующие космические силы в космосе, однако сам космос существует согласно *ártus и является правильным и гармоничным - это выражается в космических закономерностях и циклах (смене дня и ночи, зимы и лета, рождения и смерти и т.д.),

Таким образом, упорядоченная устроенность человеческого общества и порядок космический неразрывно связаны и зависят друг от друга: нарушение традиционного уклада буквально сбивает космические циклы и закономерности, грозя бедствиями не только общественного, но и глобального масштаба (проявление чего, можно доказывать, мы и видим в современности). Жертвоприношения и ритуалы (< лат. ritus < и.-е. *h₂r̥tos), таким образом, выполняют двойную задачу: они призваны поддерживать *ártus и держать космос в гармонии, с другой - поддерживать санкционированное богами традиционное общественное устройство.

Индоевропейская мифопоэтика пронизана ощущением того, что законы, определяющие мироздание исполнены смыслом и нормативным, а не только чисто физическим значением. Примером этому может служить распространённая во многих ветвях традиции и несомненно восходящая ко времени индоевропейского единства гомология, связывающая то, что Небо расположено выше Земли с тем, что голова человека расположена выше чрева, чресел и т.д. - то есть мифопоэтически "высокое" расположено физически выше мифопоэтически "низкого".

Индоевропейское понятие истины, в отличие от современной версии такового, также обладает нормативным значением: *əsónts — это то, что должно быть, то, что есть поистине. М. Элиаде отмечал, что для древних истинно лишь то, что причастно сакральному (а в контексте индоевропейской мифопоэтики - именно сакральному космического порядку) - остальное же не обладает каким-либо реальным значением.

Одной из функций поэта в индоевропейской культуре как раз является раскрытие этой нормативной и наполненной смыслом стороны мироздания: по выражению отечественного лингвиста и индоевропеиста С. Ю. Бородая, "Рецитация истинного поэтического слова раскрывает истинное существо мира, но и само слово генетически связано с этим существом... поэтическая рецитация истины является раскрытием мира в его нормативном измерении. Источником этой рецитации выступает видение поэта". То есть инспирируемая божеством мифологическая поэзия - у индоевропейцев миф по содержанию всегда существует как поэма по форме - раскрывает мир в его нормативном и сакральном измерении.

Андрій Денисенко: Україна-мати! Щит і меч Вільних Народів Великого Заходу в боротьбі з останньою людожерською диктатурою

Україна-мати!

Знаю, що багато друзів мене не зрозуміють.

Але я маю це сказати.

Україна-мати - це не лише концепт у продовження наспіву «Батько наш - Бандера».

Україна-мати для всіх українців!

З усіх куточків Батьківщини і з усіх світів поза нею.

Не зважаючи на політичні погляди та ставлення до сталевої постаті на печерських пагорбах.

Бо створена вона скульптором-українцем за українські гроші на українській землі, розгорнута лицем до Москви і є символом захисту нашої землі.

Україна-мати для всіх, включно з Києвом, у котрому поставлена і котрий є мати городів руських!

Мати для дітей Божих і Дажбожих.

Живих і мертвих, і ненароджених.

Мати для антів, венедів і склавинів.

Мати для полян, деревлян, сіверян, уличів, тиверців, волинян, бужан і білих хорватів, для скіфів, сарматів, неврів і балтів - для всіх батьків й матерів нашого народу.

Україна-мати - не лише для українців.

Але й для усіх наших справжніх братів-словʼян, предки яких вийшли з цієї землі й які підтримують нас під час лютого випробування війною, даючи прихисток біженцям, боєприпаси та зброю для війська та голоси в усіх міжнародних структурах.

Мати для хорватів і сербів, босняків і чорногорців, прабатьківщина яких є у нашому Прикарпатті; для болгарів та їхніх 7 словʼянських родів; для поляків, чиє провідне племʼя - поляни - родом із Придніпровʼя; для чехів, чий пращур Щек разом із пращуром хорватів Хоривом є братами нашого Кия та сестри їхньої Либеді.

Україна-мати для християн, язичників, буддистів, юдеїв і мусульман. Для всіх, чиї молитви у цей час на межі життя і смерті - за неї!

Для русинів й насправді руських, а не московських.

Для нащадків псковитян, тверичів, новгородців й усіх, хто боровся з вирощеним Ордою левіафаном і визнає великокняже першородство України-Русі та великого Києва.

Україна-мати - для всіх індоєвропейських народів, які з українських степів розійшлися цілою Євразією.

Для всіх, хто живе, будує і народжує на цій святій землі.

Україна - на межі світів!

Україна - щит і меч Вільних Народів Великого Заходу в боротьбі з останньою людожерською диктатурою.

Україна-мати для кожного з нас - для всіх наших мрій про майбутнє без несправедливості, насильства та московського Мордору.

Слава Матері-Україні! Слава ЗСУ!

Ariel David: Про т. зв. "відсутню ланку" в народженні індоєвропейців

Звідки насправді походять індоєвропейські мови, довгий час залишалося загадкою. Це все ще так, але тепер нові дослідження звузили варіанти та вказують на те, що перші носії, ймовірно, були людьми, які жили десь між Кавказом і східною Анатолією.

Дослідження, засноване на секвенуванні сотень геномів людей, які жили в Західній Азії та Південно-Східній Європі протягом останніх 11 000 років, приносить нову інформацію про народження та поширення індоєвропейських мов, величезної родини мов, яка включає все, від латинської та англійської до фарсі та санскриту. Але це залишає оповитою таємницею точну ідентичність носіїв мови предка більшості мов, які все ще використовуються сьогодні від Європи до Індії.

Дослідження, опубліковане в четвер у журналі Science, повідомляє про генетичні дані, отримані з зубів і кісток понад 700 людей, які жили тисячі років тому в Греції, на Балканах, в Анатолії та на Кавказі. Роботу очолили професор Девід Райх, генетик із Гарвардського університету, та професор Рон Пінхасі, антрополог із Віденського університету – двоє найвідоміших експертів із стародавньої ДНК у світі.

Попередні роботи лінгвістів, а також Райха та інших генетиків уже багато прояснили про історію індоєвропейських мов. Століттями експерти помічали дивну схожість між начебто неспорідненими мовами. Згадайте лише слово «brother» англійською мовою, яке на латині означає «frater», а на санскриті «brather».

Починаючи з 19 століття лінгвісти підозрювали, що протоіндоєвропейська мова, з якої згодом розвинулися всі гілки сім’ї, спочатку була поширена кочівниками, які мігрували зі степів на північ від Чорного моря.

Так звана «степова гіпотеза» отримала величезний поштовх завдяки передовим генетичним дослідженням, які дозволяють нам секвенувати ДНК нинішніх і минулих популяцій і виявити їхнє походження .

У 2015 році дослідження, проведене Райхом та його колегами, показало, що європейці поділяють сильний споконвічний зв’язок із ямною , народом, який мігрував з українських чи російських степів приблизно 5000 років тому, саме тоді, коли, як вважають, індоєвропейські мови почали своє існування. подорож по Євразії. Ця знахідка переконливо свідчить про те, що експансія цих степових скотарів йшла рука об руку з поширенням індоєвропейських мов. Тоді справу закрито? Не так багато.

С.В. Жарникова: Отражение ведических мифологем в восточнославянской календарной обрядности

В сборнике: На пути к возрождению: Опыт освоения традиций народной культуры Вологодской области. Вологда, 2001.

Ф. И. Буслаев в своей знаменитой речи “О народной поэзии в древнерусской литературе”, произнесенной в 1858 году, подчеркивал, что “ясное и полное уразумение основных начал нашей народности есть едва ли не самый существенный вопрос и науки и русской жизни”1. Пытаясь сегодня решить хотя бы малую часть этой задачи, мы обязаны обратиться к еще живой народной традиции и попробовать рассмотреть ее сквозь призму многотысячелетнего прошлого, в котором скрываются “основные начала нашей народности”. Отметим при этом, что в восточнославянской народной традиции вообще, а в северно-русской в особенности, сохранились такие элементы культуры, которые архаичнее не только древнегреческих, но даже и тех, что зафиксированы в текстах древнейших памятников индоевропейской мифологии — Ригведы, Махабхараты и Авесты.

В связи с тем, что именно в ведических текстах сохранились в большом количестве описания и объяснения архаичных индоевропейских календарных обрядов, именно эти тексты представляется необходимым использовать как дешифрующие при анализе восточнославянской и, в частности, северно-русской календарной обрядности. Возможность обращения к ведическим текстам при рассмотрении русского материала обусловлена “как большей степенью соответствия между ведическим и русским в силу лучшей сохранности в нем (русском языке — С.Ж.) архаизмов, чем в западных языках, так и большей близостью русской (славянской) мифо-поэтической традиции к индоиранской”. 2

В сохранившихся до рубежа XIX — ХХ вв. верованиях северно-русских крестьян, особенно в устойчивых календарно-обрядовых циклах, четко прослеживаются реликты архаического индоевропейского календаря, уходящего корнями в глубины тысячелетий.

Другі індоарійські читання (28 вересня 2021) / Second Indo-Aryan Readings (September 28, 2021)

В останній вівторок вересня у Науково-дослідному інституті українознавства відбулися Другі індоарійські читання. 

 Неймовірно змістовний захід. Від досліджень індоарійської  ономастики Східної Європи до «арійської» тематики у міфотворенні сьогодення, від праіндоєвропейського образу воїна-звіра до сучасного військово-патріотичного виховання та формування національної свідомості. І що найголовніше у заході - використання виключно наукових інструментів та методології. Тут немає "викопаних давніми украми морів". Інститут українознавства показав справді високий науковий рівень. На жаль, неадекватно низький рівень має державне фінансування цієї установи, що має будувати і справді будує наукове підгрунтя для фундаменту національної ідентичності. Це не гендерні студії, тут працюють справжні науковці. Але державі вони, на превеликий жаль, не цікаві. 

Серед учасників заходу – К. Рахно, Е. Юрченко, Г. Казакевич, О. Гуцуляк, С. Червінський, А. Поцелуйко, А. Бондаренко, П. Гай-Нижник, С. Наливайко, В. Лакизюк, Ю. Фігурний, О. Трачук, О. Ілларіонов, С. Губерначук, гості та співробітники НДІУ. 

Щиро вдячні усім, хто знайшов час і можливість представити результати власних наукових досліджень у цікавій і перспективній розмові про найдавніший період вітчизняної та східноєвропейської історії, обговорити актуальний стан і перспективи індоєвропейських студій, намітити шляхи переконливого розв’язання проблеми походження українського народу. 

Далі буде!

ДРУГІ ІНДОАРІЙСЬКІ ЧИТАННЯ

28 вересня 2021 року, початок об 11.00

м. Київ, вул. Ісаакяна 18, актова зала (к. 404)

Модератори читань: д. і. н., заступник директора НДІУ Гай-Нижник П. П., к. і. н., директор НДІУ Наливайко С. С.

Посилання для підключення в режимі відеоконференції:

Платформа Google Meet, https://meet.google.com/iim-mayd-bra

Програма роботи Других індоарійських читань

Вітальне слово директора НДІУ С. С. Наливайка учасникам Других індоа-рійських читань

Доповіді:

Бондаренко Антон Олександрович, к. і. н., науковий співробітник відділу військово-патріотичного виховання Науково-дослідного інституту україно-знавства МОН України (м. Київ)

• Сучасний стан досліджень військових тотемних звичаїв давніх індоєвро-пейських народів

Губерначук Станіслав Сергійович (м. Брусилів)

• Подніпровська Батьківщина аріїв

Гуцуляк Олег Борисович, к. філос. н., доц., вчений секретар наукової бібліотеки Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника (м. Івано-Франківськ)

• Родоначальник скіфів Колаксай і його Золоте царство: пошук індоєвропейських паралелей

Ілларіонов Олександр Олександрович (м. Київ)

• Індійський легіон СС «Вільна Індія» та дивізія СС «Галичина»: спільні й відмінні риси вимушених союзників

Казакевич Геннадій Михайлович, д. і. н., професор кафедри історії мис-тецтв історичного факультету Київського національного університету імені Та-раса Шевченка

• Кельтські топоніми Східної Європи: проблема ідентифікації

Лакизюк Віктор Петрович, науковий співробітник відділу військово-патріотичного виховання Науково-дослідного інституту українознавства МОН України (м. Київ)

• Походження та семантика давньослов’янського язичницького терміна "крада"

Наливайко Сергій Степанович, к. і. н., директор Науково-дослідного ін-ституту українознавства МОН України (м. Київ)

• З теорії і практики індоарійських ономастичних студій, або Деякі неоче-видні сенси східноєвропейської ономастики

Поцелуйко Андрій Богданович, к. філос. н., доцент кафедри гуманітарної та соціально-економічної підготовки Львівської філії Дніпропетровського наці-онального університету залізничного транспорту ім. акад. Лазаряна (м. Львів)

• Загальноіндоєвропейська міфоепічна тема війни між станами в українсь-ких народних переказах

Рахно Костянтин Юрійович, д. і. н., старший дослідник, провідний нау-ковий співробітник Науково-дослідного сектору етнографічної (антропологіч-ної) керамології Науково-дослідного інституту керамології Національного му-зею-заповідника українського гончарства в Опішному, старший науковий спів-робітник Відділу керамології новітнього часу Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України (смт Опішне)

• Чучупи – індоарійський етнонім в українській ономастиці

Трачук Олексій Васильович, к. і. н. (м. Київ)

• До дискусії про взаємини індоєвропейських скотарів та староєвропейсь-ких хліборобів (за даними археологічних досліджень)

Фігурний Юрій Степанович, к. і. н., завідувач відділу української етно-логії Науково-дослідного інституту українознавства (м. Київ)

• Індоєвропейські студії Л. Л. Залізняка

Червінський Сергій, засновник історико-культурного проекту «Скіфський Воїн», дослідник-реконструктор ближнього бою на клинковій зброї Скіфського і ранньо-середньовічного періодів (м. Київ)

• Культ меча та сакральний образ денного хижого птаха в Скіфії

Юрченко Едуард Анатолійович, к. філос. н., доцент кафедри філософії та педагогіки Національного транспортного університету (м. Київ)

•  «Індоєвропейська проблема в контексті осмислення ідентичності сучасної України

Олег Гуцуляк: Двухголовые орлы Апалунаса, Гандаберунда-Вишну и Анзуд

 Хетто-лувийский бог Апалунас изображался как воин-охранник (хетт. laḫḫijala, лид. lailas «герой-воин») с «амазонкским (обоюдоострым) топором» или в виде прибитого над дверьми чучела орла (хетт. hara) с разрубленной на две части головой, откуда происходит геральдический «двуголовый орел».

Правда, есть утверждения, что еще до возведения пирамид жители Древнего Египта вырезали на плоском куске камня двуглавых птиц. Считается, что эти камни были предназначены для того, чтобы сопровождать усопшего, ведь именно в могилах археологи обнаружили эти мистические символы давно забытого прошлого. Позже встречаем изображения двухголового бога Гора, а также изображение крылатого диска Солнца с двумя головами змей.

Предполагаем, что в индоарийской версии этому двухголовому персонажу соответствует Гандаберунда или Берунда (на дравидском языке каннада gaṇḍabheruṇḍa «сыльный двухголовый») – двухголовая птица, которой приписывается огромная магическая сила и способность противостоять силам разрушения. Гандаберунда встречается в декоративном оформлении многих индуистских храмов, в геральдике Майсурского княжества и других средневековых южноиндийских государств; в современной Индии её можно увидеть на гербе штата Карнатака. Гандаберунду обычно изображают с длинным хвостом, похожим на павлиний, несущей слонов и львов в когтях и змею в клюве – таким образом демонстрируется её огромная сила. 

Предание связывает её с богом Вишну: однажды, бог Вишну явился в образе человекольва Нарасимхи (мифологическая интерпретация вед. narām śáṃsaḥ «слава мужей», Narāsaṃsaḥ как прозвища богов Агни и Пушана, авест. теоним Nairjō. saηha < *(ә)nerōm k'ansos[i]), чтобы сразить демона Хираньякашипу (Hiranyakasipu «Золоторунный»!). Убив демона и выпив его кровь, Вишну не смог погасить в себе гнев и удержался в своей ужасной форме. Полубоги боялись его даже больше, чем убитого демона и поэтому попросили заступничества у Шивы. Шива явился в образе Шарабхи (Шарабешвара; некая смесь человека, оленя (первоначально – лося) и птицы, наделенный четырьмя руками с острыми когтями, восьмью ногами, острыми клыками и клювом хищной птицы, а также длинным хвостом и крыльями, которые сформировали его женские энергии – Пратьянгира и Шулини), и тогда Вишну обернулся Гандаберундой и они вступили в сражение. Эта битва угрожала уничтожению всей вселенной – и тогда супруга Шивы Парвати обратилась к богине темной Луны Пратьянгире, чтобы та усмирила сражающихся. В образе Нарасимхики та предстала перед ними: темноликой и ужасной, с мордой львицы с красными глазами, восседающей на тигре, полностью нагой (как вариант – в чёрных одеждах), на себе она носит гирлянду из человеческих черепов, а волосы её переплетены, в своих четырёх руках она держит трезубец, змею, барабан и череп. Своим безумным рыком она прервала сражение богов и, тем самым, спасла мир от уничтожения. В поздних версиях индуизма победу одерживает Шива или Вишну, а побежденный признает первенство победителя.

Думается, «восьминогий» Шарабхи («Лось») – это мифологическое описание боевой колесницы индоиранцев, столкнувшихся в противостоянии с цивилизациями юга (Хараппы, Междуречья, Ближнего Востока), которым покровительствует губительное солнце (Нергал-Эрра, Апалунас, «Демон с разинутой пастью»).

В Україні розкопали наддніпровський курган з кромлехом, старший за єгипетські піраміди

"Український Стоунхендж": археологи під Дніпром знайшли курган віком понад 5 тис. років.

Стародавнє поховання, яке вдалося відкопати дослідникам, датується бронзовим століттям.

У селі Новоолександрівка (Дніпропетровська область) археологи відшукали майже 8-метровий курган, у якому ховали своїх померлих індоарійські племена.

Розкопки в цьому районі почалися ще на початку квітня 2021 р. і подібних могил тут з десяток: від епохи бронзи, скіфів і до середньовіччя.

Але цей курган, який може стати українським "Стоунхенджем", з'явився близько п'яти тисяч років тому. За словами археологів, стародавнє поховання 7,5 метрів заввишки і 5 метрів завширшки.

Через тиждень від початку розкопок фахівці виявили скелети в 11-ти старовинних похованнях бронзової епохи, розбиті глечики і кам'яні брили. У цьому пагорбі, ймовірно, ховали вождів і шаманів.

"Він (курган — ред.) символізує дуже великий обсяг трудових витрат на його будівництво. Це означає, що людина, поховання якої пов'язане з цим, мала досить високу повагу в тодішньому суспільстві. І тому її одноплемінники висловили всю повагу до цієї людини через витрати на спорудження похоронного комплексу", — заявив у коментарі журналістам начальник експедиції охоронної археологічної служби України Дмитро Тесленко.

Археологи зазначають, що стародавні племена розміщували кам'яні плити по колу, і їх підганяли один до одного з метою зміцнити всю конструкцію. Надгробні плити вирізали вручну, а на місця поховання їх транспортували по воді. Більше того, ці плити, за словами дослідників, старші на 500 років за піраміди Гізи.

У ході розкопок археологи знайшли 15 подібних брил і кожна з них має своє сакральне значення.

"Саме наявність цього кромлеха — це, перш за все, функція стримування земляного насипу і також функція сакральна. Тобто, функція огорожі світу померлих від світу живих", — пояснив науковий співробітник дніпровської археологічної експедиції Ярослав Ярошенко.

Максим Жих: Формирование населения Европы

Историю формирования европейского населения хорошо можно проследить по мужским гаплогруппам. В целом в нём выделяются три исторических компонента, формирование которых относится к трём разным историческим эпохам:

(1) Самый древний компонент: палеолитическо-мезолитический, кроманьонский. Представлен гаплогруппой I.  Разумеется, в период палеолита-мезолита, эта гаплогруппа не была в Европе единственной, но другие гаплогруппы того времени до настоящего времени или не сохранились вовсе или сохранились в пределах статистической погрешности, а вот гаплогруппа I является одной из наиболее значительных среди современного европейского мужского населения и в целом доля её носителей среди европейских, в частности, белорусских и русских мужчин, составляет около 20%. И каждый из этих счастливцев может с гордостью сказать: "это мои предки первыми освоили Европу, победили неандертальцев, охотились здесь на мамонтов, воевали с пещерными медведями и расписывали стены пещер".

(2) Средний компонент: неолитический. Ведёт своё происхождение от масштабной миграции, которую через Малую Азию предприняли на Балканы и далее на север неолитические земледельцы. Эти люди пришли из ареала культур типа Чатал-Гуюка и создали в Европе неолитическо-энеолитическую земледельческую цивилизацию: культуры винча, линейно-ленточной керамики, трипольскую и далее по списку. Долгое время многие учёные именно с этой миграцией связывали расселение индоевропейцев, но к настоящему времени теория индоевропейского происхождения балканских земледельцев опровергнута генетикой, показавшей, что к индоевропейцам эти люди не имели никакого отношения. Они были носителями преимущественно гаплогруппы G2a и в меньшей степени гаплогрупп E1b и J2, которые принесли с Ближнего Востока в Европу. В неолите-энеолите эти гаплогруппы заняли в Европе преобладающее положение, но сейчас доля их носителей в европейском населении невелика. Тем не менее они в европейском населении имеются и могут чувствовать гордость как потомки носителей неолитической цивилизации "старой Европы" (интересная деталь: у Гитлера была именно гаплогруппа E1b, то есть вождь "истинных арийцев" был потомком мигрантов с Ближнего Востока).

С европейскими автохтонами (охотниками и собирателями) отношения ближневосточных земледельцев складывались по-разному: где-то они их вытеснили (земледелие способствует большему количеству населения и его плотности), где-то ассимилировали, где-то местное население сохранило своё преобладание и само перешло к ведению земледельческого хозяйства (пример - культура шаровых амфор, где сейчас обнаружена "коренная" европейская гаплогруппа I), а в медвежьих углах и на окраинах продолжило вести охотничье-рыболовческий образ жизни.

(3) Поздний компонент, относящийся к энеолиту-бронзовому веку, индоевропейский. Именно он принёс в Европу ныне доминирующие здесь гаплогруппы R1a (в Восточной Европе) и R1b (в Западной Европе). Ныне генетика подтвердила "степную" теорию происхождения индоевропейцев Марии Гимбутас. Воинственные степняки из ямной культурно-исторической общности освоили Европу двумя потоками. Первый поток (северный, R1a) привёл к созданию культур боевых топоров (или как их ещё называют культур шнуровой керамики) от Рейна до Средней Волги. Это были прото-балто-славяно-германцы. Среди палео-ДНК носителей культур боевых топоров уже обнаружены образцы R1a, с гаплотипами, предковыми по отношению к современным славянским. То есть именно среди этой волны мигрантов были люди, говорившие на индоевропейском диалекте, которому предстояло стать праславянским языком. Второй поток (южный, R1b) устремился на запад Европы, где его обладатели усвоили культуру колоколовидных кубков (первоначально, видимо, автохтонную), ассимилировали (или уничтожили) её первых аборигенных носителей, и дальше распространялись по Западной Европе вместе с ней (прото-кельто-италики). Характерно, что деление индоевропейцев на тех, у которых доминирует гаплогруппа R1a и тех, у которых доминирует гаплогруппа R1b, совпадает с делением индоевропейских языков на группы сатем и кентум. Видимо, это деление возникло ещё в пределах ямной культуры до начала широкого расселения индоевропейцев.

Михаил Комаров: Кто и когда одомашнил лошадей

(на фото - лошадь Пржевальского)

Если не принимать в расчет маргинальные идеи, то существует два предположения, кто, когда и где одомашнил лошадь: индоевропейцы в западных степях (Среднестоговая/Хвалынская/Ямная культура, 5300—2300 до н. э.), и мезолитические охотники неясной языковой принадлежности в Северном Казахстане (Ботайская культура, 3700—3100 до н. э.).

Почему это важно? Не только потому, что значение лошади в истории переоценить сложно. Это еще очень важно с точки зрения… как бы сказать?... «Базисной теории» (привет Стругацким).

Ведь если мы говорим об индоевропейцах, то пазл складывается очень логично. С Ближнего Востока в V тыс. до н.э. в Причерноморье проникают земледельцы и скотоводы (Кукутень-Триполье в Украине и Майкоп на Северном Кавказе). Местные мезолитические племена степных загонных охотников (Донец, Дон, Приазовье), оказавшиеся их новыми соседями, перенимают у них навыки сельского хозяйства, причем, по понятным причинам, в силу сложившегося у них менталитета, им больше по вкусу приходится именно скотоводство. Переход к сельскому хозяйству приводит к демографическому взрыву у этих племен, что подогревает их экспансионистский пыл. Освоив уже навыки скотоводства, они одомашнивают местную породу диких лошадей (тарпанов) и осваивают верховую езду, что еще больше повышает эффективность их хозяйства. От своих западных соседей трипольцев они перенимают навыки металлургии, изобретают колесо и повозку, и, имея в своем распоряжении весь этот арсенал, становятся практически непобедимыми. Начинается их удивительное, полное приключений путешествие во все концы необъятной Евразии длиной в три тысячи лет.

Однако вся эта стройная и логичная картинка ломается, если мы отдаем приоритет Казахстану. Во-первых, изначально ботайцы были классическими мезолитическими охотниками и собирателями (интересно, а что можно собирать в степях Северного Казахстана?). Соседей-фермеров у них не было. И вдруг они одомашнивают лошадь? Значит, мы вынуждены выделить еще один очаг автономного перехода к производящему хозяйству, наряду с Плодородным Полумесяцем, Китаем, Мексикой, Андами и Новой Гвинеей. Причем, в данном случае переход к сельскому хозяйству начался именно со скотоводства, а не с земледелия, чего больше нигде и никогда не происходило. Более того, для одомашнивания они выбирают животное, которое практически не поддается одомашниванию – местных лошадей, предков лошади Пржевальского.

Хорошо, предположим, что так. Но что дальше?