Проте переважає думка (навіть серед народних майстринь!), що звичай потрапив до Європи «напевно, від азійських чи семітських народів, у яких ще до народження Христа існував» – тоді як українські пращури-рахмани узнали про те вже у потойбіччі й святкують там свій Великдень, «коли припливуть до них шкаралупи з яєць, вжитих на печення паски» до Воскресіння Христова, бо «перші писанки писала Мати Божа. Як Ісус був маленький, то любив гратися писанками» [2, с. 12, 18-19, 30-31]. Такі церковно заангажовані уявлення протирічать науковим фактам, наведеним у даній статті.
Типологічно найпершими мали бути б т. з. каруковані яйця – на білу поверхню яких наносяться розводи різнокольорових фарбників на клею. Порівняння з орнаментикою, почасти й із формою фігурок Праматері-Птиці з кісток мамонтів Мізинської стоянки дозволяє припускати появу писанок у верхньому палеоліті. Припущення підтверджує зображення у «Гроті Собаки» Кам’яної Могили (КМ) Праяйця з ідеограмою IM+TІR всередині (мал. 1: 1). Петрогліфи грота датуються VI-IV тис. до н. е., але знак має місцеву традицію ‘Ішкура’-Мамонта. Разом з ним виник культ згаданого тут і БОГА-Творця Енліля. Інші ж персонажі й загальний сюжет ідеограмних, протошумерських написів грота – хліборобські [3].
Мізинський етап писанкарства, якщо він був, – міг мати подібні IM+TІR розписи, які нагадують письмо. Проте призначення їх різне, і за лексикою архіву КМ зводиться до писанок PI-sangu (‘Розум жерця’) та письма PI-šu-Nam (‘Розум руки/закону Долі’). Йдеться про два інструмента інтелектуальної праці жерців. Першим вони відображували архетипи загальнолюдської підсвідомості (якщо за К.-Г. Юнгом та ще й принагідно до сутності писанкарства), а другим фіксували свідоцтва конкретних подій – що й засвідчує простежений тут А.Г. Кифішиним літопис ХІІ-ІІІ тис. до н. е. Ігнорування цих обставин трипіллязнавцями посилило нерозуміння ними наявності та дуалізму таких (донині існуючих) систем знаків орнаментики й писемності, – тому дослідники трипільської а/к вважають домінування першої системи показником лише зародження, а то й відсутності другої [4-6]. Насправді ж маємо очевидне свідоцтво переважання в общинній цивілізації Аратта-«Трипілля» образно-інтуїтивного (підсвідомого) світосприйняття над логіко-аналітичним (раціональним) світорозумінням наступних, тоталітарних цивілізацій [7-9].
Спираючись на виданий С. К. Кульжинським альбом, Ю. О. Шилов розпочав тему походження писанкарства у курсі лекцій «Праісторія Русі» викладачам та учням Фастівської школи Народного мистецтва – який, після трьох двомовних видань у Москві та Києві 1997-1999 рр., вилився в фундаментальні монографії 2008-2016, видані також у Ватикані, Лондоні та Нью-Йорку англійською мовою [10-14]. При цьому археолог спирався не тільки на артефакти й етнологічні данні, але й на дотичні тексти Священних книг: на Веду словена, Ріг-Веду, Велесову книгу (ВС, РВ, ВК : [15-17])...
Писанкову Берегиню не загалом, а конкретно, Ю. А. Шилов розпочав виводити у 1997 р. від дідуха Праматері з храму 23/VII ЧГ (мал. 1: А і Г), керуючись при цьому попередньо виданою ним монографією свого вчителя В. М. Даниленка [20]. Висновки цих археологів було підтверджено й доповнено у 2001 дослідженнями провідного шумеролога А. Г. Кифішина [3, с. 441-524]. На сьогодні розробка цих незалежних висновків кількох дослідників виглядає так:
Безсумнівному, притому канонізованому початку писанкарства з його Берегинею передувало зародженя т. з. ідоєвропейської мовної спільноти. Його розпочали попередні євр(опо)азійськомовні носії свідерської а/к Надкарпаття, частина яких в епоху мезоліту дійшли до малоазійського Ієрихону й започаткували там разом з аборигенами тахунійську а/к, від якої згодом пішли праіндоєвропейці ЧГ. Господарчі хиби цих перших хліборобів-скотарів і, як наслідок, еколого-демографічні негаразди примусили жерців-правителів шукати земель для розселення у своїх далеких вже родичів (від другої частини переселенців Надкарпаття) на протилежному, північному узбережжі Чорного моря. Делегатам випало домовлятися із колегами-жерцями авторитетнішого святилища родючих земель Наддніпрянщини – Кам’яної Могили (на Запорожчині), де вперше винайшли протописемність й від 11.582 р. до н. е. почали накопичувати архів. Його фрагменти дозволили, на знак союзу, скопіювати прибульцям – а ті, повернувшись до свого малоазійськогопраміста (біля руїн якого прийдешні покоління розбудують свій Чатал-Гуюк), побудували новий храм (№ 23/VII, за Дж. Меллартом) і прикрасили його Праматір копією протошумерських текстів із КМ (мал. 1:А). Так, близько 6680 р. до н. е., було укладено найпершу в світі писемну Угоду про співіснування племен спільноти, яку мовознавці умовно назвали індоєвропейською [див. 3; 19]. Її людьність розбудувала первісні поселення у перші прото-, а згодом й -міста – які засвідчили появу державності. «Веда словена» розповідає про розгортання цієї події від малоазійських до придніпровських обширів Край-зємє, називаючи при цьому Аріту, Уріту та інші міста-держави, що звалися калиці (> рим. ківіліс/цівіліс > європ. цивілізація). У архіві-літопису КМ простежено формування назви Аратта – напевно, для вкраїнської Скупи станиць(-калиць) Краю, за «Скупським переказом» Болоховщини. Поява індоєвропейської держави Аратта відбулося в роки започаткування у КМ Списку правителів (продовжений згодом у Шумері, Вавілоні, Ассирії й «Біблії»)…
Ведичні жерці, державотворці індоєвропейської Аратти, попіклувалися про осягнення племенами та збереження ними у поколіннях цієї події. Вже початок розселення праіндоєвропейців із Малої Азії за Буг до Дніпра – носіїв буго-дністровської та сурсько-дніпровської а/к 6400-5300 років до н. е., попередників «трипільців» і «середньостогівців», – відзначено подібністю орнаментик їхньої найдавнішої на сході Європи кераміки та певного кола писанок України ([11; 12], мал. 2, 3). З береглися також відповідні перекази і навіть свято: Рахманський Великдень, який відзначається через 25 днів після звичайного Великодня (православно-християнської Паски). За переказами, «старі люди казали: Як в народі перестануть писати писанки і “гріти Дід{ух}а”, тоді й кінець Світу настане. Доки писанки пишуть, доки колядники ходять, доти Віра Руська буде в світі». Ніби інспектуючи виконання Заповіту про «індоєвропейсько»-араттську Угоду 6680 р. до н. е., (б)рахмани – найкращі пращури, що пішли за Синє море – наказали щорічно кидати у воду рештки великденьских яєць, «а покіль ті шкаралупи припливуть до Рахманів, то кожна стає цілим яйцем. Одне яйце припадає на кожних 12 рахманів, а їдять вони це яйце цілий рік до другого Великодня» [2; 11]. Наказ неможливо забути, бо писанки (не плутати з вареними крашанками!) слід робити на свіжих яйцях – а вони тухнуть, і писанкарство вимагає повторів-оновлень. Тим паче, що тематику та іконографію канону брахмани-йоги занурили у людську підсвідомість (тобто підключили до Енерго-Інформаційного ПОЛЯ Всесвіту, до його „Всемогутньо-Всевідаючого БОГА”) з її архетипами зачаття, ембріону, народження і т.д. [14]. Ця глибина проступає у змієподібних символах багатьох писанок, серед яких трапляються специфічно відповідні архетиповим символам «Трипілля»-Аратти. Серед останніх є фігурно сплановані міста – зокрема, з символікою шлюбного ложа Вріди «Веди словена» (> кельт. Bride > фрак.-гр. Εϋρυδίκη) та Праяйця, що містить Праматір-рожаницю (мал. 2).
Продовженням дохристиянської традиції писанкарства є свідчення ВК [16, д.1]:
яке ж є світ(оносна) Зоря нам сяюча.
І в тій безодні повісив ДажБог землю нашу,
щоб та удержана (від падіння) була.
Так це душ пращурів суть,
і ті світять нам зорями від Раю (…)
Найдавніша згадка ДажБога тощо (≈ шумер. Дуг, кельт. Даг, арій. Дакша) міститься у «Супойському переказі» хранителів Козацького Звичаю: «Колись у сиву давнину народив Батько Коло з Матір’ю Даж-землею під час грози нічної люд вкраїнський (...) та дав брата свого Місяця на сторожу(...) та докинув вісім променів своїх козацьких на небо (...)». Бачимо тут матріархальну предтечу ДажБогапід небесно-зодіакальним Колом, козацькі Місяць та 8-промінева Зоря, якого (давніші тут від давньоруського ОсмоМисла і скіфського ‘ВосьмиБожжя’ ОктаМасада) характерні й для багатьох писанок ([12], мал. 2, 3). Такі календарні вказівки цього та «Скупського переказу» примушують датувати походження обох текстів 4400-4005 роками [11, с. 88-93]. Тогочасна обрядово-епічна пісня ВС згадує Дажбо при сватанні Сонця до діви Валкани, і цей сюжет вдалося пов’язати з міфологемами трипільських міст «Федорівка» й «Петрени» та села «Коломийщина-І» 4100-3800-3500 рр. до н. е. [10; 12; 13]. У «Велесовій книзі» ДажБог теж виступає посередником між народом та БОГОМ-Творцем – яким є тут Сварог-зодіак. ДажБог-Сварожич при ньому – то сузір’є зодіаку перше: новорічне, весняного рівнодення. А яке саме, показує текст «Дажбо нас родив через краву Замунь» [16]. Ясно, що запліднити Землю-корову міг тільки Телець (хуррит. Даг, Телла), що очолював зодіак у 4400-1700 роках до н. е.
…Побутування не місячного вже (як Кола у «Супойському переказі»), а сонячного 12-частинного зодіаку Сварога на чолі із Тельцем археоастрономія обмежує 2400-1700 роками. Появі ж цього тандему відповідають генеалогічні перекази і «Велесової книги», і літописів Новгородчини (церковних, проте з традицією волхвів): «А в літо від сотворення світу 3099 {2409 р. до н. е.} Словен і Рус з родами своїми відлучилися від Ексинопонту та пішли від дідів і братів своїх», ще індоєвропейських [11].
Отже, складання писанкарства Дажбожого кола з означеними вище символами та мотивами (дослідження й розширення яких є завданням наступних фахівців) охоплює приблизно 4400-2400-1700 роки до н. е. Другий із цих періодів розгорнувся вже після фіналу трипільської а/к Аратти й припав на археологічні культури курганів Аріану – коли сталося, напевно, остаточне затвердження сутності писанкарства (мал. 3).
Опісля закріплення традиції ДажБога-Тельця сформувалося ще дві – відповідні головуванням у зодіаці Овна, потім Риб (від 2015 – Водолія). Притаманні їм знаки склали у писанкарстві свої, три менш значущі кола [12]...
Апофеоз індоєвропейського тандему Аратти-і-Аріану, а разом із ними й апофеоз писанкарства, закінчився внаслідок затвердження норм рабовласницько-тоталітарної культури вторинного етапу спірального розвитку планетарної цивілізації: Шумеру та Єгипту із їх відлуннями Великодня й писанок, та ін. Проте чимало важливого зафіксовано у різноманітних колах традиційних писанок наступних часів Кіммерії, Скіфії й Сарматії, Роксоланії та Русі, України. Нарис розподілу цих кіл, етапів й періодів уже зроблено [11; 14], але потребується клопітка подальша розробка...
Чому загальнолюдське, індоєвропейське, слов’янське найщедріше випало саме українцям? – Бо на їхній одвічній Край-зємє й Кам’яна Могила (мал. 1, 2) із найдавнішим у світі літописом, і започаткування та подальша (аж до Арти-Арсанії у складі Русі!) історія найпершої держави Аратти-«Трипілля» (мал. 2-3) індоєвропейської спільноти народів, й складання первинних текстів Священних Вед та Влес-книги, – і тому найліпше збереження заповітів Рахманського Великодня тощо.
А писанки з християнсько-церковною та петриківською тематикою – то вже „новодєли”, які потребують суттєво іншого підходу до їхніх оцінок. Зауважимо: традиція найдавнішого писанкарства добіблійного походження є матрицею основ культури найпершої у світі й загальнолюдської цивілізації, найпаче ж – корінних народів «Веди словена», найсвятішої (бо від Золотого віку) Книги людства. Писанкарство для українців – немов патент на рідну державність-цивілізацію від ведичної Край-землі починаючи. Боже збав втратити Україні цей одвічний «патент»! поступитися правами на Батьківщину – віддати їх придумками про походження й суть писанкарства від чужинської «Біблії» [2, c. 18-19, 31-32] віків рабовласництва.
Р е з ю м е
Українська традиція писанкової Берегині тощо простежується від 6680 р. до н. е. – коли жерці затвердили канон, що став символом утворення т. з. індоєвропейської спільноти з її найпершою державою Аратта. Цю подію зберігають легенди та міфоритуали Рахманського Великодня українців. Від Праяйця IM+TAR VI-IV тис. до н. е. Кам’яної Могили простежуються й наступні кола та верстви писанкарства.
ЛІТЕРАТУРА
ОПУБЛІКОВАНО:
Ю. О. Шилов.Походження та сутність писанкарства // Старожитності Посулля. Пам‘яті С.К. Кульжинського (1867-1943): збірник наукових праць. – Київ: ЦПЗ НАНУ і УТОПІК та ПП «Дивосвіт», 2017. – С. 52-60.
Ю. А. Шилов. Происхожденне и суть писанкарства // Знаки и знаковые системы народной культуры – 2022. Материалы VII Международной науч.-практ.конфер. – Москва–Петербург: Психологический ин-т РАО, 2023. – С. 148-170.
Комментариев нет:
Отправить комментарий